home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Культура освіти і науки


Потрібно визнати, що держава не має чіткого бачення сучасної культури освіти та виховання молоді і матеріально ще не може її забезпечити.

У середній та вищій школах усе ще діє принцип: навчити на уроці, на лекції. Це соціально-культурна об’єктивність країни третього світу, переважна більшість населення якої проживає за межею бідності, коли його дітям в домашніх умовах не до навчання.

Недовір’я до невихованого учня, студента, нестача комп’ютерів ускладнює працю вчителів та викладачів і не дає глибоких, сучасного рівня знань. З цих самих економічних, соціальних, науково-технічних причин вчитель чи професор сам неспроможний забезпечити себе тим рівнем знань, яких вимагає час. І держава не дуже переймається цим, бо має клопіт серйозніший: як би того вчителя забезпечити бодай мінімальною зарплатою. А йому ще комп’ютери подавай?! Як бачимо, рівень матеріального забезпечення освіти в нас скоріше африканський, ніж європейський.

З цих причин рік за роком зростає розрив між можливостями середніх шкіл і вимогами вищих. У вступних іспитових тестах академій та університетів чимраз більше тем, яких чомусь нема у шкільних програмах. За статистикою, половина випускників середніх навчальних закладів займаються з репетиторами, що свідчить про кризу загальної освіти.

Не тішить ситуація і в сфері вищої освіти, адже жоден з наших університетів за своїм освітньо-науковим потенціалом не входить навіть до п’ятої сотні університетів світу.

Де ж нам брати репетиторів для випускників вищих шкіл, аби їхні знання відповідали сучасним вимогам? Водночас у наших університетах, академіях працює забагато людей, котрі не мають нічого спільного з наукою. Ніде в прогресивному світі ректор, декан, професор не завалені такою «паперовою творчістю», не мають стільки непотрібних обов’язків, як у нас. Ситуація така, ніби в Україні триває перманентна революція, якій не видно кінця, тому навіть вища школа перебуває на роздоріжжі, де ніхто не знає, яку політичну силу підтримувати, в кого які обов’язки основні, а які другорядні. Професор може засідати в різних партіях, державних і громадських організаціях, комунальних структурах, навіть займатися бізнесом, і виходить в результаті, що йому, як тому учневі з неблагополучної сім’ї, нема ні умов, ні часу для фахового зростання. Бо треба виживати.

Україні час кардинально змінити ставлення до інтелігенції. Вона у нас зведена до категорії «бюджетників» – нахлібників у рідній Вітчизні. Очевидний той факт, що держава і нині не дбає про єдність та взаєморозуміння між станом інтелігенції й іншими станами. Таке враження, що інтелігенція живе (виживає) сама собі, а решта населення сама собі. Інтелігенція живе в двадцятому столітті, а решта населення – в дев’ятнадцятому. Кожний стан будує свою Україну. В своєму часі. Це грізний симптом того, що суспільство виштовхується до історичного занепаду.

Чи не тому Україна не прогресує. Не продукує нових знань, не має великих наукових відкриттів, Нобелівських лауреатів у сфері науки. Вона фактично перебуває в стадії загальної самоосвіти, тоді як передові нації – у стадії загальної інтелігенції.

У західних країнах наукові відкриття в основному народжуються в університетах. Якщо університет протягом п’яти років не може похвалитися науковими досягненнями, його понижують у статусі. В Україні до незалежності було 12 університетів, про наукові набутки яких мало відомо. Сьогодні маємо університетів, перейменованих з колишніх інститутів, технікумів та ледве не з профтехучилищ, значно більше, ніж у США і Франції разом узятих, але про їхні наукові доробки відомо ще менше. Знову втрутився в культуру науки соціальний фактор: університет забезпечує викладацькому складові дещо вищу зарплату, ніж інститут. Оце і вся наука.

Наука в Україні в стані колапсу. За роки незалежності її кадровий потенціал зменшився у 2,5 рази. Перспективних докторів і кандидатів наук стало менше на третину. Серед емігрантів з України науковці становлять майже 16 відсотків. Удома залишаються ті, на кого ніде нема попиту. Триває спад продуктивності науки, у кілька разів зменшилася кількість винаходів. Ми даремно чекаємо від наших учених нових моделей сотових телефонів, плоскоекранних телевізорів, технологічних ліній...

Коло замикається: деградація гуманітарної культури неминуче призводить до деградації освіти і науки, а відтак до деградації економіки. Бідна держава ніколи не стане багатою, якщо виділяє на освіту і науку лічені гривні і втрачає мільярди гривень через відсутність сучасних технологій виробництва.

Порятунок від злиднів бачиться один – глибока, багатоступенева реформа освіти з метою виведення нації на рівень загальної інтелігентності.

У нашій державі занедбаної незалежності після Помаранчевої революції, безумовно, всі реформи важливі і проводити їх потрібно в комплексі. Однак найважливіша серед них – реформа навчання і виховання молоді. Саме вона посприяє вихованню нової генерації українців, яка гарантуватиме здійснення всіх інших державних реформ.

Безперечно, вирішальне слово в піднесенні народного добробуту за економікою. Та якщо культура населення залишиться на рівні свідомості «винахідників» затичок для туалетів боржників за компослуги, то омріяного піднесення економіки не буде. «Свинопасам» скільки коштів, нової техніки і заморських технологій не давай, вони кошти розкрадуть, технології «перекапустять», техніку понищать і проп’ють – це ми вже стократ проходили за колгоспної доби! Цивілізована нація сама має вміти заробляти кошти, винаходити нові технології, конструювати сучасну техніку. Вловлюєте різницю?

Моє останнє слово: Україна стане багатою та квітучою лише за умови виходу нації на рівень європейської інтелігентності цілих поколінь. Настав час впроваджувати в нашу соціологію і практику нове поняття – «якість нації». Якість нації – це якість її освіти, культури і духовності, а загалом – рівень її інтелігентності. Сьогодні у світі рівень прогресивності нації передусім і безпосередньо визначається рівнем інтелігентності кожного її громадянина. Черга дійшла і до нас.

За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного, економічного і культурного розквіту зможуть лише ті країни, де 40-60 відсотків працюючих мають вищу освіту. США та Японія до 2010 року планують довести цей показник до 80 відсотків. Це дасть їм зростання економічного ефекту виробництва в 5-10 разів. Коротше кажучи, основою економічного розвою країни є культура народу, а основою культури – освіта і наука.

В Україні показник вищої освіти завмер на рівні 10 відсотків. Порівняйте: 80 і 10... Тут мені хочеться подивитися в очі нашим наскрізь забреханим політиканам, саморобним «батькам і синам нації» і запитати їх: як ви, шановні, збираєтесь на такому немічному освітньо-культурно-моральному фундаменті побудувати «багату, могутню і квітучу Україну?» Ну-ну...

Починати треба з виховання нових поколінь українців. Починати з повного фінансового і комп’ютерного забезпечення всіх навчальних закладів, усіх шкіл уже з першого класу, навіть якщо для цього доведеться обмежити бюджетні видатки в інших важливих сферах. З дитячого садочку, з першого ж класу поступово прищеплювати дітям «кібернетичне мислення» і розуміння вимог сучасної світової культури. Переконувати юних, що минулим живе старе покоління, а молоде живе майбутнім, і в такий спосіб повернути їх обличчям до нових принципів, ідей і технологій у розбудові держави, в економіці, соціальному житті, науці і техніці. Змалку прищеплювати повагу до високої якості власної і чужої праці і пов’язувати саме з такою працею успіх у житті. Активізувати роботу школи з батьками учнів з метою поєднання зусиль, де це можливо, саме в напрямку вестернізації, патріотичного і морально-етичного виховання молоді. Цілком серйозно доцільно підтримати пропозицію одного з голів райдержадміністрацій Запорізької області про запровадження у школах предмету «Сміттєзнавство». Щоб світ поважав нас, українська земля має бути чистою!

Моральний стимул для молоді – орієнтація на престижні професії, опанування якими можливе тільки за високої якості навчання і праці. Знайомити її з досвідом такої профорієнтації в передових країнах і навчати самостійно планувати свій успіх у житті. Слід нарешті відкинути совково-мужицьку орієнтацію юних на професії токарів та доглядачів свиней, бо так насаджується голотська психологія, якої в Україні ніколи не бракувало. До того ж, зі свинями дадуть собі раду фермери, а деталі точитимуть роботи. Ввести нові предмети про якість товарів та послуг у відповідних вищих школах, відтак запровадити контроль за якістю роботи в усіх організаціях, закладах, на підприємствах. Поставити заробітну плату і кар’єрне зростання фахівців у залежність від якості їх праці.

Закономірне запитання: а де взяти для такої реформи легіони сучасних педагогів? По-перше, більшість молодих педагогів охоче пристануть на нові вимоги часу – потрібна лише відповідна програма Міносвіти й організація постійно діючих курсів переорієнтації відповідно до реформи. А від старих «шкрабів», у яких на першому місці відгодівля та продаж свиней, а педагогіка на останньому, школі доведеться звільнитися.

По-друге, потрібна одночасна реформа педуніверситетської освіти. Уже з першого курсу студентів треба готувати до роботи в нових умовах, а нинішнім випускникам дати можливість удосконалювати кваліфікацію на постійно діючих курсах. Десять випусків педуніверситетів, підготовлених по-новому, виведуть українську школу з кризи на сучасний світовий рівень. Міністерства освіти, культури, економіки, фінансів, сім’ї і молоді мали б об’єднати зусилля в підготовці при навчальних, дослідних інститутах, державних і приватних, груп молоді з «кібернетичним мисленням» для всіх сфер нашого життя і для розв’язання економічних, соціальних, культурних проблем у майбутньому.

Верховна Рада зобов’язана прийняти відповідні закони, Кабмін – відповідні постанови для реалізації реформи освіти, культури, концепції тотальної якості організації праці, менеджменту. Ініціатором, натхненником і, якщо хочете, прапором вестернізації України бачиться наш Президент. Як свого часу вестернізатором Росії був Петро І.

Хтозна, може аж зараз Україні судилося «прорубати вікно в Європу», чого, на превеликий жаль, не спромігся доконати гетьман Мазепа. Зрештою, нині й прорубувати нічого не треба – досить просто відчинити двері...

Перечитав ще раз ці рядки – ніби все правильно, а надії на поступ нема. І його не буде, доки зарплата вчителя з двома університетськими дипломами нижча від зарплати токаря з початковою освітою. Що ж, у такому разі нехай Україна відкрито зізнається перед світом, що сучасна культура нації їй не потрібна...



Культура соціальна | Чи ми, українці, одної крові? Роздуми над недолею | Хто запалить світло в кінці тунелю?



Loading...