на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 42

— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання,— мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами.

— Але...

— Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань.

— Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних?

— Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В.

— Відпочинок і Відновлення сил?

— Ні, Відновлення і Виправлення.

— Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою.

— Виправлення,— повторив він.— Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі.

— Я не духовна людина,— заперечив я.

— Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити.

— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.

Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.

То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя.

— Ти шукаєш порятунку в гуморі,— зауважив Ідрис.

— Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку.

— Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся?

Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це.

— Це не те, чого ти боїшся,— мовив він, тицяючи в мене чилумом.— Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався?

— О так. Звісно.

— Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні?

— Що ви кажете?

Він знов умостився, задоволено посміхаючись.

— Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись.

— І це означає?

— Тебе потрібно виправити.

— А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури?

Він зайшовся сміхом.

— Ти можеш мати рацію,— посміхнувся він.— Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню.

— Підкорюся?

— Підкоришся.

— Бачте, Ідрисе, коли мова плутається на території релігії, то невиправлена частина мене звідти зникає.

— Можна пояснити це так,— не вгавав Ідрис, відхиляючись у кріслі.— Уяви, що знаєш когось і знаєш досить непогано, й уяви, що в цій особі є дещо добре, але вона завжди бере і ніколи не віддає. Ти мене розумієш?

— Так.

— Дуже добре. Уяви, що ця особа — безжальна зі своїми близькими і ніколи не вагається виїхати на успіхові, талантові чи грошах інших, але ніколи сама не працює і ніколи нічого не дає навзамін. Ти розумієш?

— Я такого зустрічав,— мовив я, посміхаючись.— Продовжуйте.

— Ну, у такому разі, твоїм обов’язком виправленої особи буде намагання поговорити з ним і спробувати пом’якшити його руйнівну поведінку. Але це може спрацювати лише тоді, коли цей інший підкориться твоїм порадам. Якщо ж він занадто гордий чи занадто невиправний, ти не зможеш виконати свій обов’язок і повинен будеш знайти для цього більш сприйнятливу особу.

— Гаразд. Я розумію, Ідрисе, але я б не називав це підкоренням. Я б назвав це зустріччю на середині шляху.

— І ти не помиляєшся, це визначення підходить. А також це — спільна основа, і згода, і вільний дискурс, але жодна з цих речей неможлива без деякої міри підкорення від усіх учасників. Цивілізація — це підкорення заради доброї справи. Смирення — це двері до підкорення, а підкорення — це двері до виправлення. Ти розумієш?

— Я... так, поки що, Ідрисе.

— Хвала Божественному,— зітхнув він, розслабившись і поклавши руки на коліна.— Ти навіть не уявляєш, скільки людей змушує мене повторювати це знову і знову, наводячи приклад за прикладом, просто щоб хоч на кляту мить позбутися своєї довбаної гордості чи упереджень.

Це вперше я почув, як він лихословить. Він помітив проблиск у моїх очах.

— Я мушу лихословити, і верзти нісенітниці, і верещати хоч іноді, час до часу,— сказав він,— або просто з’їду з бісового глузду.

— Я розумію...

— Не уявляю, як тантрики справляються. Усе те фізичне покаяння, жертви і напружені ритуали, щодня і все життя! Ми, вчителі, ще легко відбуваємось у порівнянні з ними. Але ми все одно інколи злітаємо з котушок, бо щодня потрібно бути такими в біса милими. Запали клятий чилум, будь ласка. То про що ми?

— Про помилки Хадербгая,— нагадав я, розпалюючи йому чилум.

Він довго пахкотів, знайшов нитку розповіді, дивлячись мені в очі.

— Розкажи, що ти знаєш про рух у напрямку складності,— провадив він, не відводячи від мене погляду.

— Хадербгай казав, що коли робити знімок Усесвіту кожен мільярд років назад аж до Великого вибуху, то ми зможемо помітити, що Всесвіт постійно стає складнішим. І цей феномен — постійний рух до складності, від Великого вибуху і дотепер,— це незмінна визначальна характеристика Всесвіту в цілому. Тож якщо цей рух у напрямку складності визначає всю історію Всесвіту...

— ...то це дуже хороший орієнтир для визначення Добра і Зла — об’єктивний і загальноприйнятний,— закінчив за мене Ідрис.— Усе, що тягнеться до складності,— це Добро. Усе, що тягнеться від складності,— це Зло.

— І швидкий тест на моральність,— додав я,— це запитати самого себе: якби всі на світі зробили те, що роблю я, або подумали про те, що і я, чи допомогло б це зробити нас складнішими, чи, навпаки, утримало нас від цього?

— Неперевершено,— визнав Ідрис, посміхаючись і пропускаючи дим крізь зуби.— Ти справді гарний учень. Дозволь запитати. Що таке складність?

— Пробачте, сер.

— Ідрис. Називай мене Ідрисом.

— Ідрисе, а можу я запитати?

— Звісно.

— А концепт Добра і Зла дійсно необхідний?

— Звісно.

— Гаразд. Ну, а що ти відповідаєш людям, які стверджують, неначе Добро і Зло — це культурно визначені довільні конструкції?

— У мене є проста відповідь,— сказав він, задоволено пихкаючи.— Я кажу їм віддовбатись.

— І це твоя відповідь?

— Звісно. Я тебе запитаю: чи призначив би ти когось, хто не вірить, що є такі речі, як Добро і Зло, за няньку для своєї дитини або старенького дідуся?

— З усією повагою, Ідрисе,— засміявсь я,— це звернення до культурної упередженості, а не відповідь. То Добро і Зло — обов’язкові чи ні?

Він нагнувся ближче до мене.

— У нас є доля, і, безсумнівно, наша подорож — це моральна подорож. Розуміння Добра і Зла й відмінності між ними — це крок, необхідний для того, щоб узяти на себе роль вартових власної долі. Ми ще молода раса, і прийняти свою долю — це великий крок. Ми лише вчора стали самосвідомими.

— Я не зовсім це розумію,— зізнавсь я, передивляючись свої нотатки.— То розгляд речей у контексті Добра і Зла — необхідний на цій стадії нашої духовної еволюції, так?

— Якби на світі не було Добра і Зла,— сказав він, знову відхиляючись,— то навіщо нам були б закони? І взагалі, що таке закони, як не наше незграбне і безупинне намагання встановити, що таке Зло, коли ми не визначили, що таке Добро?

— Я й досі цього не розумію,— засмутивсь я,— і сподіваюся, ти будеш зі мною терплячий, але зі сказаного ось що виходить: можна так само просто замінити Добро і Зло іншими словами, такими як правильно і неправильно, позитивно і негативно. І це може виявитися для нас кращим.

— А, бачу,— мовив він, нахиляючись ближче.— Ти маєш на увазі семантику всього цього. Я думав, що ми говоримо про культурну архітектуру Добра і Зла.

— А... ні.

— Дуже добре, на цьому рівні терміни Добра і Зла просто вимагаються, бо вони сполучені з Божественним.

— А якщо люди не вірять у Божественне?

— Я скажу їм віддовбатись. Я не можу витрачати власний час на атеїстів. У них відсутній інтелектуальний лікоть, на який можна обіпертися.

— Відсутній?

— Звісно ж, ні. Той факт, що світло має обидві характеристики, фізичну і метафізичну, означає те, що безглуздо заперечувати метафізичне. А відсутність сумнівів — це інтелектуальна вада. Запитай будь-якого науковця чи святого. Сумніви — це парашут агностиків. І саме тому агностики мають м’якшу позицію, ніж атеїсти, коли з ними спілкується Божественне.

— Спілкується Божественне?

— Щодня, з усіма, через душу.

— Га-аразд,— погодивсь я, заплутавшися ще більше, аніж до початку обговорення.— Можливо, я повернуся до цього згодом. Пробач, що відхилився.

— Припини вибачатися. Я попросив тебе визначити складність.

— Ну, Хадербгай ніколи не давав на це запитання чіткої відповіді. Я запитував його кілька разів, але хитрун завжди ухилявся.

— А ти що думаєш?

Що думаю? Я хотів бути з Карлою. Хотів знати, що вона в безпеці. І якщо вже мав перебувати на цій горі, то хотів би слухати, а не говорити. Але після трьох днів дискусій я зрозумів, що неможливо втекти з фортеці Ідрисового розуму.

Я випив ковток води, акуратно поставив склянку на стіл біля нас і кинув капелюха на психологічне кільце.

— Спочатку я вважав, що складність — це заплутані речі. Що більше вони заплутані, то складніші. Мозок складніший ніж дерево, а дерево складніше за камінь, а камінь складніший за простір. Якось так. Але...

— Але?

— Але що більше я думаю про складність, то більше схиляюся до двох речей. Життя і воля.

— І як ти до цього дійшов?

— Я роздумував про набагато більш розвинені та просунуті позаземні цивілізації, які подорожують космосом. Я запитав себе: що саме вони можуть шукати? Думаю, що вони можуть цікавитись існуванням життя на інших планетах. І думаю, що вони будуть заворожені, якщо натраплять на повністю розвинену духовність.

— Надзвичайно,— вирішив Ідрис.— Я отримаю неабияку насолоду, коли дещо тобі про це розповім. Зроби мені ще один чилум. Агов, Силвано!

Постійний компаньйон святого, Силвано, перетнув простір, забрукований білим камінням, і приєднався до нас.

— Джі?

— Будь ласка, притримай інших подалі на деякий час. І з’їж чогось. Ти знову знехтував обідом. Що це взагалі таке, чоловіче? А далі ти поголиш голову. Не будь святішим за святого, згода?

— Джі,— розреготався Силвано, задкуючи та чіпляючи мене своїм поглядом.

Після мого повернення на гору Силвано майже постійно був поруч. Він завжди був готовий допомогти і завжди веселив.

Його сувора міна була лише плодом любові до Ідриса. А більшість часу вранці та ввечері він був доброю щасливою душею, що жила в місці, яке стало для неї домівкою.

— Складність,— почав Ідрис, коли Силвано пішов,— це міра деталізації у вираженні ряду позитивних характеристик.

— А можеш мені ще раз це пояснити, будь ласка?

— Річ складна до такої міри, до якої вона виражає ряд позитивних характеристик,— відповів він.

Позитивних характеристик?

— Ряд позитивних характеристик включає Життя, Свідомість, Свободу, Спорідненість, Творчість, Справедливість і багато іншого.

— А звідки прийшов цей ряд позитивних характеристик? Хто створив цей список?

— Вони є загальновизнаними і, я певен, будуть визнані і твоїми розвиненими та просунутими позаземними цивілізаціями. Якщо звернеш увагу на їхні протилежності, то побачиш, чому вони є позитивними характеристиками: Смерть, Несвідомість, Рабство, Ворожнеча, Знищення і Несправедливість. Ти ж бачиш, про що я, хіба ні? Ці позитивні характеристики — універсальні.

— Гаразд, якщо ми приймемо ряд позитивних характеристик, то як їх виміряємо? Хто зможе їх виміряти? Як ми вирішимо, що є більш позитивним і менш позитивним, Ідрисе?

Біля нас з’явилася чорна кішка, вигинаючи спину.

Привіт, Північ. Як ти сюди дісталася?

Кішка стрибнула мені на коліна, випробувала чи то покарала мою терплячість кігтями і вляглася спати.

— Існують два способи розглядати нас,— розповів Ідрис, дивлячись на дерева, що тріпотіли від пташок.— Один стверджує, що ми — лише космічна випадковість, глюк, щасливчики, які пережили справжніх володарів Землі — динозаврів — після закінчення Юрського періоду. Цей погляд твердить, що ми такі єдині, бо цей глюк навряд чи повториться ще десь. І що ми живемо у всесвіті, який містить нас — і мільярди планет, на яких немає нічого, крім мікробів, слабких маленьких метанопродуцентів, археїв і бактерій, що заселяють солоні моря.

Навколо нього трохи покружляла бабка. Він потягнувся до неї рукою, бурмочучи сам до себе. Потім тицьнув пальцем на ліс, і бабка полетіла геть.

— Інший спосіб,— провадив Ідрис, знову обертаючись до мене,— твердить, що такі, як ми, є скрізь, у кожній галактиці, а в нашій галактиці, в нашій сонячній системі, за дві третини шляху від усіх подій у Молочному Шляху, саме нам пощастило стати частиною локальної еволюції. Як думаєш, яке пояснення є більш правдоподібним ?

І як же я думав? Я приволікся назад до мосту ідей.

— Ставлю гроші на останнє. Якщо таке відбувається тут, то, мабуть, і ще десь.

— Отож-бо. Швидше за все, ми не єдині. І якщо Всесвіт створив нас і подібних нам, якщо суп приготований ідеально, тоді ряд позитивних характеристик стає надзвичайно важливим.

— Для нас?

— І для нас, і для них.

— То ми говоримо про істотні й умовні відмінності?

Він розсміявся.

— Де ти вчився? — поцікавився він, оглядаючи мене, неначе вперше.

— Тут, принаймні зараз.

— Добре,— посміхнувся він.— Добре. Немає відмінності між цими двома визначеннями. Усе є умовним і водночас істотним.

— Не розумію. Пробач.

— Давай коротше,— вирішив він, ще раз нагинаючись,— тому що я починаю розпорошуватися на цю сократично-фрейдівською-питально-запитальною фігню. Хадербгай її обожнював, хай його душа спочиває в мирі, але я вважаю за краще зняти цей тягар з грудей, а потім розпочати дискусію. Тобі таке підходить?

— А... так. Звісно. Прошу, продовжуй.

— Ну добре, ось воно. Я вірю, що кожен існуючий атом має ряд характеристик і наділяється ними завдяки світлу під час миті Великого вибуху. Поміж цих характеристик є і позитивні характеристики. Усе, що існує у формі атомів, має низку позитивних характеристик.

— Усе?

— Чому ти висловлюєш такі сумнівні речі?

— Сумнівні чи повні сумнівів, Ідрисе?

Він розкинувся у кріслі й потягнувся по чилум.

— То ти й у собі теж сумніваєшся ?

Справді? Звісно ж, так. Я пропав: я один з пропащих.

— Так.

— Чому?

— На цю мить — так, бо не розплачуюся за свої вчинки.

— І це тебе турбує?

— Дуже. Я лише вніс аванс. Муситиму заплатити решту рано чи пізно, так чи так, і, мабуть, з відсотками.

— Ти вже можеш платити за все і навіть не здогадуватися.

Він усміхався, навіюючи мені лагідний спокій.

— Може й так,— погодився я.— Але не думаю, що достатньо.

— Чарівно,— сказав він, тримаючи чилум так, щоб я його запалив.— Які в тебе стосунки з батьком?

— Я люблю свого вітчима. Він добрий і неймовірний. Він — один з найкращих людей, яких я знаю. Я зрадив його своїм стилем життя. Я зрадив його чесність тим, ким став.

Не знаю, чому я це сказав, як саме слова розлилися з урни сорому. Я зачинив сталеві двері болю, якого завдав цьому чудовому чоловікові. Деякі речі, які ми чинимо щодо інших, так довго стоять навколішках у нас у серцях, що кістка стає каменем: опудалом у каплиці.

— Пробач, Ідрисе. Я зірвався на емоції.

— Чудово,— м’яко мовив він.— Перекури.

Він передав мені чилум. Я затягнувся і заспокоївся.

— Гаразд,— провадив Ідрис, відхиляючись назад і сідаючи в позу лотоса,— кінчаймо з цим, поки якийсь гарний милий хлопчина не прийде з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати. Що таке сталося з цією молоддю? Хіба вони не знають, що стосунки мусять бути проблемними? Ти готовий?

— Прошу,— пробубонів я, хоч і не був готовий,— продовжуй.

— Низка позитивних характеристик є в кожній часточці матерії життя, виявленої у своєму рівні складності, і що складніший механізм матерії, то складніше вираження низки позитивних характеристик. Ти розумієш?

— Так, я розумію.

— Дуже добре. На нашому людському рівні складності відбуваються дивовижні речі. По-перше, ми володіємо не-еволюційними знаннями. По-друге, ми володіємо можливістю переборювати тваринну природу і поводитись як унікальне поєднання людини з твариною, якими ми і є. Розумієш?

— Майстре! — втрутився Силвано, підлітаючи до нас.— Чи можу я на хвилинку забрати Ліна з собою? Будь ласка!

Ідрис щасливо захихотів.

— Звісно, Силвано, звісно. Іди з ним, Ліне. Ми продовжимо нашу дискусію пізніше.

— Як скажеш, Ідрисе. Я перегляну нотатки і підготуюся до нашої наступної розмови.

Силвано ринувся через столову гору, а далі на пологіший спуск з гори.

— Швидше! — гукнув він, спускаючись попереду.

Він звернув на бокову стежку, пролізаючи надто крутим розколом поміж деревами. Там був пагорб з краєвидом на захід сонця. Задихаючись і важко пихкочучи, ми стали поряд, спостерігаючи за природою.

— Глянь! — закликав Силвано, вказуючи кудись на середину обрію.

Там виднілася будівля — церква, як здалося, зі шпилем.

— Ми-таки не проґавили.

Коли червоне мерехтіння сонця почало ховатися, промені світла влучили в орнамент на верхівці церковного шпиля.

З нашого місця я не міг точно роздивитися той орнамент — хрест, чи то хрест у колі, але кілька митей світло випромінювалося зі спису ореолом кольорового сяйва, заливаючи всі будинки й будівлі в долині.

Потім сяйво розчинилось у вечірньому серпанку, і сонце заснуло.

— Неймовірно,— сказав я,— Коли ти знайшов це місце?

— Учора,— блиснув зубами він, повертаючись до табору і свого захищеного мудреця.— Я не міг дочекатися, щоб показати тобі. Не знаю, як довго це триватиме. Може, ще день чи два, поки німб зникне.


Розділ 41 | Тінь гори | Розділ 43