home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Хто запалить світло в кінці тунелю?


Україна прагне до Євросоюзу і НАТО. Цілком слушне бажання знайти гідне місце під сонцем, врешті-решт, забезпечити собі надійний захист від зазіхань деяких надто ненажерливих сусідів. Сьогодні вона ще перебуває в темному тунелі, в кінці якого неодмінно є вихід до світла. Але той вихід нечітко проглядається, тому що в наших серцях маємо замало світла, аби освітити свій шлях.

Україна прагне до Світової організації торгівлі. Та на що вона може розраховувати з якістю своїх товарів, коли все, що ми виробляємо – робимо в сутінках наших помислів і душ, коли саме розуміння необхідності високої якості продукції ще не визріло в народі. Торгувати сировинними ресурсами, шкірами худоби, тягнути буряки за гичку – це не робота, не економіка і не культура цивілізованої країни. Не порятують нас і найкращі у світі чорноземи, на яких ми вирощуємо найнижчі в Європі врожаї.

Мусимо визнати: сьогодні ми є аутсайдерами європейської цивілізації. Навіть якщо припустити, що темпи зростання ВВП в Україні сягнуть фантастичної цифри – 20% на рік, темпи реформ в усіх сферах життя суспільства перевищать наші сподівання, то щоб наздогнати бодай Польщу (не аж яка пані, але все-таки Європа), знадобиться щонайменше 20 років, не кажучи вже про інші розвинені країни. До того ж, вони, природно, не стоятимуть на місці. Тобто «рух навздогін», скажімо, за Німеччиною для України завідомо непосильний. Той, хто наздоганяє на таких неадекватних «резервах» культури, науки, моралі, якими володіємо ми, ніколи не наздожене авангард розвинених країн. Не варто і тішити себе думкою, що Європа цього не розуміє і радо чекає входження України до її союзу.

Та не все так погано в нашому домі. Ми вирушили в похід до світла! Ми вже в поході! Вогні Помаранчевої революції своїм блиском дуже нагадують сонячне світло. Правда, є в нас ще біло-блакитні досвітні вогні, але це теж світло! Коли вони зіллються з помаранчевими, до виходу з тунелю буде рукою подати!

А тим часом маємо в тому поході подолати дві деструктивні сили. Перша: люди при владі, чиновники, бізнесмени на місцях переважно дбають лише про себе, про власні інтереси і за персональними коритами не бачать України. Відверто кажучи, це є натуральні мафіозні клани, котрі всі ці роки гризуться за перерозподіл влади в країні, брутально наплювавши в душу мільйонам загиблих за волю України. І, бачить Бог, нема серед нас лідера, аби силою свого авторитету вгамував їхню зажерливість. Здається, це міг би зробити перший екс-президент, бо кому ж іще, як не йому бути патріархом свободи, оберегом найдорожчого скарбу нації, третейським суддею деструктивних сил. На жаль, він сам пішов у них на поводу, сам розхитує молоду владу, сіє розбрат між українцями. Дрібнуватий видався чоловік. А шкода. Шкода, що не знайшовся ще публіцист, щоб написав книгу «Леонід Кравчук як дзеркало української недержавності». Перед нами був би еталонний тип пересічного українця: трохи бракує розуму, трохи почуття гідності, трохи характеру, трохи чіткого бачення національної мети. От і має чоловік те, що має. Та ми не можемо його за це суворо судити, позаяк і самі такі...

Друга деструктивна сила: держава за совковою традицією і далі ставиться до культури, як до третьорядної, маловартісної сфери діяльності. Здається, вона терпить саме існування такої сфери тільки тому, що у світі це «за штатом заведено». Зазвичай виштовхує в цю сферу людей, котрі ні на що більше не годяться, і платить їм найнижчу в світі зарплату. Держава в постійному боргу перед культурою, а культура навзамін у постійному боргу перед державою. От і виходить, що працівники культури, а разом з ними і працівники освіти та науки, замість того, аби бути факелоносцями в авангарді нашого походу до світла, з погаслими факелами плентаються десь у його хвості і з сумом спостерігають за гризнею владних кланів за перерозподіл сфер впливу. То хто ж запалить світло в кінці тунелю?

Світло національної перспективи відродження і прогресу засяє тоді, коли ми подолаємо в своїй злидарській свідомості протистояння між матеріальним і духовним, між економікою і культурою, коли ідеали нами ж «опущеної», взятої під ноги культури, духовності, моралі піднесемо до рівня таких любих нашому серцю матеріальних ідеалів. Інакше наш тунель може перетворитися на печеру...

Звертаюся до Президента, прем’єра, спікера парламенту: перестаньте, панове, порпатися на смітнику буднів, відбуватися випадковими реформами ДАІ, прокуратури, змінами до Конституції – повірте, за це вам народ спасибі не скаже. Натомість поверніться обличчям до реформ освіти, науки і культури і цим покладіть початок виховання нових поколінь нової української європейської нації. Почніть з поглибленої реформи шкільної та педагогічної освіти, з підготовки кадрів для цієї доленосної справи. Стає ж бо очевидним, що наші старші покоління вже не мають ні хисту, ні сил вивести Україну з системної кризи, піднести на бажану висоту її економіку, добробут народу і якість його життя.

Тож не тратьте часу на другорядне, адже, як застерігав наш філософ Григорій Сковорода, – «найбільша втрата – це втрата часу». Подбайте про виховання нових поколінь українців, щоб через 10-15 років увесь світ міг вітати народження нової європейської нації, здатної ефективно забезпечити сучасний рівень економіки, політики, науки, культури, моралі, сучасної культури праці і якості товарів та послуг.

Без наявності цих факторів годі сподіватися на скоре подолання системної кризи. Без високої культури суспільства неможлива висока якість життя.

Президентові, який успішно здійснить ці реформи, вдячні покоління нових українців поставлять монументи.

І насамкінець останній висновок: ця стаття – не страшилка для читачів і не намагання образити чи принизити багатостраждальний український народ. Це щиросердечне звернення до кожного свідомого українця замислитись над відповідністю нашої культури вимогам сьогодення і завтрашнього дня.


2007 р.





Культура освіти і науки | Чи ми, українці, одної крові? Роздуми над недолею | Чи освічена наша освіта?



Loading...