Бої між поляками та українцями в 1944 році

Операції, які здійснювало польське підпілля в 1942–1943 роках, можуть, звісно, породити етичні сумніви, проте вони все ще вписувалися в логіку безжальної боротьби за біологічне виживання у зв’язку з німецькою депортацією. Однак у 1944 році підпілля вирішило, на жаль, зробити наступний крок і застосувати до українців принцип колективної відповідальності в досі небачених у польських операціях масштабах.

У 1943 році українці, які мешкали на Люблінщині, могли сподіватися на захист лише від німців і української поліції. Щоправда, ОУН вела в 1939–1941 роках на Холмщині особливо інтенсивну пропагандистську діяльність, але після початку німецько-радянської війни багато націоналістичних діячів виїхали на «Велику Україну», що послабило організацію. Тим не менше, крізь розмаїті пропагандистські й військові вишколи пройшла група української молоді, яка утворила кістяк організаційної мережі. У вересні 1943 року на Люблінщині з’явилися листівки, в яких поляків закликали покинути ці терени. Вони подіяли, як олія, підлита у вогонь.

На початку 1944 року бандерівці утворили на Холмщині дві боївки СБ, розширили мережу ОУН та організували в багатьох селах сільські самооборони. Вже в січні новостворені боївки почали «відплатні акції», які найбільше клопоту завдадуть навколишнім поміщикам. Либонь, то вони вчинили в тому регіоні на межі 1943–1944 років кілька нападів на поміщицькі маєтки. Під час одного з них, у маєтку Радостів у Грубешівському повіті були вбиті Казімеж і Одета Добецькі. В іншому випадку, 9 лютого, під час нападу на маєток Біловоди були вбиті Ґротгус і Єва Янковська (в дівоцтві Яблонська) з чоловіком. 28 лютого в садибі Модринець були розстріляні Катажина та Гелена Чеслі, а відтак спалена колонія Руликівка, принагідно вбиті кілька осіб.

Ці та інші українські напади викликали бурхливу реакцію польського підпілля. У відповідь на них було вирішено поставитися до місцевих українців так, як раніше до німецьких колоністів. Юридичною підставою для цих дій, мабуть, послужив уже згадуваний наказ генерала «Бора», який велів «вирізати вщент» колоністів із поселень, котрі були «прямо або опосередковано» причетні до злочинів. Було вирішено, проте негласно, що наказ цей стосується не тільки німців, а й українців.

«Антиукраїнський наступ» почався 10 березня 1944 року концентрованим ударом грубешівських і томашівських підрозділів АК, за підтримки батальйону БХ Станіслава Басая «Рися». За першим разом були спалені кільканадцять українських сіл (в тому числі, Сагринь, Ласків, Шиховичі), де було замордовано більшу або меншу частину цивільного населення. В Сагрині, зважаючи на польську перевагу, місцева самооборона втекла з поля бою, доволі хутко також було зламано опір поліцаїв, які боронилися в забарикадованому приміщенні відділення. Потім партизани заходилися витягувати цивільне населення з різних криївок. Одна з кількох польських родин, які жили в Сагрині, теж мало не стала жертвою розправи; партизани довго міркували, чи вірити представленим посвідченням особи, гучно запитуючи упереміж із прокльонами: «Які ж ви поляки, якщо українці вас не вбили?» Врешті їх відпустили на волю. А про долю українського населення Сагрині Анастасія Шуфель, мешканка того села, котру разом з батьками витягли із криївки, розповіла таке:

У наступні дні польські підрозділи атакували, зокрема, Берестя, Модринь, Модринець і Масломичі. Загалом упродовж кількох тижнів березня були спалені кількадесят українських сіл і вбиті ймовірно близько півтори тисячі українців. Польські втрати — одна або дві особи загинули і двоє або троє поранені, причому один із загиблих під час акції в Сагрині партизанів був убитий своїм командиром за провини, вчинені ще до початку антиукраїнського наступу.

В наступні дні на Люблінщину увійшли кілька куренів УПА з Волині та Східної Галичини. Одним із підрозділів командував Мирослав Онишкевич «Орест», котрий у 1945 році обійме командування УПА в Польщі. Часто пишуть, що їх основною метою був захист населення. Проте, радше за все, ОУН-Б і УПА, знаючи про засновки загального повстання, прагнули створити потужне партизанське угруповання на шляху можливого польського наступу в бік Львова. Прибулим на Люблінщину сотням УПА було доручено ліквідувати польський партизанський рух, а водночас «знищити або вигнати все польське населення за межі Холмщини»^[257]. 15 березня 1944 року місцева боївка ОУН, яка складалася з колишніх поліцаїв, увірвалася на вокзал вузькоколійної залізниці в Ґоздові, убивши тридцять три особи — усіх, у кого в посвідченні особи була помітка про польську національність.

На початку квітня українці взялися за ширші наступальні операції. 5 квітня підрозділи УПА атакували Підледів, Жерники та Рокитне. Поляки ледве стримали український наступ, але й так упівці опанували Жерники. Крім того, скориставшись сум’яттям, вони вбили близько сотні цивільних жителів у селі Лубчому. На Великдень, у ніч із 9 на 10 квітня, сотні УПА розпочали генеральний штурм польських позицій у околицях Посадова. Там відбулися запеклі бої із заскоченими підрозділами АК. Після цілоденного бою українці захопили ці населені пункти, втративши шість партизанів. Під натиском УПА польські підрозділи відступили на лінію річки Гучви. Разом із ними відступало на захід і цивільне населення. В українському документі, який описує ці події, відчутна радість: «Вістка про нашу перемогу над поляками блискавично рознеслася майже по цілій Холмщині. Населення тріумфувало. Від часів Богдана Хмельницького то була перша збройна перемога на цій землі»^[258].

У наступні дні відбулися чергові польсько-українські сутички, а також убивства цивільного населення. 17 квітня підрозділ УПА убив у Річках п’ятнадцять «польських бандитів», сотня «Пролом» у Забужжі — тридцять. 19 квітня сотня Мар’яна Лукасевича «Ягоди» знищила без бою Стенятин. 27 квітня в околицях села Улицько-Середкевичі упівці вбили п’ятдесят п’ять чоловіків і п’ятьох жінок. У травні відбулися кілька важких боїв між АК й УПА за Набріж, які закінчилися перемогою українців.

У результаті цих подій постав регулярний польсько-український фронт протяжністю понад 100 км із кількакілометровою нічийною територією, з одного боку обсаджений підрозділами АК і БХ, з іншого боку — УПА. З українського боку створено так званий Холмський Фронт УПА під командуванням Степана Новицького «Спеца». Представники холмської громадськості, зібравшись під проводом православного митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), у свою чергу створили Холмську Раду, покликану представляти українців Люблінщини. Вона водночас становила політичну базу УПА в тому регіоні.

2 червня 1944 року польські партизанські загони спробували піти в контрнаступ, але після цілоденного бою, зокрема під Речицею та Ульгівком, були змушені відступити за річку Гучва. Загинув сімдесят один солдат АК, близько ста були поранені. Врешті-решт «польсько-український фронт» стабілізувався на лінії: Угнів — Жерники — Стенятин — Набріж, далі вздовж Гучви до Конюхів, а відтак через село Берестя до Грабівця. Така ситуація збереглася на цих теренах аж до приходу Червоної Армії.

Трохи далі на південь, в Любачівському повіті, на початку квітня з дезертирів із допоміжної поліції Іван Шпонтак «Залізняк» сформував сотню УПА. 19 квітня підрозділ «Залізняка» спалив Рудку, замордувавши в ній п’ятдесят вісім поляків. 25 квітня та сама сотня знищила Вільку Коровицьку, а 4 травня, разом із повітовою боївкою — Тішанів, де були забиті кілька людей (решту населення евакуювала АК). 13 травня «Залізняк» знищив колонію Фрайвельд, де вбив дев’ять «польських колоністів».

Дії УПА спонукали АК організувати протиукраїнську оборону, визначивши демаркаційною лінією дорогу Любачів-Белжець. Польське населення було зобов’язане перебратися на західний бік дороги, а українське — на східний. Щоб «заохотити» українців до виїзду, в Белжеці розстріляли десять знаних людей із цього поселення, а для решти визначили ультимативний термін у двадцять чотири години. Упродовж наступних тижнів у цих околицях тривала партизанська війна. На спроби атакувати польські укріплення та убивства цивільних поляків АК відповідала кривавими контратаками. В одному зі звітів можна прочитати: «Озброєна польська група вчинила відплатну акцію проти роззухвалених українців у Пасіках Зубрицьких. У помсту були застрелені вісімнадцятеро українців і п’ятеро поляків, які тоді перебували в будинках українців і, думаючи, що то український напад, вдавали українців»^[259]. Ця інформація свідчить, що чимало поляків й українців залишалися добрими сусідами, не улягаючи всезагальній хвилі ненависті. То був не єдиний випадок, коли сусіди поляки й українці домовлялися, що будуть взаємно підтримувати один одного. У разі появи УПА українці мали переконувати, що усі тут українці. Тим часом у разі надходження АК аналогічну роль брали на себе поляки. Проблемою було визначення, з якими саме партизанами доводиться мати справу.

В результаті боїв між поляками та українцями частина території повітів Грубешів і Томашів Люблінський була вкрита згарищами та покинута населенням. Подорож цими теренами офіцер АК Станіслав Ксьонжек описував так:

Сила польського підпілля в тих околицях зумовила, що на Люблінщині, на відміну від Волині та Східної Галичини, численних втрат зазнало українське цивільне населення. Серед українських жертв були й представники православного духовенства. Семеро із них були пізніше визнані мучениками за віру та канонізовані в Холмі у червні 2003 року.