Несподівані доньки

сторія ця почалася влітку, коли одного дня я повернувся на хутір після важкого дня у полі. Їхав зморений та брудний, тільки і мріяв, щоб помитися та влягтися, коли побачив, що перед двором моїм спить якийсь чоловік. Судячи з одягу, міський, небагатий. До того ж, поруч не було візка, значить, людина пішки чапала, а до хутора мого далеченько. Ще дивно було, що песики мої не гавкали, хоча завжди на чужих рвалися. Я під’їхав, а чоловік собі спав. Дуже неспокійно, щось йому снилося таке, від чого він і сіпався, і стогнав, головою крутив. Щось погане. Я відчинив ворота, заїхав у двір, гість і не почув. Мабуть, заморився, то спав далі.

— Уляно Гаврилівно, а хто там лежить перед двором? — спитав я у своєї кухарки.

— Та до вас прийшли. Казали, що у важливій справі, а в якій саме, розповість лише вам. Він тут вже з обіду сидить.

— А чого на нього песики не гавкають? — хвилююся, чи хоч не захворіли собачки.

— Бо поговорив він із ними, — каже Уляна Гаврилівна.

— Як поговорив?

— А як із людьми. Пояснив, що горе велике в нього, біда, то прийшов він до вас і чекатиме будь-що, то хай собачки не гавкають, бо не може він звідси піти.

— І що, ото й не гавкали? — дивуюся я.

— Ага, не гавкали. Тепер наче й не помічають.

— А він їм нічого не кидав?

— Ні. Я ж у дворі була, тому і чула, що він казав. Нічого не кидав, але такий у нього голос був, що аж серце крається. Ви вже допоможіть йому, бо дуже переймається людина.

— Ну, послухаю.

Але спочатку пішов я у душ. Це я у німців підгледів. Що влітку вони беруть діжку, водою наповнюють і ставлять на сонці, спинають високо, кран знизу. За день вона нагріється, увечері — купайся — не хочу. Ото став я під теплу водичку і миюся. Добре так. Потім обтерся рушником свіжим і аж сам посвіжішав. Тоді вийшов із двору. А чоловік далі спить, так само неспокійно. І обличчя в нього нещасне. Таке обличчя часто у бунтівників бувало, бо ж вони постійно тікають, ховаються, чекають на арешт. Неспокійне в них життя.

Хоча цей чоловік на бунтівника не був схожий. Років йому п’ятдесят, — а бунтівники молоді зазвичай. Головне ж, руки в нього збиті важкою працею, тоді як у бунтівників руки завжди ніжні та біленькі. Хоч люблять ті баламути говорити про щастя робітників, але самі працювати не дуже охочі, хіба що революцію свою роблять.

— Доброго дня, — кажу і торкаюся гостя. Той не одразу прокинувся, потім нарешті розплющив очі, побачив мене — та як підхопиться!

— Ви Іван Карпович Підіпригора? — питає, а в самого очі аж палають. Оце так, то спав, а то аж тремтить весь, наче лихоманка його узяла.

— Я, — кажу, а сам за руками його слідкую. Не так щоб уже дуже боявся чогось, але ще з контори мав звичку завжди бути насторожі.

— Справа у мене до вас! — як крикне він, і впав переді мною на коліна Чоботи цілувати почав! А чоботи я взув нові, дьогтем намацулив щедро. То він дьоготь собі по обличчю розмазав, а ще плакати затіяв. — Допоможіть, Іване Карповичу, допоможіть! На вас одна надія! Прошу! — і цілує мені чоботи, наче дівку прегарну.

Я ото життя прожив різне, всяке у ньому траплялося, але щоб ось так, то не було. Аж трохи розгубився.

— Припиніть! Припиніть! — хочу відійти, а чоловік за ноги мої схопився і повзе по землі за мною.

— Спасіть! Спасіть, Іване Карповичу! Не залиште без допомоги бідне дитя! На вас уся надія! — кричить так, що аж Уляна Гаврилівна вибігли й песики з нею. Стоять утрьох, дивляться здивовано на цю веремію. А воно ж є чому дивуватися.

— Так, або зараз же облиште мої чоботи, або я за вашу справу не візьмуся, яка б вона не була! — кажу строго. Чоловік дивиться на мене з землі. Весь у дьогті, сльозах та пилюці, хоч чорта на Маланку зображуй.

— Окрім вас, ніхто мені не допоможе! — аж стогне він.

— Ходімо за мною, — кажу і йду у двір. Гість підвівся — і за мною. Собаки знову його не чіпають. Вони в мене розумні, відчувають, хто небезпечний, а хто — ні. Вийшли ми до саду, наказав гостю сходити в душ, щоб умився він. А потім у шатро повів, серед яблунь напнуте. Там я вночі сплю. У тому шатрі кілька стільців стоїть та стіл на випадок гостей. Сів сам, запросив гостя. — Сідайте та розповідайте, що сталося.

А він давай плакати. Тремтить весь, стогне, сльози течуть. Почекав я трохи, бо, ж горе людину як візьме, то нічого не вдієш.

— Заспокоїлися трохи, тепер розказуйте, — спокійно кажу гостю. — Хто ви і що вам потрібно?

— Звати мене Василь Степанович Купрієнко, — каже чоловік, наче вже виплакався і заспокоївся. — Я майстер із залізничних майстерень у Конотопі. А прибув до вас із тієї причини, що зникла моя донька Ганна, — і знову плаче. Я чекаю. Бо сльозу нічим не зупиниш. Він плаче, а потім лізе до внутрішньої кишені свого потертого піджачка, щось там копирсається. — Ось вона, моя Ганнуся.

Показує мені фотографію гарненької дівчини років вісімнадцяти. Приємне обличчя, шкіра ніжна, волосся світле, очі добрі. І так виглядає, що й не скажеш, хто в неї батько. Наче панночка якась.

— Ганнуся! — аж стогне чоловік і береться за серце.

— Ви заспокойтеся краще, а то так і до нападу недалеко. І чому ви до мене звернулися? Поліція зазвичай людей розшукує.

— Не хочуть вони шукати! — кричить гість.

— Тихіше, я добре чую. Чому не хочуть?

— Бо кажуть, немає доказів, що її викрали!

— А вона викрадена?

— Звісно! Хіба б Ганнуся так зі мною вчинила? Щоб зникла, не пише, не приїздить! Щось сталося з нею, щось погане сталося! А в поліції тільки сміються і кажуть, що загуляла вона! Негідники!

Я чоловікові співчуваю, але сам поліцію розумію. Бо дівка молода, хтось їй голову задурив — і повіялася вона, А тепер повертатися боїться до батька Буває таке часто.

— Так, давайте спочатку. Де вона зникла і за яких обставин?

— Через об’яву все.

— Яку об’яву?

— У газеті. Там пропонували роботу покоївкою в багатих родинах. Суворі вимоги; щоб освічена була, знала панські правила та мови іноземні. Платити обіцяли добре! В Конотопі роботи такої було небагато. Ганнуся в одного лікаря працювала, а коли поїхав він, без місця залишилася. То й написала за об’явою.

— Зачекайте? Вона у вас освічена була та іноземні мови знала? — дивуюся я.

— Так! — гордо каже чоловік.

— Звідки?

— Вона ж у мене гімназію закінчила. Оцінки лише відмінні. Могла б і до університету вступити, але в мене грошей не було, щоби за навчання платити. То вона мріяла сама грошей назбирати і таки вивчитися.

— А мови іноземні звідки знала?

— А в нас у майстернях інженер був, пан Піво.

— Пиво? — перепитую я.

— Піво. Він француз, багато мов знав. І він ото Ганнусю навчив. Казав, що вона дуже розумна і легко їй все дається! Так переймався, коли вона пропала, що аж до лікарні потрапив. І він же з самого початку казав, що підозріла якась об’ява! Але не послухали ми його! — знову він плаче.

— А що за об’ява?

— Ось, — дістає клаптик паперу. А там «Мсьє Жорж Соверен пропонує роботу покоївкою в найкращих родинах Варшави. Освіта та знання іноземних мов обов’язкові. Жінки до 30-ти років. Висока платня. Відбір після співбесіди». Далі вказано, що писати треба на одне з київських поштових відділень для пред’явника купюри номіналом в один рубль із вказаним номером.

— Оце за цією об’явою вона написала, а потім поїхала.

— До Варшави?

— Ні, спочатку співбесіда у Києві була. Там із нею поговорили й сказали, що беруть на роботу. За тиждень мусила приїхати до Києва з речами, щоб їхати вже до Царства Польського. Навіть гроші на квитки дали. Оті гроші мене і заспокоїли. Думав, що якби шахраї, то з неї б гроші брали, а не їй давали. За тиждень повіз я Ганнусю на вокзал. Хвилювався, аж сльозу пустив, бо вона ж у мене єдина донька Жінка моя, Клавдія Христофорівна, померла, коли Ганнусі менше року було. Від тифу. І далі вже сам її ростив. Заради неї тільки й жив, а тепер забрали у мене її, забрали! — давай він знову плакати.

Поки він плакав, я цюкнув сокиркою кілька трісок, поставив самовар.

— То що далі було? — спитав у нього згодом.

— А далі зникла вона! Ані листа, ані звісточки! Була, була і немає! Два місяці ось так! А вона ж обіцяла написати, щойно влаштується. І вона б написала, якби могла! Написала! Вона у мене серйозна дівчина була! Вчилася тільки на відмінно! А це ж важко, бо в неї домашніх учителів не було! Все сама! Дисциплінована була. Поки не вивчить, з-за столу не встане. Вже і я, бувало, казав їй, щоб відпочила, бо ж і світу білого не бачить. А вона ні, далі вчиться, мені каже: «Тату, я хочу освіту отримати і для цього буду хоч день, а хоч і ніч учитися!» Ніколи нічого не забувала, все пам’ятала, то написала б мені, якби могла! Але сталося щось!

Він знову плаче, я знову чекаю, слухаю, як вода в самоварі гуде. От до всього людина звикає. Так і я до горя людського звик. Цей Василь Степанович он аж стогне від відчаю, а я сиджу, думаю, що їсти хочу, бо ж цілий день у полі. І не тому я так думаю, що кригосердий, що не співчуваю, а тому, що призвичаївся. Ще по роботі в конторі бачив я багато біди, нещасних людей. Спочатку переймався, аж серце боліло, а потім вкрилося воно наче шкірою грубою, нічого не пробиває. Головою я людину розумію, а серце спокійне.

— Що в поліції кажуть?

— До розшуку не подаватимуть, бо вона доросла вже, а в мене доказів, що сталося з нею погане, немає. От, кажуть, якби тіло знайшли! Оце таке батьку в очі кажуть, нехристи! Тіло їм потрібне! — кричить гість. — Я їм почав доводити, що сталося щось, злочин якийсь, а вони мене в холодну кинули! За те, що підвищив голос на чини поліції! Два тижні протримали, негідники!

— Ви обережніше висловлюйтеся, а то знову в холодній опинитеся, — попереджаю я.

— Та мені б у землі сирій опинитися! Бо сил немає жити! Пече мене, наче вогнем, не відпускає й на мить! Де моя Ганнуся? Де моя донечка? Хто її забрав? — крикнув і знову плакати.

Аж дивно мені, що ось так переймається. Мабуть, тому, що одна вона в нього. Зазвичай у родині у простих людей дітей десяток, як не більше. Коли помре хтось, так позітхають батьки, поховають, а за рік і нова дитина народиться. У більшості родин хтось із дітей вмер, а в деяких і не по одному. Але ж коли десятеро їх, то переймається людина менше, бо тих, хто живий, піднімати треба, а не за мертвими побиватися. А тут бач яка біда.

Поки чоловік плакав та стогнав, засипав я заварки в чайник, залив окропом, рушником зверху накрив, щоб настоювався добре. Сам слинку ковтаю, бо ж їсти дуже хочеться.

— Коли повернувся я з холодної, то ось це знайшов, — показує гість конверт. — Лист від Ганнусі. Спочатку зрадів страшенно, аж серце забилося. А потім розкрив, а лист старий.

— Що значить старий?

— Ганнуся до Києва поїхала дванадцятого квітня. Лист же був від чотирнадцятого. У листі написала, що приїхали вони вночі до Варшави, зараз розвезуть їх по місцях роботи, потім докладно все мені напише, де влаштувалася і як. Але ж більше не написала І лист чомусь довго йшов. До Конотопа він аж двадцятого червня потрапив.

— Більше двох місяців! Щось задовго навіть для Варшави, — погоджуюся я.

— І на пошті мені сказали, що відправили лист не з Варшави, а з Кременця.

— Звідки?

— З Кременця, місто таке на австрійському кордоні, у Волинській губернії. Тамтешнього поштового відділення штамп на листі стоїть.

— Дивно якось, що приїхала ваша дочка до Варшави, а лист про це з Кременця прийшов.

— Дивно! Підозріло! Кажу ж, сталося щось! Всім кажу, а нікому діла немає, ніхто мене і слухати не хоче! І ніяк мені людей зацікавити, бо бідний я. Аби мав тисячу рублів, тоді б, може, і забігали. А то байдуже всім. То до вас я прийшов, Іване Карповичу.

— І чому до мене? — дивуюся я.

— Тому що коли в холодній сидів, чув про вас не один раз. І про справу вашу з тими ляхами, які банки грабували, і про діамант Ксенії Дмитрівни Пяльцевої. А ще зі мною сидів Василь Талалайчук. Наш, місцевий. Хоч конокрад, але непогана людина. Якось передали йому бражки з волі, підпив він і розповів про вас Як ви його знайшли і коней примусили повернути, яких він у вас украв. Казав Вася, що досі не знає, як ви його знайшли, але знає, що будь-кого ви знайти можете!

— Про чорта приплітав? — киваю я.

— Приплітав. Але то дурне. Людина, коли з нечистою силою сплутається, і сама нечиста стає. Зла та горда. А про вас тільки добре балакають. І в Ромнах, і в Капітанівці. Всі вас поважають і люблять. Я навіть до батюшки капітанівського заходив, питав, чи ходите ви до церкви. Запевнив він мене, що добрий ви християнин. Аби душу дияволу продали, то не пускало б вас до храму Божого. А то ж і молитесь, і до причастя стаєте. Тому й довірився я вам із цією справою, яка мені найважливіша. Допоможіть мені знайти Ганнусю. Будь ласка!

— Так, тільки сидіть, на коліна не падайте! — кажу йому, бо бачу, що знову він зібрався ноги мені цілувати. — Справи я таки розслідую. Але мушу вам повідомити, що роблю це за гроші.

— Я знаю. Ось, — дістає він із кишені купюри. — Ось тут п’ятдесят рублів. Все, що зміг назбирати. Це вам на початок. А далі, якщо знайдете Ганнусю, то я хату свою продам. У мене добра хата, з дубових паль, неподалік від вокзалу, в самому центрі! Добру ціну за неї візьму, тут уже не хвилюйтеся.

— А де жити будете?

— Якщо повернете мені Ганнусю, то з нею будь-де житиму! Усюди мені добре буде. А без неї — погано. Знайдіть її, благаю вас!

— Я просто хочу одразу вас попередити, що в ході розслідування всяке може виплисти, — кажу йому і в очі дивлюся, щоб побачити, чи зрозумів він мій натяк.

— Що саме? — не розуміє він.

— Наприклад те, що мертва ваша донька.

— Ні! Ні! — аж підхопився він. — Жива вона! Жива! Серцем чую, що жива! У біді, але жива! Жива! Точно вам кажу! Жива! — кричить, я киваю, а сам розумію, що серце батьківське не дуже надійний доказ, бо частенько відчуває те, що хоче відчути, а не те, що є.

— Дай Бог, щоб жива була, — киваю я.

— То візьметеся за справу? — питає він і так дивиться, що в мене і вибору немає. Бо ж якщо відмовлю, то знову за чоботи схопиться, під хатою ночувати буде, вмовляти. І не відступить, бо у відчаї він.

Він у відчаї, а я спокійний. Зрозуміло, що відбулося. Жила дівчина за батьком, як за кам’яною стіною, а потім потрапила у світ. А світ же п’янить людей незвичних, то закрутило дівчині голову. Роман якийсь, звабив хтось, може, уже й носить у пелені. А знає ж, що батько строгий, то боїться написати йому, ховається. Часто таке трапляється. Тільки казати це чоловікові сенсу немає, бо все одно він не почує, не повірить, що його улюблена донька на таке здатна То треба якось хитро відкараскатися.

— Справу я вашу візьму, але одразу попереджаю, що чутки, які про мене ходять, перебільшені. Щось я розплутую, а щось і ні. То щоб потім без образ, бо справа ваша складна та непевна.

— Які образи? Ви тільки Ганнусю знайдіть, і більше мені нічого не потрібно! Ганнусю знайдіть! А хочете — я рабом вашим стану? Що скажете, те і буду робити! Задарма! Я на все здатний, лише б Ганнусю врятувати!

— Ні, повертайтеся додому, залиште адресу тільки. Я буду вам листами повідомляти про хід справи. І ви пишіть, якщо щось нове дізнаєтесь.

— Писатиму! Писатиму! — он як він зрадів, аж пританцьовує. Довірливий у нас народ. — Тільки знайдіть, знайдіть!

Ледь спровадив цього божевільного. Вирішив, що за місяць напишу листа, а там, може, життя Ганнусю притисне, і повернеться вона до батька. Частенько ото я спостерігав, що коли батьки дитину оберігають від життя, то дитина потім, як на волю вирветься, починає витворяти різне. Наче з ретязя зірвалася. Тут краще призвичаювати заздалегідь.

Ото я так думав і таким себе розумником відчував, що страшне. Але Господь наш уміє здивувати і на місце поставити. Добряче вміє. То ото за кілька днів був я в полі. Коли чую, у дзвін забила Уляна Гаврилівна на хуторі. Хтось приїхав. Важливий, мабуть, бо я наказав лише у важливих справах мене відволікати.

— Ну, мужики, без мене закінчуйте, — сказав хлопцям у полі, сів у бричку та нагнав Чалого.

Ще здалека побачив, що біля двору візок чужий стоїть. Троє людей, один у руках оберемок якийсь тримає. Гостей я не чекав, то здивувався. Поближче роздивився, що онде візник із Ромен, жіночка в ошатній сукні й чоловік у військовій формі, тільки дивній якійсь, не нашій. Мене побачили, дивляться уважно, особливо той офіцер.

— Доброго дня, — кажу.

— Доброго. Ви — Іван Карпович Підіпригора? — питає жінка. Дивно, що вона розмову веде, а не офіцер.

— Так, я, — киваю.

— Тоді в мого клієнта до вас справа. Можемо десь побалакати? — питає жінка, а я роздивляюся, що в офіцера в руках не просто оберемок, а кошик із дитинкою маленькою. Здогадуюся, що, мабуть, матуся втекла кудись і батько розшукати хоче.

— Так, звісно, зараз я собак приберу.

Відчинив хвіртку, яка в мене на секретному засуві, загнав собак у сарай, щоб не заважали, запросив гостей. Пішли зі мною ланка та офіцер, візник на вулиці залишився. Жінка була років сорока, спокійна, поважна. А офіцер чорнявий, високий, красивий. Із гвардії, мабуть. Тільки що за форма дивна така?

Провів я гостей у садок, де ми сіли під навісом. Офіцер дитину з рук не випускав, дивився на мене чомусь насуплено, наче невдоволений був.

— Іване Карповичу, мене звуть Анастасія Ройтнер, я перекладач із Одеси. Мій клієнт — офіцер армії Королівства Італії Вінсенто Мічеллі, — каже жінка, я здивовано дивлюся на неї, бо яка в цього гостя може бути до мене справа? Офіцер з Італії? Італії. Я згадую про Ізабеллу, і знову серце моє болить за ту помилку. Аж кривлюся, бо ж пече, наче вогнем.

— Що з вами? — здивовано питає ланка. А я й відповісти не можу, бо стиснуло горлянку. Тільки рукою махнув, мовляв, нічого, добре все. Жінка трохи вичекала і каже:

— Перед тим, як усе пояснити, ви мусите прочитати ось цей лист, — і дає мені конверт.

Недовірливо беру його, а потім бачу напис «Івану Карповичу Підіпригорі» — і в очах темнішає, земля кудись тікає з-під ніг, я хапаюся за стіл, щоб не впасти, бо впізнаю почерк. Почерк Ізабелли! Я розумію, що треба опанувати себе, не можна ось так розкисати, наче дорога навесні, але як тут втримаєшся, коли серце гупотить, наче божевільне, дихати нічим, потилиця починає боліти. Я відкидаюся на спинку стільця, зовсім знесилений. Слабкими і дурними, наче чужими руками відкриваю заклеєний конверт. Дістаю аркуш. Господи, він пахне нею! Ізабеллою! Я нюхаю папірець і плачу! Якби на мене подивитися зараз, то можна подумати, що чи п’яний, чи дурний! Оце таке витворяє! На мене і дивляться цей офіцер та його перекладачка Жінка аж очі вирячила, а офіцер чомусь не здивований.

— Вибачте, зараз, — я роблю кілька вдихів, намагаюся заспокоїтися, але куди там. Мене тільки розбурхує. З останніх сил дивлюся в аркуш. «Любий Іване Карповичу. Якщо Ви читаєте цього листа, значить, план мій не спрацював і я зараз мертва. На жаль. Бо я дуже хотіла побачити Вас Але доля не завжди чує наші побажання. Знов-таки, на жаль. Я прошу Вас потурбуватися про нашу доньку. Розумію, що у Вас можуть бути сумніви щодо батьківства, але, окрім слів і спогадів, у мене немає інших доказів. Сподіваюся, що Моніка не потрапить до притулку, як у свій час потрапила я. Кохана і, знов-таки, на жаль, покійна Ізабелла». Підпис, її легкий та грайливий підпис.

Я плачу, наче якась інститутка над сентиментальним романом. Господи! Мабуть, я плачу вперше у житті. Коли померла моя матір, я був малий, нічого не розумів. Далі ніколи не плакав, навіть у дитинстві. Тітка Єпистина казала, що в мене сльози запеклися в очах від смерті мами. І я так думав, бо ж навіть коли цибулю чистив, то не плакав. А тут ось на тобі, аж ридаю.

— Вибачте, — я підводжуся. — Зараз, — кажу крізь сльози і йду геть на м’яких, наче ватяних ногах. За хату, там уже плачу досхочу.

— Іване Карповичу! Що з вами? — це перелякалася Уляна Гаврилівна. Я махаю їй рукою, щоб ішла геть. І плачу далі. Не знаю, скільки б іще я сльози лив, коли заплакала дитина. І я став, наче вкопаний. Сльози зупинилися. Дитина. Дівчинка. Моніка Якесь не наше ім’я, але це було неважливо.

Я повернувся до саду. Дитина плакала.

— Хоче їсти. У вас немає молока? Теплого молока? — спитала жінка.

— Є. Зараз.

Я побіг у двір, приніс глечик молока Уляна Гаврилівна тільки подоїли нашу козу.

— Ось.

Офіцер вправно перелив молоко у пляшку, надів зверху щось дивне і дав маляті. Вона почала смоктати і вже не плакала Маленьке, грудочка Я розгубився. Я звик, що все в житті бачив і до всього готовий, але ось зараз я відчув, що нічого не знаю, а ще з’явилися якісь нові відчуття, що робили мене слабким і щасливим від споглядання малої. Вона висмоктала всю пляшечку і майже одразу заснула.

— У дитини хороший апетит. Це добре, — усміхнулася перекладачка. Офіцер щось їй сказав незнайомою мені мовою. Він досі дивився на мене вовком.

— Ви прочитали лист?

— Так, — киваю я, і голос мій умить стає хрипким, бо я згадую про зміст.

— Де Ізабелла?

Перекладачка питає офіцера. Той щось сумно та тихо відповідає.

— Ізабелла загинула.

— Що сталося? — я питаю і відчуваю, як у мене починає боліти серце. Ніколи раніше не боліло, а ось тепер болить. Наче хтось голкою шпигає.

— Її вбили.

— Вбили? Хто?

— Мафіозі. Так в Італії називають злочинців із півдня країни. Щось на кшталт кавказьких абреків.

— Що їм треба було від Ізабелли?

— Вона вбила їхнього ватажка, — офіцер каже, а жінка перекладає мені.

— Навіщо Ізабеллі було вбивати когось? — дивуюся я.

— Вона мстилася.

— Що? Кому мстилася і за що? Вона ж сирота? З притулку!

— Але до притулку в неї були батьки. Досить багаті землевласники, володіли великим маєтком під Сіракузами. Мафія намагалася примусити їх платити данину, але батько був ветераном армії Гарібальді, це такий італійський діяч на кшталт Мініна та Пожарського. Батько відмовився платити, мовляв, не для того він проливав кров за об’єднану Італію, щоб платити покидькам Тоді мафіозі вбили його. Батька, матір, двох братів Ізабелли, які були ще дітьми. Але мафія завжди вбиває синів своїх ворогів, щоб вони не помстилися, коли виростуть. Ізабеллу залишили живою, бо не вважали маленьку дівчинку небезпечною. Думали, що вона занадто мала, щоб запам’ятати, як плазувала у крові своїх вбитих близьких. Але Ізабелла все запам’ятала і присяглася помститися. Її забрали до притулку, а звідти взяли до цирку. Цирк поїхав на північ, до Росії, Ізабелла зростала і думала тільки про помсту. Поступово збирала гроші, щоб повернутися. Двічі гроші крали, тож вона пішла з цирку. Десь змогла заробити грошей, яких вистачило не тільки на повернення, а й на помсту. Вона збиралася вбивати вже одразу після повернення, але виявилося, що вагітна. Мусила почекати. Народила Моніку, а потім пішла і вбила. Спочатку трьох іще живих виконавців вбивства її родини. А потім дона Луїджі Верґу, який усе організував, забрав землі Ізабеллиних батьків.

— Чому ти відпустив її саму? — питаю я гнівно, але потім згадую, що й сам відпустив її. Вона ж запрошувала поїхати з нею, мабуть, сподівалася на мою допомогу, а я злякався. Як останній покидьок відправив її під кулі, а сам утік, сховався на хуторі. Який довго здавався мені раєм, а тепер став пеклом, через згадки про неї. Я зрадив Ізабеллу, то яке маю право висловлювати претензії цьому офіцерові?

Він опускає голову, щось каже жінці. Аж здригається, на його очах з’являються сльози.

— Ізабелла не схотіла мене вплутувати у цю історію. Казала, що піде метатися за тиждень, а мене попросила просто доглянута за дитиною. Я підготував зброю, чекав, а потім дізнався, що вона пішла сама і вбила тих, кого хотіла. Одяглася селянкою, зайшла до палаццо, який колись належав її батькам, і вбила там Верґу та його охоронців, що якраз обідали. Розстріляла з двох револьверів. Бандита не чекали небезпеки від жінки й підпустили її. Вона вбила і втекла, переодяглася у хлопця, сховалася в невеличкому готелі у центрі міста Її б не знайшли, однак візник, що віз її до готелю, побачив пасмо розкішного жіночого волосся, що вибилося з-під капелюха Запідозрив, а коли люди Верґи почали шукати жінку-вбивцю, той візник навів на готель. Ізабелла відстрілювалася, спробувала втекти, але її вбили. Потім мені прийшов лист від неї. Лист, який я не мав отримати, якби вона була жива У листі були квитки на пароплав до Одеси і гроші. Ізабелла просила відвезти вам Моніку. І я зробив це.

Останні слова офіцер говорить важко, кривиться, а ось уже плаче. В мене теж сльози на очах. Квитки на пароплав до Одеси. Якби її не вбили, Ізабелла приїхала б сюди! Я гилю кулаком по столу, той аж підстрибує. Я хапаюся за голову і мало не вию. Я нечасто помилявся в житті, але тепер, коли я помилився, я мусив заплатити найбільшу ціну. Я так і сиджу, схопившись за голову. Жінка перелякано дивиться на нас обох. Потім італієць щось каже.

— Якщо ви не схочете брата дитину, не хвилюйтеся. Пан Вінсенте обіцяє потурбуватися про неї. Він готовий удочерити дівчинку, — каже перекладачка.

— Що? — я трохи занурився у хвилювання і не дуже розумію, про що вона балакає. До речі, у неї теж на очах сльози.

— Вам не обов’язково забирати дівчинку. Вінсенте каже, що готовий узяти всі турботи про неї на себе.

— Ні.

— Що?

— Я забираю дитину. Це моя донька, і я буду її виховувати.

Вона щось каже італійцю. Він дивиться на мене, дивиться зі злістю. Так само говорить.

— Пан Вінсенте хоче, щоб ви подумали про її майбутнє. Він офіцер та дворянин, він може дати Моніці освіту та статус у суспільстві. А ви — селянин. Вінсенте з багатої родини, а ви...

— Я забираю свою доньку. І запевняю, що зроблю все, щоб Ізабелла, яка з небес дивитиметься на нас, була задоволена, — кажу рішуче. Жінка перекладає.

— Пан Вінсенте не хотів би віддавати Моніку. Але він дуже поважає останню волю Ізабелли, тому й здолав цей довгий шлях до вас Тож він від дає вам дівчинку. Тільки прохає, щоб ви хоча б раз на рік писали про неї і надсилали фотографії.

— Зобов’язуюся це робити, — кажу я. — І дуже дякую пану Вінсенте. Вклоняюся перед його вмінням тримати слово і запевняю, що Моніка матиме все, що їй потрібно.

Офіцер підводиться і обережно дає мені кошик із малою. Я ніяковію, бо ніколи не тримав у руках дітей. Таких маленьких дітей. Рум’яні щічки, маленька солодко спить. Вона гарненька, в маму.

— Ось тут адреса, на яку треба слати листи. Пан Вінсенте бажає вам щастя, — каже перекладачка.

— Зачекайте! Дозвольте пригостити вас обідом!

— Ні, пан Вінсенте каже, що його серце крається, тож він не хоче залишатися тут. Він дуже прихилився до Моніки.

Я веду їх із саду. Ще раз дякую, вони сідають у візок і їдуть. Італієць із кам’яним обличчям, а перекладачка — розчулена. Я дивлюся їм услід і тримаю в руках немовля. Моніка. Вона усміхається уві сні, і я впізнаю знайомі риси.

— Іване Карповичу? — каже Уляна Гаврилівна і перелякано роздивляється дитину в моїх руках. — Хто це?

— Це, моя донька, Моніка, — кажу я хрипким голосом. І стою, наче мала дитина на першому ярмарку. Розгублений та переляканий.

— Ой, добре як! Маленька! Дайте її мені.

Уляна Гаврилівна бере в мене з рук кошик із дитиною. Бере спокійно та впевнено.

— Як у вас вправно виходить! — дивуюся я.

— Іване Карповичу, та я ж скільки дітей виростила, поки по чужих родинах служила! — усміхається Уляна Гаврилівна.

Так і стали ми жити утрьох. Перші дні я з хати не виходив, усе біля Моніки та біля Моніки, яка вже почала мене впізнавати, але більше любила Уляну Гаврилівну. Про те, що з’явилася в мене донька, одразу пішли чутки. Не забарилася й поліція, яка почала мене смикати, чи не викрав я в когось дитину, бо ж незрозуміло звідки вона взялася. Довелося повозити хабарів, щоб зареєструвати все як треба й отримати документи. Та всі ті клопоти були дрібницями порівняно з радощами від Моніки.

— Пощастило нам, Іване Карповичу, що така спокійна дитина. Є ж такі діти, що вночі анітрохи заснути не дадуть, усе волають. А Моніка наша увечері поїла і спить. Вночі прокинулася, ще поїла і знову спить. Золота дитина! — казала мені Уляна Гаврилівна.

— Це вона в маму, — щасливо усміхався я.

Любив уранці сісти біля люльки і чекати, поки мала прокинеться. Вона одне око розплющить, мене побачить і всміхається одразу. Ота її усмішка краща за все мені. Беру її на руки і чукикаю, поки Уляна Гаврилівна готує молоко для сніданку. Вона хотіла малу до себе в кімнату забрати.

— Щоб ви, Іване Карповичу, не турбувалися вночі.

Але я не віддав, бо якраз хотів турбуватися скільки треба. Так удома засидівся, що довелося прикажчика найняти, щоб слідкував за порядком на землі. Я ото якщо увечері з хутора виберуся на годину-дві, то й добре. А бувало, що і по кілька днів не виходив.

— Обабилися ви, Іване Карповичу. Хіба ото можна так, через дитину? — дивувалися мужики з Капітанівки. У них так не заведено було, бо дітей повна хата, хоч би пам’ятати, у кого яке ім’я. Я нічого не відповідав, сидів і сидів днями з малою.

Ото якось заколисую Моніку, коли собаки загавкали. І у ворота хтось грюкає.

— Відчиніть! Відчиніть! — кричать щосили. Я Моніку Уляні Гаврилівні віддав, вийшов у двір. Револьвер завжди при мені, бо хоч у нас тут спокійно, але могли з’явитися люди, яким я не до вподоби.

— Хто там?

— Іване Карповичу, це я! Василь Степанович! — я вже й забув, як його звати, але з голосу впізнав того бідолаху з Конотопа, від якого донька поїхала.

— Що сталося? — питаю і хвіртку відчиняю. Дивлюся, а в гостя мого обличчя божевільне, сам весь у пилюці, дихає важко, таке враження, що з самої станції сюди біг, не зупинявся.

— Біда, Іване Карповичу, біда! — кричить і стогне. — Мені Ганнуся наснилася! Плакала, допомогти благала! Рятувати її треба, Іване Карповичу, рятувати! — і як впаде у ноги, знов давай чоботи мені цілувати.

Як я його не переконував не дуріти, а переконати не зміг. Усе він розповідав, як Ганнуся уві сні плакала та просила допомогти. Дивлюся, що від нервів та горя аж трохи наче збожеволів він. Думаю, як же від нього відкараскатися, а він знай собі все виє: «Ганнуся! Ганнуся! Рятуйте! Допоможіть!»

— Ну, все, досить, підводьтесь уже, — кажу йому.

— Знайдіть мені її! Знайдіть! — хрипить він. — Благаю! Врятувати просила! Ганнуся!

Я вже, чесно кажучи, збирався ще якось його обдурити, а потім подумав, що якось це вже дуже недобре. У такому горі людина, то хоч чимось маю допомогти. А ще уявив, якби ото з Монікою моєю щось сталося, що б я робив. І ото коли про Моніку подумав, то одразу стало легше мені і зрозуміло.

— Все, припиніть! Давайте гроші. Завтра поїду до Києва, роздивлюся, що і як Коли можна її знайти, то знайду. Тільки щоб ви мені тут без істерик! Повертайтеся додому і чекайте від мене звістки.

— Ні, не піду додому! Тут буду жити! — кричить.

— Де — тут? — дивуюся я.

— А он під деревом! Нікуди не піду звідси! Вас чекатиму! Врятуйте її! Допоможіть Ганнусі!

Як я його не переконував, а вперся чоловік — і все. Домовилися, щоб залишався. Я дозволив йому на сіннику спати і попросив Уляну Гаврилівну, щоби давала йому їсти.

— І за Монікою слідкуйте.

— Та не хвилюйтеся, Іване Карповичу, їдьте спокійно, — усміхається кухарка моя, жінка розважлива та розумна.

З тим я поїхав до Києва Там знайшов мого знайомого поліцейського пристава Воронька Той мене, як побачив, зрадів неймовірно.

— Іване Карповичу! Дозвольте вас хлопцям показати! — кричить, а сам дивиться на мене, наче на циркача якогось.

— Що зробити? — дивуюся я, бо ж я не слон і не баба з бородою, щоб мене комусь показувати.

— Показати, хлопцям! Вони не вірять, що я вас знаю і з вами товаришую! Ходімо!

— Зачекай, я що — ведмідь на ярмарку, щоб мене ото показувати?

— Тю, Іване Карповичу, кого ведмедем здивуєш? А ви зараз справжній герой! Тільки про вас і балакають. Завдяки тому журналу!

— Якому журналу? — стою я розгублений, бо геть нічого не розумію.

— Ну, де пригоди ваші описані! — кричить Воронько і знову тягне мене кудись, а в мене щелепа нижня впала. Про мене, у журналі? Що за дива?

— Зачекай, який такий журнал?

— Зараз покажу! Прошу! — відчинив двері до поліцейського відділку, наче швейцар до готелю. І тверезий же, а очі блищать, наче цілий кухоль видудлив, весь якийсь збуджений. Тільки ми зайшли до кімнати, де рядові поліцейські, як він закричав:

— Хлопці, це Іван Карпович Підіпригора! Той самий, що «Зірку Сходу» знайшов, викрив подробного Шерлока Гольмца, а також спіймав польських грабіжників банків!

Ох тут збіглися всі! Руки тиснуть, повагу висловлюють, а ще потім один тицяє якийсь журнал.

— Іване Карповичу, підпишіть, будь ласка! — просить, і тут зразу інші почали журнали діставати. Називається журнал «На суходолі та на морі». Відкривають його, а там з самого початку мій портрет, підписаний «Пінкертон з берегів Сули». А поруч текст із назвою «Дивовижне викрадення “Зірки Сходу” та загадковий гість із Англії»! Читаю, а там про події в Сумах! І наче від мого імені все розповідається! Як так?

— Підписуйте, підписуйте! — просять мене. Я перегорнув з десяток сторінок, коли бачу — наприкінці розповіді підпис: Климентій Маєвський, граф. Ну, граф! Аж руки в мене в кулаки стиснулися, так я розлютився. Бо ж віддав графу записки для літературної переробки, а він без мого відома до журналу їх надіслав! Ну, Климентій Євграфович! Ну, я вам влаштую! Аж трусити мене почало спересердя. Підписав усі журнали, які були, бачу, щось шепочуть поліцейські.

— Іване Карповичу, маємо честь вас запросити на невеличкий бенкет у трактир «Золота вівця», де я і мої колеги хочуть вшанувати вас як видатного сищика сучасності! — каже мені Воронько.

І так усі на мене дивляться, що ніяк відмовити не можна. Але ж мені додому хочеться. До Моніки, а потім ще з графом побалакати. Стосовно вчинку його ганебного, який став ось такою несподіванкою.

— Дуже вдячний за це запрошення, але вимушений просити вас перенести урочистості. Бо розслідую дуже важливу справу і не можу відволіктися.

— Справу! Ви що? Яку? — обступили знов мене.

— Не можу сказати, бо пообіцяв тримати в таємниці. Але дозвольте мені забрати пана пристава для важливої розмови.

Узяв Воронька під лікоть, і вийшли ми. Сіли у трактирі неподалік, замовили чаю.

— Що за справа? Знову діаманти? Зухвале пограбування? Загадкове вбивство? Що? — гарячкує з цікавості Воронько. І розумна ж людина, а ото подивишся на нього — наче гімназист якийсь, що книжок начитався! Що з людьми робиться?

— Заспокойся. І послухай уважно. Справа важлива.

І все розповів Вороньку про зникнення бідолашної Ганнусі Купрієнкової. Об’яву показав, лист її останній, який наче з Варшави, а надісланий із Кременця.

— Що думаєш про це, Микито? — питаю.

— А що тут думати, ясно все як день, — кривиться він, помітно розчарований.

— І що ж ясно?

— А те, що заманили бідну дівчину і продали.

— Куди? — дивуюся я, бо ж зараз усе ж не кріпосні часи, щоб людей можна було продавати.

— До борделю, Іване Карповичу, до борделю.

— Вона не така, щоб у борделі працювати!

— А там хоч така, а хоч сяка, все одно примусять.

— Вона б утекла.

— Куди вона втече, в чужій країні, без документів та грошей?

— Як у чужій країні? — дивуюся я.

— А так. Продають їх за кордон, щоб важче знайти було. Звідки, думаєте, в наших борделях іноземок багато? Пам’ятаєте, у Розочки Шпільман і французки, і чешки, і німкені, і польки. Як вони до Києва потрапили? Так само! Викрали їх і продали сюди. А наших туди.

— Та що ти таке кажеш, Микито? Що це, худоба, щоб ось так продавати? Люди ж!

— Ні, Іване Карповичу, худоба. Тільки куди вигідніша. Великі гроші на цій худобі робляться!

— Та ну ти що? Як?

— А так, Іване Карповичу. Це ж цілий механізм! На вокзалах та ринках спеціально навчені люди стоять, видивляються приїжджих дівчат. Їх одразу видно по розгубленості, бо ж приїхали вперше в житті до Києва, за кращою долею. Ото до них підходять і починають розмовляти. Знають, що сказати, обіцяють хорошу роботу, добру платню. Чаєм напоять, добре слово скажуть, порадою наче допоможуть. На більшість одразу це діє, і вірять дівчата шахраям, ідуть за ними. Дехто відмовляється, бо ж батьки казали чужим не вірити. З такими далі працюють. Зазвичай крадуть гроші, які батьки для початку дали. І ото залишається дівчина сама та без грошей, у чужому місті немає куди їй подітися. Тут її й беруть. Роботу обіцяють за освітою. Комусь покоївкою, а комусь і гувернанткою, багато грошви обіцяють, голови задурюють і ось уже везуть до кордону. Мовляв, робота саме там. Частіше за все до Одеси чи на захід, у Кременець чи Варшаву, або на північ, до Ревеля. Там таємно переводять через кордон, паспорти забирають і виставляють на торг у таємних місцях. Покупці вже чекають. Вибирають собі живий товар. Як ото коней на ярмарку. Ходять між дівчатами, дивляться, у рота заглядають, зуби перевіряють, тіло мацають, чи таке, як треба.

— Господи, та невже оце таке бути може? — дивуюся я.

— Так і є. Покупці платять за тих, кого одібрали, забирають і везуть по борделях. Звісно, що як дівчина порядна, вона пручається, відмовляється працювати. Але там уміють ламати. Когось зґвалтують, когось голодом примусять, декому грошей пообіцяють. Ото всі й працюють. Страшні там умови. Скільки є клієнтів, стільки і обслужи. Хоч десяток, хоч два, а хоч і три. Хворіти не можна, відмовляти не можна. Працюй, дівко, заробляй господарю багатство.

— Звідки ти всі ці подробиці знаєш, Микито? — дивуюся я.

— Та я ж займався цими справами. Раніше. Це ж не сьогодні виникло. Тільки ніхто уваги не звертав. Бо ж чиї дочки зникали? Селян, різночинців якихось із маленьких містечок. Злочинці дівчат із багатих та впливових родин не чіпали. А за інших ніхто й чути не хотів. Прийдуть бідні батьки до поліції, а їм кажуть, що самі винні: навіщо відпустили доньку до міста? Я-то швиденько зметикував, що відбувається, пішов до начальства, а воно мені по голові. Мовляв, виходить, що в благодатній імперії досі людей наче худобу продають? Та про таке тільки бунтівники якісь могли вигадати! Закрий, Воронько, рота і мовчи, не лізь куди не треба. Навіть премії позбавили, щоб знав своє місце! А потім спалахнув скандал. Один дворянин із Петербурга, барон Ворзел, мандрував десь за океаном. І з мандрів тих писав листи, які в журналі «Навколо світу» друкували. І ось приплив барон до країни Бразилії. Це бозна-де, кажуть, що далі навіть, аніж Африка, за океаном, так далеко, що пароплавом цілий місяць плисти і жодної землі навколо. Так ось, у Бразилії Ворзел мандрував усюди і в одному місті почув руську мову. Зацікавився, познайомився з дівчиною, а та розповіла, що сама вона з Казанської губернії, приїхала до Москви на роботу, там її обдурили, вивезли до Одеси, там посадили на пароплав і продали аж до тої Бразилії, у бордель.

— Ото так далеко?

— Далеко. І не одну ту дівчину вивезли, а ще з нею два десятки дівчат з усієї імперії.

— Ти що!

— Так! Плакала дівчина гірко, розповідала, як важко їм тут на чужині, як за батьківщиною сумують і долю свою гірку проклинають. Розчулився барон, перейнявся історією і виклав в усіх подробицях у листі до журналу. Мовляв, от яка ганьба імперії, коли підданими її торгують, наче дикунами якимись по всьому світу. І в далекій Бразилії відома Росія не міццю своєю та славою, а тим, що повій звідти везуть кораблями. Куди дивиться поліція? В журналі, коли лист отримали, то друкувати не збиралися, бо ж скандалу з поліцією не хотіли. Та випадково лист потрапив до доньки редактора журналу, яка дуже перейнялася історією проданих у неволю дівчат і вмовила батька лист таки надрукувати. Після цього почався страшенний скандал. Бо ж честь імперії зачепили.

— Що людьми торгують, то так — дрібниці, а честь імперії — то важливо, — кручу я головою невдоволено.

— Крамольні речі кажете, Іване Карповичу, — обережно нагадує мені Воронько.

— А що, неправда? — дратуюся я.

— Та правда. Тільки не всяку правду говорити можна в нас, і ви це краще за мене знаєте. Ну, вам-то зараз, може, і можна що завгодно говорити, бо ви — зірка розшуку, на всю імперію відома. А людям звичайним краще мовчати. Так ось, у Петербурзі скандал вибухнув, дійшов і до государя, точніше, до государині, яка чоловікові розповіла про цю ганьбу. Цар терміново викликав міністра внутрішніх справ і наказав ужити вичерпних заходів, щоб припинити торгівлю підданими. Міністр узяв під козирок, тут же видав наказ по всій імперії про необхідність знищити торгівлю білими рабами — це так звалося. Гриміло в Петербурзі сильно, то й до Києва дійшло. Одразу мене викликали і сказали, щоб брався за справу і під корінь рубав заразу. Ну, наказ є наказ, і справа благородна, то взялися ми. Переловили за день усіх, хто на вокзалах стояв та на базарах вештався, видивляючись жертв. Допитали, вони свідчення дали, на кого працювали. Арештували тих, хто дівчат тут збирав, дізналися, хто вивозив до кордону. Знову арешти, допити. Все як на долоні було, ще б тиждень — і закінчив би справу, коли кажуть мені, щоб загальмував.

— Хто каже?

— Та начальство моє. Мовляв, затятістю моєю задоволені, а тепер хочуть, щоб відпочив я трохи. А як тут відпочивати, коли жнива в мене? Я дурника вдаю, кажу, що наказ же пана міністра. А мені кажуть, щоб не ліз, куди не треба. А як не лізти, коли вийшов на головних торговців, які все організували! Арештував їх із власної ініціативи. Вони дуже здивовані були, в очі погрожували, казали, що переламають мене через коліно! Тільки привіз до відділку, а мене вже викликають до начальства. Кажуть мені, що за самоправство арештований я, і відправляють до тюрми. Мене до тюрми, а організаторів відпустили і всі матеріали справи спалили. Всі! Речові докази, протоколи допитів! Наче нічого й не було!

— Як таке могло бути? — дивуюся я.

— А ви не розумієте, Іване Карповичу? — зітхає Воронько.

— Не розумію! Як могли якісь злочинці дрібні на поліцію вплинути! Коли наказ міністра є, коли сам государ повелів викоренити!

— Через гроші Іване Карповичу, через гроші. Бо гроші — то така сила, що і міністра переб’є, і самого государя імператора.

— Та які там уже гроші? — дратуюся я.

— Великі, дуже великі. Прибуткова ця справа, людьми торгувати. На кожній проданій дівчині не одна сотня рублів наварюється, а продають же не десятками, а сотнями, може, навіть тисячами!

— Але ж сам государ повелів, міністр наказав! — безпорадно кажу я.

— Государ із міністром у столиці, а гроші тут шелестять. Дивлюся я, що після цього всього у начальника відділку екіпаж новий, пан поліцмейстер машину красиву купив із відкидним верхом, ті, кого я арештовував, на різдвяний бал губернатора гроші дали! Тобто купили, з усіма бебехами керівництво моє купили!

— Крамольні речі кажеш, Микито, — тут уже я попереджаю.

— А що, неправда? Все гроші зроблять. На місяць-два вщухли ці гади, а тепер знову, як і раніше. Ще гірше навіть, не ховаються. І на вокзалах полюють, і на базарах, але, мабуть, замало їм живого товару, почали он об’яви давати, — киває Воронько на об’яву, яку я йому показав. — Так скоро будуть самі у провінцію їздити, по містечках та селах, людей ловити. Може, вип’ємо, Іване Карповичу, а то аж гидотно!

— Пізніше трохи давай. А от що значить, що до Кременця її повезли?

— Значить, що не дуже вона далеко. Скоріше за все у Відні чи Празі. Якби в Ревель, то це значить до Гамбурга чи Амстердама повезли, може, і до Парижа Через Одесу везуть до Константинополя, Каїра, Бейрута, або вже зовсім далеко, у ту ж Бразилію чи Аргентину.

— А от як думаєш, жива та Ганнуся?

— Не знаю. Взагалі-то людоловам цим убивати невигідно, вони за кожну дівку гроші заплатили. Але інколи буває, що дівчина сама у зашморг полізе від жахливого життя. А можуть і вбити, коли тікати спробує чи так і не підкориться. Я говорив із кількома дівчатами, яким дивом врятуватися вдалося. Страшне розповідали, що їх там і за людей не вважають.

— Жах, — кручу я головою. — А ось цей Жорж Соверен, ти про нього часом не чув?

— Ні. У цих хлопців завжди імен — наче в собаки бліх. Сьогодні він Жорж, завтра — Жан, потім Ганс, Мауріціо, Абрам, Василь і так далі. Он же ти бачиш, який хитрий. Навіть адреси не вказав, а пред’явнику асигнації з відповідним номером. І Ганнусю цю зустрічав на вокзалі, невідомо куди повіз. Тепер шукай його.

— Ото б картотеку по цих хлопцях подивитися.

— А немає картотеки, — Воронько аж на підлогу плює.

— Як немає? — дивуюся.

— А так, поки не було мене, спалили її. Щоб і сліду не залишити.

— Ну дають!

— Дають, Іване Карповичу, дають. Якісь гнилі часи почалися. Ані страху Божого в людей, ані честі. За гроші що хочеш утворити можуть! Чужими дітьми торгувати, на потурання їх продавати! Не бояться суду, ані людського, ані Божого. Ну нехай людський, хабар тицьнуть і все вирішать, а з Божим судом як бути, Іване Карповичу? На що вони сподіваються? Невже розраховують і Господа нашого купити? Куди котиться світ, коли люди вже Бога не бояться?

— Ой не знаю, Микито. Не знаю, — сидів я похмурий, і таке відчуття в мене було, наче цеберко помиїв на мене вилили. Підозрював я, що не все добре в Отечєстві нашому, але щоб ось так прогнило, і подумати не міг.

— Давайте вип’ємо, Іване Карповичу.

— Та давай уже.

І випили ми. Добряче так, але не до втрати людського вигляду. Точніше, я не до втрати, а Воронько перебрав. Ледь я його дотягнув до візника, відвіз додому. Там на нього чекала жінка вагітна, кричала щось, я швиденько геть поїхав, заночував у одного знайомого з контори. Вранці він мене і розбудив.

— Іване Карповичу, ви подивіться, про вас у газетах пишуть! — каже і дає мені газету. Я, було, подумав, що граф знову щось про мене тиснув, коли дивлюся — ціла стаття на першій шпальті про те, що до Києва прибув знаменитий сищик Іван Карпович Підіпригора, який розслідує чергову справу і тримає її у строгій таємниці. Згадувалося, що моя поява у відділку поліції викликала фурор.

— Ви тепер зірка, Іване Карповичу, — каже мій знайомий.

— Чаю дай, А то хоч зірка, хоч ні, а з похмілля пити хочеться, — насупив я брови і сиджу злий. Бо ж звик діяти непомітно, а тут диви як, наче на долоні я, на полювання з дзвоном вийшов.

— І звідки вони знають все, у газетах цих? — дратуюся.

— Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

— Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

— Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

— Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

— Слухайте, — кажу. — Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

— Було! — киває хлопець. — Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

— Багато листів йому приходило?

— Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? — заглядає мені в очі.

— А чого ви думаєте, що протизаконне? — і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

— Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

— Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

— Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! — шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

— Це ще як?

— На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

— Звідки знаєш? — дивуюся я.

— Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!

— Може, він десь тут поруч живе?

— Тоді б я його бачив. Я тут уже другий рік працюю, місцевих знаю!

— Може, в нього парасолька велика, ось і сухий був?

— А черевики чому не забрьохані, чистенькі? Іване Карповичу, кажу вам, що приїздив він на чомусь, просто не світився! — шепоче хлопець, а я аж підстрибую. Вирячився на нього.

— Який такий Іван Карпович? — питаю вкрай здивований.

— Та я ж вас упізнав! Ось же ваш портрет! — хлопець дістає з-під прилавка журнал той, на якому я вчора в поліційному відділку розписувався. — Я всі пригоди ваші читаю! Я ваш палкий прихильник! Для мене велика честь оце розмовляти з вами. Ви такий молодець, Іване Карповичу! У всіх тих пригодах!

— Що? Всіх? Їх що, декілька було?

— Вже чотири! І чекаю на наступні! То було раз на квартал друкувалися, а тепер редакція обіцяє Щомісяця історію давати! То що ви розслідуєте зараз, Іване Карповичу? — питає він і знову оглядається, змовник задрипаний.

— Чотири, чотири історії? — все ніяк не можу оговтатися. — Як чотири?

— Перша була про поляків. «Як Іван Карпович клятих ляхів спіймав», потім «Нахабне пограбування потяга», далі «Таємниця Тунгуського метеорита» і нарешті про викрадення «Зірки Сходу» та викриття фальшивого Шерлока Гольмца. Чотири! Я всі прочитав! До одної! І не тільки я читаю, а дуже багато інших. «На суходолі та на морі» знаєте, як наклад підняли через вас! Раніше в нас у відділенні троє людей передплачувало журнал, а зараз уже півсотні, і з кожним числом кількість зростає! Люди зранку в чергу стають, чекають, коли привезуть журнал. Так же цікаво читати! — аж слиною пирскає поштар. Страшне як захоплений, а я злий. Дуже злий. Бо як міг граф ось так учинити? На що він розраховував?

— А можна про пограбування потяга подивитися журнал? — питаю.

— Так, звісно, в мене вся колекція! — він дістає всі чотири журнали. Я читаю про потяг. А там сама брехня. Ну звісно ж, бо окрім Боротянського, мене та тієї жінки ніхто не міг знати, що там насправді відбулося. Навигадував Маєвський бозна-чого. Дурниця на дурниці!

— А ще в того чоловіка собака є, — шепоче поштар.

— Собака? — дивуюся я.

— Собака!

— Звідки знаєш?

— Бо бачив на піджаку шматки шерсті. Завжди були. Рудуваті такі. Такса, чи що.

— І як ти їх помітив?

— Та я ж детективами захоплююся! Раніше про Ната Пінкертона читав і про Шерлока Гольмца, але зараз вони не модні, зараз ви зірка, Іване Карповичу! Наша, російська зірка, яка всіх тих англійців з американцями заломить, бо Росія-матінка, вона така! — шепоче мені й аж головою трясе. Потім журнали підсовує. — Дайте автограф, будь ласка.

— А Путілін чим вам не до вподоби? — питаю.

— Тю, та що там у нього за справи? То босяк гаманець украде, то візник когось зарубає. Щоб про таке знати, достатньо газети читати. А у вас що не історія, то сюжет! А штиль який елегантний! Будь ласка, підпишіть!

Розписався я, у самого аж голова гуде від усього цього. Ну, наробив граф, ну, прислужився, хай йому цур!

— Я такий щасливий, що вас зустрів! поштар тільки головою крутить і всміхається. — І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка...

— Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

— Розумію! Розумію! — крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

— Микито!

— О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! — каже і стогне.

— Що, важко після вчорашнього?

— Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

— Що хотів?

— Та попросили мене звести з вами.

— Хто попросив? — я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

— Журналіст один.

— Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

— А що?

— Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

— Дарма, Іване Карповичу!

— Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

— Так і використовуйте це! — каже Воронько.

— Що? — дивуюся я.

— Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила — газети?

— Та яка там сила?

— Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

— Ненадовго, щоправда.

— Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! — каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене! ... А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

— Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

— Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

— Розслідую одну справу.

— Яку саме?

— Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

— Вбачаєте якийсь кримінал?

— Скажу, коли знайду адресата.

— А знайдете?

— Вже майже знайшов. Ще день-два — і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

— І що той слід каже?

— Що дехто собак любить більше, аніж людей.

— Загадками говорите, Іване Карповичу.

— Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.

— Дуже вони, Іване Карповичу, відрізняються. То хоч написано бідно, але зі знанням справи, а потім шматок іде пишний, красиво написаний, але з нісенітницями різними, наче не ви писали, а хтось інший, який нічого в розслідуваннях не розуміє. Як таке може бути? І хто такий той граф Маєвський, яким історії підписані?

— Граф — сусід мій, ми часто спілкуємося, і попросився він бути моїм секретарем Я погодився. То щодо історій усі питання до нього та його нестримної фантазії.

Ще побалакали ми і розійшлися в приємному настрої. Я сходив до Розочки Шпільман, яка візитові моєму дуже зраділа, вмить запропонувала найкращих своїх дам. Але я поговорити прийшов. Та тільки почула мої запитання, як одразу спохмурніла.

— Іване Карповичу, за всієї моєї поваги до вас нічого сказати не можу. Окрім того, що краще у цю справу вам не лізти.

— Невже небезпечна така?

— Дуже небезпечна Бо ж гроші — вони як оця новомодна електрика Якщо полізти голими руками, то вдарити може. На смерть ударити.

— І що, були приклади? — цікавлюся.

— Були. Приходив уже до нас один чоловік. Інженер з Курська В нього сестра зникла За об’явою поїхала на роботу до Києва, і більше жодної звістки. Брат присягнувся знайти. І шукав. Казав, що майже вийшов на слід, а потім знайшли його в Дніпрі. Голого і з горлянкою перерізаною. Від вуха до вуха.

— Може, випадково з якимись вбивцями зіштовхнувся?

— Може, і випадково. Та тільки дуже вже тут великі гроші крутяться. А я вам так скажу, Іване Карповичу, що чим більші гроші, тим життя людське дешевше. Ви знаєте, що я вас поважаю, тому оце й кажу, що не треба під сокиру шию підставляти.

— Дякую, пані Розо, переконали ви мене.

Вийшов від неї, перевірив револьвер у кишені і чи не слідкує за мною хто. Нікого не було. Тільки от двічі до мене підлітки підходили.

— Іване Карповичу, дайте автографа! Іване Карповичу, ми про вас читаємо!

Зранку як газети подивився, то зрадів, бо все як треба журналіст написав. Ще й додав щось там про «мисливський блиск очей у передчутті вірної здобичі, якій не врятуватися від розшукового хисту головного сищика Всія Русі!». Газетку взяв, покажу графові, як треба писати.

Поснідати пішов до тієї самої кав’ярні, де з журналістом спілкувався і яку він у статті своїй чомусь згадав аж двічі. Може, тому, що рахунок нам так і не принесли. Тільки я увійшов, а мене вже власник зустрічає, за найліпший столик запрошує.

— Спеціально для вас тримаємо! Велика честь мати в гостях найкращого сищика імперії! — каже мені, а я бачу, що нічого не тримав, зараз он столик тільки винесли і скатертиною накривають. — Все замовлення за рахунок закладу, Іване Карповичу!

Є за що їм бути вдячним, бо он учора тут порожньо було, а сьогодні жодного вільного столика немає. Повно публіки, і всі на мене дивляться, за автографами підходять. Я поїв не поспішаючи, чаю випив, подякував і пішов до дверей. Власник кав’ярні мені конвертик у кишеню засунув і запрошував ще приходити увечері.

Диви, думаю, непогана річ ця слава. Годують задарма ще й гроші дають! Це вам не за плугом ходити чи сіно косити! Іду, дивуюся, а сам не розслабляюся. Он побачив одного типа. Наче просто прогулюється, але я вже двічі повернув, а він за мною. Начебто звичайний босяк, але йде, не відстає, хоч я його заплутати спробував. Ну, добре, подивимося, що і для чого. Повернув я у двір один, сховався за кущами. Онде заглядає у двір босяк, шукає мене поглядом. Я виходжу, наче матню застьобую. Він назустріч мені йде. Бачу, що двір оглядає. Так завжди роблять, коли щось вчинити збираються. Пустий двір, зручний. Наближається він, і помічаю рух його правої руки. Невже револьвер дістане і стрілятиме?

Чекати не став, а кинув йому в очі жменю піску, якого в кущах набрав. Він за обличчя схопився, а я йому ногою по коліну збоку. Закричав він і впав. Я йому револьвер до потилиці приставив.

— Лежи тихо, — кажу. Що значить досвідчена людина, одразу послухався і лежав, чисто тобі п’яний під парканом. Обшукав я його. В гаманці сто рублів у нього було одною купюрою і моя фотографія. З журналу. А на поясі ніж висів. Гостренький такий. Увігнати такий по рукоять, і все, був Іван Карпович, та увесь вийшов. Аж запаморочилося мені, бо зрозумів, як ризикував. Я ж не чекав такого, думав, просто слідкує босяк, а він мене вбити хотів! А якби не ніж, а револьвер, міг би й застрелити, поки ото я з пісочком у руці стояв. Невже старію, що не передбачив такого? А ще мішок навіщось у кишені складений.

— Хто тебе послав? — питаю.

— Білявий один, — хрипить босяк.

— Що за білявий?

— Не знаю. Вперше побачив його сьогодні. Дав одразу сто рублів і пообіцяв ще стільки ж.

— Вбити мусив? — питаю.

— Вбити.

— А мішок для чого?

Мовчить босяк, тільки дихає важко.

— Тобі праве вухо відрізати чи ліве? — питаю його, у лівій руці ніж його вже тримаю, торкаюся лезом до голови. Аж затремтів босяк. Розуміє, що не жартую я.

— Голову мусив відтяти.

— Голову? — дивуюся я.

— Голову, — хрипить він.

— І далі що?

— Сховати її, щоб не знайшли.

— А гроші де отримувати?

— Завтра. На Подолі, біля Дніпра.

— І ти повірив, що заплатять іще сотню?

— А як не заплатять, я того білявого знайшов би. Він же місцевий, з розмови чути. Від мене б не сховався.

— І то так, — погоджуюсь я, бо бачу, що босяк цей — серйозний злодій, не жартуватиме. — Ну, і що мені з тобою тепер робити?

— Відпусти, відпусти, брате.

— Який я тобі брат, мерзотнику? Я — чесна людина, а ти — злочинець. Не брат я тобі.

Мовчить він. І я мовчу, думаю. Погана людина цей босяк. І крові на ньому багато. Вже, мабуть, не одного вбив. Таких зупиняти треба Його ж ножем та по шиї. Але не хочу я вбивати, гріх на себе брати. І так на душі моїй багато гріхів. З іншого боку, і просто відпустити не міг. Якби ще сам я був, усе одно до пекла йти, але зараз же за Моніку я відповідаю.

— Давай, вставай, — повів босяка до першого городового. Там здав. Той спочатку і слухати не хотів, але набігли люди.

— Та ви що? Це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Він же злочинця спіймав! Беріть негідника і до тюрми ведіть! Що він зробив?

— Пограбувати мене намагався. Каменюкою вдарити, — збрехав я, бо ніж при собі вирішив залишити. Про всяк випадок.

Після цього знову повернувся до тієї кав’ярні. Там мене оплесками зустріли, бо вже знали про спійманого злодія. Онде і Воронько прибіг.

— Ми його давно розшукували за пограбування! Зухвалий злочинець, завжди з ножем працював! А тут чогось із каменюкою, пропив, мабуть, зброю. Спасибі, Іване Карповичу!

Знову оплески, автографи роздаю. Приємна річ ця слава, чесне слово. Ото сиджу паном за столом, смачні тістечка їм, коли підійшов до мене чоловік. Молодий, високий, білявий, одягнений добре. Я знай собі жую, спокійний, наче ранкове море.

— Іване Карповичу, я журналіст, хотів поговорити з вами!

— Будь ласка, сідайте, — запрошую я, а сам помічаю, що очі у співрозмовника мого бігають і дуже хвилюється він. Ну, і білявий же, білявий, як босяк розповідав.

— Ви ото казали, що людину шукаєте, яка листи отримувала, — каже він і оком лівим блимає, дуже нервує.

— Вже майже знайшов, — кажу і посміхаюся.

— Як? — аж скрикує він, наче злякався. А чого це йому лякатися? — Що значить — знайшли?

— Та те і значить. Зараз добувають мені його адресу. Як тільки буде вона, викликаю поліцію, і їдемо брати його. Ось-ось уже мають приїхати.

— А за що його брати?

— Є за що, про це не хвилюйтеся. Може, чаю хочете?

— Ні, ні! Вибачте, я дуже поспішаю! — підхопився і ледь не побіг із кав’ярні. А я за ним Господар кав’ярні мені знову конверт. То завжди я при розслідуваннях гроші витрачав, а тут заробляю! Вже не так на графа і дратуюся.

На вулицю вибіг, і от, знаєте, аж серце від щастя заходилося. Бо як у старі добрі часи: я у Києві стежу. Онде той білявий узяв візника, я теж. Поїхали у бік Протасового яру. Поки їхали, я бороду так-сяк наклеїв, яку в конторі позичив, щоб не впізнавали мене. Ось хлопець зупинив візника, зіскочив і побіг у під’їзд триповерхового дохідного будинку. Навіть, не подивився, чи немає хвоста Зовсім недосвідчений. Я примостився в екіпажі, сказав візнику чекати. Хвилин десять довелося, коли вийшли білявий і чоловік, одягнений добре, з борідкою акуратною і собачкою на повідку. Білявий дві валізи тягнув. Сіли в екіпаж і поїхали у бік вокзалу. Пообіцяли візнику грошей, то мчав швиденько.

На вокзалі білявий допоміг занести валізи всередину, ще щось послухав чоловіка і пішов. А я за тим собачником далі стежив. Бо дуже вже схожий був він за описами на того, хто на пошту за листами від дівчат приходив. Чоловік квиток купив на найближчий потяг до Радивилова, містечка на австрійському кордоні. До потяга три години лишалося. Чоловік помітно нервував, смоктав люльку та щось напружено думав. Вже коли потяг подали, знову прибіг той білявий хлопець і щось сказав своєму товаришеві, якого я вважав за Жоржа Соверена Той головою закивав, здається, з полегшенням Думаю, що хлопець біля будинку чатував, чи не приїду я з поліцією.

Жорж сів у потяг. Я теж. Щоправда, у третій клас Ще в касі довідався, що чоловік узяв квиток до Радивилова, але анітрохи не заспокоювався, бо бунтівники завжди брали квиток не до тієї станції, на якій збиралися виходити.

То довелося мені чатувати весь шлях, аж поки вночі Жорж не вийшов у Дубні. Там одразу узяв візника і поїхав кудись. І тут приключилася біда, бо Дубно те виявилося такою глушиною, що візник на станції був лише один. А другого — зась. То довелося бігти за екіпажем із Жоржем, сподіваючись, що десь він у місті вийде. Але коли екіпаж виїхав за місто і помчав швидше по дорозі, то я відстав. Постояв, похекав і змушений був повернутися на вокзал. Там чекав аж до обіду, поки не з’явився той самий візник, який не тільки розповів, що довіз нічного пасажира аж до Кременця, але й запропонував відвезти і мене туди. Я погодився, бо коли почув про Кременець, то зрозумів, що, можливо, я значно ближче до розгадки, аніж думав.

Приїхав до Кременця вже ввечері, встиг поснідати і винайняти кімнатку. Здавали тут охоче, бо неподалік була Почаївська лавра, куди приходили цілі натовпи прочан зі всієї імперії. Також у Кременці стояло аж два полки, кордон же поблизу. Відповідно, було кілька ресторанів і два борделі, щоб панам офіцерам не нудно було стояти на варті Батьківщини. Я ще встиг потинятися містом, зайшов на великий жидівський цвинтар, але Жака не знайшов.

Добре виспався, а зранку пішов знову до міста Нічого не виходив, місцеві ні про якого чужого з собачкою не чули. Можливо, він у Кременці й не збирався зупинятися, а тільки змінив візника та покотив собі далі. Не виключено, що аж за кордон, який був тут поблизу.

Кордон дуже впливав, бо ж серед місцевих тільки й чув розмови, що про контрабанду. То цигарок, то тканин. Не думаю, що оминали і зброю або підпільну літературу, за яку бунтівники платили добрі гроші. Це мені все розповів місцевий житель Юрко, який торгував гасом у крамниці біля колишнього польського колегіуму, а у вільний час малював місцеві краєвиди, бо був небайдужий до мистецтва. Скаржився, що кременецькі міщани мистецтва геть не розуміють, хочуть бачити на картинах котиків чи ведмедиків, через що митцям доводиться працювати десь-інде, бо хороші картини продаються вкрай погано, а малювати погано не дозволяє совість. Ну, це я і сам знаю, що як хочеш заробити, то треба публіці вклонятися, догоджати її смакам. Аби я писав у своїх оповідках усе як було, то ніхто мене і не читав би. Але я прибирав правду і додавав вигадок, а граф — високого штилю, мораліте та пафосу, і оповідки добре продавалися. Маєвський іноді зітхав, що замість справжньої літератури робимо ми бозна-що, у той час як Чехов чи Толстой карбують свої імена у вічності. Але мені вічність була байдужа, бо я людина проста, мені і грошенят вистачить.

Ото поговорив із кременецьким митцем про невдячну публіку і пішов далі шукати гостя з Києва. Ходив, роздивлявся і не знаходив. Місто тим часом жило своїм контрабандистським життям, а я дратувався, що втратив слід. Купив собі пляшку пива і пішов на гору, що височіла на містом На горі був замок, помітно зруйнований. Під замковою стіною всівся я, відкоркував пиво і попивав його. З гори весь Кременець був як на долоні, роздивлявся я його і думав, де міг подітися той Жорж. Нічого не вгледів, а потім подумав, що, можливо, Жорж собачку ховає, щоб не привертати уваги, але їсти вона щось мусить. То треба спитати у місцевих м’ясників, чи не брав хтось потроху кісточок або ліверу.

З тією думкою швиденько пішов з гори і вже внизу несподівано почув знайомий гавкіт, якого наслухався ще в Києві на вокзалі. Вмить сховався за деревом, перехрестився, подякував Господу за милість його. Потім обережно зазирнув за паркан найближчого двору і побачив свого знайомця, який спіймав песика, ніжно взяв його і поніс до хати. Ласкаво балакав із собачам, наче з людиною. Я розпитав у місцевих, ті сказали, що хата належить місцевому контрабандисту, а в нього винаймає її якийсь художник із Харкова, що малює тут краєвиди замісу, не виходячи з двору. Ага, художник.

Я пішов, а ввечері повернувся. Прокрався у двір, підійшов до вікон. Вони були старанно запнуті фіранками. Постукав у двері. Спочатку гавкіт, потім голос Жоржа:

— Хто там? — він був трохи схвильований.

— Вам телеграма! — збрехав я, бо він справді міг чекати на телеграму з Києва.

— Знову? Зараз! — Жорж швиденько відчинив і дуже здивувався, коли побачив мій револьвер. — Хто ви такий?

Я завів його до хати, зачинив двері.

— Що, що вам потрібно? — спитав він. Намагався виглядати впевнено, але переляк тьмяно колихався у його очах.

— Вона, — я показав фотографію зниклої Ганнусі.

— Я не розумію, про що ви говорите... — було, почав він і отримав по губах. Впав на підлогу, аж покотився. Я схопив його за барки, підняв. Він тремтів із переляку. Не звик до такого поводження. Зламався.

— Не вбивайте, не вбивайте! — шепотів і плакав.

— Мені потрібно, щоб ця дівчина повернулася додому, — я тицьнув йому в обличчя фотографію Ганнусі. — Зрозуміло?

— Це неможливо! — він закрутив головою.

— Впевнений?

— Так! Я не знаю, де вона! Не знаю!

— Ти ж її продав, як це ти не знаєш?

— Я продаю гуртовим покупцям! А вони вже пропонують товар безпосередньо господарям борделів! Я не знаю, де вона зараз! Не знаю! І знати не можу!

— Погано. Я так сподівався, що не доведеться тебе вбивати, — я зітхнув і приставив револьвер йому до голови.

— Ні! Ні! Не вбивайте! — гарячково зашепотів він.

— У мене немає виходу.

— Навіщо вона вам? Ви її коханець?

— Ні. Але вона потрібна мені. І ти її повернеш.

— Це неможливо!

— Тоді помреш.

— Я не можу, я просто не можу повернути її!

— А я вірю у твої здібності. Не примушуй мене розчаровуватися, — б’ю його ще раз. Не дуже-то переймаюся його обличчям, бо занадто поганими речами він займався.

Поки Жорж борсається на підлозі, ходжу по хаті. Ага, онде ледь чутно гавкіт. Відчиняю ляду і бачу широкі сходи в підземелля. У Кременці багато таких, ними активно користуються контрабандисти. Подейкують, що є підземний шлях до Австрії, але це брехня, бо інакше б возили тільки ним і вже б завалили всю імперію контрабандою.

Песик гавкає на мене. Він сидить у дерев’яному ящику, з ручкою, щоб зручно було переносити. Диви, я і не бачив таких. Повертаюся до Жоржа.

— Ти привозив дівчат сюди?

— Так, — киває він і перелякано дивиться на мене.

— І вони не розуміли, що це не Варшава?

— Я казав, що робота буде у маєтках навколо Варшави.

— І що відбувалося далі?

— Ми привозили їх вночі, заводили до будинку, поїли чаєм зі снодійним.

— Для чого?

— Так їх зручніше перевозити. Ми вантажили їх сонними на вози, по десятку, а то й дюжинами, якщо худенькі. Так везли до кордону. Там були свої люди і серед наших прикордонників, і серед австріяків. То пропускали.

— А що за фокус із листами, які писали дівчата?

— Звідки ви знаєте? — дивується він.

— Знаю. То що за листи?

— Це щоб вони заспокоїлися. Їх легко було обдурити. Вони писали листи, я збирав, казав, що віднесу до пошти, а насправді палив.

Я киваю. Мабуть, палив не дуже уважно, бо один якось випав, хтось його підібрав і згодом відправив за адресою. Ось так у цій історії і виплив Кременець.

— Навіщо вона вам? Я можу дати вам дівчину кращу за цю! Гарнішу, вмілішу! Вона зробить вас щасливим! І я заплачу, тільки не вбивайте! — шепоче переляканий Жорж.

— Ні, мені потрібна вона.

— Дівчат не повертають! Розумієте? Якщо повернути хоч одну, то вона зможе розповісти про всю схему! Вона занадто багато бачила!

— Мене це не хвилює. Мені потрібна вона І ти її повернеш, — я б’ю його втретє. Іду до сходів у підвал і забираю песика в ящику.

— Ні! Ні! Облиште його! Не чіпайте! — кричить Жорж.

— Я поверну його тобі, коли ти повернеш мені цю дівчину. Умови прості. У тебе є тиждень. А якщо ні, то отримаєш цього гавкала зі скрученою головою. Обіцяю.

— Ні! Ні!

— Тобі вирішувати, як вчинити.

І я пішов із песиком Той Жорж дуже плакав, а потім благав добре годувати собачку і не кричати на неї.

— Фібі такий нервовий, він не зносить крику!

Ще на вокзалі в Києві я помітив, який дорогий йому песик. Тому і вирішив скористатися цим У кожної людини є слабке місце, за яке її можна взяти. Ось у Жоржа це був його песик.

Собаку я сховав у підвалі будинку, де знімав кімнату. Без сонячного світла, але на м’ясі, цей Фібі мусив витримати тиждень. Сам же я уважно слідкував за Жоржем. Вже зранку він побіг на телеграф і дав телеграму. По обіді отримав телеграму у відповідь і майже одразу дав іншу. За невеличку платню я дізнався про текст. Начебто нічого підозрілого. Жорж просив терміново повернути виріб номер двадцять шість з передостанньої партії товару. Йому відповідали, що це неможливо. Він наполягав, мовляв, інакше експорт буде припинено і можуть виникнути неприємності у користувачів. У Відні, а телеграми спрямовувалися саме туди, відповіли, що подумають. Наступного дня пообіцяли, що питання буде вирішене, і швидко.

Я чекав, що дівчину ось-ось привезуть. Зробив собі зручне місце на дереві біля схилу замкового пагорба Звідти було дуже добре видно будинок, у якому жив Жорж. Чоловік помітно нервував, частенько виходив у двір, мабуть, чекав на гостей.

Ті прибули аж на п’ятий день. Двоє чоловіків у строгих чорних костюмах з акуратними валізками. Я помітив їх, коли вони ще йшли дорогою до будинку Жоржа Ось зайшли у двір. Жорж вибіг назустріч, він був помітно знервований. Чоловіки запропонували зайти в хату. Жорж щось у них питав, але вони не відповідали, а почали заштовхувати його до хати. Жорж спробував закричати, але отримав у живіт, і його майже занесли всередину. Зачинили двері.

Я поліз униз. Швиденько, ось уже біг по дорозі, перестрибнув паркан, зайшов до будинку з саду. Коли почув щось схоже на віддалені постріли. Далі тиша У хаті стріляли! І я знав, хто це зробив! Я сидів при стіні й слухав. Кілька хвилин тиші. Ось відчинилися двері. З хати вийшли ті самі чоловіки, але вже у білих костюмах. Встигли перевдягнутися, пішли до хвіртки.

— Вибачте, — я вийшов з-за хати і побачив їхні рухи. Досвідчені хлопці, одразу схопилися за револьвери, що були в них під піджаками. А тут я, одягнений як селянин, та ще і щосили накульгував. Це навмисно, бо з досвіду знав, що від кульгавих значно менше чекають небезпеки. — А ви не знаєте, котра година?

Один із них щось відповів, здається, німецькою. От німецька — її легко пізнати, бо говорять нею, наче гавкають. Головою кручу, мовляв, не зрозумів, і наближаюся. Дуже сподівався, що стріляти вони злякаються, щоб шуму не наробити.

— Котра? — я зробив вигляд, що прислухався. І ще підійшов. — Просто треба знати, котра година, щоб на базар устигнути! — я говорив гучно, з жестикуляцією сільського дурника І ногу тягнув, наче справжній каліка Німці щось іще відповіли, вже не трималися за револьвери, бо не бачили в мені небезпеки. Дарма. Бо ось один упав, отримавши в щелепу. Другий знову схопився за зброю, та замало схопитися, треба ще вихопити. А цього я зробити не дав. І ось він теж лежав. Я озирнувся. Нікого навколо не було. Забрав зброю, затягнув гостей у підвал. Потім подивився на Жоржа. Дві дірки в голові, ці хлопці діяли надійно.

Я зв’язав їх. Посадив, полив водичкою, щоб отямилися. Гості перелякано подивилися на мене. Я їм показав фотографію Ганнусі. Жестами пояснив, що вони мусять повернути її. Інакше один із них загине. А другому я відрізав вказівний палець на правій руці. Щоб незручно йому було більше стріляти і щоб довести серйозність намірів.

— Не буде дівки, здам ось цього до поліції! Поліції! Зрозумів? Або вона сюди, або цього в поліцію. — рану перемотав, щоб кров’ю не зійшов, перевдягнув у чорний костюм і відвіз до австрійського кордону. На календарі показав, що в нього є три дні.

Дівчину привезли за два Той самий чоловік. Сам. Вирішили більше не гратися і не ризикувати. Молодці, бо я готовий був і до загону гостей. Але мир так мир. Отримав він товариша, а я забрав Ганнусю, одягнену в темний плащ із великим капюшоном. Ми поїхали до Дубна, там сіли в потяг. Утрьох, я, Ганнуся і песик у клітці, бо ж не кидати ж його було у Кременці. Був він тваринкою розпещеною, міг не вижити. То і їхали. Я песика ліверною ковбасою годував, а Ганнуся увесь час мовчала і ховала обличчя в капюшоні. Я її розумів, бо таке дівчина пережила.

— Куди ви мене везете? — нарешті спитала.

— До твого батька.

— До батька? — чомусь вона здивувалася, мабуть, не чекала, що зміг би її батько, простий робітник, їй допомогти.

— Так, до батька. Лише через його наполегливість я знайшов тебе, Ганнусю.

— Ганнуся? — вона чомусь заплакала. Мабуть, у борделі її звали інакше, і вона вже почала забувати своє ім’я.

— Не плач, усе тепер буде добре, — кажу їй. Але вона все одно плаче і ховає обличчя в капюшоні. Дивлюся на неї, й дуже мені приємно, що повертаю я доньку батькові. Коли з’явилася в мене Моніка, почав я розуміти значно більше. І так розумію, що ото Господь мені доньку дарував, а я за це віддячив, урятувавши доньку для іншого. Також люблячого батька.

— Хто ви? — спитала Ганнуся за деякий час.

— Твій батько найняв мене.

— Він такий багатий?

— Він робітник на залізничних майстернях, ти ж знаєш. То віддав мені всі гроші, які в нього були. А ти розумієш німецьку?

— Вже розумію, я ж жила у Відні.

— Той чоловік, який привіз тебе, щось говорив про мене?

— Він говорив із власником борделю. Вони боялися, що той хлопець, який був у вас у полоні, почне говорити і приведе вас чи поліцію до них. То вирішили таки віддати мене, хоча ніколи так не робили.

— Чому ти ховаєш обличчя?

Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.

— А де Моніка? — спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.

— Поїла та спить.

— А де Василь Степанович?

— Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! — Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.

— Потім, Уляно Гаврилівно, потім, — пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.

— Василю Степановичу, — торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.

— Іване Карповичу? Що сталося?

— Ходімо, — я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.

— Ось! — сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.

— Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, — порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.

— Ні! Ні! — закричав він.

— Тихіше! Моніка спить! — гримнув я на нього. — Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! — спробував я пожартувати.

— Ні! Ні! Це не Ганнуся! — заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.

— Що?

— Це не Ганнуся! Не Ганнуся! — закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.

— Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? — я вже теж кричав, роздратований.

— Ні! Це не вона! Не вона!

— Не дуріть!

— Не вона! Не Ганнуся!

— Та ви збожеволіли! — я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.

— Що?

— Він правий, — її голос пролунав як постріл. Я зупинився, лупав очима, наче дурник. Потім таки озирнувся.

А Ганнуся підняла голову, зняла капюшон і прибрала волосся з обличчя. І тут я сам побачив, що це не Ганнуся. Схожа, теж білявка, але не Ганнуся. Дивився на неї і важко дихав, поки в голові аж наче кипіло від думок. Нічого не розумів.

— Не вона! Не вона, — сказав Василь Степанович тихенько і безсило заплакав. У хаті розривалася від плачу Моніка.

— Уляно Гаврилівно, прийміть малу! — наказав я. Кухарка побігла до хати. Я дивився на дівчину. — Хто ти така?

— Де Ганнуся? — встряв Василь Степанович. — Де вона?

— Вона мертва, — несподівано сказала дівчина Я дивився їй в очі, я б помітив, якби вона брехала! Але ні, правду казала.

— Що? Ні! Ні! — знову закричав Василь Степанович, і ноги в нього підігнулися, впав він на землю та завив диким звіром.

— Її вбили. Десь два тижні тому. За те, що вона так і не підкорилася. А ще намагалася втекти. Підмовила одного офіцера, щоб допоміг їй переправитися через кордон. Але офіцер заборгував гроші борделю і розповів про Ганнусю, щоб йому простили борг. Її схопили і вбили при всіх, щоб залякати нас, — дівчина теж заплакала на останніх словах.

Моніка плакала в хаті, Василь Степанович вив на землі, ця дівчина плакала переді мною, а тут ще і песик Жоржа заскавулів, а йому почали підтягувати мої сторожові. Жах якийсь.

— Тихо! — заволав я, і плач із виттям урвався, бо можу я крикнути так, що зрозуміють. — Чому тебе привезли мені? — спитав у дівчини.

— Бо Ганнуся була мертва. А я на неї схожа. Мені зробили зачіску як у неї, трохи підфарбували волосся, дали цей плащ із капюшоном, щоб я могла ховати обличчя. І відправили.

— Чому ти не сказала, що ти не Ганнуся? — питаю я, а Василь Степанович знову виє.

— Я хотіла вибратися звідти. Будь-що. Це був єдиний шанс А Ганнусю все одно не повернути, — вона підійшла до Василя Степановича і присіла поруч. — Вибачте, що розповіла про це.

У мене заболіла голова. Я почувався дурнем Так, я не міг повернути Ганнусю, ніхто не міг, бо вона була мертва. Але я міг не шитися в дурні і не привозити замість Ганнусі цю дівчину. Як я не здогадався її роздивитися! Оце так зганьбився, найкращий сищик імперії, туди його нехай! Я дратувався і бісився, бо не міг вибачити собі таку помилку.

— Дозвольте мені стати вашою донькою, — несподівано сказала дівчина Василю Степановичу. Той підвів заплакане обличчя і здивовано подивився на неї.

— Що?

— Благаю вас Я схожа на неї і я буду хорошою донькою!

— Повертайся до своїх батьків, — знесилено сказав Василь Степанович і далі продовжив плакати.

— У мене їх немає. Я — сирота Дозвольте! Благаю! — вона починає плакати. Василь Степанович дивиться на неї. — Прошу вас! Дуже прошу! Дозвольте! — шепоче вона.

— Навіщо це тобі?

— В мене ніколи не було батька І коли я чула розповіді Ганнусі, то так заздрила їй! Вона любила вас і дуже хвилювалася, що не може повідомити, де вона Згадувала про вас щодня. І я так хотіла, щоб у мене був такий батько. Я розумію, що її не повернути і ваш біль не вгамувати. Але дозвольте мені стати вашою донькою! — казала вона.

Я спочатку шукав якийсь підступ. Я вже достатньо помилявся, щоб просто повірити її словам. Але для чого їй потрібно брехати? У Василя Степановича не було грошей, щоб обдурити його. У нього нічого не було, окрім горя. І вона це знає. Тоді навіщо проситься до нього у доньки?

Я махнув рукою і пішов геть, бо голова дуже боліла від усього цього. Поспішав до Моніки. Уляна Гаврилівна її вже заспокоїла, мала всміхалася. Узяв її на руки, вона щось белькотіла до мене і тягнулася руками. Я вмить забув про все. Чукикав і цілував. Мабуть, довго, коли Уляна Гаврилівна каже, що мене кличуть. Виходжу на вулицю і бачу Василя Степановича з тою дівчиною. Обоє заплакані, дівчина так наче аж щаслива і чоловік уже не такий убитий горем.

— Іване Карповичу, дякую вам, — Василь Степанович уклоняється мені до землі.

— За що? — я вже зовсім заплутався.

— За те, що ви зробили все, що змогли. Життям ризикували і повернули. Ганнусю, — голос у нього тремтить, він знову плаче і знову вклоняється мені.

— А мені ви подарували батька, — тепер уже вклоняється вона Я тільки головою кручу. Ну, як у романі якомусь усе відбувається. Хто б мені про таке розповів, я б засміяв, що брехня. Аж ось на тобі.

— Ми ваші боржники, Іване Карповичу, — каже Василь Степанович. — Щомісяця буду надсилати вам гроші з зарплатні, присягаюся.

— Краще собачку заберіть, — киваю я на песика Жоржа, якому з моїми вовкодавами, мабуть, буде не дуже добре.

— Заберемо. Заберемо! Дякуємо! Дякуємо! — Василь Степанович кидається мені руки цілувати, ледь його зупиняю. — Піду попрощаюся з Уляною Гаврилівною і Монікою! — біжить у двір.

Ми стоїмо з дівчиною перед воротами.

— Як тебе хоч звати? — питаю в неї.

— Тепер — Ганнуся.

— І навіщо тобі чужий батько, Ганнусю? — питаю прямо.

— Бо вона загинула через мене.

— Що?

— Я хотіла втекти, я просила допомоги в офіцера. Але він був закоханий у мене. І хотів, щоб йому вибачили борг. То вказав на неї. Офіцерові повірили, бо вона довго не виходила до роботи, дуже сумувала за батьком І ось убили її, хоча мусили вбити мене, — бачу сльози на її обличчі. — Це мій гріх, і я мушу його спокутувати.

— А ось і я, — це повернувся Василь Степанович. Сивий, постарілий, сумний, але живий, без отого мертвого погляду, який у нього був.

— Ну, ми пішли.

— Може, вас до станції підвезти? — пропоную я.

— Ні, ми пішки. Нам же треба багато обговорити всього, — запевняє Василь Степанович і бере ящик із собачкою. Вони йдуть. Я дивлюся їм услід, а потім повертаюся додому. До Моніки. Ходжу з нею, але ця історія так і не йде мені з думок.

Наступного дня примчав на хутір граф на своєму дурнуватому велосипеді.

— Іване Карповичу! Чим закінчилася справа, яку ви розслідували в Києві? — заверещав він. Я хотів Маєвського нагнати, ще й песиків пустити, для науки. Але граф, хитрун такий, приїхав не з порожніми руками, а з лялькою для Моніки. — Німецька, руки і обличчя з порцеляни, очі розплющує, і звуки з неї лунають! Ось дивіться! — нахиляє ляльку, а та мугикає, наче дитина — Найкраща лялька, мені поштою з Києва доставили! Моніці вона сподобається! — знав, негідник такий, чим мене розчулити.

То собак на нього я не спустив, але в сад провів для серйозної бесіди.

— Графе, не чекав від вас такого, щоб мої приватні записи ви до журналів надсилали.

— Іване Карповичу, вибачте! — він аж підхопився. — Не було іншого виходу! Зовсім банкіри обложили, кровопивці такі! Хотіли, маєток забирати! А це ж маєток моїх предків, славетних Маєвських!

— У вас іще й козаки Осики у предках.

— Та то таке, козаки ті, кому вони зараз потрібні. Так ось, не міг я віддати честь Маєвських на поталу лихварям клятим А тут якраз із журналу лист прийшов, що сподобалися їм мої записки і готові вони аванс заплатити.

— Записки то, взагалі, мої, — нагадую.

— Ваші, ваші! Тут і сумніву немає, що ваші! Але ж і я над ними працював, покращував, із дикого степу зробив квітник райський!

— І брехні багато наплели.

— Брехню люди люблять! І не брехня то, а фантазії, без яких література неможлива! Це ви вже мені, Іване Карповичу, повірте! То що за справу ви в Києві розслідували?

Ну, як фантазія потрібна, то будь ласка. Наплів я дещо, і покотив граф на велосипеді чергові побрехеньки писати. А я сів за машинку, подаровану Павлом Івановичем Харитоненком, і почав набирати на ній усе, як насправді було.

Наступного місяця отримав я в конверті два рублі. Потім три. І так щомісяця, поки я не написав, що то зайве. Тоді почав отримувати вишивані речі. Спочатку пелюшки, потім рушники, а далі й вишиванки. І для мене, і для Моніки, і для Уляни Гаврилівни. Ганнуся старалася, а батько її писав листівки великим і неоковирним почерком робочої людини. Дякував за доньку. А я радів, коли читав і тримав на руках Моніку.