Розділ 32
Коли відчинилися двері ліфта, то звідти вийшли Скорпіон Джордж, Навін Едеїр і Дівія Девнані.
— Ліне! — вигукнув Навін.— Ти куди, друже? Вечірка лише почалася!
— Я розбитий,— відповів я, заходячи до ліфта й натискаючи кнопку, щоб не зачинялися двері.— Але можна тебе на хвилинку?
— О, прошу, ходімо з нами! — благав Скорпіон.— Я хочу почути про стрілянину в «Леопольді». Усі мовчать, а я помираю від цікавості.
— Іншим разом, Скорпе.
— Гаразд, тоді ми спустимося донизу з тобою,— мовив Навін, тягнучи інших до ліфта.
Двері зачинилися, залишивши наші віддзеркалення на скляних стінах.
— А нагорі чекала дуже приваблива американка, з білявим волоссям і карими очима,— заявила Дівія.— Ти з нею познайомився?
— Одна дуже вродлива дівчина вже чекає на мене вдома,— сказав я.
— Але ця дівчина...
— Забудь про це, Дівіє! — вибухнув я.
— Тобі не завадить трохи відпочити від тієї Школи Чарів, виродку,— прямо заявила вона.— Бо ти просто збиваєш дівчину з ніг.
— Пробач, це був важкий...
— Я познайомлюся з американкою, в якої карі очі,— радісно заявив Скорпіон.
Ми обернулись до нього.
— У плані... якщо Лін, знаєш, не повернеться на вечірку, і...
— А ти причепурився, Скорпіоне,— зауважив я.
Його довгувате волосся було зібране у хвостик. Він був одягнений у жовту сорочку, нові джинси, пояс із золотою пряжкою та ковбойські чоботи. На середньому пальці гордовито сидів золотий перстень з грецьким шоломом і квадратним оніксом, що виблискував посередині.
— Невже занадто? — він запитав, споглядаючи себе в настінному дзеркалі.— Це була ідея Дівії. Вона сказала...
— Усе добре,— запевнив я.— У тебе вигляд на мільйон баксів. Подяка Дівії.
— Узагалі-то, на тридцять п’ять мільйонів,— відповіла Дівія.— І я — Діва, пам’ятаєш? Присягаюсь, якщо ще хоч раз назвеш мене Дівією, то отримаєш просто в пах. І я достатньо низького росту і достатньо підла, щоб це зробити.
— Це не перебільшення,— підтвердив Навін.
— Гаразд. Відтепер буде Діва.
Я поглянув на її горде гарненьке личко. Вона була коротункою, яка так часто носила взуття на високих підборах, що трохи нахилялася вперед, опираючись на кінчики пальців,— ця постава леопарда надавала їй вигляду хижака в пошуках здобичі. Мені це подобалось, і вона теж подобалася, але в ту мить хотілося просто піти додому.
Двері відчинилися у фойє, тож я швиденько вискочив з ліфта.
— Певен, що ми не зможемо тебе спокусити? — запитав Навін.
— Не сьогодні.
Я підтягнув його ближче до себе, щоб він почув мій шепіт.
— Той випадок у «Леопольді»,— тихо сказав я.— Добре, що ти там був, Навіне.
— Коли намітиться відплата,— так само тихо мовив він,— розраховуй на мене.
— Гаразд. Слухай, якщо Дідьє попросить тебе про допомогу, зроби мені послугу. Він наглядатиме за Лайзою, поки мене не буде.
— Не буде?
— Десь тиждень або трохи більше. Я знайду тебе після повернення.
— Тгик.
— І, агов, Скорпіоне,— голосніше сказав я, а Навін підійшов до Діви.— Будь обережний з дівчиною.
— Ти про блондинку з карими очима?
— Я про будь-яку дівчину.
Двері зачинилися, і ліфт повіз їх назад до пентгаузу.
Я дійшов до мотоцикла, дав на чай охоронцям і поїхав під завісою дощу.
Заспокійливі очищаючі зливи, холодні від близькості моря, котилися разом зі мною, поки я двічі об’їхав Марін-драйв, а потім повернув і попрямував додому.
Тоді я ще не знав, що та стіна нещадного дощу, де краплі були великі наче квіти, стане останньою сильною зливою бомбейського сезону. Дощові потоки залили вулиці Міста-Острова, зростили на кожному шматочку запорошеної землі бур’яни, а потім перемістилися в бік Мадраса і далі вгору до берегової лінії Шрі-Ланки й величних океанів, які їх породили.
Перестрибуючи через дві сходинки, я кинувся до квартири, розливаючи воду на сріблясту мармурову підлогу в холі. Лайзи не було.
Я зняв мокрі чоботи й одяг, промив антисептиком порізи на обличчі та став під душ, дозволивши холодній воді литися по спині вузькими батогами покаяння.
Потім я одягнувся і саме збирався заварити кави, коли увійшла Лайза.
— Ліне! Де тебе в дідька носило? З тобою все гаразд? О Господи, дай-но подивлюся на твоє обличчя.
— Усе гаразд. А ти як? Тут усе спокійно?
— Ти собою пишаєшся?
— Що?
Вона мене штовхнула обіруч, потім ухопила металеву вазу та жбурнула. Я пригнувся, і ваза влучила в стінку, перекинувши кілька речей на підлогу.
— Приходиш додому такий побитий!
— Я...
— Вуличні війни банд! На Бога, подорослішай нарешті!
— Це не...
— Стріляти в людей біля «Леопольда»! Ти що — повна сволота?
— Я не стріляв ніяких...
— Утекти в гори з Карлою.
— Добре, добре, то ось через що вся ця драма.
— Ну звісно ж! — проверещала вона, жбурляючи в стіну ще й попільничку.
Раптом Лайза розридалася, потім так само раптово припинила плакати й сіла на диван, склавши руки на колінах.
— Я вже заспокоїлася,— запевнила вона.
— Добре...
— Справді.
— Добре.
— Це не через тебе,— сказала вона.
— Але виправдано.
— Не зовсім.
— Лайзо, я навіть не знав, що вона там буде. Та коли вже ти згадала про Карлу, то я хотів тобі дещо...
— Ох Ліне! — вигукнула вона, тицяючи на речі, які впали зі стіни на підлогу.— Подивися, що сталося з мечем! Мені так шкода. Я ненароком.
Серед іншого на підлогу впав меч Хадербгая, меч, який мали заповісти Тарику, хлопчику-королю, племіннику та спадкоємцю Хадербгая. Меч зламався. Рукоятка повністю відпала. Дві частини лежали біля піхов.
Я їх підняв, дивуючись незвичній крихкості зброї, яка пережила битви проти британців у Афганістані.
— Ти зможеш його полагодити? — схвильовано запитала вона.
— Я займуся цим після повернення,— заявив я, складаючи в шухляду шматки меча.— Завтра я їду на Шрі-Ланку, Лайзо.
— Ліне... ні.
Я пішов до ванни та ще раз прийняв душ, щоб охолонути. Лайза зробила те ж саме і приєдналася до мене, поки я сушився. Нахилившись до дзеркала, я наліпив пластир на огидну рану від свинцевої гирі Конкенона, що прикрашала моє обличчя.
Лайза говорила, застерігаючи про небезпеки Шрі-Ланки, розповідаючи про недавно прочитане в газеті, у Ранджитовому виданні, пояснюючи, що нема жодних зобов’язань щодо поїздки і що я нічого не винен санджайській раді. Нічого, нічого, нічого.
Коли вона закінчила, то прийшла моя черга благати Лайзу покинути Бомбей хоч ненадовго. Я розповів їй про інцидент у «Леопольді» й попередив, що краще не стане, поки не буде досягнуто хоч якогось порозуміння з Конкеноном.
— Досить уже про жахливі речі,— нарешті вирішила Лайза.— То вже прийшла моя черга?
Я лежав посеред ліжка, відхилившися спиною на складені подушки. Лайза зіперлася на дверну ручку, схрестивши руки на животі.
— Гаразд, Лайзо, тепер твоя черга.
— Якщо я не можу відмовити тебе від поїздки, то прийшов час поговорити про інші речі.
— Ну, взагалі-то...
— Жінки хочуть знати,— випалила вона.— Ти ж письменник. Ти маєш це бачити.
— Що саме... хочуть знати жінки?
Вона приєдналася до мене на ліжку.
— Усе,— уточнила вона, поклавши руку мені на стегно.— Усе, чого ти мені ніколи не розповідаєш, наприклад. Чого ти не розповідаєш жодній жінці.
Я насупив брови.
— Дивись, кажуть, що жінки — емоційні, а чоловіки — раціональні. Лайно. Якби ти бачив речі, які ви, хлопці, робите, і бачив їх з нашої точки зору, то останнім, про що б ти подумав, була б раціональність.
— Гаразд.
— І взагалі-то, жінки доволі раціональні. Вони жадають ясності. Вони хочуть відповідей. Ти з нею чи ні? Жінки хочуть знати. От усі інші не мають достатньо сміливості, а жінки люблять сміливих. У нашому посібнику це і є раціональністю, якщо пробачиш літературну метафору.
— Пробачаю. Але до чого ти ведеш?
— До Карли, звісно ж.
— Я саме намагався поговорити з тобою про...
— Ти і Карла. Карла і ти. На горі та поза нею. Я розумію. І я не проти.
І раптом усе вирішилося, ми були двома умами, двома істотами, двома парадигмами, які розкручувались у різні боки, залишивши фантомні кінцівки там, де колись торкалися одне одного.
— Я не можу так, Лайзо,— мовив я.— Справа не в Карлі, а в мені, і...
— Ми з Карлою дійшли порозуміння щодо тебе,— нетерпляче розповіла вона.
— По... порозуміння?
— Саме про це ми й говорили під час обіду в «Каяні». Ти що — не слухаєш?
Фейнман[94] якось сказав: якщо ти розумієш квантову теорію, то насправді не розумієш її. Я не мав гадки, про що говорила Лайза.
— Що ти маєш на увазі?
— Це все не має стосунку ні до неї, ні до тебе. Це все я.
— Саме про це я й намагався з тобою поговорити.
— Ні, не намагався. Ти говорив про вас із Карлою. Гаразд. Я розумію. Але це тут ні до чого. Це про мене.
— Це... що?
— Ця розмова.
— Хіба не я її почав?
— Ні, я почала,— насупилася вона.
— А я там був?
— Ну ось. Ти не можеш кохати двох людей, Ліне. Не так, як годиться. Ніхто не може. Вона не може цього робити, і ти теж. Я це розумію. Справді. Але хай як це все сумно, і романтично, і невдало, і захопливо, і дивовижно, та це не має значення. Це все не про неї і не про тебе. Прийшла моя черга. Тепер я буду головною. Тепер я отримаю шанс постояти перед мікрофоном, Ліне.
— То що саме про тебе?
— Усе це про мене.
— А ти не могла б заново розпочати цю розмову?
Вона пильно поглянула мені у вічі: мовляв, постарайся зрозуміти.
— Бачиш, жінкам необхідно знати, це так просто.
— Це мені дійшло.
— І коли вони дізнаються, то можуть з усім розібратися.
— З чим... розібратися?
— Ліне, припини себе картати. У тебе це добре виходить. Могли б навіть вручити приз, якби існували призи за самокартання, і я начебто це в тобі люблю, але в цьому разі для такого немає потреби. Сьогодні я розриваю наші стосунки і хочу про це поговорити, бо думаю, що ти маєш знати чому.
— Я... звісно... само собою. Що?
— Я справді думаю, що тобі необхідно знати.
— А я можу вдати, що вже знаю?
— Ліне, припини дуркувати.
— Я не дуркую, а просто не можу збагнути.
— Гаразд. Тоді так: я більше не хочу тебе пояснювати.
— Пояснювати мене твоїм друзям чи ворогам?
— Мені по барабану, що там хтось про тебе каже,— мовила вона, палаючи блакиттю очей.— І не збираюся цього слухати. Ти ж знаєш. От що мені не подобається у твоїх справах, то це те, що вони подобаються тобі.
— Лайзо...
— Тобі подобається мати два пістолети, шість фальшивих паспортів і шість різних валют у шухляді. І ти не можеш стверджувати, що робиш усе це лише для того, щоб вижити. Ти трохи розумніший. І я теж. Суть у тому, що тобі все це подобається. Дуже. І я більше не хочу собі це пояснювати. Я не люблю такого тебе. Я не можу любити такого тебе. Я не буду такого тебе любити. Пробач.
Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути.
Людина — це в’язниця. Я промовчав.
— Карлі такий ти подобаєшся,— просто сказала вона.— Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі.
— Де ти була, Лайзо?
Вона розреготалася.
— Ти справді хочеш знати?
— Лайзо, досить уже про бажання щось знати.
Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови.
— Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї?
— Як багато в тебе партнерів на цей момент?
— Шестеро. Ну...
— Шестеро?
— Хай там як...
— Шестеро?
— Хай там як, останнім часом Риш багато медитує...
— Ой ні.
— І вивчає багато йоги...
— Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому.
— Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова.
— Які слова?
— Слова, які десь почув Риш і сказав мені.
— Які слова?
— Образа — це незадоволена потреба чи бажання,— озвучила вона.— Ось що я намагалася тобі донести.
Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший,— шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов.
— Звучить гарно,— визнав я.
— Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні.
— Гаразд,— посміхнувся я.
— Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються.
— Наскільки вони не кумедні?
— Зовсім не кумедні.
— Зовсім?
— Я навіть бурмотіла,— зізналася вона.
— Ти бурмотіла?
— Так.
— Бурмотіла?
— Думаю, ти міг чути мене кілька разів.
— Щодо дратівливих речей, які я робив?
— Так.
— Наприклад?
— Ну, для початку...
— Ні, не кажи. Я не хочу знати.
— Це може бути корисне для твого зростання,— мовила вона.
— Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла.
— Розумієш,— сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок.— Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш?
— Думки й почуття. Я... думаю, що розумію.
— У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше.
— А можна розголосити незадоволене бажання?
— Я маю звільнитися від тебе,— заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка.
— Новий спосіб відмовитися від цукру.
— Він мені більше не потрібен. Не зараз,— сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі.— Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі.
— А як щодо незадоволеного бажання?
— Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене?
— Можливо.
— Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш?
— Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру...
— Це все я. Це все йде від мене.
— І це те, чого ти жадаєш?
— Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так.
Вона була сильна. Вона була чудова.
— Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо.
— Справді?
— Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби.
— Ти справді так вважаєш?
— Це надзвичайно, Лайзо.
— Я знала, що ти зрозумієш,— мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення.— Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими.
Постійне тепер, яке ти постійно ділиш з чиїмось тепер. Непогане визначення в’язниці.
— Я тебе чую.
— Я хочу знати, як це — бути собою, тільки собою.
— Вперед, Лайзо.
Вона посміхнулась і стомлено зітхнула.
— Це звучить досить егоїстично, але воно не так. Насправді це щедро, ну, знаєш, не лише щодо мене, але й щодо тебе і Карли. Усе це дозволило мені вперше зрозуміти нас. Усе це дозволило побачити, які ви схожі, ти й вона, і наскільки ви обоє відрізняєтеся від мене. Ти розумієш це?
У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі.
Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати,— лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії.
— Нова ти — це щось надзвичайне,— тихо мовив я.
— Дякую,— лагідно сказала вона.— І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати десь гостьову спальню для ночівлі.
— Ну,— розсміявся я,— якщо твоє тепер через це не опинилося під загрозою, то без проблем.
— О ні,— серйозно запевнила Лайза, умощуючись біля мене й поклавши голову мені на груди.— Але я думаю, що коли вже ми розійшлися, але досі живемо під одним дахом, то потрібно скласти кілька правил.
— Ага.
— Як-от коли приходиш до когось переночувати. Нам потрібно мати правила ночівлі.
— Ночівлі? Твоє тепер стає дедалі багатолюднішим.
— Ми можемо повісити знак на вхідних дверях.
— Знак?
— Я про знак, який розумітимемо тільки ми. Ну, щось на зразок садового гнома. Якщо садовий гном стоїть ліворуч від дверей, то один з нас запросив до себе гостя на вечір. Якщо ж він праворуч від дверей, то ніяких гостей.
— У нас немає садового гнома. У нас і саду немає.
— Ми можемо використати ту статуетку кицьки, яку ти так не любиш.
— Я не казав, що не люблю її. Вона мені подобається. Я казав, що вона, здається, не дуже любить мене.
— І тобі доведеться платити за оренду, принаймні найближчі шість місяців.
— Повернімося до нашого котячого сигналу ночівлі,— уточнив я.— Він має стояти ліворуч чи праворуч?
— Ліворуч. І тобі доведеться платити за оренду.
— Лайзо, оренду вже проплачено на рік наперед.
— Ні, я маю на увазі мою частину за гостьову кімнату. Я потім заплачу ринкову ставку. Обіцяю. Але всі мої заощадження вкладені в наступну виставку, і зараз навіть копієчки зайвої немає. Тож я не зможу платити тобі принаймні шість місяців.
— Забудь про це.
— Ні, справді, я наполягаю на оплаті,— сказала вона, штовхаючи мене в ребра.
— Забудь про це.
Вона знову мене пхнула.
— Здаюсь. Я дозволю тобі заплатити.
— І... мені потрібен аванс,— додала вона.
— Аванс?
— Так.
— Лайзо, ти ж на мене не працюєш.
— Так, але я ненавиджу слово «позика». Воно звучить, наче скавчання собаки, коли йому боляче. Тож я вирішила, що відтепер проситиму про аванс, коли треба буде позичити грошей. Це надихає набагато більше.
— Розширене мислення.
— Але я не зможу платити за їжу, електрику, телефон і пральню ще деякий час. Кожна копієчка мого авансу буде вкладена у справу.
— Ясно.
— Я наполягаю на оплаті й цього всього, коли матиму вдосталь вільних коштів зі свого наступного авансу.
— Добре.
— І мені потрібен автомобіль, але про це ми можемо поговорити після твого повернення.
— Звісно. Це всі домашні правила?
— Є ще одна річ.
— Слухаю.
— Я не знаю. У плані...
— Слухаю.
— Я більше не куховаритиму,— сказала вона, стиснувши вуста й випнувши верхню губу.
За ці два роки вона куховарила тричі, й навряд чи ті страви можна було назвати смачними.
— Гаразд.
— Якщо сказати правду, то я просто ненавиджу куховарити. Я терпіти цього не можу. Я робила це лише для того, щоб догодити тобі. Щоразу це було неначе справжнє пекло, від початку і до кінця. Я цього більше не робитиму. Пробач, але тепер буде так, навіть коли ми станемо просто сусідами.
— Гаразд.
— Не хочу тебе образити, але не плекай жодних надій. Зараз у мене їх багато, бо це частина мого перетворення, і я намагаюся їх притлумити, доки вони не стали...
— Образами?
— Саме так! О Господи, я почуваюся набагато краще. А ти?
— Я почуваюся нормально.
— Так? Справді? Для мене це важливо. Я не хочу тягнути жодної провини чи сорому у своє тепер. Важливо, аби ти дозволив мені це зробити і добре почувався при цьому.
Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії. Невеличка частина мене обурилася, що Лайза так багато вимагає і забирає від тієї крихти, яка залишилася від наших стосунків. Але більша частина мене завжди передбачала й очікувала, хоч як тихенько і неохоче, що одного дня ми розійдемось і, мабуть, залишимося тільки зі жменькою добра. А ще була Карла, завжди була Карла. Я не мав права чорнити хвилинку щастя Лайзи. Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії.
— Усе добре, Лайзо. Я лише хочу, щоб ти була щаслива.
— Це просто чудово,— сказала вона, усміхаючись крізь густі вії.— Знаєш, я дуже боялася цієї миті.
— Чому? Невже я колись тебе не слухав чи не підтримував?
— Це не те. Усе трохи складніше.
— Як?
— Потрібно взяти до уваги інші аспекти та людей.
— Які саме аспекти, Лайзо? Яких людей?
— Я не хочу заглиблюватись у це зараз.
«Жінки хочуть знати? — подумав я.— Чоловіки теж хочуть знати».
— Ну ж бо, Лайзо...
— Дивись, ти завтра їдеш, і я хочу, щоб ми залишалися щасливими після сьогоднішньої розмови, гаразд?
— Ну, якщо ти так хочеш.
— Хочу. Я щаслива, Ліне, і не хочу цього псувати.
— Я швидко повернуся, за тиждень чи трохи більше, і тоді ми продовжимо розмову. Хай яка буде потрібна допомога, ти її отримаєш. Якщо ти хочеш нове житло, я це влаштую й оплачу оренду на рік. Будь-що. Не хвилюйся.
— Ти справді еволюціонував, знаєш,— з жалем зауважила вона.
— Порівняно з чим ?
— Порівняно з тим, з ким я колись познайомилася,— сказала вона.
Лайза глянула на мене з виразом, який спочатку важко було зрозуміти, але потім усе прояснилося. Це була ніжність; та ніжність, яку ми бережемо лише для дорогих друзів.
— Ти пам’ятаєш наш перший поцілунок? — запитала вона.
— Афганська церква. За нами гналися. Нас мало не арештували.
— З’ясуймо,— запропонувала вона, сідаючи навпроти мене,— наскільки добре ми запам’ятаємо наш останній поцілунок.
Вона поцілувала мене, але поцілунок розчинився у шепоті, а ми почали розмовляти, лежачи разом у темряві, доки буря не пом’якшала й не вгамувалася. Коли Лайза заснула, я встав і спакував речі для ранкової подорожі залізницею.
Я склав зброю, набої, довгі ножі, деякі паспорти й кілька пачок з грошима, що лежали у відділенні, прихованому в задній частині важкого комоду. Я залишив трохи грошей для Лайзи — у верхній шухляді, де вона б їх точно знайшла.
Коли все було готове, я підійшов до вікна і сів у плетене крісло, куплене для неї, досить високе, щоб можна було бачити вулицю.
Останній самотній продавець чаю пройшов під вікном, ніжно дзенькаючи дзвіночком на своєму велосипеді, щоб привернути увагу сонних нічних сторожів. Потрохи те дзеленчання стихло, доки вулиця не поринула в тишу.
Усі орбіти життя того сонця — серця Долі. Ранджит, Вікрам, Деніс Сплячий Баба, Навін Едеїр, Абдулла, Санджай, Діва Девнані, Дідьє, Джонні Сигар, Конкенон, Вінсон, Ранвей, Скорпіон, Близнюк, Шрі-Ланка, Лайза: мої думки, неначе мандрівники, пливли від моря до моря, за однією зіркою на чорнильно-чорному небі — Карлою.
Лайза ще й досі спала, коли я пішов на світанку. Ходою щирого каяття я підійшов до стоянки таксі. Моя тінь, наче веселий собака, стрибала у жовтому ранку. Сонний таксист неохоче прийняв подвійну плату. Порожні вулиці, якими ми їхали, були яскраві й очищені світлом.
Вокзал, цей бомбейський язичницький храм, штовхав носіїв, пасажирів і вантажі у переходи переломних наслідків, де кожне місце цінне, кожне місце важливе, кожне місце істотне для чиєїсь долі.
І коли нарешті під’їхав «Мадраський експрес», моє вікно оживило міські вулиці від пофарбованого дощем передмістя й аж до лінії зелених гір і долин поза сірим голодом міста.
Знову і знову, знову і знову змінювався ритм потяга. Я почувався добре, погано і добре водночас. Серце ставило запитання, а голова віддавала наказ.
Шрі-Ланка — це ризик. Щодо цього Лайза не помилялась. Але Абдулла поговорив із Санджаєм, виборюючи мою свободу в обмін на це завдання, яке я обіцяв виконати. І одне завдання, як і п’ятдесят попередніх, це невелика ціна за легкий вихід з компанії.
Я радів за Лайзу, радів, що вона звільнилася від нас, якщо і справді таке було її бажання. Я і досі хвилювався за неї, але мав починати звикати, що вона пішла: вона пішла, а я на військовому потязі.
Лайза знайшла свою правду, а я знайшов свою. Я й досі кохав Карлу і не міг кохати нікого іншого.
Не мало жодного значення, які інтриги плела Карла з Ранджитом чи без нього. Не мало значення, що вона одружилася з іншим чи що намагалася покохати когось іншого. І не мало значення, якщо ми могли бути лише друзями. Я кохав її. Навіки.
Я почувався добре й погано водночас: від добра мене відділяло одне погане завдання.
Знову і знову співали колеса потяга, знову і знову, знову і знову, поки господарства, поля й міста мрій пролітали повз моє вікно, доповнені далекими горами з туманною накидкою із залишків тогорічного дощу.