home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Хронологія та баланс жертв


Аналіз описаних подій показує, що відвертий польсько-український конфлікт 1943–1947 років виразно ділився на дві фази. Перша з них тривала від лютого 1943 року до весни 1945 року й була пов’язана зі спробою організованого ОУН-Б і УПА «усунення» всіх поляків із земель, які члени цих організацій вважали етнічно українськими. Друга фаза, яка частково хронологічно накладається на першу, розпочалася восени 1944 року разом із з першими виселеннями польського та українського населення, а закінчилася в 1947 році операцією «Вісла» та наступною ліквідацією підпілля ОУН в Польщі.

У першій фазі конфлікту з українцями воювали всі польські підпільні організації. В той період самого лише факту приналежності до певної етнічної спільноти часто вистачало, щоб встати на бік однієї з воюючих сторін. Адже нерідко людей вбивали тільки тому, що вони були поляками чи українцями, і найбільш очевидним це було на Волині, де нещадно мордували усіх осіб польського походження.

Друга фаза конфлікту мала інший характер. Проти спільного ворога — комуністів — АК-ВіН і ОУН-Б та УПА уклали кілька локальних угод про ненапад і обмежену співпрацю. Від цього моменту проти УПА виступало керівництво «нової Польщі» та націоналістичне підпілля, яке, втім, обмежилося проведенням кількох пацифікацій. Тим часом, коли перша фаза конфлікту тривала в тіні антипольських чисток, здійснюваних ОУН-Б, то в другій фазі динаміку подій визначали настанови радянської та польської комуністичних партій, які неухильно втілювали план створення етнічно однорідної Польщі та «очищеної» від поляків Західної України. Якщо в 1943–1944 роках українські націоналісти вбивали членів змішаних родин, вважаючи їх «ненадійними», то польські комуністи в 1947 році під час операції «Вісла» такі подружжя з аналогічних причин силоміць переселяли.

Дуже складно підрахувати кількість людей, які стали жертвами всіх цих подій. Ми не будемо тут обговорювати багату літературу предмета й цікаві дискусії, які супроводжували суперечки на цю тему. Слід зазначити, що найбільше поляків полягло на Волині. За даними Владислава та Єви Семашків, у 1943 році в цьому регіоні загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища близько 19 тисяч осіб[366]. Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб. У Східній Галичині більш реалістичними здаються оцінки в 30–40 тисяч польських жертв, натомість на землях сучасної Польщі були вбиті 6–8 тисяч поляків.

У світлі наведених підрахунків схоже, що внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч осіб (причому, мабуть, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150, або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних наукових дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням до сенсаційності.

Зауважимо, що переважна більшість польських жертв загинули до укладення навесні 1945 року угод між АК-ВіН і УПА (від зустрічі в околицях Руди Ружанецької до кінця 1947 року від рук українських підпільників у Польщі полягли близько 3 тисяч осіб, переважно вояків ВП, Прикордонних Військ і КВБ). Це свідчить, наскільки важливим для польської історичної пам’яті є перший етап конфлікту.

Багато суперечок породжує оцінка українських втрат. Десять років тому я був, мабуть, першим польським істориком, який намагався приблизно їх підрахувати. На підставі знаних мені на той момент матеріалів, я виснував, що внаслідок дій поляків полягли 15–20 тисяч українців. Сьогодні, у світлі найновіших даних, я схильний дещо зменшити оцінку кількості українських жертв. Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією) від 2 до 3 тисяч українців. У Східній Галичині були вбиті 1–2 тисячі українців. Зовсім іншою була ситуація на землях сучасної Польщі. Там у 1943–1947 роках загинуло більше українців, ніж поляків, найпевніше, 8–10 тисяч (3–4 тис. до літа 1944 року і 5–6 тис. у період 1944–1947 років). Загалом це давало би кількість від 10–11 до 15 тисяч убитих. Так само і в цьому випадку покликання на вищі лічби не знаходять жодної підстави в наукових дослідженнях. Підкреслимо це виразно — відомості про 30, 50 або навіть 70 тисяч українців, які трапляються в українських підручниках, просто взяті «зі стелі».

Та це не змінює того факту, що більшість українських жертв — подібно, як і на польському боці, — складало цивільне населення, в тому числі нерідко жінки й діти. Польські операції, скеровані проти українського цивільного населення, за нормальних обставин мали би викликати значну заклопотаність, але вони блякнуть у порівнянні жертвами, яких зазнала польська сторона. Причому на Волині співвідношення втрат просто шокує: на польському боці полягло, можливо, навіть 60 тисяч жертв, а на українському, радше за все — не більше 2–3 тисяч людей.

Але баланс страждань, завданих польсько-українським конфліктом у 1943–1947 роках, аж ніяк не обмежується кількістю загиблих. Не слід забувати про близько 1,1 мільйона поляків і 630 тисяч українців і лемків, яких змусили покинути «малі вітчизни» та доробок, на який століттями працювали їхні сім’ї. Всі вони залишили свої домівки з почуттям незаслуженої кривди, зазнаючи дорогою численних принижень.

Наведені цифри показуюють, із яким важливим фрагментом історії Польщі та України нам доводиться мати справу. Для порівняння: під час польсько-української війни 1918–1919 років загинули близько 10 тисяч поляків і 15 тисяч українців, не було також мови про тисячі осіб, вигнаних із власних домівок. Не мусить, отож, дивувати, що проблематика польсько-українських відносин під час Другої світової війни та в перші післявоєнні роки збуджує стільки емоцій, постійно повертаючись у публічних і політичних дебатах.

Важлива дискусія серед істориків точиться навколо мови, уживаної при описі того, що сталося між поляками та українцями в 1943–1947 роках. У цій мові фігурують різні терміни: «польсько-український конфлікт», «братовбивча громадянська війна», «антипольська акція ОУН-Б і УПА», врешті, «етнічні чистки» та «геноцид». Усі вони виявляються придатними у разі вживання їх для опису й розуміння тогочасної дійсності. «Конфлікт», позаяк у той час ми мали справу з очевидним польсько-українським антагонізмом і боротьбою за землю. «Громадянська війна», адже відбувся виступ частини громадян II Республіки проти своїх співгромадян. «Антипольська акція» є, своєю чергою, власним терміном, уживаним українськими партизанами для окреслення операцій проти польського населення. У документах УПА цей термін часто фігурує як еквівалент кодової назви, аналогічний такому поняттю, як, скажімо, «операція «Вісла»». Натомість, поняття «етнічні чистки» та «геноцид», схоже, добре відтворюють природу та юридичну кваліфікацію тих подій. Усім цим термінам, однак, притаманні також слабкі місця, коли особи, які ними послуговуються, намагаються скористатися ними не стільки для опису досліджуваного явища, як для замикання цього явища у штивних рамах дефініції, щоб у такий спосіб фактично виправдати злочини, або навпаки — таким чином їх експонувати, що будь-яка спроба розмислу та рефлексії над трагічним минулим стає спробою релятивізації непростимого зла.




Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки | Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. | Чи були геноцидом волинська та галицька різанини?