8

Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.

— Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? — обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. — Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...

— Дякую, та я вже не голодний, — відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. — Посуд помию потім, чесне слово.

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері — та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба — не знав ніхто. Батьки казали — треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку — і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду — дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок — перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

— Киш! Киш! — замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут він ще раз відчув, як гойднулася під ним земля і попливла з-під ніг.

Кімнати, з якої він вийшов буквально хвилину тому, більше не було. Натомість Андрій побачив руїну, в якої був такий вигляд, ніби її покинули понад століття тому. Зі стін і стелі звисало коріння дерев. Замість вікна з’явились перехняблені двері, окутані товстою сіткою павутиння. Десь у кутку щось зашаруділо — можливо, пацюк, що допомагав розв’язувати математичні задачки. На поламаному ліжку розкинулись клапті напіврозлізлої тканини. Андрій ошелешено подивився на увесь цей розгардіяш і не зміг зрозуміти, що трапилось.

А тоді у його голові заворушилися давно забуті страхи і спогади, які він помилково вважав заснулими на віки вічні.

Він знав, що сталося. Відчував кожнісінькою клітинкою тіла, вловлював найменшим фібром душі. Це озивалися до нього голоси далекого минулого. Голоси, що належали його найбільшим страхам, найстрашнішим таємницям, котрі лоскотали душу в дитинстві і не давали спати по ночах.

На нього наступав ліс...

Андрій відчув, як ворушиться на голові волосся. Крижане дихання лісу окутало кожен сантиметр у будинку. Воно витало в повітрі, як, буває, туман витає над озером, і його колючий, нестерпний запах обплутував груди невидимою сіткою жаху. Андрій знав, що сни, які так часто тривожили його в далекому минулому, воскресли, принісши з собою холодний запах далеких підземель.

Він зробив крок — і відчув, як заскрипіла дошка в прогнилій підлозі. Ще один — і як трухлява деревина розсипалася на шматки, поступившись місцем лапатому корінню, що до болю нагадувало людські руки, покручені якоюсь страшною хворобою. Зі стелі звисала завіса старого павутиння, і Андрій ледь не впав, несподівано вгледівши перед собою здоровенного чорного павука, що дрімав у своїх напівмертвих сітях. В кімнаті пахло вогкістю і старим, зогнилим деревом.

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» — думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком — так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився — і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди — і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала — і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.

Подекуди між заростями рослин на поверхні озера проступали латки чорної глибокої води. Вона була густою й маслянистою, і здавалося, що немає такої сили, яка б могла порушити її віковічний спокій. Андрій підійшов до самісінького краю, відчуваючи, як грузька земля присмоктується до босих підошов слизьким чорним беззубим ротом, як ніжно гладить їх напівзогнилим язиком, немов смакуючи передчуття ситої вечері. Такі думки змусили тіло здригнутися, і хлопець відчув, як шлунок скрутило спазмом огиди. Він зігнувся навпіл, намагаючись втримати у собі залишки вчорашньої трапези, та спроба це зробити виявилась доволі невдалою. Замість того, щоб нарешті випрямитись і піти звідси геть, Андрій упав навкарачки у болотистий ґрунт і обблював усе навколо.

Коли останній спазм нарешті відпустив його шлунок, хлопець піднявся з колін і спробував відхекатись. Увесь його одяг був заляпаний огидною сумішшю напівперетравленої їжі і шлункового соку. Скривившись, Андрій поволі покрокував до озера, прагнучи якомога швидше змити із себе атрибути обряду, котрий щойно здійснював його травний тракт, змушуючи кишки викручуватись в якомусь химерному ритуальному танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно — як відомо, після бійки кулаками не махають.

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.

Озеро пахло смертю.

Усвідомивши страшну правду, хотів кинутися навтьоки, та чомусь не зміг. Неймовірний жах скував усе тіло і невидимою пекельною силою пригвинтив до розмоклої землі, напустивши на свідомість розбурханого вовка уяви. Паскудний звір метався в голові і гострими зубами шматував здоровий глузд, в той час як чорна примара божевілля вільно орудувала в його мозку. Вона наслала на нього впевненість, що зараз із ним щось трапиться, що з озера вийдуть якісь страхітливі виплоди пекла, жахливі демони лісу, котрі віками таїлися у його чорних глибинах. Андрій зрозумів, що йому не втекти від лісу. Він знав, що ліс стежить за кожним його кроком. Ліс був скрізь і всюди, оповивав його й виношував у собі, як небажану дитину, котру не встиг вчасно спровадити зі свого організму.

Андрій відчув, як заворушилось на голові волосся. Нестерпне відчуття тривоги досягло свого апогею і тепер лютувало, ганяючи по тілу ошалілу кров. Він все ще стояв і чекав, не в змозі відірвати погляду від чорної, глянцевої озерної поверхні, що, здавалося, прив’язала до себе невидимими нитками жаху. Він чекав... і слухав. Та нічого не відбувалося. Принаймні поки що.

Та тут раптом десь неподалік почувся тихесенький плюскіт. Серце Андрія від того звуку ледь не вискочило з грудей. Здоровий глузд, добряче покусаний божевіллям, кволим голосом спробував переконати хлопця, що це йому просто почулося. Та він одразу ж замовк.

Бо плюскіт повторився.

І цього разу — уже значно ближче.

Андрій проковтнув огидний слизький клубок, що раптом підкотився до його тремтячого горла. Руки стиснув у кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій міг поклястися, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопець продовжував стояти і дивитися, хоча його серце від божевільного жаху вже ледь не вискакувало з грудей.

А тоді... О Господи, а тоді...

Що воно було таке, Андрій толком не побачив. Він навіть не впевнений, що взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить Андрій спромігся тільки на дикий, нелюдський вереск жаху, що вирвався із горла. Неймовірними зусиллями він нарешті прибрав до рук контроль над своїм тілом і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік напівзруйнованого будинку.

Господи! Господи Боже! Буддо, Мухаммеде, Харе Крішно та інші небесні (чи які там) сили! Якщо ви є, скажіть... убережіть! Благаю, поясніть, ЩО ЦЕ В БІСА БУЛО?!

Чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того, кому вона належала. В будинок! Швидше в будинок! Адже порятунок був там. Чому саме, Андрій не міг сказати. Та він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Ось і будинок. Андрій влетів у розчахнені двері і спробував їх зачинити, та йому це не вдалося — двері заклинило. Триклятий плющ щось зробив із завісами, і тепер Андрій не міг зрушити їх з місця. Він смикав і штовхав, проклинав і лупив ногами, та двері навіть не думали піддаватися. Лаючи все на світі, хлопець віддер від підлоги кілька трухлявих дощок і спробував забарикадувати ними отвір.

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги — і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав — і все, звідки — невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка — все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.

Він бив.

Він бив...

І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш — кава з цукром. А хочеш — і з вершками.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!

(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити замовкнути його на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...годі, чорт забирай, годі!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. (Ха-ха, ось тобі й маєш рай).

— Ти що, ідіот?!

Андрій поволі розплющує очі. Над його ліжком стоїть розхристана мати. Її очі палають — божевільним, сердитим вогнем. Поруч наляканим цуциком щулиться збентежений батько.

— Здурів, так? Уже геть даху позбувся? — волає вона на все горло. — Я мала на увазі, дай йому напитися, А НЕ ЛИЙ НА ГОЛОВУ, ти, погана, поламана поливалка!!!

Андрій у своїй кімнаті. На своєму ліжку. Лежить під ковдрою, вистромивши з-під неї босі ноги.

Ніякого туману. Ніякого плюща. І тим паче, якоїсь незрозумілої фігні із білими кігтистими руками. Ніякого лісу.

Він вдома.

Він у себе вдома.

— Та він же захлинутися міг уві сні!!! Ти, клятий недоумку!..

Мати кричить, батько щулиться.

Мати б’є його по щоках, батько щулиться.

Мати чіпляється йому у волосся, батько щулиться... Батько кричить...

Сусіди кричать... Луплять по батареях і кричать. Сусіди хочуть спати.

Усім нормальним людям в цей час треба спати. На годиннику — пів на третю ночі.

Ніякого лісу.

Ніякого туману.

Ніякого огидного плюща.

Андрій натягує ковдру на самісінькі очі. Ковдра оббльована.

— Фе-е-е!

Він зривається з ліжка і вибігає у ванну. Розкручує кран — і пхає руки під чистий, холодний струмінь.

Це ж треба... Присниться ж таке!

Він витирає їх рушником і з задоволенням нюхає. Руки пахнуть намулом.