home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Верховини і Грубешів


До польсько-українського порозуміння неохоче поставилися середовища польських націоналістів. Підлеглі їм партизанські групи не погодилися на перемир’я, а на Люблінщині тамтешні підрозділи НЗС, отримавши звістку про його укладення, навіть вирішили провести антиукраїнський рейд.

На межі 1944–1945 років підрозділи НЗС вбили на Люблінщині під час різних акцій загалом близько п’ятдесятьох українців. Серед полеглих було чимало прихильників Польської робітничої партії — навіть співробітників УБ і НКВС (чи, принаймні, підозрюваних у такій співпраці), отож ці акції можна пояснити бажанням боротьби з комуністами. У травні 1945 року НЗС зосередили свої партизанські загони, створивши кількасотособове угруповання на чолі з майором Мечиславом Паздерським «Сірим». Націоналісти вирішили вчинити рейд теренами Красноставського, Томашів Люблінського і Грубешівського повітів. Водночас із діями проти комуністів, польські партизани мали намір пацифікувати українські села, можливо, щоб призвести до розриву угоди між постаківським підпіллям і УПА.

6 червня партизани НЗС увійшли до села Верховини, яке вважалося прихильним комуністам, і вчинили його мешканцям бійню. У звіті Паздерського читаємо:

Дорогою вирішено ліквідувати кілька українських сіл. Першим і найближчим мало бути село Верховини [...]. Верховини оточили зусібіч і вирізали 194 осіб української національності. Кільканадцятьом вдалося втекти[323].

Вояк НЗС Мар’ян Ліпчак «Донець» пізніше свідчив: «Переважно стріляли не вибираючи, від найменших дітей до стариків, таким був наказ «Сірого»»[324]. Натомість Станіслав Неворай так згадував про зустріч своєї дружини з одним із учасників нападу:

В загоні [...] «Сірого» було 2 хлопців віком щонайбільше по 15 років [...]. Один із них [...] прийшов до [...] дружини і просить, щоб дала йому щось поїсти, бо він голодний. Але спершу хотів похвалитися [...] яким то він героєм був у Верховинах. Мовить так дружині: «Я Вам кажу, двоє стареньких так благали їх не вбивати, але я їх убив заступом», а дружина розсердилася й мовить йому: «Ах ти, розбійнику! Забирайся звідси геть! Не дістанеш їсти». Він збентежився й пішов[325].

Згодом відповідальність за вбивство у Верховинах намагалися перекинути на службовців УБ, які буцім вдавали партизанів. У світлі бодай процитованих документів слід категорично заявити, що «теорії» ці з наукової точки зору варті стільки ж само, як і твердження, наче поляків на Волині вбивала не УПА, а перевдягнуті радянські партизани.

10 червня 1945 року угруповання НЗС було зауважене групою переслідування 98 полку Внутрішніх Військ НКВС в селі Гута й вщент розбите. За деякими даними, могли загинути навіть двісті партизанів.

Тут доречно нагадати, що в післявоєнній програмі польського націоналістичного підпілля одним із найважливіших завдань було позбутися національних меншин. Найбільший ризик вбачали в німецькій, українській і єврейській меншинах, тому намірялися виселити їх за межі країни. У друкованому органі НЗС «Szczerbiec» у числі 23 за 23 червня 1945 читаємо:

Боротьба [...] безкомпромісна і вимагає від кожного індивіда виразно висловленого наміру бути поляком або не-поляком. Wasser-поляків не може бути й не буде. Старі методи політичного втихомирення та догоджання євреям, німцям і українцям виявилися для нас згубними за наслідками. Поступка є показником слабкості й чинить зухвалим того, до кого лагідно ставляться[326].

В такому контексті дії певних груп польського націоналістичного підпілля проти таких українських сіл, як Верховини чи Пискоровичі, виглядають не окремими вибриками норовливих командирів, а послідовним втіленням ендецької політичної програми.

У момент, коли польські націоналісти вирушали в рейд на Верховини, порозуміння між АК-ВіН і УПА почало давати свої плоди. Заспокоєння ситуації дозволило багатьом полякам повернутися до покинутих у 1944 році домівок. Зненацька розцвів польсько-український чорний ринок: оунівці продавали мережі АК-ВіН будівельні матеріали та збіжжя, які залишилися після виселених українців. Українське підпілля внаслідок таких операцій отримало щонайменше 2,5 мільйони злотих (для порівняння: на межі 1945–1946 років ціна коня становила близько 20 тисяч злотих). Восени 1945 року угоду про припинення вогню вдалося поширити на Підляшшя.

Втім, Головнокомандування ВіН із недовірою поставилося до укладеного в Люблінській Окрузі порозуміння. Воно побоювалося, і небезпідставно, що упівці міркують про подальше переміщення східного кордону Польщі на Захід, тому вимагали, щоб відправною точкою переговорів став засновок: «Ви перебуваєте в Польщі, а не в себе вдома». Центр ВіН всерйоз міркував про те, чи бува не розірвати угоду та відкликати Ґолемб’євського. Прийняти остаточне рішення завадив арешт керівництва першого командування ВіН. До рук УБ потрапив і сам Мар’ян Ґолемб’євський (його засудили до страти, яку відтак замінили Ув’язненням, на волю він вийшов у 1956 році).

Зменшення напруги в польсько-українських відносинах на Люблінщині було настільки корисним для обох сторін, що на початку 1946 року поляки запропонували українцям влаштовувати спільні військові операції проти комуністів. Їх цікавив передусім спільний напад на Грубешів. Здивовані упівці з певним ваганням погодилися. Перша спільна операція відбулася 6 квітня 1946 року, коли підрозділ УПА за підтримки поляків опанував залізничну станцію Вербковиці, звідки вирушали на Україну транспорти з переселенцями.

Невдовзі, у ніч із 27 на 28 травня об’єднані сили ВіН і УПА (загалом близько чотирьохсот осіб) вдарили на Грубешів. Підрозділи УПА кулеметним вогнем і так званими торпедами (німецькі набої для ракетних мінометів, якими стріляли з примітивних пускових установок) заблокували дислоковані в містечку загони НКВС і безуспішно намагалися здобути штурмом споруду Переселенської Комісії. Водночас штурмові групи ВіН захопили будинок УБ, звільнивши двадцять в’язнів (у тому числі п’ять українців), зруйнували будинки ПРП і староства, стратили двох активістів ПРП. На світанку партизани почали відступ. До бою не включився дислокований у місті 5-й піхотний полк Війська Польського, ймовірно, завдяки діям розвідки ВіН. ВП обмежилося відправкою до міста одного взводу, щоб розвідати ситуацію. Варто відзначити, що в тій розвідувальній акції брав участь поручник Войцех Ярузельський.

Атака на Грубешів викликала паніку серед локального апарату влади. Не лише в Грубешові, а й у Томашові Люблінському місцеві гарнізони оголосили стан облоги, щоб до мінімуму скоротити виїзди на територію. Також різко впала кількість і якість доносів переляканої агентури.

На початку серпня 1946 року Грубешівський повіт відвідав кореспондент «Sunday Times» Вільям Дерек Селбі. Через свого секретаря та перекладача Януша Казімерчака він увійшов у контакт із ВіН, завдяки чому провів переговори з локальними польовими командирами, в тому числі Юзефом Домбровським «Азією» та Стефаном Квашневським «Віктором», відвідав також партизанські загони Генрика Левчука «Молота» і Чеслава Гайдука «Сліпого». Партизани влаштували Селбі зустріч із делегацією українського підпілля в складі чотирьох осіб. Журналістська виправа успішно завершилася публікацією в «Sunday Times» низки статей, після чого комуністична влада наказала британцеві покинути Польщу. Спільна зустріч із англійським журналістом була одним із останніх прикладів співпраці між польським і українським підпіллям. У наступні місяці співпраця почала поволі завмирати. Проте певні контакти між польським і українським підпіллям збереглися аж до операції «Вісла».

Вже в еміграції в п’ятдесятих роках українські учасники укладення угоди представляли це перемир’я як момент визначення нового польсько-українського кордону. За їхніми словами, АК-ВіН погодилася передати Україні значну частину Холмської землі. То, звісно, була навмисна дезінформація. Вояки ВіН не тільки не збиралися відступати навіть шматочка Люблінщини, а й усерйоз міркували про повернення Львова. Натомість сам Мар’ян Ґолемб’євський припускав можливість створення польсько-української федерації, а угода, яку він започаткував, мала стати першим кроком у цьому напрямку. Водночас поляки не виключали, що їм колись доведеться знову помірятися силами з українцями, і цих міркувань вони ніколи не приховували навіть від вояків УПА. Без сумніву, укладення тих угод супроводжувалося значною дозою взаємної недовіри, а іноді й просто прихованої неприязні.

Сьогодні пам’ять про польсько-українське перемир’я нерідко свідомо витісняють із пам’яті. Спільна атака на Грубешів не пасує до чорно-білого наративу, до якого зазвичай зводиться опис польсько-українського конфлікту: вояки УПА можуть бути тільки жорстокими вбивцями, а поляки — їх беззахисними жертвами. В цій ситуації укладення союзу з УПА може здатися вибриком, чимось незрозумілим і мотивованим винятково лихими намірами. Водночас і польські, й українські партизани думали про одне й те саме — як найкраще послужити волі своєї вітчизни. Порозуміння мали локальну тимчасову мету — обмежити кровопролиття, і до певної міри ця мета була досягнута. Тому слід визнати ці угоди успішними. «Ми обрали одного ворога замість двох», — сказав багато років згодом один із партизанів ВіН, влучно сформулювавши в цьому лапідарному твердженні тогочасний хід думок вояків.

Усім критикам угод, які постаківські партизани уклали з УПА, можна вказати на приклад Верховин. Чи й справді було би краще, якби ВіН пішов шляхом підрозділів НЗС? Прецінь саме пацифікація Верховин є чорною сторінкою польської історії, а не атака на Грубешів.





Перемир’я в Селиськах та околицях Руди Ружанецької | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Виселення поляків