home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Бриґадефюрер СС Оділо Ґлобочник і його політика в Дистрикті Люблін


Люблінщина у зв’язку із периферійним розташуванням, а водночас добрими комунікаціями, була достоту ідеальним місцем для здійснення плану «остаточного розв’язання». Виконання цього завдання шеф СС Гайнріх Гімлер доручив своєму уповноваженому, уродженцеві австрійської Каринтії бриґадефюрерові СС Оділо Ґлобочнику. Цього фанатичного нациста, якого колеги по-дружньому називали «Глобусом», у 1939 році призначили командувачем СС і поліції в Дистрикті Люблін.

Ґлобочник від самого початку свого урядування мав амбіцію відіграти якомога більшу роль у німецьких планах «упорядкування світу». Тому він із ентузіазмом приступив до виконання нових обов’язків, створюючи табори смерті в Белжеці та Собіборі й концентраційний табір у Майданеку. З його ініціативи для здійснення Голокосту були створені спеціальні допоміжні підрозділи SS-Wachmannschaften, яких часто називають Trawnikim"anner (себто, «людьми з Травників»), від назви села Травники, де відбувався вишкіл. Це формування спершу складалося з колишніх полонених червоноармійців, а в другому наборі також із українців із Люблінщини. Хоча, схоже, українці становили більшість особового складу, проте у цьому формуванні служили також представники інших націй. Вахмани СС із Травників (одним із них був Іван Дем’янюк, суд над яким тривав у 2009–2012 роках у Німеччині) увійшли пізніше до складу гарнізонів концентраційних таборів і таборів смерті, зокрема, Треблінки, Собібору, Аушвіцу, Маутгаузену, а також брали участь у придушенні повстання в Варшавському Гетто. Варто відзначити, що всі «українські есесівці», часто згадувані в розмаїтих працях про Голокост (а також вартові в таборі у Плашові, вбрані в чорні мундири, показані в знаменитому фільмі Список Шиндлера), належали власне до групи Trawnikim"anner.

17 березня 1942 року в Любліні почалася операція «Райнгардт» (Aktion Reinhardt), тобто акція масового знищення євреїв у Генеральному губернаторстві. Більшість із них були замордовані в газових камерах Треблінки, Собібору та Белжеця, частину розстріляли. На межі 1941 та 1942 року Ґлобочник організував на Люблінщині криваву бійню, завдяки якій увійшов до історії як один із головних нацистських злочинців. На підлеглій йому території загинули близько двох мільйонів євреїв, а ще раніше така ж доля спіткала сотні тисяч радянських бранців, замучених голодом у таборах для військовополонених у Дембліні, Холмі, Замості тощо. Побічним наслідком цих винищувальних операцій стало виникнення різних партизанських груп. Скажімо, на Підляшші постали партизанські загони, сформовані з радянських бранців, котрі втекли з таборів і користувалися підтримкою місцевих комуністів. У березні 1942 року до них приєдналися євреї, котрі шукали порятунку від Голокосту. У квітні й травні німці, намагаючись знищити в зародку цей партизанський рух, провели низку пацифікацій, безжально вбиваючи усіх виявлених бранців і євреїв, а також українських і польських селян, звинувачених у їх переховуванні.

Проте для Ґлобочника то був тільки початок втілення нацистських планів. Ще в 1941 році під час візиту Гімлера на Люблінщину він розписав перед ним образ швидкої германізації Замостянщини. Гімлер затвердив план, надаючи водночас Ґлобочникові відповідні повноваження. Виселення мали стати частиною так званого Генерального Плану Схід (Generalplan Ost), який передбачав створення упродовж кількох десятиліть валу з німецьких переселенців на Сході, в тому числі германізацію всього Генерального губернаторства. План Ґлобочника окреслював виселення поляків із повіту Замостя та оселення замість них фольксдойчів із Боснії, Румунії, Словенії й інших країн.

У межах цієї операції також передбачалося проведення так званої «Ukraineaktion» («української операції»). Згідно з її засновками, було вирішено вигнати поляків із частини Грубешівського та Білґорайського повітів, а на їхнє місце перемістити українців, попередньо виселених із повіту Замостя. Це дозволило б створити «захисний пояс навколо німецької поселенської зони», який прикривав би німців від ударів польських партизанів, дислокованих у білґорайських лісах. Нацисти передбачали, і як з’ясувалося, слушно, що польський гнів впаде передусім на голови переселених українців.

Депортоване польське населення вивозили до концентраційних таборів, на роботу до Німеччини або до інших повітів ГГ. На конфісковані садиби та майно вирішено було видавати розписки, але вони не давали гарантії отримання відшкодувань. Ґлобочник сформулював це таким чином: «У майбутньому буде вирішено, чи взагалі бодай коли їм повернуть їхню власність у Бразилії або на Далекому Сході»[245]. Пробне виселення кількох сіл німці влаштували вже восени 1941 року, але допіру 27 листопада 1942 року почалася головна німецька переселенська акція, яка до кінця грудня охопила шістдесят сіл, де мешкали тридцять чотири тисячі чоловік. Натомість 15 січня 1943 року розпочалася «Ukraineaktion». Перші депортації охопили села Грубешівського повіту. Із 14 739 поляків упіймали тільки 5 578 осіб, іншим вдалося втекти і частково поповнити лави партизанів. Однак, уже в лютому переселенська акція поволі закінчилася, й останні два села були депортовані 2 березня. Від операції загалом постраждали сто шістнадцять сіл.

Польська людність чинила спонтанний опір, до якого її також спонукали згадки про долю євреїв. Існувало загальне переконання, що на переселенців чекає смерть, тому незалежно від пори року люди намагалися врятуватися від виселення, нищили майно, різали худобу, яку мали би привласнити німці. Багато людей міняли конфесію (переходили у православ’я) та клопотали про видачу їм українських посвідок. На захист населення виступили Армія Крайова та Селянські Батальйони (БХ), які заходилися палити вже зайняті села, нещадно вбиваючи німецьких колоністів. Дійшло навіть до кількох битв між партизанами та німецькою жандармерією (зокрема під Войдою та Заборечно). Рух опору котився, наче лавина з гір, — у лютому 1943 року в Дистрикті Люблін німці зафіксували 1600 нападів (учинених як партизанами, так і кримінальними бандами), в березні — 2306, в квітні — 2320. Утім, АК намагалася обмежити свої операції до мінімуму, непокоячись, щоб вони не переросли в повстання, яке німці легко могли придушити.

Переселенська операція викликала незгоду серед керівництва ГГ. Цивільна влада на чолі з губернатором Гансом Франком була категорично проти неї. Її також розкритикував райхсміністр пропаганди Йозеф Ґебельс. Попри це, в ніч із 23 на 24 червня 1943 року Ґлобочник розпочав масштабну операцію «Вервольф» (Wehrwolf), метою якої було подальше виселення та знищення партизанських загонів. Були депортовані 173 села. З-поміж шістдесяти тисяч мешканців тих сіл були схоплені тридцять шість тисяч осіб, частину з них відправили до табору Майданек. Губернатор Дистрикту Люблін Ріхард Вендлер писав: «Ґлобочник повів кампанію зовсім по-іншому та в набагато ширших масштабах, ніж ми домовлялися. В результаті маємо тут хлів із масою людей, які безладно і безцільно кочують усією околицею»[246].

Переселенська акція не лише не ліквідувала, але достоту навпаки, посилила польський рух опору. У відповідь на німецькі починання генерал Коморовський «Бір» доручив провести відплатні акції, які полягали в «ліквідації індивідів, котрі під час пацифікацій вирізнялися звірячою жорстокістю та ревною участю в мордуванні, пригніченні та переслідуванні польської людності», а також у атаках «на німецькі села та хутори, мешканці яких брали пряму або опосередковану участь у злочинах окупанта. Такі села я наказав спалити, а мешканців вирізати дощенту»[247]. Згідно з отриманими наказами відбулися напади на німецькі колонії — серед яких, скажімо, Селиська, де за польськими даними були вбиті шістдесят німецьких переселенців.

Поразка на Курській дузі та крах Східного фронту врешті переконали нацистів, що політика Ґлобочника є чистим авантюризмом, отож 20 серпня 1943 року він мусив піти у відставку зі своєї посади (його перевели до Трієсту, після розгрому III Райху Ґлобочник наклав на себе руки). Його відставку з полегшенням зустріли навіть самі німці. Ріхард Вендлер висловив це почуття в листі до Гімлера: «Дорогий Гайнріху! Просто не можу висловити [...], як радо я зітхнув, почувши, що Ти вирішив перевести його в інше місце»[248].




Польсько-український конфлікт на Люблінщині (1943–1944) | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Німецька провокація подіяла