home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 62

Олег оселився в мене. Він запитав, чи можна переночувати в мене на дивані, і я погодився, а це означало, що треба купити дивана. Олег пішов зі мною і довго не міг вирішити якого. Зрештою він обрав диван з зеленої шкіри, довгий, щоб на ньому можна було витягнутися, й одразу ж як меблі доставили, Олег так частенько й робив.

Коли він не був польовим агентом з потенціалом, який ганявся за втраченим коханням з Навіном і Дідьє, то лежав на дивані, склавши руки на грудях, і проводив психологічний самоаналіз. Таурег би це оцінив.

— Ти якось казав, що можеш змінювати свої сни,— зронив він, розтягнувшись на дивані, через тиждень після початку роботи в бюро.— Просто уві сні, поки спиш?

— Звісно.

— Тобто, поки спиш, повністю поринувши в сон, ти здатен змінити курс усього свого сну?

— Так. А ти ні?

— Ні. Не думаю, що багато людей на таке здатні.

— Уявімо це так: кошмар — це сон, який я не здатен контролювати, а сон — це кошмар, який я здатен контролювати.

— Ого. А як це працює?

— Я взагалі-то пишу оповідання, Олеже.

— Ой, пробач,— сказав він, а його босі ноги відбивали ритм на тому кінці дивана.— Повертайся до роботи. Я мовчу.

Я працював над новим оповіданням. Щасливу історію я закинув. Вона закінчилася не дуже добре. Я накидав кілька абзаців про Абдуллу і подумував написати декілька історій про нього. Історії про нього — орли, кожна оповідь — крилате протиріччя, але я ще ніколи про нього не писав.

Того дня я намагався вхопити його образ, змалювати його словами, і рядки народжувалися швидко. Розділи на сторінках мого записника розквітали, неначе гортензії.

Через роки з того сонячного дня в готелі «Амрітсар» один письменник сказав мені, що коли живі пишуть про живих, це погана прикмета. Тоді я цього не знав і був щасливий з тих сторінок про Абдуллу — досить щасливий, аби забути про погрози та серйозні злочини, про ворогів, які ховаються за посмішкою, про Кавіту з Карлою і все інше на світі. Поки мене нічого не турбувало, можна було продовжувати писати.

— А про що оповідання? — поцікавився Олег.

Я відклав ручку.

— Це детектив,— мовив я.

— То про що він ?

— Про письменника, який убиває декого, бо той заважає йому писати. Хочеш дізнатись, у чому полягає таємниця?

Він скинув ноги донизу і сів, спираючись ліктями на стегна.

— Обожнюю таємниці,— відповів він.

— Таємниця полягає в тому, чому письменник так довго зволікав.

— Сарказм,— зрозумів він.— Тобі варто почитати Лєрмонтова. «Кавказ» славиться своїм сарказмом.

— І не кажи,— зауважив я, беручи ручку.

— То ти справді здатен змінювати свої сни?

Поставивши лікоть на стіл, я націлив ручку на Олега. Сподівався, що вона перетвориться на кадуцей[136], і тоді можна буде хлопця приспати.

— У плані, як це працює? Я б дуже хотів змінювати наші сни. У мене є деякі сни, ну знаєш, які б дуже, дуже хотілося поставити на повторення.

Вдягнувши ковпачка на ручку, я згорнув записник, дістав два холодних пива і жбурнув одним в Олега. Тоді повернувся у крісло і підняв свою бляшанку для тосту.

— За таємниці,— сказав я.

— За таємниці!

— А тепер сядь, розслабся і розкажи, що не так, Олеже.

— Твоя Карла,— почав він, роблячи ковток пива.— Я знаю, як ти почуваєшся, бо в Москві маю власну Карлешу.

— То чому ж ти не повернешся назад у Москву?

— Москва мені не до вподоби,— зізнався він, роблячи ще один ковток.— Я хлопець із Санкт-Петербурга.

— Але ж ти закоханий у дівчину.

— Так. Але вона мене ненавидить.

— Вона тебе ненавидить ?

— Ненавидить мене.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона заплатила своєму батькові, щоб той мене вбив.

— Вона мала йому платити? Він хто такий — банкір?

— Він — коп. Дуже хороший коп.

— Що відбулося?

— Це довга історія,— зітхнув він, роздивляючись білі фіранки, що тріпотіли на залитому сонцем балконі він легенького вітерцю.

— Іди ти до біса, Олеже. Ти вбив моє коротке оповідання. І можеш заповнити пустку своєю довгою історією.

Він гірко засміявся. Один з наших найчистіших виявів емоцій, який робить нас людьми, це гіркий сміх.

— Я спав з її сестрою,— повідав він, витріщаючись на пиво.

— Гаразд. Не дуже красиво, але люди і гірше роблять із сестрами інших людей.

— Ні, тут усе складно. Вони — близнючки. Тобто двійнята, вони не схожі.

— І що далі, Олеже?

Аж тут у коридорі почувся голос. То був Дідьє.

— Агов! Ліне, ти вдома? — гукнув він, заходячи у відчинені двері.

— Дідьє! — радісно мовив я.— Сідай і візьми собі пива. Олегу вже мало мого дивана, він розширює простір, а ти саме той, хто може вказати йому дорогу.

— Ліне, боюся, що маю дуже багато зустрічей, і...

— Моя московська дівчина мене ненавидить,— безпорадно заявив Олег,— бо в неї є несхожа близнючка, і я спав з нею та з її несхожою близнючкою.

— Неймовірно,— сказав Дідьє, умощуючись у кріслі.— Якщо це не здасться тобі нескромним запитанням, Олеже, а чи мали вони однаковий... запах?

— Нескромне? — кепкував я.— Від тебе, Дідьє?

— Кумедно, що ти про це запитав,— пробурчав Олег, шукаючи обличчя Дідьє.— Вони справді однаково пахли. То був цілковито ідентичний аромат. У плані, ідентичний аромат... усюди.

— Це дійсно унікальний феномен,— міркував Дідьє.— Украй рідкісний. А ти випадково не помітив довжини їхніх підмізинних пальців у порівнянні зі вказівними?

— А ми не можемо перейти до частини оповіді, де її батько намагався тебе вбити? — запропонував я, міркуючи, що несподівано з’явилося багато нового матеріалу.

— Дивовижно,— мовив Дідье.— То він намагався тебе вбити, га?

— Звісно. Бачиш, це все отак відбулося. Я кохав Олену, і між мною та її сестрою Іриною нічого ніколи не було, доки однієї ночі, коли я був безбожно п’яний, повністю разбитый...

Разбитый? — не зрозумів Дідье.

— У друзках, чоловіче, я був у друзках, а Ірина залізла до мене в ліжко, гола, поки Олена була в сусідів.

— Вражає,— захопився Дідьє.

— Була цілковита темрява,— провадив Олег.— Дуже темно. На вікнах були затемнені штори. Вона пахла, як Олена. На дотик вона теж була, як Олена.

— Вона тебе цілувала? — запитав Дідьє, неначе той майстер сексуальних наук.

— Ні. І вона не розмовляла.

— Отож бо. Це б її видало. Вона кмітлива дівчина.

— Олена так не вважала. Коли повернулася, увімкнула світло — і побачила, як ми кохаємося.

— Для цього важко знайти відмовку,— вирішив я.

— Вона викинула мене з власної квартири,— розповів він.— Я не певен, що це взагалі законно. Ну, в плані, я й досі звідси оплачую оренду. А її батько погрожує встановити в’язничні ґрати між мною і моєю коханою жінкою.

— Не думаю, що Олена почувалася коханою, Олеже.

— Ні-ні,— уточнив він,— я маю на увазі Ірину. Наш секс, хай який я був п’янючий, був найкращою подією мого життя. Вона була маніячкою саме там, де треба. Я здурів через неї. І досі дурію.

— Чудово,— посміхнувся Дідьє.— Але що ж відбулося?

— Мені вдалося передати Ірині повідомлення і попросити її втекти зі мною. Вона погодилась, і ми спланували зустрітись опівночі на Павелецькому вокзалі. Але вона розповіла про наші плани Олені, а Олена прийшла до мене на зустріч і попросила не забирати з собою Ірину. Я поговорив з нею, але відмовився. Зустрівся з Іриною на вокзалі, й ми разом збиралися втекти, але раптом вона мене зупинила, і запитала, чи саме її я кохаю, а не її близнючку.

Він спинився, шукаючи шлях крізь хащі свого живоплоту спогадів.

— Так? — розхвилювався Дідьє, аж притупуючи ногою.— Що було далі?

— Ми стояли разом у сутінках. Ірина запитала, як я міг бути таким певним, що хочу саме її, а не Олену. І, ну, знаєте той момент, коли жінка запитує в тебе правду? І ти розумієш, чітко розумієш, що цього робити не варто?

— Так,— погодилися ми.

— Я розповів правду.

— Наскільки жахливу? — поцікавився я.

— Я сказав, що абсолютно переконаний у тому, що кохаю саме її, бо щоб остаточно впевнитися, знову переспав з Оленою, коли та приходила на зустріч дві години тому. І з Оленою я більше нічого не відчув. Навіть задоволення особливого не було. Тож я був переконаний, що Ірина — саме та і та п’яна ніч не була просто галюцинацією про те, якою вона була класною.

— Ой дідько.

Merde,— погодився Дідьє.

— Вона мені врізала,— сказав він.

— Я й сам не проти тобі врізати,— мовив Дідьє.— Це ганьба — розповідати жінці неприкрашену правду.

— Ти сам собі викопав могилу, Олеже,— розреготався я.— І жодна тобі не пробачила?

— Їхній батько нацькував на мене професійних негідників. Я мав давати драла, і швидко.

— Оце халепа,— поспівчував я.— Та ти на неї заслужив за те, що водив шури-мури з доньками поліцейського.

Я обернувся до Дідьє, який зручно сидів у кріслі, схрестивши ноги, і рукою підтримував підборіддя.

— Поради будуть?

— Дідьє має рішення,— заявив він.— Ти мусиш два тижні носити дві футболки, які носять прості люди під сорочкою. Не митися ні милом, ні засобами для волосся. Лише водою. Не вживати ніяких парфумів і не торкатися нікого з парфумами. Не прати футболки.

— А потім? — запитав Олег.

— А потім ти надішлеш футболки у двох пакунках, одну кожній з близнючок, а на пакунку буде лише два слова: «Леопольд», Бомбей.

— А потім?

— А потім ти роздаси фото Ірини офіціантам у «Леопольді» й запропонуєш винагороду першому, хто упізнає її та повідомить тебе про це.

— Чому ти гадаєш, що вона приїде? — здивувався Олег. На його обличчі сяяла та сама усмішка, що й у студентів на горі, коли вони слухали Ідриса.

— Запах,— посміхнувся у відповідь Дідьє.— Якщо ця жінка дійсно твоя, то сила твого запаху приведе її сюди. Жінка приїде до тебе, неначе той феромонний пілігрим. Але лише якщо вона твоя, а ти належиш їй.

— Ого, Дідьє! — захоплена почав плескати в долоні Олег.— І я відразу ж почну це втілювати.

Він підскочив, витягнув мою другу футболку з мого ж таки гардероба і натягнув її на попередню, яку вже носив.

— А чому фото Ірини, а не Олени? — запитав Дідьє я.— І чому світлини не обох?

— Секс,— насупився Дідьє.— Хіба ти не слухав? Ірина — це Олена, але без заборон.

— Це ти правду кажеш,— підтвердив Олег, розправляючи футболки.

— Отож-бо,— запишався Дідьє, нюхаючи Олега, щоб переконатись у відсутності запахів на ньому.— Твій секс з Іриною був неперевершений. Хіба тут варто казати більше?

Він підвівся, поправляючи рукави.

— Мою роботу тут завершено,— призупинившись біля дверей, заявив він.— Олеже, займися спортом. Залазь на небезпечну висоту, стрибай униз, провокуй поліцію, розпочни бійку з хуліганом, а перш за все фліртуй з жінками, але з жодною не спи, доки не надішлеш футболки. Вона має винюхати на тобі тигра, вовка, горилу і чоловіка, який жадає сексу, а жінки жадають його. Bonne chance[137].

Він зник, розмахуючи своїм сіро-блакитним шарфом.

— Ого,— здивувався Олег.

— А пам’ятаєш,— нагадав я,— як я просив тебе не вживати постійно слово Р?

— Так...— непевно відповів він.

— Я додаю до цього списку «ого».

— А є список?

— Саме з’явився.

— Дідько, тепер існує список заборонених слів,— вишкірився він.— Ти змушуєш мене сумувати за Москвою, а я навіть не люблю цього міста.

Він мав рацію. Список заборонених слів?

— А знаєш, до біса це все. Кажи, що заманеться, Олеже.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ого, тепер я знову росіянин.

— А знаєш,— провадив я.— Ти ж хотів покермувати моїм мотоциклом, правильно?

— А можу?

— Не може бути й мови. Але внизу стоїть старий роздовбаний мотоцикл. Я помітив його покинутим у тому місці, де я сам паркуюся. Він належав офіціантові з «Каяні». Мені не подобалось, як той з ним поводився, тож я його викупив. Останні кілька тижнів я його відчищаю.

Клево,— мовив Олег, шукаючи свої черевики.

— Що це було?

— Це я так не вживаю «ого». «Клево» означає збіса круто, чоловіче.

Клево?

— Саме так. Клево, друже.

— Ти вмієш водити?

— Ти що — жартуєш? — набундючився він, зав’язуючи шнурівки на кедах.— Ми — росіяни — можемо кермувати будь-чим.

— Гаразд. Мені потрібно заїхати до кількох місць, а ти можеш приєднатися, оскільки маєш вихідний.

— Чудовий матеріал для оповідання,— вирішив він.— Дякую.

— Не чіпай мого матеріалу, Олеже. Лише їдь і спостерігай, а потім витреш затуманене вікно спогадів, домовились?

— А якщо я знайду чудового героя, когось, із ким ти розмовлятимеш, когось, хто справді, ну, знаєш, неймовірно класний?

Я це обдумав. Олег був порядною людиною.

— Я дозволю тобі обрати одного героя,— сказав я.

— Чудово!

— Але не тітоньку Півмісяць.

— Ой. Вона, схоже, цікава.

— Саме тому ти не можеш її використати. Ти готовий їхати чи ні?

— Я готовий до будь-чого, друже. Це моє родинне кредо.

— Прошу, прошу, не розповідай мені про свою російську родину.

— Гаразд, гаразд, але ти втратиш можливість знайомства з неперевершеними російськими героями, а я можу подарувати їх тобі безкоштовно.


Розділ 61 | Тінь гори | Розділ 63



Loading...