home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 67

Я повернувся до «Амрітсару» і виповз по сходах, не обминувши жодної сходинки: моє тіло було важчим за силу волі.

— Ти мав рацію, Джасванте,— повідомив я, оминаючи його стола на шляху до своєї кімнати.— Мені потрібен душ.

— Я ж казав! Але тепер уже немає гарячої води, і все місто дуріє, тож так тобі й треба, баба, і на добраніч. Гарних снів.

Я сів за своїм столом, розгорнув записника і записав там свої почуття й побачене тієї ночі. Попіл з моєї руки бруднив сторінки. Моя ліва долоня притискала записник, лишаючи відбитки пальців, ідеально розташовані та добре промальовані, поки моя права долоня описувала сцену злочину.

Смоляні чорнильні язики полум’я обрамлювали сторінки. Язики полум’я відбивалися в очах поліцейських, полум’я відображалось у хромовано-блакитній стіні велосипедів, неонові язики з мотоциклетних викидів і сталевих чобіт, що викрешували бунтарські іскри з праведних манівців помсти.

Коли я вже не міг писати, то взяв пляшку і завалився в душ, як у в’язниці, повністю одягнений.

Я трохи випив і виправ свій брудний одяг, облущуючи його як листя — по одному листку за раз; випив ще трохи і помив своє ще брудніше тіло. Шкіра була квасна від запахів страху та його двійника — несамовитого страху.

«Їх застрелили. Вбили. Спалили. Вони мертві».

Чистий, обсохлий і голий, я запнув штори, заборонивши дню з’являтися, замкнув усі замки, розклав зброю в різних кутках кімнати, де вона могла б знадобитися, увімкнув музику на поганенькій акустичній системі, промовив молитву вдячності своїй поганенькій акустичній системі й почав міряти кімнату кроками.

Коли достатньо часу проводиш у камері, то вчишся ходити, бо ходьба заспокоює внутрішній голос, який закликає тебе втікати.

«Не смій ставити на мені крапку».

Я ходив. Ще трохи випив. Музика стала голоснішою, чи, може, вона просто здавалася голоснішою. Я опинився на хвилі Боба Марлі, яка знавісніло неслась до яскравішого узбережжя; хотілося побачити усмішку Карли, але раптом я усвідомив, що не маю її світлини.

Я безуспішно шукав, усе перерив і вирішив, що може допомогти косяк. Косяк допоміг віднайти безліч цікавих речей, про наявність яких я не знав, включно з дружнім цвіркуном, який не співав і переїхав на балкон, але фото Карли так і не знайшлося.

Я почав ловити кайф, і перша річ, що з’явилась у моєму записнику після безплідного пошуку, це запитання:

«Чи справжня Карла»?

Я написав ще багато іншого. Цитував поезію. «Коли тебе ганьбить і доля, й людські очі,— почав я і писав далі,— як того, в кого друзі одержимі»,— аж тут хтось дійсно одержимий почав тарабанити у двері.

Я продовжив свій бойовий танок, присвячений мертвим, і стукіт припинився, а гуркіт музики провів мене по кімнаті, й тоді я знову зміг писати.

Я написав кілька сторінок про Назіра. Любі небіжчики ніколи не полишають нашого серця, але їхня жива подоба блякне, вицвітаючи у річці спогадів. Я хотів описати ті очі: вони часто бували очима звіра — звіра на полюванні, невідомого і здатного на будь-що; ті гірські очі, народжені в полі зору найвищої вершини нашої планети, які тільки зрідка бували лампами в печері його ніжності.

Я описав почуття гумору, яке ховалося в його зморшках, коли він кривив обличчя. Я описав тінь, що накривала його обличчя за будь-якого освітлення, неначе на ньому від початку викарбували блідість.

Я описав його долоні — кігтясті лапи дракона Комодо. Чорна земля ранніх років праці затаврувала їх на все життя, проклавши марсіанські канали зморщок на його кістлявих пальцях. Деякі з них були такі глибокі, що нагадували порізи від ножа.

Я описав Тарика. Я написав про маленькі краплинки поту, що виступали в нього над устами, коли він удавав когось іншого. Я описав точність рухів, неначе його життя було чайною церемонією, яка ніколи не закінчувалась.

Я описав його красу. У цьому незграбному хлопчині вже зростав і формувався вродливий чоловік: це обличчя змусить дівчат принаймні двічі про нього згадати, а хоробрий погляд викликатиме на поєдинок кожного зустрічного чоловіка.

Я намагався його описати, залишити тут, урятувати і його, і Назіра словами, які, можливо, житимуть і далі.

Я писав, поки щось не видихалося, поки все не видихалося, і тоді я досяг того стану, коли слова зупиняються, і думки зупиняються, і залишаються лише емоції, відчуття — залишається одиноке серцебиття, яке звучить крізь холодні глибини внутрішнього океану. І я заснув, і снив про Карлу, яка витягала мене з вогню: її поцілунки випалювали кохання на моїй шкірі.


Розділ 66 | Тінь гори | Розділ 68



Loading...