home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Митрополит Андрей Шептицький: катехеза в добу погорди


Панівною конфесією українського населення Східної Галичини було католицтво східного обряду. Греко-католицька Церква, яка виникла в 1596 році на підставі Брестської унії (православні мешканці Речі Посполитої Двох Народів визнали тоді верховну владу Папи Римського, зберігши свій обряд), в XIX столітті набула виразно національного (себто, українського) характеру. Під час Другої світової війни Греко-католицьку Церкву очолював митрополит Андрей Шептицький, котрий обіймав цю посаду від 1901 року. Він походив із польсько-української родини, і віруючі спершу поставилися до нього з недовірою. Вони побоювалися, що в міжнаціональних суперечках, які точилися в Східній Галичині, митрополит займатиме пропольську позицію. Але час показав, що глава Церкви завжди послідовно обстоював дотримання прав українців. У 1918 році Шептицький визнав уряд ЗУHP і сприяв йому на міжнародній арені, в тому числі й після завершення польсько-української війни 1918–1919 років, підсумки якої визнав величезною несправедливістю.

У міжвоєнний період архієпископ Шептицький залишався лояльним до II Республіки, обстоював програму органічної праці, активно підтримуючи розвиток української культури, освіти та ділового життя. Він відверто засуджував випадки дискримінації української меншини, скажімо, коли йшлося про пацифікацію 1930 року чи руйнування церков на Люблінщині. Проте, водночас митрополит рішуче засуджував тероризм як метод політичної боротьби. Після вбивства в 1934 році ОУН директора Івана Бабія він категорично заявив:

Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина [...]. Всі заслужені й розумні українці впадуть із рук скритовбивців, бо немає розумного українця, який не противився б такій злочинній акції. [...] Ми [...] не перестанемо повторяти, що злочин є завсіди злочином, що святій справі не можна служити закривавленими руками[278].

Початок Другої світової війни поставив архієпископа Шептицького перед найважчим випробуванням. У вересні 1939 року він виступив із відозвою, що закликала українську громаду зберігати спокій і не виступати проти Польської держави. Його глибоко приголомшили комуністичні репресії, які впали на мешканців Східної Галичини під час радянської окупації в 1939–1941 роках. Саме тому, мабуть, одразу ж після того, як німці увійшли до Львова, митрополит видав послання з привітанням німецькій армії, а також підтримав утворення українськими націоналістами уряду Ярослава Стецька. Втім, у другому випадку правдоподібним виглядає припущення, що архієпископ Шептицький був переконаний, наче щойно посталі органи влади керовані принаймні усією ОУН, а не представниками тільки однієї, бандерівської фракції. Безумовно, він сподівався тоді на утворення з німецькою допомогою вільної України. В листах, надісланих у другій половині 1941 року до представників німецької влади, митрополит висловив надію на створення незалежної української держави, союзної III Райхові. Доволі швидко, однак, він почав усвідомлювати, що має справу з абсолютно іншою німецькою державою, ніж та, яку архієпископ Андрей пам’ятав із часів Австро-Угорської імперії. «То не Німеччина Ґете», — начебто сказав він через кілька років.

Найбільше митрополита потрясли потворні злочини, скоєні нацистами, передусім Голокост євреїв. Саме тому на початку 1942 року в листі до глави СС Гайнріха Гімлера він питав, чи знає той про звірства, скоєні німецькими солдатами, і висловив сподівання, що для антисемітських операцій не використовуватимуть українців, які служать у допоміжній поліції. Водночас Шептицький розпочав пастирську акцію, покликану загострити чутливість віруючих греко-католиків до питання оборони людського життя. У своїх листах, пастирських посланнях і заявах до священиків він неодноразово нагадував, що рішення про смертну кару може виносити лише законна державна влада, та й то лише супроти безнадійних призвідців найважчих злочинів, чия провина була доведена на справедливому судовому процесі. Він нагадував, що ті, хто скоюють убивства, чинять надзвичайно важкий гріх, який виключає їх із громади віруючих і прирікає на вічне прокляття. Той гріх можна було би спокутувати тільки глибоким покаянням. Греко-католицькі парохи були зобов’язані переказати ці заклики віруючим у парафіях. Водночас вони мусили заохочувати греко-католиків уникати осіб, заплямованих гріхом смертовбивства, щоб у такий спосіб переконати їх змінити свої погляди.

Найвідомішим пастирським посланням митрополита є опублікований у листопаді 1942 року декрет Не убий!, своєрідний підсумок попереднього научання митрополита щодо п’ятої заповіді. У декреті читаємо:

Чоловіковбивник виключає себе з [...] Божої суспільности [...] і стягає на себе велику Божу кару у вічності й страшне Боже прокляття вже на цьому світі. [...] В темній душі чоловіковбивника здійснюється те, що з такою силою описане в псальмі. [...] Рана його душі смердить і гниє в його жиючому та ходячому ще по світі трупі. Він погордив благословенством Божого закону, і воно віддалилося від нього. [...] Така доля убивника на цьому світі, а у вічності участь із діяволами й ангелами його. [...] Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви[279].

Наміри митрополита стають цілком зрозумілими в світлі його листа до папи Пія XII в серпні 1942 року. З нього випливає, що архієпископ Шептицький був серйозно занепокоєний деморалізацією української громади, зумовленою німецькою окупацією, та намагався застерегти віруючих греко-католиків від втягування їх до участі в операціях із винищення євреїв, а відтак перед вчиненням смертного гріха. Його наступні нагадування про потребу дотримання п’ятої заповіді служили саме цій меті, а одночасні висловлювання з приводу милосердя були покликані спонукати допомагати усім потребуючим, а отже, і євреям, котрі шукали порятунку.

Про те, що ініціативи митрополита стосувалися не лише українців, переконує його особиста ангажованість у справу порятунку євреїв. Попри те, що він був прикутий до інвалідного візка, архієпископ Шептицький зумів створити мережу греко-католиків, яка займалася порятунком осіб єврейського походження. Віддані йому особи на прохання архієпископа переховували в монастирях багатьох людей, у тому числі рабина Давида Кагане, Курта Левіна та Адама Даніеля Ротфельда. Слід, утім, підкреслити, що увесь цей — так би мовити — духовний хрестовий похід на захист життя стосувався передусім Голокосту євреїв, а не вбивства поляків. Хоча ще раніше, в 1941 році архієпископ був шокований планами убивства польської інтелігенції та священиків, проте і наприкінці 1942 року він приписував саме німцям намір «винищити всю українську та польську інтелігенцію»[280].

Безпосередньо становища поляків могли стосуватися тільки пастирські послання митрополита 1943–1944 років. У листі до віруючих від серпня 1943 року архієпископ Шептицький зауважив:

Ми були свідками навіть страшних убивств, сповнених молодими людьми, може, навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками для народу. Ми бачили не раз людей, що [...] наказували для добра справи когось убивати. [...] На жаль, такі випадки виробили в молодих фальшиві пересвідчення про те, коли кому можна життя відібрати.

Далі архієпископ у своєму посланні твердо нагадував, що недотримання п’ятої заповіді «стягає на душу прокляття небес», накладаючи на злочинця «п’ятно неповинно пролитої крові, не затерте навіть покаянням». Водночас — у зв’язку з непослухом молоді — він апелював до батьків:

Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали би бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі. Будьте переконані, що все, що тільки зробите в напрямі так понятої любові ближнього, принесе обильне Боже благословення Вашій родині й Вашому селу.

Митрополит також попросив прочитати листа й обговорити його в церковних братствах. Цим він зобов’язав їх членів рятувати тих, кому загрожує небезпека. Читаємо в посланні:

Нехай, передовсім, ствердять, чи і яка [...] небезпека в селі, чи кому грозить небезпека життя. Відтак нехай застановляться, що могли б зробити, щоб комусь у даному випадку вирятувати життя, нехай вкінці приступлять до св. Причастія в намірі ведення такої важної суспільної праці[281].

Достоту з ентузіазмом поставився до серпневого послання 1943 року Фронт Відродження Польщі (Front Odrodzenia Polski, ФОП). То була невеличка підпільна організації, що об’єднувала католицьких діячів на чолі з відомою письменницею Зоф’єю Косак-Щуцькою (це ж бо, зокрема, під її впливом було створено Раду допомоги євреям «Жеґота»). ФОП опублікував послання митрополита у своєму друкованому виданні «Prawda» за серпень-вересень 1943 року з редакційним коментарем, у якому підкреслено вагомість слів греко-католицького ієрарха: «Голос Митрополита тим прикметніший, що не обмежується лише осудом убивств і беззаконня, а й закликає українців боронити життя й майно людності, якій загрожують акти терору»[282]. Значно стриманіше — і, мабуть, ближче до дійсності — оцінив послання архієпископа «Biuletyn Informacyjny», головний друкований орган Армії Крайової:

Хоча воно [послання] і не заявляє виразно про факт убивства поляків українцями, проте містить рішучий осуд таких методів боротьби, як убивство людей чи знищення усього їхнього майна, та вказує негативні наслідки, які подібні вчинки матимуть для української нації. На жаль, навіть поведінка греко-католицького кліру далека від принципів, висловлених у пастирському посланні отця Митрополита[283].

Про заяву митрополита повідомив лондонське керівництво командувач АК генерал Тадеуш Коморовський «Бір» у звіті за 19 серпня 1943 року, в якому також інформував про злочини УПА на Волині. Послання архієпископа він окреслив як заклик «віруючих до християнського супокою»[284].

Як видно, польське підпілля сприйняло діяльність митрополита Шептицького більш-менш позитивно. Відомо, що вже від 1940 року представники польського руху опору час від часу контактували з митрополитом, намагаючись через нього вплинути на пом’якшення антипольських настроїв серед українців. На думку Ришарда Тожецького, архієпископ Шептицький також зичливо ставився до переговорів, які вели під час війни представники польського та українського підпілля, намагаючись їх якомога полегшити в надії на мирне врегулювання суперечок, — але завжди підкреслюючи потребу задовольнити прагнення українців[285].

Дивує, що набагато критичніше поставилося до архієпископа римо-католицьке духовенство. Це виразно помітно в листуванні митрополита з архієпископом Болеславом Твардовським, главою Львівської римо-католицької митрополії, опублікованому в 1992 році професором отцем Юзефом Волчанським[286]. Варто нагадати тут про зміст цього надзвичайно цікавого, а водночас драматичного у своїй вимові обміну листами. Слід тут звернути увагу на певну незначну, проте важливу обставину. Отож у згаданих листах архієпископ Шептицький слова «поляки» та «українці» писав із малої літери, що згідно з правилами української орфографії. Неслушна, отже, думка, яка іноді лунає, буцім митрополит писав з малої літери тільки слово «поляки», в такий спосіб начебто висловлюючи свою неприязнь до цієї нації.

Архієпископ Болеслав Твардовський у першому листі, датованому 30 липня 1943 року, звернувся до греко-католицького митрополита з проханням опублікувати пастирське послання із осудом масових злочинів, скоєних проти поляків. У відповідь на це архієпископ Шептицький надіслав архієпископу Твардовському два свої пастирські послання із закликом до віруючих дотримуватися п’ятої заповіді та запропонував опублікувати їх у польській пресі. Водночас він попросив прислати йому листи польських єпископів, «які б засуджували та перестерігали від ненависті супроти українського народу», обіцяючи поширити їх у греко-католицьких виданнях. 13 вересня 1943 року митрополит надіслав чергового, набагато емоційнішого листа архієпископу Твардовському, ймовірно, під впливом звістки про вчинене попереднього дня підрозділом АК у Львові вбивство професора Андрія Ластовецького. Це пояснювало би, чому він просив у ньому архієпископа Твардовського висловитися з приводу тієї трагічної смерті, а також з приводу хвилі вбивств українців на Люблінщині, де, за його словами, від рук поляків загинули вже близько п’ятисот осіб, і «публічно остерегти й засудити політику ненависті, з якої випливають такі численні та гучні злочини».

Листи й пропозиції греко-католицького митрополита архієпископ Твардовський не міг залишити без відповіді. У листі від 15 жовтня він повідомив, що масові вбивства польського населення, які досі трапля-лися тільки на Волині, «перекинулися» у Східну Галичину, докладно описуючи випадки мордування римо-католицьких священиків. Навівши цю аргументацію, архієпископ Твардовський розсудливо зауважив:

[...] як же ж за таких умов виглядав би мій заклик до переслідуваних, переляканих вірних моєї єпархії припинити вбивства віруючих греко-католицького обряду, тим часом, коли саме вони, не певні ні дня, ні години [загибелі], зазнають переслідувань і мордувань.

Архієпископ Твардовський також висловив недвозначну певність, що винуватцями убивств поляків є українські греко-католики, котрі не визнають «пастирської влади та впливу» митрополита. Натомість, він не лише не оцінив становища українського населення на Люблінщині, а й висловив сумнів, що за «гідним співчуття» убивством Ластовецького стояли поляки і з дещо — в даному контексті — дивною впевненістю констатував: «Дякую Богові [...], що вірні моєї єпархії не осквернили своїх рук кров’ю ближнього».

Листа цього архієпископ Шептицький, мабуть, сприйняв зі змішаними почуттями. Тому в відповіді за 15 листопада 1943 року він гірко запитав: «Не заперечую, що між греко-католиками є й ті, хто не слухають голосу свого єпископа. Проте, чи Ви, Екселенціє, вважаєте, що всі латинники такі добрі, що вже не потребують публічної остороги з боку їх архіпастиря?» В листі він також спробував дати власну оцінку тогочасній ситуації. Митрополит відкинув тезу, наче всі вбивства поляків були справою рук українців. На його думку, чимало нападів мали характер пограбувань і були вчинені етнічно змішаними бандами, які часто перебували під комуністичним впливом. За його словами, масовим убивствам поляків на Волині передували «численні вбивства» українців на Холмщині (тут він, отож, висловив поширену на той час серед української громадськості Галичини думку). Оцінюючи власну позицію, митрополит ствердив: «У ці страшні часи я сповнив свій обов’язок, нагадуючи віруючим про заповідь «Не убий» і застерігаючи їх від політичної та національної ненависті». Насамкінець він також додав, що й римо-католицькі єпископи мусять остерегти віруючих «перед нехристиянською політикою, перед національною ненавистю та кровопролиттям».

Листування цілком очевидно показало істотну різницю у сприйнятті ситуації обома ієрархами. Тому в останньому відомому нам листі за 8 березня 1944 року архієпископ Твардовський, перелічивши низку прикладів злочинів проти поляків, попросив лише, щоб греко-католицькі священики врятували від профанації Євхаристію, яка залишилася в зруйнованих польських церквах.

Проте, я далекий від думки, що листування з архієпископом Твардовським не дало жодного результату. Припускаю, що власне воно зумовило появу в опублікованому в листопаді 1943 року Спільному посланні всіх Українських Ординарїїв, Коад’ютора Митрополії, всіх помічних Єпископів, Апостольських Адміністраторів і Візитаторів, яке остерігало віруючих перед гріхом ненависті, таких слів: «Очевидно, осуджуємо кожне душогубство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми і ті злочини, яких допустились були наші люди. Невинно пролита кров завжди і всюди кличе до неба по пімсту»[287]. Крім того, воно могло вплинути на видане на початку 1944 року пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі). Це послання постало в момент, коли масова антипольська операція УПА охопила вже Східну Галичину, й виразно стосується власне польсько-українського конфлікту. Вже на початку послання митрополит прямо вказав на випадки вбивства у Львівській архідієцезії священиків усіх релігій і обрядів (а отже, й римо-католицьких і православних), рішуче засуджуючи використання таких методів «в боротьбі чи то партійній, народній, чи політичній». Архієпископ виразно заперечив будь-який поділ обох католицьких обрядів:

А хто поступуванням своїм розділює і роз’єднує два католицькі віросповідання, що різняться лишень обрядом, і тим способом вірним одного обряду накидує жаль, уразу, ненависть до вірних іншого обряду, — той наносить Церкві удар в найсутнішій її прикметі: всеобнимаючої братської любови.

Митрополит також застерігав від ненависті та помсти, особливим злом визнаючи переслідування не фактичного ворога, а «невинних його рідних або близьких». В подальшій частині послання він категорично заявив:

Навіть поганські народи уважали негідним людини злочином і ганьбою для мущини вбивати безборонних. Проти цих злочинів протестуємо передусім тоді, коли їх справниками є вороги Христової Церкви. Але коли спостерігаємо небезпеку, що ці злочини можуть втискатися і втискаються навіть [...] в ряди повірених нам вірних, то [...] зі страху перед будучністю християнського народу не перестаємо перестерігати перед нею вірних[288].

Ці слова містили очевидне засудження методів, уживаних бандерівським рухом щодо поляків. Без сумніву, злочини, скоєні ОУН і УПА, викликали обурення архієпископа. Проте водночас митрополит у посланні засудив будь-які випадки вбивства невинних осіб, особливо священиків, тим самим неначе ставлячи знак рівності між долею римо-католицьких, греко-католицьких і православних священиків. Тим часом, хоча на межі 1943 й 1944 років загинули — від рук польського підпілля — й низка українських священиків, то власне польським священикам ОУН і УПА винесла тоді повсюдний смертний вирок. У зв’язку з цим постає запитання: чому архієпископ прямо не засудив антипольську акцію?

В цій справі ми приречені покладатися лише на припущення. Ми, наприклад, не знаємо, чи митрополит збагнув, із якою масштабною трагедією польського населення має справу. Звичайно, бодай лишень із листів архієпископа Твардовського він знав про масові вбивства поляків, проте міг уважати, що вони є типовим прикладом погромів, які вже не раз охоплювали ці терени, завжди маючи тимчасовий характер. Цілком імовірно, що він просто не йняв віри, що могло трапитися організоване винищення польського населення, сплановане та вчинене українцями. Ось чому він так охоче схилявся до думки, що все це справа рук анархістських банд, навіть якщо й пов’язаних із бандерівцями, то не підпорядкованих центральному керівництву.

Втім, на рішення митрополита не публікувати послання з осудом антипольської акції вплинула не тільки можлива помилкова оцінка ситуації. Архієпископ Шептицький чудово усвідомлював, що кожне його висловлювання має не тільки моральний і релігійний характер, а й політичний. Мабуть, тому він побоювався, щоб його одностороннє засудження антипольських заходів бандерівців не було згодом використане проти українських самостійницьких прагнень. Знаючи реальні відмінності польських і українських інтересів і засуджуючи нехристиянські методи боротьби, він водночас рішуче обстоював створення незалежної України, в кордонах якої опинився би Львів.

Та як би там не було, не слід забувати, що навіть якби глава Греко-католицької Церкви відверто засудив дії УПА, це не змінило би тогочасної ситуації. Моральні повчання митрополита Шептицького не могли спинити хвилі злочинів, бо його словам не корилися, особливо діячі ОУН-Б.

Цікаво, що сам митрополит радше усвідомлював обмеженість своїх можливостей. В одному з його листів, надрукованих у «Львівських Архієпархіяльних Відомостях» у 1943 році, читаємо:

Про чоловіковбивство написав я два послання і декрет для Собору. Але не маю враження, що і послання і декрет і ухвалені досі правила справу хоч на волос змінили. [...] Християнські суспільності бувають такі вражливі на пролиту кров, що з особливішим жахом привикли відвертатися від катів, себто людей, що в імені державної справедливости задають смерть засудженим на цю кару [...] приїзд ката потрясав цілим населенням міста. [...] Оминали його, коли появився десь на вулиці. Ніяка гостинниця не принимала його [...]. Таке вбивство ката було актом справедливости, карою за певні, нехибні злочини, суджені суддями, що присягали справедливо судити. [...]. Тепер же [...] ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали [...] хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу? Яким способом задержати той крик пролитої крови, що до неба кличе по пімсту? [...] Одна тільки всемогуча Божа благодать може помогти; маємо один лише успішний орудник — молитву[289].

З доступних документів виразно видно чітке дистанціювання архієпископа Шептицького від ОУН-Б і УПА. Скажімо, діяльності бандерівців стосуються слова: «Нездоровим об’явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. [...]. Нераз молоді поступають так, як коли б накази діставали від ворогів українського народу. На цілій лінії слідний вплив безбожників-комуністів»[290]. У зв’язку з цим слід дуже обережно трактувати інформацію про буцім добрі стосунки митрополита з командувачем УПА Романом Шухевичем чи делегування ним свого представника на з’їзд політичної надбудови цього формування — Української Головної Визвольної Ради. Характерно, зрештою, що нібито призначений митрополитом спостерігач отець Ґаліант взагалі не приїхав на засідання. Зате присутній на з’їзді Лев Шанковський роздратовано зазначив, що серед самих українців лунає думка, наче за стан польсько-українських стосунків відповідальні українські «молоді політики», і розкритикував митрополита Шептицького, який «видав відозву [до віруючих — Ґ. М.], попри те, що польський єпископ нічого не видав»[291]. Легко здогадатися, що Шанковському либонь йшлося про згадане вже пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі).

Немає жодного сумніву, що священики, які потрапили до лав українських партизанів (ймовірно, їх було кільканадцять), підтримували бандерівський рух «з власної ініціативи». Інакше було, натомість, із капеланами дивізії СС «Галичина». Без сумніву, вони опинилися в дивізії за згодою глави Греко-католицької Церкви. Можна тільки припускати, чи це був лише вираз турботи про спасіння вояків (як це офіційно представлялося), чи за цим також крилася умовна підтримка самої ідеї утворення дивізії, задуманої як зав’язок українських збройних сил. Різне ставлення митрополита до УПА та дивізії СС «Галичина» підтверджують також документи радянських спецслужб. В одному з них таємний співробітник НКВС-НКДБ доніс про свою розмову з архієпископом Шептицьким, у якій той сказав:

Дії УПА і бандерівців я засуджую, мельниківців і тих, хто входить до складу дивізії «СС-Галичина» — виправдовую. Наміри їхні були добрі, але німці обдурили їх, і тепер слід відмовитися від будь-якої орієнтації на німців... Зараз, у існуючому міжнародному становищі, єдиний вибір, мабуть, іти з радянською владою[292].

У цьому контексті не дивує, що після вступу Червоної Армії митрополит засудив діяльність УПА. Незалежно від свого дистанціювання супроти бандерівців, архієпископ Шептицький вважав тоді, що партизанська діяльність лише заподіює страждань українському цивільному населенню, приреченому на радянські репресії.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року. Радянська влада погодилася на його урочистий похорон. Але то був один із останніх проявів терпимості до греко-католиків. 8 квітня 1945 року в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Ярослава Галана З хрестом чи ножем, у якій Греко-католицька Церква була звинувачена в співпраці з III Райхом. Статтю передрукували всі газети, які виходили в СРСР. То був сигнал до початку репресій. 11 квітня 1945 року був заарештований наступник митрополита — архієпископ Йосиф Сліпий і всі єпископи. Незабаром їхню долю розділили чимало рядових священиків. Вони потрапили до таборів, де частина з них померли мученицькою смертю. В березні 1946 року на спеціальному соборі у Львові Греко-католицьку Церкву було «об’єднано» з Православною. Відтоді й аж до кінця вісімдесятих років дотримання греко-католицького обряду вважалося підривною діяльністю. Той факт, що Греко-католицька Церква пережила брутальні багатолітні комуністичні репресії та стала нині однією з найважливіших релігійних громад в Україні, значною мірою є заслугою митрополита Андрея Шептицького.





Ставлення «пересічних» українців до антипольської акції | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Операція «Буря»