home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 7

Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав і не підрізав машин на дорозі. Він очікував, що водії самі поступляться, і більшість так і робила. Він їздив повільно, з рівною спиною, тримав голову високо, довге чорне волосся маяло за широкими плечима.

Ми дісталися маєтку за двадцять хвилин і залишили свої мотоцикли на відведених для нас місцях, біля парфумерної крамниці.

Зазвичай вхід до маєтку з вулиці був відчинений і не охоронявся. Хадербгай вважав: якщо у його ворога настільки сильна жага смерті, щоб атакувати маєток, то він волів випити зі своєю жертвою чаю, перш ніж її вбити.

Та коли ми підійшли до входу, високі масивні парадні двері маєтку були зачинені, і їх охороняли четверо озброєних чоловіків. Я знав одного з них — Фаруха, який тримав гральний аванпост компанії у віддаленому містечку Аурангабад. Інші троє були незнайомими мені афганцями.

Відчинивши двері, ми побачили всередині ще двох чоловіків, озброєних штурмовими гвинтівками.

— Афганці? — запитав я, коли ми їх проминули.

— Так багато змін сталося, Ліне, брате, доки ти був на Гоа,— відповів Абдулла, коли ми увійшли до відкритого двору просто в центрі особняка.

— Та ти що!

Я декілька місяців не був у маєтку і з сумом помітив, яким занедбаним став мощений двір. За часів Хадербгая в центрі двору постійно дзюркотів і бризкав фонтан, омиваючи величезний камінь у штучному ставку. Буйні пальми в горщиках і ящики з квітами наповнювали яскравим кольором білий і небесно-блакитний простір. Квіти вже давно зів’яли, а висохлий ґрунт, що залишився, тепер був заповнений недопалками від цигарок.

Біля дверей нарадчої кімнати стояло ще двоє афганців з гвинтівками. Один з них постукав у двері, а потім повільно їх відчинив.

Ми з Абдуллою і Гусейном зайшли всередину, а Фардін залишився знадвору з охоронцями. Коли зачинилися двері, я нарахував у довгій кімнаті тринадцять осіб разом з нами.

Нарадча кімната також змінилася. Підлогу й досі була викладено кремовими п’ятикутними кахлями, а стіни та склепінчаста стеля так само пишалися мозаїчним малюнком блакитно-білого захмареного неба. Але низький інкрустований стіл і пухкі парчеві подушки зникли.

Майже всю кімнату займав, темний конференц-стіл, а навколо нього було приставлено чотирнадцять шкіряних офісних крісел з високими спинками. У дальньому кінці столу стояло оздоблене президентське крісло. Чоловік, який сидів у тому кріслі — Санджай Кумар — підвів очі й посміхнувся нам, коли ми увійшли. Посміхався він не мені.

— Абдулла! Гусейне! — вигукнув він.— Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем.

Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися.

— Санджайбгаю,— мовив я.— Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам.

— Ні, Ліне,— заперечив він, туманно махаючи рукою.— Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо.

Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати.

Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея.

Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом.

Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька.

Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок.

Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася.

Певний час Санджай спрямовував дискусію на бізнесові питання. Проблеми зі страйкуючими робітниками на причалі Балларду вповільнили поставки наркотиків до Південного Бомбея; деякі рибалки на причалі Сассуна, що був найбільшою суднохідною стоянкою в Місті-Острові, створили асоціацію і почали відмовлятися платити за «захист»; дружній нам радник муніципалітету був затриманий під час поліцейського рейду в одному з притонів компанії і вимагав від ради мафії все зам’яти і врятувати його кар’єру.

Рада мафії ретельно спланувала цей рейд для того, щоб радник муніципалітету ще більше заплутався в їхніх тенетах, мафія виплатила хабарі поліції, вирішивши потім витребувати вдвічі більше в цього радника за виконану послугу.

Фінальне питання було набагато складнішим і виходило за межі бізнесу. Санджайська компанія і рада, що роздавала накази, тримали в лещатах весь Південний Бомбей — територію, що тягнулася від фонтана Флори до Нейві-Нагару біля південного мису Міста-Острова та включала все, що було між ними, від моря до моря.

Санджайська компанія самотужки керувала чорним ринком на цій території, але зазвичай нас не зневажали. Навпаки, люди роками зверталися до нас зі своїми суперечками і скаргами — до представників компанії, а не до поліції. Просто зазвичай мафія діяла швидше та справедливіше і завжди була дешевшою за копів.

Коли Санджай захопив лідерство, він назвав угрупування компанією, таким чином намагаючись об’єднати гангстерів, які розділяли місто на бізнесові напрямки. Хадербгай, покійний Хан[30] і засновник, був достатньо сильним, щоб мафіозний клан носив лише його ім’я без жодних додатків. Відлуння імені Хадербгая дарувало компанії авторитет, якого не давало ім’я Санджая, і досі забезпечувало мир.

Однак час до часу дехто вирішував узяти справи у власні руки. Одним з таких злочинних елементів був амбіційний домовласник з району Кафф-Парейд, де високі дорогі житлові комплекси розкинулися на території, відвойованій у моря. Він почав наймати власних кілерів. Санджайську компанію це не влаштовувало, бо компанія мала підтримувати репутацію своїх кілерів.

Приватні горлорізи викинули неплатника оренди з вікна його квартири на другому поверсі. Орендар після падіння вижив, але його тіло приземлилося на крамницю тютюну й гашишу, що належала компанії. При цьому було поранено власника, відомого як Сяйливий Патель, і ще популярного відвідувача, який був знаним виконавцем суфійських[31] пісень.

Сяйливий Патель з його напівлегальною крамницею був справою компанії. А от завдавання шкоди великому співакові, якого обожнювали практично всі курці гашишу на південному півострові, робило цей злочин дуже особистим.

— Я казав тобі, що це станеться, Санджайбгаю,— сказав чоловік на ім’я Фейсал, стискаючи руку в кулак.— Я попереджав тебе про такі речі останні декілька місяців.

— Ти попередив мене, що хтось упаде на крамницю Сяйливого Пателя? — глузував Санджай.— Я, мабуть, пропустив цю нараду.

— Я попереджав, що повага почала зникати,— мовив Фейсал трохи тихіше.— Я попереджав, що порядок почав занепадати. Ніхто нас не боїться, і я їх не звинувачую. Якщо ми настільки перелякані, щоб ставити на дверях найманців, то самі винні.

— Він має рацію,— додав Малий Тоні.— Ось, наприклад, проблема з компанією скорпіонів. Така ситуація саме і дає таким чутіям[32], як ця багінчудг[33], ідеї нас обійти, створивши власну невелику армію.

— Це не компанія,— випалив Санджай.— Цих покидьків не визнала жодна інша компанія в Бомбеї. Це банда. Вони — потолоч з Північного Бомбея, які сунуть свого носа на південь. Називай їх як слід, приятелю, дешева маленька банда.

— Кажи що завгодно,— тихо сказав Махмуд Мельбаф,— це все одно проблема. Вони напали на наших людей посеред вулиці. Менш як за кілометр звідси двох наших найприбутковіших хлопців пошматували сікачами серед білого дня.

— Це правда,— додав Фейсал.

— Саме тому тут з’явилися наші афганські брати,— провадив Махмуд Мельбаф.— Скорпіони намагаються прорватися на наших територіях у районах Регал і Нариман-Пойнт. Я їх звідти витурив, але їх було п’ятеро, і якби зі мною не було Абдулли, все пішло б шкереберть. Моє ім’я, ба навіть твоє, Санджаю, їх уже не лякає. І якби Малий Тоні не перекроїв минулого тижня пику дилеру, то вони б і досі продавали наркотики біля місцевого коледжу, за п’ятдесят кроків від твоїх дверей. Якщо це не проблема, то я з взагалі не стикався з проблемами.

— Я знаю,— більш обережно відповів Санджай, зиркаючи на хлопчину — Тарика.

Холодний погляд хлопця навіть не змигнув за весь цей час.

— Я знаю, про що ти,— провадив Санджай.— Звісно, я знаю. Якого біса вони хочуть? Вони хочуть війни? Вони серйозно думають, що можуть у ній перемогти? Чого треба цим вилупкам?

Ми всі знали, чого хотіла банда скорпіонів: вони хотіли отримати все, і вони хотіли побачити нас у могилі або в бігах.

У тиші, яка настала після його риторичного запитання, я поглянув на обличчя членів ради, намагаючись визначити їхній настрій і готовність іти на ще одну війну за територію.

Санджай опустив очі, холодні очі на чутливому обличчі. Він розглядав усі можливі варіанти. Я знав, що його першим бажанням було уникнути війни й постаратися укласти угоду навіть з такими хижими ворогами, як скорпіони. Для Санджая найважливішою була угода, а не як, коли чи з ким.

Він був безстрашним і безжальним, але його найперший інстинкт підказував відкупитись. Я збагнув, що саме Санджай вирішив поставити конференц-стіл у нарадчій кімнаті. А ще я збагнув, дивлячись на його збентеження і нерішучість, що стіл не є символом гордості чи самовихваляння, він відображав його істинну сутність і те, що Санджай любив вести переговори й укладати угоди.

Санджай завжди залишав місце праворуч від себе вільним, у пам’ять свого загиблого друга дитинства — Салмана, який загинув у бійці під час останньої війни за владу з конкуруючою бандою.

Санджай помилував одного з уцілілих членів переможеного угрупування. Той чоловік, якого він пощадив — Вішну, якраз він створив банду скорпіонів і тепер загрожував самому Санджаю.

Санджай знав, що члени його власної ради були проти такої поблажливості й тоді наполягали, що цього виродка потрібно вбити, та й по всьому. Ці люди сприймали теперішню проблему як підтвердження своєї правоти й ознаку слабкості керівництва.

Спостерігаючи за ним, я помітив, як рука Санджая повільно поповзла праворуч по блискучій поверхні столу, неначе шукаючи допомоги і військової поради від свого мертвого друга.

Праворуч від Санджая, через вільне крісло, сидів Махмуд Мельбаф, худорлявий спостережливий іранець, якого ніколи не полишали ясний погляд і спокійний характер, хай якою лютою буде провокація.

Але його спокій був породжений смутком, Махмуд ніколи не сміявся і майже ніколи не всміхався. Якась велика втрата розбила йому серце і залишилася з ним, згладжуючи злети й падіння емоцій, неначе вітер і пісок, що густо вкривають гори в пустелі.

Біля Мельбафа сидів Фейсал, колишній боксер, майже чемпіон. Безчесний менеджер спочатку викрав усі заощадження з боїв Фейсала, а потім загнав ножа ще глибше, зникнувши з його дівчиною. Фейсал убив сволоту, а дівчина покинула місто, і її ніколи більше не бачили.

Звільнившись після восьми років в’язниці й маючи інстинкти настільки ж швидкі та смертоносні, як і кулаки, Фейсал уже декілька років був найманим убивцею для санджайської компанії. Він уславився швидким вирішенням проблем з боргами. Але своїми боксерськими навичками користувався зрідка, бо частіше мотивацією знайти необхідні кошти для боржників слугувало його пошрамоване обличчя і лютий погляд.

Після останньої війни за територію, яка звільнила декілька місць у раді, Фейсал став постійним її членом.

Біля Фейсала, нахилившись до нього, сидів його незмінний компаньйон Амір. Маючи велику голову, круглу і плоску, немов річковий камінь, пошрамоване обличчя, пишні брови і доглянуті вуса, Амір володів загадковою чарівністю боллівудського[34] актора.

Був надзвичайно добрим танцівником, незважаючи на чимале черево. Він переповідав історії розкотистим басом, розігрував усіх, окрім Абдулли, завжди був першим на танцювальному майданчику будь-якої вечірки і першим ліз у бійку.

Амір і Фейсал контролювали продаж наркотиків у Південному Бомбеї, а їхні ділки приносили компанії четверту частину всіх доходів.

Неподалік Аміра сидів його протеже — Ендрю ДаСилва, молодий вуличний гангстер, який з’явився у раді завдяки Аміру. Він отримав контроль над проституцією і порнографією, якими до останньої вуличної війни завідувала інша банда, тепер розгромлена.

Хлопчина відзначався світлою шкірою, темно-русим волоссям і очима кольору карамелі. Його сяйлива посмішка була наповнена ілюзорною невинністю, яка приховувала жорстокість, породжену страхом і підлістю. Я бачив, що під тією маскою. Я бачив виляск батога в його очах. Але інші, здавалося, цього не помічали. Його відпрацьована до ідеалу посмішка добре маскувала справжню сутність, рятуючи від недовіри інших.

І він бачив, що я це розумію. Щоразу як він дивився на мене, в його очах стояло запитання: як ти зміг мене розкусити?

Ми вже впритул підходили до насильства. ДаСилва і я, ми обоє знали, що одного дня або ночі, у тій чи іншій ситуації, почнеться перерахунок голів, після якого один з нас залишиться в минулому.

Дивлячись на нього тоді, на зборах ради, я був певен, що коли нарешті прийде ця мить, Ендрю не буде сам-один, він твердо спиратиметься на сильні й широкі плечі свого друга Аміра.

Наступним за столом сидів Фарід, більш відомий як Фарід Посередник, чия відданість Хадербгаю конкурувала навіть з почуттями посивілого Назіра. Фарід звинувачував себе у смерті Хадербгая в Афганістані, переконаний, навіть попри наші запевнення, що якби він був з нами там, серед снігів, то Хадербгай міг би вижити.

Почуття власної провини зробило його нерозсудливим, але воно також зблизило нас ще більше. Фарід мені завжди подобався. Мені подобалася його несамовитість і готовність кинутись у вир шторму. Тінь падала попереду, а не позаду кожного його кроку.

Коли я того дня подивився на нього, під час затяжної перерви, доки Санджай вирішував, як діяти щодо шахраїв-домовласників, неліцензованих наркотиків і хижих скорпіонів, Фарід обпік мене жаринками скорботи, що палали в його очах. На мить я знову подумки повернувся туди, на засніжену гору, пригадуючи, як вдивлявся в мертве задубіле обличчя Хадербгая, чоловіка, якого ми з Фарідом називали батьком, батьком, батьком!

Крайній чоловік за столом, перед Гусейном і Абдуллою, ввічливо кашлянув. Його звали Раджубгай, і він контролював у компанії рух валюти. Товстун, який носив свій розкішний стан зі щирою гордістю. Раджубгай мав вигляд старійшини з віддаленого села, але був корінним мумбаїтом.

Пишний рожевий тюрбан покривав його голову, а під довгою саржевою тунікою без рукавів він носив традиційний білий дготі[35]. Він ніколи повністю не розслаблявся за межами своєї рахувальної кімнати. Тож, коли Санджай не бачив, Раджубгай совався у кріслі, поглядаючи на годинника.

— Гаразд,— нарешті вирішив Санджай.— У цього домовласника є переваги, за які слід віддати йому належне, але те, що він зробив, неприпустимо. Це поганий сигнал, а зараз невдалий час для таких сигналів. Абдулла, Гусейн, Фарід — поїдьте, візьміть одного з його найманих горлорізів — найбільшого, найкрутішого, ватажка. Тримайте його на другому поверсі тієї будівлі, ну, тієї житлової вежі, яку вони будують на Нейві-Нагарі.

— Джі,— відповів Абдулла. Сер.

— Використайте нове місце, там, де вони заплатили минулого місяця банді скорпіонів замість нас. Викиньте цього мадачудг[36] з другого поверху. Якщо вийде, то нехай він упаде на адміністративний офіс комплексу абощо. Переконайтеся, що повідомлення будівельній компанії та виродкам скорпіонам надійде водночас. Але спершу зробіть бідоласі в біса добре заохочення. З’ясуйте все, що він знає. Якщо він виживе після падіння з вікна, то бовдур вільний.

Джарур,— кивнув Абдулла. Звісно.

— Після цього,— додав Санджай,— зженіть докупи решту тих горлорізів і змусьте навідати домовласника, що їх найняв. Нехай вони його поб’ють. Змусьте його власних найманих убивць вибити йому всі мізки. Упевніться, що вони дали йому добрячої прочуханки. Потім перекрайте їм обличчя і витуріть з міста.

Джарур.

— Коли він отямиться, повідомте домовласника, що його податок збільшився вдвічі. Далі змусьте заплатити за час і незручності, які він спричинив. І нехай оплатить лікарняні рахунки Сяйливого Пателя і Рафіка. Найкращого співака музики каваллі[37], якого я в житті слухав. Сумно.

— Це так,— погодився Махмуд Мельбаф.

— Сумно,— зітхнув Амір.

— Абдулло, ти все зрозумів? — запитав Санджай.

— Зрозумів.

Санджай глибоко вдихнув, пихкаючи щоками на видиху, і поглянув на інших членів ради.

— Ми закінчили? — спитав він.

Після короткої тиші знову озвався Раджубгай.

— Час і гроші нікого не чекають,— промовив він, шукаючи свої сандалії.

Усі інші підвелися. Один по одному, перш ніж вийти з кімнати, вони кивнули в бік Тарика — хлопчика, який сидів у імператорському кріслі. Коли залишився тільки Санджай і він також рушив до дверей, я до нього наблизився.

— Санджайбгаю?

— О, Ліне,— мовив він, швидко обертаючись.— Як Гоа? Та зброя, яку ти привіз, то була хороша робота.

— На Гоа було... нормально.

— Але?

— Але мене хвилюють дві речі, що сталися, поки мене не було. Велосипедні вбивці й афганці. Що відбувається?

Його обличчя потрапило у злостиве царство тіней, а губа почала сіпатися. Нахиляючись до мене, він прошепотів.

— Знаєш, Ліне, не плутай свою користь зі своєю цінністю. Я відіслав тебе на Гоа дістати зброю, бо всі мої більш підходящі люди вже там засвітилися. І я хотів мати певність, що жодного з них не пов’яжуть під час першої ж угоди, яка б не вигоріла. Все ясно?

— То ти мене сюди викликав, щоб повідомити це?

— Я не кликав тебе на цю зустріч і не давав тобі дозволу тут бути. Я б такого не зробив. І мені це не сподобалося. Мені це зовсім не сподобалося. Це Тарик тобі зателефонував, і Тарик наполіг на тому, щоб ти залишився.

Ми разом повернулися подивитися на хлопця.

— У тебе є кілька вільних хвилин, Ліне? — сказав Тарик тихо, але твердо.

Це не було проханням.

— Гаразд,— голосніше мовив Санджай, ляскаючи мене по плечу,— я вже піду. Не розумію, навіщо ти повернувся, Ліне. Я в біса обожнюю Гоа. На твоєму місці, я би зник, приятелю, і назавжди залишився на пляжі. Я б тебе не звинувачував за такий вчинок.

Санджай вийшов з кімнати. Я знову сів біля Тарика. Я був злий і не відразу зміг подивитися просто в неживі очі хлопця. Ціла хвилина повільно спливла в тиші.

— Ти мене не запитаєш? — нарешті почав Тарик, злегка посміхаючись.

— Запитаю про що, Тарику?

— Чому я викликав тебе на збори ради сьогодні?

— Я припускаю, що ти рано чи пізно сам до цього дійдеш,— посміхнувсь я у відповідь.

Тарик ледь не засміявся, але утримав-таки свій суворий вираз обличчя.

— Знаєш, Ліне, це одна з якостей, які найбільше подобалися моєму дядькові в тобі,— сказав він.— Він казав мені декілька разів, що в глибині душі ти був більшим іншалла, ніж будь-хто з нас, якщо ти розумієш, про що я.

Я не відповів. Я припускав, що використання терміну «іншалла», який означає «Воля Божа», або «Якщо на це є воля Божа», означало, що він вважав мене фаталістом.

Це було неправдою. Я не запитував про те, що ми робили, бо не було сенсу. Я непокоївся про людей, деяких людей, але мені було начхати на все інше. Мені було байдуже, що відбувалося зі мною протягом усіх тих років після втечі з в’язниці. Майбутнє завжди було схоже на полум’я, а минуле й досі було занадто темне.

— Коли помер дядько,— провадив Тарик,— ми всі діяли відповідно до інструкцій, залишених у заповіті, й розділили його численні активи.

— Я пригадую.

— Як ти знаєш, конкретно я отримав цей будинок і значну суму грошей.

Я озирнувся, щоб подивитися на Назіра. Похмурий вигляд старого солдата залишився жорстким і непорушним, але одна кудлата брова сіпнулася у проблиску зацікавленості.

— А ти,— вів далі Тарик,— ти ніколи нічого не отримував від Хадербгая. Тебе не згадали в заповіті.

Я любив Хадербгая. Зломлені сини мають двох батьків: одного зраненого, з яким вони народилися, а другого — якого обере їхнє зранене серце. Я обрав Хадербгая і любив його.

Але я був певен, сам-один у кімнаті, де правда є дзеркалом, що навіть коли він якимось чином про мене піклувався, то усе одно бачив у мені одного зі своїх пішаків у його грандіозній грі.

— Я ніколи не чекав, що мене там згадають.

— Ти не чекав, що про тебе пам’ятатимуть? — наполягав він, схиливши голову, щоб підкреслити свій сумнів.

Цей рух був таким самим, як у Хадербгая, коли він дражнив мене під час наших філософських дискусій.

— Навіть незважаючи на те, який ти був йому близький? Навіть незважаючи на те, що він неодноразово визнавав тебе своїм улюбленцем? Навіть незважаючи на те, що ви з Назіром були з ним на місії, яка коштувала йому життя?

— Твоя англійська стає в біса гарною,— зауважив я, намагаючися змінити напрямок нашої розмови.— Ця нова репетиторка чудово виконує свою роботу.

— Вона мені подобається,— відповів Тарик, але потім нервово закліпав і виправив свою поквапну відповідь.— Я маю на увазі, що поважаю свою викладачку. Вона — чудовий репетитор. Мушу сказати, що вона навіть краща за тебе, Ліне.

Запала невелика пауза. Я поклав долоні на коліна, давши зрозуміти, що готовий піти.

— Ну...

— Стривай! — гукнув він.

Я насупив брови, пильно вдивляючись у хлопчину, але пом’якшав, помітивши благання, що закралося в його очі. Я знову сів, схрестивши руки.

— Цього... цього тижня,— почав він ще раз,— ми знайшли деякі нові дядькові документи дядька. Ці документи загубилися в його примірнику Корану. Або не загубилися, а просто не знайшлися до цього тижня. Дядько залишив їх там якраз перед поїздкою до Афганістану.

Парубок зупинився, і я поглянув на м’язистого охоронця, мого друга Назіра.

— Він залишив тобі подарунка,— зненацька сказав Тарик.— Це меч. Його власний меч, який належав ще його прадіду і був двічі використаний у битві проти британців.

— Це якась помилка.

— Документи цілком конкретні,— сухо промовив Тарик.— Там сказано, що у разі його смерті меч переходить тобі. Не як спадок, а як подарунок, з моїх рук просто у твої. Ти зараз виявиш мені повагу, прийнявши його.

Назір приніс меча. Розгорнув шари шовкового захисту та продемонстрував мені меча, тримаючи його обіруч.

Довгий меч був у широких срібних піхвах, на яких вигравіювали яструбів у вільному польоті. Верхня частина містила слова з Корану. Руків’я було виготовлене з лазуриту й інкрустоване бірюзою, щоб приховати заклепки. Рукоять мала елегантний вигин з потертого срібла, від головки й аж до хрестовини.

— Це помилка,— повторив я, витріщаючись на фамільну реліквію.— Він має належати тобі. Він повинен належати тобі.

Посмішка хлопця була однаково вдячною і сумною.

— Ти абсолютно правий, він має бути моїм,— сказав він.— Але документи, написані рукою Хадербгая, дуже конкретні. Цей меч — твій, Ліне. І навіть не думай від нього відмовитись. Я знаю, що в тебе на серці. Якщо ти спробуєш мені його повернути, то дуже образиш.

— Для цього є ще одна причина,— відповів я, продовжуючи витріщатися на меча.— Ти знаєш, що я втік з в’язниці в себе на батьківщині. Мене можуть арештувати і вислати назад щомиті. Якщо це станеться, меча буде втрачено.

— У тебе ніколи не буде проблем з поліцією в Бомбеї,— наполягав Тарик.— Ти з нами. Тут тобі не зашкодять. А якщо тобі потрібно буде поїхати з міста на тривалий час, можеш залишити меча Назіру, який стерегтиме його до твого повернення.

Він кивнув Назіру, і той підійшов ближче, примушуючи мене забрати меча з його рук. Я поглянув йому в очі. На вустах Назіра з’явилася тонесенька посмішка.

— Візьми меча,— мовою урду[38]сказав він.— І оголи меча.

Меч був легший, аніж я очікував. Я поклав його собі на коліна.

Тієї мовчазної миті у занедбаному маєтку я завагався, розуміючи, що коли вийму меча з піхов, то спогади почнуть кривавити з піхов забуття, де вони були заховані вже тривалий час, заховані занадто довго. Традиція вимагала від мене вийняти меча на знак того, що я його приймаю.

Я висмикнув лезо на світло і підвівся, тримаючи оголеного меча перед собою: його кінчик лише трішки не діставав до мармурової підлоги. І це було правдою. Я відчував силу меча розбурхати мою пам’ять.

Я заховав меча назад у піхви і обернувся до Тарика. Хлопець кивнув на крісло, що стояло біля нього. Я знову сів, прилаштувавши меча на колінах.

— Рядки на мечі,— поцікавився я.— Я не вмію читати арабською.

Інна ліллагі ваінна...— Тарик почав читати поезію Корану.

Ілаягі раджіун,— закінчив я за нього.

Я знав цю цитату. «Ми належимо Богу і до Бога ми повернемося». Кожен гангстер-мусульманин вимовляє її перед битвою. Ми всі її згадуємо, навіть не будучи мусульманами, про всяк випадок.

Той факт, що я навіть не міг прочитати арабський напис, викарбуваний на мечі пращурів Хадербгая, гірко пройняв Тарика. Я співчував йому і погоджувався з ним: насправді я не гідний цього меча і не міг навіть осягнути кровного значення цієї фамільної реліквії для Тарика.

— А ще ми знайшли листа серед паперів у Святій Книзі,— провадив він, контролюючи кожен подих і кожне слово.— Цього листа було адресовано тобі.

У мені неначе прокинулася кобра. Лист! Я не хотів його. Мені не подобалися листи. Будь-яке тьмяне минуле — це вампір, що насичується кров’ю теперішнього часу, а листи — це кажани.

— Ми почали його читати,— повідомив Тарик,— не усвідомлюючи, що він був для тебе. Лише на середині листа я зрозумів, що це був його останній лист, адресований тобі. Ми одразу ж кинули читати. Ми не закінчили читати листа. Ми не знаємо, як він закінчується. Але ми знаємо, що він починається зі згадки про Шрі-Ланку.

Інколи ріка життя жбурляє тебе на каміння. Лист, меч, рішення, ухвалені на зборах ради, «Не плутай свою користь зі своєю цінністю», велосипедні вбивці, зброя з Гоа, Шрі-Ланка: потоки збігів і наслідків. І коли ти бачиш наближення скель, у тебе є два варіанти: залишитись у човні або вистрибнути.

Назір вручив Тарику сріблястого конверта. Тарик постукав ним по своїй розтуленій долоні.

— Дядькові подарунки,— сказав він лагідніше,— завжди йшли з умовами і ніколи не приймалися без...

— Наслідків,— закінчив я за нього.

— Я збирався сказати — покори. Цей будинок був подарунком із заповіту Хадербгая, але він був мені даний за умови, що я ніколи з нього не вийду, навіть на хвилинку, доки мені не виповниться вісімнадцять.

Я був шокований і навіть не приховував цього. Я не був достатньо чуйний до нього і не знав, через що йому доводилося проходити.

— Що?

— Не все так погано,— відповів Тарик, зціпивши зуби через моє обурення.— Усі мої репетитори приходять сюди, до мене. Я вивчаю всі необхідні предмети. Англійську, точні науки, ісламське вчення, економіку і бойові мистецтва. І Назір завжди зі мною, а також уся прислуга.

— Але ж тобі всього чотирнадцять, Тарику. Ти так житимеш іще чотири роки? Ти взагалі проводиш час зі своїми однолітками?

— Чоловіки мого роду воюють і керують уже з п’ятнадцятьох років,— оголосив Тарик, зиркаючи на мене.— І навіть у цьому віці я вже виконую своє призначення. Ти можеш сказати те саме про своє життя?

Юнацька рішучість — це єдина наймогутніша енергія. Я не хотів критикувати його зобов’язання: я просто хотів упевнитися, що він знає про альтернативні варіанти.

— Тарику,— зітхнув я.— Я гадки не маю, про що ти.

— Я не збираюся просто повторити долю свого дядька,— повільно мовив він, наче я — мала дитина,— одного дня, я стану Хадербгаєм, і я поведу всіх присутніх сьогодні чоловіків. Включаючи тебе, Ліне. Я буду твоїм ватажком. Якщо ти ще будеш з нами.

Я знову поглянув на Назіра, який дивився мені в очі, що м’яко світилися гордістю, як діаманти. Я рушив на вихід.

— Лист! — випалив Тарик.

Зненацька розсердившись, я знову до нього розвернувся. Я вже розтулив був рота, але Тарик підніс мені листа.

— Він починається зі згадки про Шрі-Ланку,— сказав Тарик, пропонуючи мені сріблястого конверта.— Я знаю, що це було його бажанням. Ти дав слово, що поїдеш туди, хіба ні?

— Так,— відповів я, забираючи листа з його тонких пальців.

— Наші агенти у Тринкомалі[39] прогнозують, що незабаром прийде вдалий час виконати твою обіцянку.

— Коли? — запитав я, тримаючи подвійний спадок: листа і меча.

— Скоро,— мовив Тарик, дивлячись на Назіра.— Абдулла тобі повідомить. Але будь готовий рушати щомиті. Це буде незабаром.

Зустріч було завершено. Холодна люб’язність тримала хлопчину у кріслі, але я знав, що йому нетерпілося піти, і навіть більше нетерпілося, щоб пішов я.

Я попрямував до дверей, що вели у двір. Назір супроводжував мене. Біля виходу я обернувсь і побачив високого юнака, що й досі сидів у імператорському кріслі, підтримуючи голову рукою. Великий палець ліг на щоку з ямочкою, а інші пальці віялом лежали на чолі. Це був той самий жест, який був властивий і Хадербгаю, коли він сидів, занурений у роздуми.

Біля вхідних дверей Назір’ дістав ситцеву сумку зі шлейкою для плечей. Меч акуратно вміщувався всередині, прихований тканиною, і його можна було прилаштувати за спиною, поки я їхатиму на мотоциклі.

Перекидаючи сумку мені через плече, Назір метушливо поправляв меча, доки не примостив його в найзручнішому положенні. Потім обійняв мене палко, потайки і люто, стискуючи ребра в своїх руках.

І відійшов від мене без жодного слова, жодного погляду. Швидко пошкандибав кривими ногами, поспішаючи назад до хлопця — до юнака, який був його господарем і єдиною любов’ю, до Хадербгая, який повернувся до життя, щоб Назір продовжував йому служити.

Дивлячись йому вслід, я згадав інші часи, коли маєток був наповнений рослинами, музикою плюскотіння води та прирученими голубами, що назирці ходили за Назіром через величезний будинок. Вони його обожнювали, ті птахи.

Але зараз у маєтку не залишилося жодного птаха, і єдиним чутним звуком був скрегіт металу, неначе то зуби цокотять на крижаному вітрові чи дзвенять набої, які вкладаються у магазин «Калашникова» по черзі, у кожне латунне смертельне гніздо автомата.


Розділ 6 | Тінь гори | Розділ 8



Loading...