home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 34

— Девісе! — собака почав шкрябати кігтями краєчок сну, намагаючись видерти мене назад у те місце, у те священне місце.— Девісе!

Я розплющив очі. Мене гріла ковдра. Я сидів там само, де й заснув, але Анкіт підклав мені подушку під голову і накрив мене ковдрою. Моя рука ховалась у кишені куртки, тримаючи маленького пістолета. Глибокий вдих дозволив переконатися, що жилет із золотом на місці.

Добре.

Наді мною нависав незнайомець.

Недобре.

— Відійди, друже.

— Звісно, звісно,— сказав чоловік, випростуючись і простягаючи мені руку.— Я — Горст.

— Горсте, і часто ти будиш людей, щоб познайомитися з ними?

Він розреготався. Голосно. Занадто голосно.

— Гаразд, Горсте, зроби мені послугу. Не смійся отак, доки я не вип’ю принаймні дві філіжанки кави.

Він знову розреготався. І реготав довго.

— Ти щось повільно вчишся, ні?

Він знову розреготався. Потім запропонував мені гарячої кави.

Це було надзвичайно. Важко не вподобати людину, яка приносить смачну чорну каву, коли ти був п’яний як чіп лише чотири години тому.

Я на нього поглянув.

Його очі були блакитного кольору, але надто випаленого сонцем. Голова видавалася неприродно великою. Я вирішив, що всьому виною лаймові коктейлі Анкіта, доки не встав і не побачив, що його голова і справді неприродно велика.

— А в тебе здоровецька голова,— заявив я, тиснучи йому руку.— Грав колись у регбі?

— Ні,— розсміявся він.— Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящого капелюха.

— Ні,— погодивсь я.— Не уявляю. Дякую за каву.

Я рушив геть. Сонце ще не зійшло. Я хотів випередити світанок, ідучи до свого номера, і ще трохи поспати.

— Але ж тобі треба з’явитися на контрольному пункті,— нагадав він.— І повір, набагато безпечніше робити це на світанку, а не в будь-який інший час, ja[101].

Я досі був одягнений у бронежилета з поміткою «ПРЕСА». Він запрошував мене як колегу-журналіста. Якщо я маю це зробити, то ліпше з компаньйоном. Більше ніякого сну.

— Ти від кого? — запитав я.

— «Der Spiegel»,— відповів він.— Узагалі-то, я працюю як фрілансер для них. А ти?

— Ти тут давно?

— Досить давно, щоб з’ясувати найбезпечніший час для відвідин контрольно-пропускного пункту.

— У мене є час освіжитися?

— Тільки швиденько.

Я рвонув нагору до номеру, роздягнувся, прийняв холодний душ, обсох і через шість хвилин знову застібнув жилет.

Я підтюпцем спустився сходами, але хол уже був безлюдний. Світанкове світло у вікнах було настільки ж інтенсивне, як і кімнатне освітлення, світло без тіней.

М’яке шкряботіння порушило тишу. Садівники вже взялися до роботи.

Я вийшов на довгу широку веранду, що розташувалася якраз навпроти відкритої рани газонів, що оточували готель,— рани, яку безперервно намагалися загоїти джунглі.

Семеро робітників уже важко працювали, обрізаючи, проріджуючи й розпорошуючи гербіциди на периметру: урбаністична передова у війні з природою.

Я спостерігав за ними, чекаючи на Горста. Було чути, як джунглі промовляють до вітру. «Дайте нам двадцять п’ять років. Залиште це місце. Повертайтеся за двадцять п’ять років. От побачите. Ми загоїмо увесь цей біль».

— Добре було б, якби кілька таких працювали на мене,— сказав Горст, підходячи до мене.— Моя дівчина має будинок у Нормандії. Він чудовий і все таке, але потребує багато роботи. Кілька таких хлопців миттю з усім упораються.

— Вони тамільці,— зауважив я, дивлячись, як вони кружляють газоном, освітленим росою в повітрі.— Тамільці — наче ірландці. Вони повсюди. Ти зможеш знайти працьовитих тамільців і в Нормандії, якщо добре шукатимеш.

— Як ти знаєш, що вони тамільці? — підозріливо поцікавився Горст.

Я обернувся до нього. Хотілось іще одну філіжанку кави.

— Вони займаються брудною роботою,— пояснив я.

— А так, так,— пирснув він.

Це було не смішно. Я не сміявся. Горст змінив сміх на похмурий погляд.

— З якої, кажеш, ти агенції?

— Я не казав.

— А ти дійсно потайний тип, еге ж?

— Стрілянина — це шпалери. Справжня війна завжди точиться між нами — журналістами.

— Про що ти таке говориш? — нервово запитав Горст.— Я просто запитав, з якої ти агенції, і все.

— От бачиш, якщо ми потоваришуємо і я знайду неймовірну історію, а потім дізнаюся, що ти її вкрав, то муситиму знайти й відлупцювати свого нового друга. А це не дуже добре.

Він скоса на мене глянув. Очі спалахнули.

— «Ройтерз»! — здогадався він.— Лише кретини з цієї агенції такі скупі на інформацію.

Я хотів більше кави. Поруч з’явився Анкіт. Він тримав невелику склянку.

— Я подумав, вам потрібно трохи підкріплення, сер, якщо пробачите таку зухвалість.— мовив Анкіт.— Дорога, якою ви підете сьогодні вранці, не дуже легка.

Я випив уміст склянки, виявивши, що то був херес, і досить добрий.

— Анкіте,— сказав я,— ми щойно породичалися.

— Як скажете, сер,— спокійно відповів Анкіт.

— Агов, ти,— звернувся до Анкіта Горст.— Не міг би дізнатися, будь ласка, чи хтось із цих хлопців має дозвіл на роботу поза межами Шрі-Ланки?

Я підніс руку, зупиняючи відповідь Анкіта.

— Горсте, то ми йдемо, поки ведмеді не прокинулись?

— Ведмеді? — здивувався він, вимовляючи слово якось дивно.— Немає тут ніяких ведмедів. Тут є тигри, а не ведмеді. «Тамільські тигри». Вони абсолютно несамовиті, ці засранці. Вони всі мають капсули смертників на випадок затримання.

— І не кажи.

— Їм, мабуть, не доходить, що такого роду самогубства ще більше підбурюють іншу сторону витурити тамільців за межі країни.

— То ми кудись ідемо?

— Так, так, звісно. Не підпали собі штанців.

— Що?

— Не підпали собі штанців,— грубо повторив він, перетинаючи галявину.

— Ти вже й правила встановлюєш,— пробурмотів я, рушаючи за ним на вулицю.

Бої трохи притихли в Трінкомалі, й хистке припинення вогню панувало вже кілька тижнів. Німецькі співробітники «Der Spiegel» повернулись у свої домашні офіси для інших завдань. Горст був австралійським позаштатним кореспондентом, що залишився тут.

Він чекав на нову історію, яку можна опублікувати без особливої конкуренції. Насправді Горст сподівався, що «Тамільські тигри» розпочнуть наступальну операцію в цьому регіоні та що його вицвіло-блакитні очі першими засвідчать нову війну.

Він був високим, здоровим, високоосвіченим молодиком, закоханим у дівчину, мабуть, хорошу дівчину, яка жила на фермі в Нормандії, і сподівався на продовження війни у Шрі-Ланці. «Журналістика,— сказав медіа-барону Ранджиту одного разу Дідьє,— ліки, що перетворюються на хворобу».

— Ти що — не взяв камери? — запитав Горст після п’ятнадцятихвилинної прогулянки й розмови про нього ж.

— Знаю з власного досвіду, що контрольно-пропускні пункти мають алергію на будь-які камери, окрім власних.

— Правда,— погодився він,— але вчора на дорозі лежала відрубана голова. Перша така за місяць.

— Ага.

— І... якщо ми побачимо ще одну сьогодні... я не ділитимуся світлинами.

— Гаразд.

— Я не винен, що ти маєш коротку пам’ять.

— Зрозумів.

— Просто знай це, щоб у нас не було жодних конфліктів, гаразд?

— Я не захочу твоїх зображень відрізаних голів, Горсте. Я не хочу навіть думати про них. Якщо на нашому шляху буде хоч одна відрубана голова то вона вся твоя.

На тій дорозі була ще одна відрубана голова всього за п’ятдесят метрів.

Спочатку я подумав, що то трюк, гарбуз абощо, який насадили на палицю, щоб лякати. За кілька кроків я зрозумів, що то убитий хлопчик, років шістнадцяти чи сімнадцяти.

Його голова виднілася на бамбуковій палі, забитій у землю так, щоб обличчя мертвого хлопчини зустрічало всіх живих, які проходили по трасі.

Його очі були заплющені, а рот широко роззявлений.

Горст поправив фотоапарата.

— Я ж тобі казав,— мовив він.— Я ж тобі казав.

Я продовжував іти по дорозі. Він озвався до мене:

— Ти куди це йдеш?

— Доганяй.

— Ні, ні! Це небезпечно — бути самому на дорозі. Саме тому я й хотів іти разом. Залитися зі мною. Ну, для твоєї ж безпеки.

Я продовжив іти.

— Двоє, за два дні! — заволав Горст, загубившись оддалік.— Щось готується. Я відчуваю. Я знав, що потрібно було залишатися.

Він клацав фотоапаратом.

Клац-клац. Клац-клац.

Убивство малого було злочином, але насадити його голову на палю було гріхом, а гріх завжди вимагає спокути. Моє серце хотіло знайти спосіб повернути голову хлопця його батькам, допомогти їм відшукати решту тіла і подарувати спокій.

Але я не міг слухатися свого серця. Я не міг навіть покласти голову хлопчини на землю, про що кричали всі мої внутрішні інстинкти. Я мав розгрузку, повну золота, і паспорти, а власний мій паспорт був такий самий фальшивий, як і журналістська акредитація. Я був контрабандистом на завданні, тож мав іти геть.

Сам-один на тій дорозі я оплакав того малого, хай хто він був і хай що він зробив. Я пішов далі, повернувши на обличчя жорстку маску, намагаючись загубити всі думки про це в джунглях, яскравих у короткочасному ореолі сонячного світла між штормами.

Дерева були рясні й росли високими й міцними поміж чагарників і бур’янів, деякі з який були вище пояса, а деякі сягали плечей.

Листки струшували краплі останнього дощу на широке коріння: віддані послідовники, що ллють ароматичну олію на ноги деревних святих, які здіймають до неба руки-гілки, і ці мільйони вкритих листям рук вимолили шторм у моря. «Без дерев, які молитимуться, не буде й дощу»,— колись заявила мені Лайза, поки ми квапилися насолодитися теплим мусонним дощем.

Морські вітри заспокоювали розбурхані штормом дерева Гілки хилилися і хиталися, пінисте листя вирувало зі звуком прибою на небесному узбережжі. Птахи ширяли й кидались униз, зникаючи в стінах зелені, а потім знову виривалися нагору, блискаючи тінями на мокрій дорозі.

Природа мене зцілювала, як їй і притаманно, якщо ми це дозволяємо. Я перестав оплакувати і вбитого хлопчину біля дороги, і вбитого малого всередині мене, а також перестав повторювати слова «відрубана голова».

З півночі наближався автомобіль. То був побитий білий седан зі шматками чорної стрічки на фарах. За кермом була жінка. Кремезна. Низенька. Їй було під тридцять. На ній був небесно-блакитний гіджаб.

Вона зупинилася біля мене і почала опускати скло.

— Якого біса ти робиш? — зажадала вона.

— Я...

— Не каже мені.

— Але ти ж саме запитала...

— Сідай у машину.

— А ти взагалі хто?

— Сідай у машину.

Я сів у машину.

— У тебе проблеми,— заявила вона, насуплено оглядаючи мене з голови до ніг.

Саламалейкум,— сказав я.

— У тебе проблеми,— повторила вона.

Саламалейкум,— сказав я.

Валейкумсалам,— відповіла вона, сердито на мене зиркаючи.— Треба тебе звідси забрати.

Вона почала їхати по дорозі, але за кілька секунд ми побачили Горста, що й досі стояв біля голови хлопчика, намагаючись знайти ідеальний ракурс для знімка. Вона хотіла продовжити рух, але я зупинив жінку десь через десять метрів, як ми проминули журналіста.

— Він ставитиме запитання, якщо я зникну з дороги. Дозволь мені все владнати.

Я вийшов з автомобіля і побіг до Горста.

— Що відбувається? Хто це там з тобою?

— Я лише почув,— задихано вичавив я.— Знову почалися бої. Я забираюся звідси до біса. Хочеш, підкинемо до готелю?

Його очі звузилися: він дивився в північному напрямку безлюдної дороги.

— Ні, бачиш, думаю, що залишуся тут. Ти їдь. Усе гаразд.

— Мені не до вподоби отак тебе тут залишати, коли стало небезпечно.

— Ні, ні, все гаразд. Я піду подивлюся, що там, на пункті. Ти їдь.

Він повісив на шию фотоапарата і простягнув руку. Я її потиснув.

— Щасти,— сказав я.

— І тобі. А зробиш мені послугу? Якщо ти вже їдеш, то не розповідай про все це якомога довше, гаразд?

— Без проблем. Бувай, Горсте.

Він уже йшов далі, готуючи свого фотоапарата.

Клац-клац.

Повернувшись до автомобіля, я побачив, що в Блу-Гіджаб у руках був пістолет. Вона націлила його на мене.

— Усе добре,— запевнив я.

Вона газонула далі, тримаючи кермо однією рукою. Вона перемикала передачі рукою, яка тримала пістолета, і серйозно мене лякала, коли грубо пхала важіль долонею.

— Що ви там робили, голубки? — вимагала вона.— Ля-ля-ля. Що ти йому сказав?

— Те, що він хотів почути. Ти збираєшся мене застрелити?

Вона не відкидала цієї ідеї.

— Я не знаю,— сказала вона.— Що ти сказав тому типові? На чиєму ти боці?

— На твоєму, сподіваюся. І якщо ти в мене вистрелиш, то проб’єш дірку в одному з паспортів.

Вона повернула авто на галявину між дерев, яка стала стоянкою. Блу-Гіджаб заглушила двигун і схопила зброю обіруч.

— Думаєш, це смішно? Мене витягли з дворічної операції під прикриттям, щоб підібрати тебе в готелі, забрати речі й відвезти до аеропорту.

— Прикриття? Ти, що шпигунка?

— Стули пельку.

— А-а-а... гаразд, то хто ти?

— Я знаходжу тебе посеред дороги самого,— прогарчала вона, стріляючи в мене загадками.— Потім ти зупиняєшся, щоб поговорити з незнайомцем. Переконай мене, що це не помилка, чи клянусь Аллахом, я прострелю тобі голову і зніму все те золото з трупа.

— Якщо знаєш свій Священний Коран,— сказав я,— то мені достатньо буде назвати номер вірша.

— Що за дідько?

— Два. Двісті двадцять чотири,— запропонував я.

— Корова,— вишкірилася вона, називаючи суру з Корану.— Ти намагаєшся мені щось сказати? Хочеш сказати, що я товста?

— Звісно ж, ні. Ти... фігуриста.

— Кинь це.

— Ти сама все почала.

— Назад до вірша, розумнику.

— Якщо ти не мусульманин і збираєшся вивчити кілька сур з Корану, то сура два, аят двісті двадцять чотири — це добре, хороший початок. «Нехай клятва іменем Аллаха не заважає вам творити добро, бути богобоязким...»

— «...і примиряти людей»,— закінчила вона за мене, уперше посміхнувшись.

— Ну що, беремося до справ? — запитав я, почавши знімати куртку.

Блу-Гіджаб поклала пістолета в кишеню своєї спідниці, відчинила задні дверцята автомобіля й почала вирівнювати заднє сидіння.

Під ним була схованка під фальшивим накриттям. Коли я віддав жилета, вона скрупульозно перевірила всі кишені й кожен паспорт.

Задоволена, вона запхала жилет до схованки та припасувала накриття на місце. Сидіння повернулося на попередню позицію, і ми знову сіли в авто.

— Ми зупинимось у готелі,— повідомила Блу-Гіджаб, від’їжджаючи.— Ти маєш виписатись. А далі ми маємо перетворитися на привидів.

— На привидів?

— Стули пельку. Ми на місці. Іди всередину, забери речі й випишись. Я заправлюсь і зустріну тебе тут через п’ятнадцять хвилин. І не секундою довше.

— А ти...

— Вимітайся!

Я вийшов. Побіг сходами, підійшов до рецепції та почув власне ім’я.

— Пане Девіс!

То був Анкіт, цілодобовий портьє, який стояв біля вікна. У нього в руках була таця.

— Я бачив Блу-Гіджаб,— сказав він, коли я підійшов ближче,— і подумав, що вам це знадобиться.

Я зробив ковток напою.

— Тебе не просто так нарекли «Цілісним», Анкіте.

— Мені приємно вам догодити, сер. Ваші речі стоять біля мого столу. Потрібно лише підписатися, і все.

— Зробімо це зараз.

— На вас чекає шестигодинна поїздка. Я буду тут, якщо вам захочеться хвильку відпочити.

Коли я повернувся, Анкіт знову наповнив мого келиха, а ще поклав біля мого наплічника пакунка з сендвічами, водою, двома пляшками содової.

Я дав йому невеликого згортка з грошима. Там було приблизно п’ятсот американських доларів.

— Ні, я не можу цього взяти,— розхвилювався він.— Це забагато.

— Анкіте, ми можемо більше ніколи не зустрітися. Давай не будемо прощатися сваркою.

Він посміхнувся і заховав гроші.

— Закуски допоможуть зберегти сили в дорозі, а оце може допомогти, якщо ситуація стане... трохи напруженою... з Блу-Гіджаб.

То був шматочок гашишу і пачка цигарок.

— Я маю палити гашиш, якщо все ще більше погіршиться з озброєною злою жінкою? — запитав я, приймаючи подарунка.

— Ні,— сказав він.— Це вона має цим скористатися.

— Блу-Гіджаб вживає гашиш?

— Обожнює його,— розповів Анкіт, складаючи напої та їжу до мого наплічника.— Це наче котяча м’ята. Але розтягуй його якомога довше. Вона починає лютувати, коли він закінчується.

Надворі різко зупинився автомобіль. Тричі прозвучав гудок.

— Уявляй, що вона Дурга — войовнича богиня верхи на тигрові, й поводься відповідно.

— І як саме?

— Будь шанобливим, відданим і наляканим,— мовив Анкіт, серйозно киваючи головою.

— Було дуже приємно, старий-новий друже. Бувай.

Біля дверей я обернувся і побачив, як він усміхається і махає. Я глянув на авто, де Блу-Гіджаб тицяла в мене пальцем і газувала на місці.

Ми з ревом вилетіли з доріжки на трасу, прямуючи на південь до Коломбо. Блу-Гіджаб нахилилася вперед до керма, напруживши руки так, що аж кісточки пальців побіліли.

Після десятихвилинного слухання, як її зуби скрегочуть, перемелюючи перець її люті, я вирішив розпочати діалог.

— Я знайомий з твоїм чоловіком Махму.

— Й отак ти порушуєш безтурботну тишу? Згадавши мого бісового чоловіка?

— Безтурботну? Я бачив більше безтурботності під час допиту.

— Іди до дідька,— без ненависті просичала вона, але трохи розслабилася на сидінні.— Я була... напружена. І не хочу все ще більше погіршити.

Я хотів якось пожартувати, але у неї була зброя.

Вона добре вела авто. Я довго досліджував її стиль, поки ми оминали вантажівки, пригальмовували біля тимчасових бар’єрів і проїжджали круті дорожні повороти. Я обожнюю, коли за кермом людина, якій я довіряю. Це американські гірки, смертельно небезпечні.

Вітрове скло було бульбашкою, що рухалася крізь простір і час. Над автомобілем нависали тіні від дерев, намагаючись втішити нас, коли ліси вже закінчилися, а огороджені будинки стали намистинками на ще одному ланцюжку цивілізації.

— Учора я стріляла в людину,— трохи пізніше зізналася Блу-Гіджаб.

— У друга чи ворога?

— А хіба це має значення ?

— Чорт, так.

— У ворога.

Ми знов поринули в тишу на деякий час.

— Ти його вбила?

— Ні.

— А ти могла його вбити?

— Так.

— Милосердя переважує ганьбу,— сказав я.

— Іди до біса,— випалила вона.

— Уся ця лайка не дуже поєднується з ісламом, правда ж?

— Лайка англійська і тому не рахується, а я — ісламська комуністка,— заявила вона.

— До-обренько.

Вона зупинилась на узбіччі посеред полів і квітів, що вигулькнули з промоклої землі. Роззирнулася й заглушила двигун.

— А Махму мав добрий вигляд?

— Так.

— Справді?

— Так, він мені сподобався. Дуже, взагалі-то.

Вона раптом розридалася. Сльози котилися без перешкод, як дощові краплі, що застукотіли по вікнах.

Вона так само швидко заспокоїлася, витерла очі та почала розгортати пакунок із сендвічами.

Потім знову розплакалась і вже не могла зупинитися. Щось усередині цієї жінки вибухнуло — усе водночас. Я не знав, що це було, я не знав її.

Я помітив у неї біля кутикул півмісяці старого лаку; синця на обличчі, що за розміром нагадував чоловічого персня; порізи на кісточках пальців; аромат свіжого мила на одязі, випраному вручну в пральні готелю; сумку на задньому сидінні, заповнену речами, необхідними для швидкої втечі, але миттю відводив очі щоразу, коли вона помічала, що я здатен дивитися всередину, а не лише зовні.

Але спостережливість тільки дозволила мені побачити сильну, хоробру, віддану дівчину-втікачку, яка ретельно стежить за власною гігієною, але не забере з нігтів останнього кольорового фрагмента дівчини, якою вона була колись. Її чому ще й досі залишилося таємницею, бо будь-чиє чому проявляється лише за близького знайомства.

Я почувався безпорадним і не міг її втішити. У пакунку були серветки. Я віддав їх їй по одній, доки сльози не висохли, а хлипання не зупинилося разом з дощем, що падав навколо нас.

Ми вийшли з авто і стали біля нього. Я спрямував струмочок води з пляшки в її складені човником руки, щоб можна було вмитися.

Блу-Гіджаб стояла так тривалий час, дихаючи повітрям, напоєним пахощами білих квітів на лозах навколо нас.

Ми повернулись до автомобіля, і я скрутив косяка. Блу-Гіджаб зі мною не поділилася, тож я зробив ще одного. Вона і того мені не дала, тож довелося зробити одразу кілька.

Думки понад полями зеленого оксамиту полетіли до зеленіших пасовищ пам’яті: в те місце у нутрі, де душа завжди лишається туристом. І не знаю, які саме спогади танцювали для Блу-Гіджаб у ті хвилини, але для мене то була Карла, яка крутилася і вертілася, танцюючи на вечірці. Карла.

— Я вмираю з голоду,— повідомила Блу-Гіджаб.— І взагалі...

— Я знаю. Якщо я хоч слово про це скажу, ти мене пристрелиш.

— Я збиралася подякувати, але в дідька, так. Передай мені сендвіч.

Вона завела двигуна і виїхала зі стоянки.

— Не хочеш дозволити мені сісти за кермо?

— Я кермую,— сказала вона, знову швидко повертаючись на трасу.— Я завжди кермую. Дай мені сендвіч.

— Який саме ти хочеш?

— Дай мені один з тих «мені-по-барабану» сендвічів. У тебе такі є?

— Цілий мішок, як виявилося.

Вона більше не промовила ні слова. Інколи вона бурмотіла зікри — фрази, присвячені Богу. Одного разу почала голосно наспівувати приспів однієї пісні, але майже відразу знову притихла.

І коли ми зупинилися перед з’їздом до аеропорту в Коломбо, вона просто заглушила двигун і витріщилася на мене, продовжуючи ту довгу мовчанку, нехай як би несподівано та неочікувано це було.

І-мусініна,— промовив я.

Творці добра? — переклала вона.

— Ти це повторювала під час поїздки.

— У тебе є інший паспорт?

— Звісно.

— Сідай на перший же рейс. Дістанься додому якнайшвидше. Ти мене чуєш?

— Потрапити додому якнайшвидше. Гаразд, матусю.

— Будь серйозним. Тобі щось треба?

— Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття.

— І не скажу,— спокійно заявила вона.

— Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб?

Вона почала хихотіти, і я радів цьому.

— Іди. Вже.

— Стривай,— сказав я.— Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо.

— Що... саме?

— Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається.

— Я ж за нього вийшла,— прогарчала вона.— Але добре, добре, я в нього не стрілятиму. Я вже й так робила це двічі, а він повсякчас тепер скиглить.

Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй.

— Думаю, що він хотів це тобі повернути,— мовив я.

Вона обхопила невеличку зброю обіруч.

— Махму, мебуб[102] — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці.— Дякую.

Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися.

— Він дуже щасливий чоловік,— сказав я.— Аллагафіз.

— Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз.

Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт.

Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину.

Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе.

Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани.

— Вітаю,— голосно почав він, а потім перейшов на шепіт.— Краще привітатися, неначе ми друзі, а потім піти до бару. Я твій зв’язковий тут. Усе матиме не такий підозрілий вигляд, якщо ми випиватимемо.

Він простягнув мені руку. Я вхопив її, тягнучи його ближче.

— Думаю, ти помилився, Джеку,— сказав я, міцно тримаючи його руку у своїй.

— Усе гаразд,— мовив він.— Мені зателефонувала Блу-Гіджаб і описала тебе.

Я відпустив його руку, і ми разом встали, удаючи друзів.

— Її опис був ідеальний,— заявив він.— Вона добре тебе роздивилася.

— Якось це не навіює спокою,— зізнавсь я, поки ми прямували до бару аеропорту.

— Ні, дідько,— відповів він, обіймаючи мене за плече.— У випадку з Блу-Гіджаб краще б це були розмиті спогади.

— А що це за комуністичні зв’язки такі?

— Коли шукаєш бійців, то ворог твого ворога — це хороший початок.

— Що це означає?

— Більше нічого не можу сказати.

Ми розмовляли аж до рейсу. Він розповідав історії, схожі на правду, а я слухав з почуттям, схожим на довіру, але перервав свого нового знайомого, поки він не почав нової історії.

— Навіщо все це?

— Про що ти?

— Ніхто не має зв’язкових в аеропорту,— видав я.— І Блу-Гіджаб запевнила, що моє завдання під загрозою. То що відбувається?

Він довго на мене дивився і, здавалося, збагнув, що моє терпіння рухається в напрямку бурі. Він усе зрозумів правильно.

— Я не можу нічого сказати,— мовив він, відводячи погляд.

— Можеш. І повинен. Що в біса відбувається?

— Відбувається?

— У цьому аеропорту на мене чекає небезпека чи ні? Я в небезпеці? Мене тут пов’яжуть? Викладай або втратиш зуби.

— Для тебе немає жодної небезпеки,— випалив він.— Але ти сам — небезпека. Мене надіслали, аби упевнитись у твоїй адекватній поведінці.

— Адекватній?

— Адекватній.

— Наскільки адекватній?

— Вони не уточнили.

— А ти не питав?

— Ніхто не питає. Ти ж це знаєш.

Ми дивилися один на одного.

— І що б ти зробив, якби я почав неадекватно поводитися?

— Владнав питання з місцевою владою і доправив тебе до Бомбея якнайшвидше.

— І все?

— Присягаюся. Я більше нічого не знаю.

— Гаразд. Гаразд. Вибач за той випад щодо твоїх зубів. На хвильку здалося, що я прямував якраз у пастку.

— Для тебе тут немає небезпеки,— заспокоював він.— Але після повернення не їдь одразу додому.

— Про що ти?

— Просто відрапортуй у компанію одразу ж після повернення.

— А це має якийсь стосунок до того, що моє завдання опинилося під загрозою?

— Я не знаю. Санджай дуже конкретно наказав приїхати до нього. Дуже конкретно. Але він не пояснив.

Оголосили мій рейс. Ми знову потиснули руки, і він розчинився між пасажирами.

Я знайшов своє місце в літаку й замовив два напої ще до зльоту. Я виконав завдання. Усе закінчилося. Це була моя остання місія для санджайської компанії. Я був вільний, і моє серце, мов дурень у небесному замку, співало всю дорогу аж до висоти в тридцять тисяч футів.


Розділ 33 | Тінь гори | Розділ 35



Loading...