Може видатися недоречним, чому я акцентую увагу на російському православ’ї, тоді як Україна відроджує помісну церкву під егідою Київського патріархату. По-перше, тому що ми, українці, вже триста років іншого православ’я не знали. По-друге, реалії нашого сьогодення ставлять під сумнів успіх такого відродження. Незалежна Україна, на свою біду, не спромоглася провести люстрацію старих комуністичних (читай – кадебістських) кадрів у всіх сферах суспільного життя, заодно і в церковних, що їй донині вилазить і ще довго вилазитиме боком. Тільки вдумайтесь: що то за церква, що то за Божа воля, в ім’я якої вищі ієрархи РПЦ письмово доповідали репресивним органам про політично нелояльних віруючих? За які такі заслуги духовні пастирі запопадливо брали з рук тоталітарного режиму третьорозрядні ордени і медальки? За вірне служіння Христові чи імперському антихристові? Чи цього не досить для недовіри до старих кадрів православної церкви? Як колишні радянські господарські кадри неспроможні вивести країну з економічної кризи, так і пострадянський православний клір навряд чи зможе відродити в Україні помісну церкву. Завтра, не приведи Господи, відбудеться реставрація «бурбонів» або владу в країні захоплять доморощені «брюховецькі» і він знову на всі голоси заспіває анафему національному героєві Мазепі та нишком писатиме доноси на парафіян, на пожертвування яких жирує. Щоправда, він і нині ту анафему поривається заспівати…

Та це лише наслідки головного гріха російського православ’я. Суть його – в негуманному, недемократичному ставленні до людини. Фундаментальні погляди католицизму й православ’я на людину настільки різні, що нерідко виникає запитання: чи відноситься взагалі остання конфесія до християнської релігії? Греко-католицька церква вважає своїм головним^: обов’язком прокладати місток любові між людиною і Богом, щирими, проникливими проповідями наближати людину до Бога, виховувати в дусі християнської моралі, любові до ближнього, до свого народу і всього людства. Православне духовенство, пройняте ордизмом, теж ніби декларує ці постулати, але ставиться до людей як до власних кріпаків, колгоспників чи в кращому випадку – до платників податків. Проповіді воно взагалі ігнорує: чи не має що сказати людям, чи не вважає за потрібне чогось навчати темних кріпаків? Цю вікову традицію спробував порушити блискучий проповідник протоієрей Олександр Мень, за що «брати во Христі» і зарубали його сокирою, щоб іншим неповадно було. І за злочин донині ніхто не відповів.

Російська православна церква завжди була залежна від світської влади. Недарма друга її назва – цареславна. В Росії вона формально відокремлена від держави, однак фактично донині залишається своєрідним міністерством ідеологічного впливу на населення. Російське православ’я — це не лише релігія, а радше потужний важіль «собіранія ісконних русскіх зємєль», стимул до національної самоідентифікації та духовної цементації росіян, а загалом – одна з фундаментальних основ великодержавності і шовінізму. Бездержавне українство такого розуміння релігії ніколи не мало.

Навіть в умовах пострадянської демократії РПЦ не поспішає скористатися свободою для релігійно-просвітницької діяльності серед власного народу. Це дуже показовий факт. В її діяльності й надалі превалює ординський принцип захоплення чимраз більших територій і примноження кріпацьких душ, в той час як вона сама залишається інтелектуально і духовно убогою.