home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Депортації населення


Операція виселення розпочалася 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку. В першу чергу вона охопила повіти Сянік, Лісько, Перемишль, Березів, а почасти й Любачів. На початку червня депортації також поступово почалися у повітах: Ярослав, Любачів, Горлиці, Новий Сонч, Новий Тарг, а також у Люблінському воєводстві.

Під час операції військо оточувало села кільцем, а відтак повідомляло мешканцям про негайне переселення. Населення отримувало кілька годин, щоб зібрати найнеобхідніші та найцінніші речі. Потім під ескортом вояків мешканців кожного села відправляли на збірні пункти. Часто ними були просто пасовища, оточені колючим дротом і уважно пильновані. Там співробітники УБ проводили селекцію переселенців, намагаючись відловити усіх «неблагонадійних». Вони укладали докладні реєстри депортованих і їхнього майна, намагалися також вербувати агентів — тільки до червня 1947 року інформаторами стали 852 особи. Підозрюваних у симпатіях до підпілля, якщо їх відразу не арештовували, ділили на спеціальні категорії: «А» (поставлені на облік в Управлінні Безпеки), «В» (поставлені на облік у військовій розвідці), «С» (щодо них застереження висловив комендант транспорту). Сім’ї, відмічені такими знаками, слід було селити не більше однієї в певному населеному пункті. Решту українців вивозили подалі від державного кордону та розміщували групами, які б не перевищували 10% місцевого населення. Все це робилося для того, щоб у оточенні польського населення вони швидко зазнали асиміляції.

Після здійснення селекції депортованих спрямовували на вантажні станції, звідки їх відправляли залізницею на Захід. При укладенні списків на транспортування мешканців окремих сіл розділяли й скеровували в різні куточки Набутих Земель. Перший транспорт вирушив 29 квітня від залізничної станції Щавне в Бещадах, а через кілька днів, 3 травня, дістався до Слупська. Проте, не всі транспорти рухалися так справно — іноді поїздка тривала понад два тижні. Через брак належної кількості вагонів у них часто панувала велика тіснява. Важкі умови подорожі зумовили смерть принаймні двадцяти семи осіб, переважно літніх людей і немовлят.

Під час операції були депортовані також незручні для комуністичного режиму... поляки. Тільки в районі Перемишля подібна доля спіткала кільканадцять польських сімей, «цілком, — як це окреслив генерал Моссор, — прогнилих внаслідок пропаганди ПСП і НЗС»[354]. Не відомо, як багато поляків постраждали внаслідок переселень, але їх було менше, ніж спершу пропонувало Управління Безпеки. В лютому 1947 року співробітники цієї установи навіть хотіли було депортувати до Мазурії всіх мешканців міста Ужендува на Люблінщині (близько семи тисяч осіб), «у ментальності яких глибоко вкоренилася рішуча реакційність політичних і соціальних поглядів, якщо не бандитські схильності загалом»[355].

На розвантажувальних станціях контроль над депортованими переймали місцеві органи влади. Проте вони диспонували надто малою кількістю вільних господарств і транспортних засобів, щоб хутко ними заопікуватися. Тому українці та лемки зазвичай потрапляли до місць проживання, як правило, тільки через кілька днів. З огляду на брак вільних господарств виявилося неможливим дотримуватися правила, щоб переселенці не становили в певному населеному пункті понад 10% мешканців. Надані переселенцям з операції «В» господарства були найчастіше знищені й занедбані, а поля незасіяні. Багато приміщень потребували капітального ремонту. Траплялися випадки виділення одного господарства кільком сім’ям. Ще в 1956 році в Ольштинському воєводстві були зафіксовані випадки, коли селянські родини з шести чи десяти душ мешкали в одній кімнаті. Поміж прибулими панувало почуття кривди, особливо серед неприхильних до УПА лемків. Переселенці масово подавали прохання дозволити їм повернутися до своїх домівок, якщо не назавжди, то принаймні, щоб перевезти залишені там речі. Подібні прохання майже завжди відхиляли, адже згідно з інструк-ціями, поселенцям з операції «В» слід було обмежувати здатність переміщення.

Попри це, дехто намагався самотужки повернутися до покинутих господарств. Усіх, хто повертався, генерал Моссор наказав затримувати і негайно скеровувати до Центрального Табору Праці в Явожно (далі — ЦТП), який у 1947–1948 роках став місцем ув’язнення для українців. Рішення про утворення в Явожно «транзитного табору» для «підозрілих українців» Політбюро ПРП прийняло 23 квітня 1947 року. Втім, викритих учасників підпілля негайно судили воєнним судом (і переважно квапливо розстрілювали), натомість, до табору в Явожно слід було скеровувати лише осіб, запідозрених у зв’язках із націоналістами. Апріорі до таких зарахували представників української інтелігенції, тому в таборі опинилися, зокрема, двадцять два греко-католицьких і п’ять православних священиків, двадцять один учитель, два лікарі, керівник нафтової свердловини тощо.

Перші українці з’явилися в таборі 9 травня 1947 року. Загалом через нього пройшли майже чотири тисячі чоловік (оприлюднені дані коливаються в діапазоні від 3821 до 3873 осіб). Їх «розробкою» зайнялися спеціальні групи функціонерів УБ. У висновку розслідування, проведеного в цій справі прокурорами Інституту Національної Пам’яті (далі — ІНП), читаємо:

Функціонери Слідчої Групи під час допитів катували в’язнів. Тортури полягали в побитті та копанні, ураженні електричним струмом, обливанні холодною водою, вливанні її до рота й носа, встромлянні шпильок у тіло, саджанні на ніжку перевернутого стільця. Крім того, ЦТП в Явожно існувала розгалужена система позасудових покарань навіть за найдрібніші порушення.

У результаті проведеного УБ слідства 547 осіб на підставі обвинувальних актів були відправлені до в’язниці в Кракові. Однак у решти, попри жорстокі методи допиту, не було виявлено жодних зв’язків із підпіллям. Адже більшість ув’язнених становили прості селяни, іноді з цілими сім’ями. Варто тут процитувати листа начальника Районної Військової Прокуратури в Кракові підполковника Оскара Карлінера до генерала дивізії Миколая Прус-Венцковського, командувача V Військового Округу, за грудень 1947 року, в якому прокурор, описуючи становище в’язнів табору, бив на сполох:

Серед заарештованих перебувають поляки та українці, які після кількарічної служби [...] в Червоній Армії повернулися з нагородами, літні люди, вагітні жінки, хворі та неповнолітні, без жодних доказів вини, котрі потрапили до Явожно випадково, через надмір роботи Оперативних Груп, що займалися виселенням. Було виявлено, що в окремих випадках причинами скерування певних осіб до ЦТП в Явожно стали сусідські чвари та наклеп стосовно співпраці з бандами. Керівник Слідчої Групи кпт. Бік розповів мені про випадок, коли до ЦТП був відправлений чоловік, в якого хотіли відібрати 2 фотоапарати[356].

14 червня 1947 року помер перший український в’язень Явожно Міхал (Михайло) Оґарек, селянин із села Чашин Ліського повіту. Восени того року лічба смертей зросла через голод і жахливі санітарні умови. Спалахнула епідемія тифу, від якої в таборі загалом померли щонайменше 160 осіб. Їх поховали в сусідньому лісі в безіменних могилах. Сьогодні на тому місці встановлено пам’ятник, відкритий за участі президентів Польщі й України.

У грудні 1947 року почали звільняти перших в’язнів. Спеціальними транспортами, під охороною вояків Корпусу Внутрішньої Безпеки (далі — КВБ) їх перевезли на Повернуті Землі слідом за їхніми виселеними родинами. До березня 1948 року були звільнені близько трьох тисяч осіб. Звільнення решти тривало упродовж наступного року. Остання група в’язнів, яка складалася з греко-католицьких священиків, вийшла на волю 8 березня 1949 року.

Операція «Вісла» завершилася 31 липня 1947 року. Під час операції було виселено понад 140 тисяч осіб. Як і поляки, котрі виїхали зі Львова та інших населених пунктів Східної Галичини, переселенці з операції «В» були змушені покинути вітцівщину, яку століттями плекали їхні предки. Більшість із них не мали нічого спільного з діяльністю УПА, не кажучи вже про різанину на Волині та в Східній Галичині. Примусове виселення охопило також і ті околиці, де українське підпілля мало незначну підтримку, наприклад, Низький Бескид чи Підляшшя. Це свідчить про те, що справжньою метою операції було прагнення позбутися клопотів із українською меншиною. Адже годі пояснити чимось іншим прагнення виселити восени 1947 року кілька тисяч українців, які ще мешкали на Люблінщині й котрі, як це було визнано, не тільки не мали нічого спільного з УПА, але навпаки, «продемонстрували свою лояльність до Демократичної Польщі». Тому цих осіб наказали виселяти «старанно [читай: ввічливо — Ґ. М.]», дозволяючи їм забрати більшу частину пожитків. Колишніх вояків «народного» ВП наказали, натомість, вивезти «окремими транспортами на найкращі ділянки в Сілезії»[357]. Поки що не ясно, чи й справді відбулися оті додаткові переселення. Тим часом ми маємо певність, що подібні додаткові виселення українців були здійснені у повітах Новий Тарг і Холм ще в 1950 році, себто тоді, коли УПА в Польщі вже не існувала.





Рішення | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | «Переслідують нас безнастанно...» Українське підпілля в Польщі