home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 68

Прокинувшись, я збагнув, що це не Карлині поцілунки обпалювали мені шкіру: я вимкнувся, упершись обличчям у статуетку бога Шиви, і його тризубець відчеканив свій слід на моїй щоці. Я заліз у душ і знову сполоснувся, вирішивши не відчиняти дверей ще принаймні кілька днів, а може, навіть продовжити своє вшанування померлих. Але витершись і поглянувши у дзеркало, я побачив, що слід тризубця нікуди не зник. Здавалося, що він залишиться на щоці ще кілька днів. І я знав: якщо я став настільки нерозсудливим, щоб нализатись і затаврувати своє обличчя, коли деякі вороги з радістю зроблять це за мене, то прийшов час завершувати з пиятиками.

А з цією освіжаючою думкою також прийшло усвідомлення, що Карла могла раніше піти з вечірки для фетишистів — і одразу ж застрягнути десь у Місті-Острові через заколот. Я одягнув свій бойовий стрій, перевірив кишені й вийшов до вестибюлю. Біля дверей, які вели на сходи, стояла барикада з меблів. У ті роки це була звичайна практика в готелях під час поліцейського перекриття міста, щоб підтримувати безпеку гостей на цьому боці барикади, а мародерів та погромників тримати на тому.

— Увесь Південний Бомбей перекритий,— повідомив Джасвант, читаючи газету.— Мені пощастило дістати цю газету. І ні, ти не зможеш її отримати, доки я не закінчу.

— Де?

— Ти ніде не зможеш її дістати. Бачиш межу, баба?

— Що саме перекрили?

— Усе.

Ця ізоляція означала, що я не зможу вдень їздити містом: ніхто не зможе.

— Як довго?

— Хіба тобі в біса не байдуже?

— Дідько, Джасванте. Як ти гадаєш? Один день — чи чотири?

— Враховуючи пожежі й бунти вчора вночі, я ставлю на три дні,— відповів він.— І повторюю, хіба тобі в біса не байдуже?

— Три дні? Не думаю, що маю досить натхнення на три дні.

— Натхнення! — сказав Джасвант, відкладаючи газету і розвертаючи до мене своє шикарне нове директорське крісло.

Він натиснув важіль на своєму столі й відсунув панель на стіні біля мене. Це була потаємна полиця, наповнена алкоголем, цигарками, перекусками, малесенькими пакетиками з пластівцями, картонками з молоком, пачками з кубиками цукру, горщиками з медом, тунцем, смаженими бобами, сірниками, свічками, аптечками і ще невідомо чим, напханим у банки.

Він узявся за ще один важіль, і навколо полиці спалахнув каскад манюсіньких вогників.

— Агов,— здивувався він, вглядаючись у тризубець на моєму обличчі, який підсвічувало його різнокольорове освітлення.— А ти в курсі, що в тебе на обличчі відбилася тришула[142]?

— Не треба фамільярності, Джасванте.

Він махнув рукою на свою полицю задоволень.

— Завжди радий залишити стосунки на бізнесовому рівні, баба,— мовив він, зводячи брови.— Тут ще й музика є.

Він натисну ще одного перемикача, і з колонок на столі вибухнула бганґра[143]. Прес-пап’є танцювало зі степлером на скляній поверхні, гоцаючи туди-сюди на відображенні Джасвантової посмішки.

— Ми — сикхи — навчилися пристосовуватись,— перекрикував музику він.— Якщо хочеш пережити Третю світову війну, то переїдь до сикхського району.

Він дограв пісню до кінця, а це була досить довга пісня.

— Це ніколи не набридає,— зітхнув він.— Хочеш ще раз послухати?

— Ні. Дякую. Я хочу купити твою випивку, поки до неї не дістався Дідьє.

— Дідьє тут немає.

— Я не хочу так ризикувати.

— Це... мабуть, найрозумніша річ, яку ти коли-небудь мені казав.

— Люди не кажуть нічого розумного, Джасванте, бо твоя поведінка не спонукає до цього.

— До біса поведінку,— вирішив він.

— Обвинувачення питань не має.

— Поведінка не оплачує мені оренди.

— Загорни мені трішки тієї оренди, Джасванте.

— Гаразд, гаразд, тільки не скидай свою довбану пом’яту сорочку, баба,— сказав він, приєднавшись до мене біля вікна та складаючи вказані припаси.

— А в тебе є хоч трохи вже скручених косяків? — запитав я.

— Звісно, у мене п’ятірки, десятки, п’ятнадцяти!...

— Я їх візьму.

— «Їх» — це скільки?

— Усі.

Чі, чі! Чоловіче, невже ніхто не навчив тебе мистецтва ведення бізнесу?

— Просто дай мені шмаль, Джасванте.

— Ти ж навіть не питав про її вартість, друже.

— Скільки вона коштує, Джасванте?

— Бісовий мішок грошей, чоловіче.

— Підходить. Загорни.

— Ну ось, знову. Ти ж маєш битися за ціну, або це вже не ціна. Ти ж дуриш мене, коли не торгуєшся, навіть якщо я все одно отримаю навар. Так усе має бути, чоловіче.

— То скажи чесну ціну, Джасванте, а я її оплачу.

— Тобі не доходить,— спокійно пояснив він, неначе навчаючи мавпу.— Ця гра для двох, і в неї грають, щоб знайти ту чесну ціну. Це єдиний спосіб визначити будь-яку ціну. Якщо ми всі не будемо цього робити, то прийде капець. Саме такі шкідники, як ти, все паскудять, бо готові заплатити будь-що за невідь-що.

— Я заплачу цю суму, Джасванте.

— Дозволь тобі дещо розповісти. Ти не можеш відмовитися від цієї системи, чоловіче, хай як би намагався. Торг є основою бізнесу. Хіба ніхто тебе цього не навчив?

— Мені байдуже, скільки це коштує.

Нікому не байдуже, скільки це коштує.

— Мені байдуже. Якщо я не зможу чогось собі дозволити, то не хочу цього. А якщо хочу щось, то можу це собі дозволити, і байдуже, скільки це коштує. Саме для цього і є гроші, хіба не так?

— Гроші — це річка, чоловіче. Дехто з нас пливе за течією, а дехто гребе до берега.

— Досить цих старих сикхських приказок.

— Це нова сикхська приказка. Я її щойно вигадав.

— Загорни припаси, Джасванте.

Джасвант зітхнув.

— Ти мені подобаєшся,— зізнався він.— Я ніколи не повторю цього на публіці, бо не люблю виносити свої почуття на люди. Усі це знають. Але ти мені подобаєшся, і в тобі можна розгледіти деякі досить цікаві якості. Я також бачу деякі помилки в твоєму духовному мисленні, а оскільки ти мені подобаєшся, радо можу перелаштувати кілька чакр, так би мовити.

— Ти вже виголошував цю промову, хіба ні? — поцікавився я, забираючи два пакунки необхідних речей.

— Кілька разів.

— І як усе минулося?

— Я вмію говорити, Ліне. Одного разу я грав Отелло у...

— Приємно вести з тобою справи, Джасванте.

— Саме так! — сказав він.— Саме це я й намагався тобі донести раніше! Ти мені подобаєшся, розумієш, та коли ти поводишся, неначе дитина, а сам уже не дитина, то забираєш усю забаву з процесу бути дорослим, дійшло?

Прийшов час для музики. Він увімкнув музику бганґра.

Я заховав свої припаси, з’їв дві банки тунця; поки всідалася їжа, погострив два свої ножі, а потім віджимався і підтягувався, доки ніч не дозволила пересуватися містом.

Цілковитий бандобаст, чи ізоляцію міста, неможливо порушити за білого дня. Дурень, який з’являється на центральній вулиці опівдні,— це жертва, або скоро нею стане. Копи були налякані. Їх було замало, щоб зупинити людей, коли ті підуть воювати одне з одним, чи навіть захистити банки. Ізоляція істотно спрощувала ситуацію для копів: якщо ти на вулиці, то перетворюєшся на м’ясо.

— Я йду надвір, Джасванте,— незадовго до опівночі сказав я.

— Дідька лисого. Ця барикада залишається на місці.

— Я її зіпсую, якщо спробую відсунути,— пояснив я, підходячи до барикади.

— Нізащо! — мовив він, обходячи свого стола, щоб відсунути барикаду від дверей.— Це заплутана оборона. Мій друг-парс міг би зробити її кращою, якби був тут. Але вона підійде, щоб стримати зомбі.

— Зомбі?

— Саме так усе й починається,— не вгавав він.— Усі це знають.

Він відсунув витвір зі стільців і лав від дверей і прочинив їх: показалася тоненька шпарина.

— Тобі потрібен пароль,— вирішив він.

— Навіщо?

— Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав.

— А може, підійде: відчини двері.

— Я схилявся до чогось більш персонального.

— Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю.

— Як?

— Завіси ззовні, Джасванте.

— Завіси! — просичав він.— Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що його барикада проти зомбі просто ідеальна.

— Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся.

— Повертайся, будь ласка, неінфікованим,— звернувся він, знову барикадуючи двері.

Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися,— це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла.

Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю.

І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем.

Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці.

Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця.

— Разючі часи,— по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями.

— Разюче лячні, Домініку.

— Отож-бо! — розсміявся він.

— Спробуймо готель «Магеш»,— запропонував я.

— Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам,— сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней.— Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди.

Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла, а Вінсон сидів на задньому сидінні.

Рендалл зі свистом опустив вікно. Вінсон зі свистом хлебтав віскі.

— Привіт, Рендалле. Де Карла?

— Я не знаю, сер. Я не бачив її, відколи мадам поїхала на мотоциклі з міс Бенісією.

— Я її знайшов! — заволав із заднього сидіння Вінсон, трохи п’яний.

Я обернувся до нього.

— Де?

— В ашрамі! — радісно заявив він.

— Карла в ашрамі? Ні, хіба що вона його купує.

— Не Карла. Ранвей. Навін її знайшов. Вона в ашрамі, десь за сотню миль звідси. Я поїду туди, тільки-но все це вляжеться.

Я знову обернувся до Рендалла.

— Що відбувається?

— Мені наказали зустріти міс Карлу біля готелю «Амрітсар»,— розповів він.— Але бандобаст був такий стрімкий, що поліція заборонила кудись їхати, а покинути автомобіля не варіант, отож я й застряг тут, сер.

— А пасажир?

— Пан Вінсон вскочив до авто, коли мародер намагався вкрасти іншого автомобіля, схожого на цей, і його застрелили посеред вулиці, о другій годині дня, сер.

— Мені пощастило, що ти відімкнув дверцята, Рендалле,— сказав Вінсон, висуваючи шухлядку з алкоголем.

— І ти був тут увесь цей час?

— Так, сер, чекаючи на шанс зустрітися з міс Карлою в готелі «Амрітсар».

— «Магеш» лише за п’ятсот метрів звідси, Рендалле,— нагадав я.— Це невдала ніч, щоб стирчати надворі. Тобі там буде безпечніше.

— Я не покину транспортного засобу, сер, крім випадку загрози моєму життю. Мені досить комфортно. Але, може, пан Вінсон захоче добігти туди.

— Нізащо, чоловіче,— промимрив Вінсон.— Я хочу бути живим, аби знайти мою дівчину. Вона в ашрамі... А це потужна хрінь, друже.

Я глянув на Домініка.

«Заплатиш»,— досить справедливо промовив його погляд: я забагато просив.

— Перетвори це на авто преси,— вигадав він, хитаючи головою.— Ми прорвемося.

— У тебе є ручка й аркуш білого паперу? — запитав я.— Можеш намалювати табличку «ПРЕСА»?

Вони сперечалися через ескіз напису, як інколи чинять люди, навіть коли на кону важливі речі, але нарешті узгодили макет.

Рендалл прилаштував табличку на панелі приладів, підперши до скла за допомогою Карлиного черевика.

Домінік проводив нас через блокпост за блокпостом. Рендалл віддавав честь. Вінсон пив, удаючи представника преси.

У провулку за готелем «Амрітсар» я заплатив Домініку й подякував йому за допомогу.

— Ти гарна людина, Ліне,— посміхнувся він, ховаючи гроші.— Якби я думав навпаки, то пристрелив би тебе. Побачимося за дві години. Не хвилюйся. Ми знайдемо твою дівчину. Це ж Бомбей, яар. Бомбей завжди знаходить шлях до кохання. Відпочинь трохи.

Коп від’їхав геть, деренчання його мотоцикла нагадувало людям за зачиненими віконницями та дверима, що тут ще хтось — хоробрий чоловік, який підтримує лад.

Її горлорізи:— близнюки й метальники кислоти — випірнули з тіні. Я саме зібрався відповісти, але Рендалл зробив крок уперед, ставши біля мене.


Розділ 67 | Тінь гори | Розділ 69



Loading...