на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ дванадцятий

Курва з гонором

Різник з городоцької

Клим після одруження не хотів мати багато таємниць від Басі.

Чого зарікатися — критичні ситуації в його подальшому житті напевне далі траплятимуться. Світ довкола неспокійний. Від війни, мабуть, утримається, бо вона зруйнує за раз усі досягнення відносно спокійного й стабільного десятиліття. Хіба причинні й крикливиці з Кульпаркова можуть її кликати, лякаючи забобонних та не відповідаючи за свої слова. Проте суспільство завжди в неспокої й напрузі. Всякий адвокат, опиняючись усередині чужих конфліктів, мимоволі наражає себе на неприємності. Доведеться дозволяти собі кроки й вчинки, про які вдома за столом, особливо — з дітьми, які неодмінно будуть, краще не згадувати.

Але це — не ті таємниці, які мужчини приховують від дружин.

Творча натура Барбари Райської ладна прийняти, зрозуміти й пробачити багато чого. Наприклад, появу п’яного чоловіка Бог знає, о котрій годині, якщо при тому від нього не тхне чужими парфумами. Або — таємну зустріч із кимось на кшталт кримінального короля Густава Сілезького. Злочинці часто бувають у театрах, навіть заводять та утримують коханок із молодих актрис. Для них подібні зв’язки — спосіб полоскотати нерви й відчути себе причетними до чогось таємного й небезпечного. Навіть револьвер на дні комода під білизною Басю не знітить й не напружить.

Та Кошовий ані зараз, ані раніше, ані потім не збирається ставити Басю до відома про свої зустрічі з повіями.

Хай би чим вони не пояснювалися, з якою метою не відбувалися. Барбара, як і переважна більшість жінок незалежно від віку й статусу, не слухатиме пояснень. Її не цікавитиме, задля якої холери коханець, наречений чи законний муж контактує з курвами. Про те, що з жінками, котрі продають себе, можна просто говорити чи вести якісь ділові справи, мови не може бути. Скандал із биттям посуду — найменше зло, яке чекає в разі викриття.

Тож Клим вигадував справи на ходу, мимоволі перейнявши досвід Януша Навроцького й красномовно, кучеряво брешучи Басі, де був нині, що робив і які плани на завтра. Не скажеш же їй: ходжу; мовляв, на Городоцьку, шукаю серед тамтешніх курв близьких подруг Анни, замордованої Різником. Тим більше, спроба знайти її самотужки зазнала фіаско. Дівчата вперто не хотіли говорити про щось, крім послуг, із чепурним паном, на якого вже за півгодини почали звертати увагу: надто цікавий. Одна з дівчат серйозно пообіцяла покликати поліцая, аби забрав приставайла куди слід. Її коліжанка порадила краще гукнути когось із бандитів, бо хтозна, раптом панок — божевільний, ряджений, сам Різник. Довелося ретируватися. Та все ж підказку отримав.

Бандити.

Без них знову не обійтися!, хай би як прикро це звучало.

Не маючи інакшого способу дати про себе знати, Кошовий подався в кнайпу «Під вошею» й залишив неговіркому панові Цезарю коротку записку для Єжи Тими. Лишалося чекати, але не довго: відповідь прийшла наступного ранку в контору на Шевській у вигляді молодого батяра. Той за півкорони доставив панові адвокату листа, сказавши: пан адвокат має дати йому за те ще півкорони. Розрахувавшись, Клим прочитав, усе зрозумів і лишив за себе Найду, який щойно вийшов на службу. Нічого пояснювати не збирався. Дав помічникові розпорядження й зібрався на Клепарів — зустріч Тима призначив там.

Досвід спілкування з кримінальниками не відучив дивуватися. Ніби вирахувавши до хвилини, коли Клим вийде з контори, до будинку під’їхала коляска. З козел посміхався у вуса знайомий візник Місько, мовивши хрипато:

— Та казав же я, паночку: зустрінемося ще. За вами я.

Вирішивши не брати в голову й приймати все, як є, Кошовий сів і поїхав.

Його завезли в той самий будинок на Клепарові, де кілька років тому Тима разом із ним допитував волоцюгу Рибку Павла. Не обшукали, хоч зброю Кошовий при собі тримав. Тима зустрів не те щоб приязно, бо друзями вони не були й не могли бути, але з розумінням. У довгі розмови не заходили. Клим пояснив, Тима почув, не питав, для чого така послуга, не нагадав за звичкою про борги й кредити. Сказав вертатися назад, займатися своїми справами, він усе зробить. Місце зустрічі нагадало методи кримінальників, тож Кошовий попросив не зловживати, не лякати й не перестаратися.

Пообіцяли.

Виконали.

Наступного ранку той самий батяр приніс у контору ще одну записку, взявши за послугу вже цілу корону. Климові здалося: посильний знахабнів, та гарикатися з ним не мав часу й бажання. Тицьнув монету, прочитав записку. Не звертаючи уваги на помічника, не переймаючись його можливою цікавістю, зіжмакав папірець, поклав у попільницю, закурив сигару, тим самим сірником запалив послання. Поки горіло, дивився на вогонь, потім розправив тильним сигарним кінцем попіл. Сидів так, пускаючи дим під стелю й зовсім не турбуючись, заважає цим Найді чи ні, доки не скурив половину.

Недопалок акуратно поклав на дно попільниці.

Розкришив пальцями.

Так краще думалося. А подумати було про що. Не хотілося наламати таких самих дров, як у випадку з Навроцьким. Слід зважити все, про що говоритиме. Тим більше, це стосувалося не так Різника, як Магди.

Усе ж таки Януш Навроцький майстер слова. Вміє подавати й продавати свої творіння. Повії Анні перерізали горло за кілька днів після зустрічі з пані Богданович. Пані Богданович робила вигляд, що не знає повії Анни, тут Клим готовий підтвердити: бровою не повела. Отже, за логікою, Магда якимось боком причетна до вбивства щонайменше однієї дівчини.

Так не буває.

Так не може бути.

Але так виглядає.

Отже, діяти слід обережно. Не рубати з плеча, як із Навроцьким. Кошовий не хотів шкодити Магді. Й поки не розумів, чим може їй зашкодити таємна зустріч із Анною, яка до того ж приїхала з іншого міста на «гастролі».

Ураз, щось згадавши, Клим рвучко підхопився. Грюкнув стілець, Остап кинув на шефа погляд, та останні події навчили: ліпше не реагувати, не дивуватися, не звертати уваги, довіритися панові адвокату. Тому знов занурився в папери, роботи за ці дні набралося багато. Кошовий же відшукав на окремій полиці стосик газет із публікаціями Навроцького — збирав їх, готуючись до захисту Лукана, в інший спосіб не міг вивчати потрібні матеріали.

Відшукав потрібну, де йшлося про четверте вбивство Різника.

Пробіг очима по шпальті.

Ось!

Смикнулося віко.

Навроцький брехав і зізнався в цьому. Вигадував історії зарізаних дівчат. Правди в сенсаційних репортажах було небагато.

Сам факт убивства.

Місце скоєння кожного злочину.

Спосіб.

Ім’я жертви... Не важить, справжнє чи ні. Дівчата так себе називали. Отже, автор нічого не перекрутив.

Вік.

Юстина наймолодша. Анна — найстарша. Їй, якщо вірити написаному, було тридцять два. А не вірити цьому пункту Кошовий не мав жодної причини.

У жінок вік не питають, такі світські правила. І Клим не знав, скільки Магді років, аби не довелося запізнатися з нею так близько.

Коли вони познайомилися, Магді, вдові начальника кримінальної поліції Густава Богдановича, виповнилося двадцять сім. Через те й привернула до себе таку підвищену увагу: молода неприступна й небезпечна для міської верхівки красуня. Ладна крутити Львовом, тримаючи в пазурчиках архів покійного чоловіка.

П’ять років тому.

Нині Магді тридцять два.

Анні, повії, яку вона так не хотіла бачити, теж.

Вони ровесниці.

Кошовий замислено згорнув газетний аркуш. Що означає віковий збіг, ще не знав і не розумів. Але він має значення, сумнівів не було. Не дивна цікавість збирача смаженого. Може, хотів розкрутити якусь невигадану історію, та завадила смерть повії...

Труснувши головою, Клим прогнав дурні думки подалі.

Магда не має відношення до вбивств на Городоцькій.

Ні.

Йому цього не хотілося.

Але... якщо не хочеться, це зовсім не значить, що так не є.

Потрібні відповіді. Кошовий мусив їх знайти.


Щойно Львів поринув у ранні грудневі морозяні сутінки, він рушив на Городоцьку.

Треба було минути Казимирівську, потім — униз, майже до самої Клепарівської рогатки. Там Кошовий відпустив візника, вказаний у записці будинок шукав недовго. Йому потрібне було помешкання на першому поверсі, знав чекатимуть, і постукав один раз.

Двері відчинилися одразу, так ніби пожилиця весь час стояла під ними. Про всяк випадок роззирнувшись, Клим ступив усередину. Побачив невеличку кімнату, вікна якої щільно запнуті грубими фіранками. Він давав голову на відсіч: вони не пускають сюди світло цілодобово. Помешкання; або не провітрювалося зовсім, або — щонайменше сьогодні. Тут стояв густий, дещо специфічний залах, знайомий Кошовому з часів, коли сам навідувався до дівиць.

Пахло гріхом.

До стіни притулилося широке ліжко, відгороджене завісою. Так ложе перетворили на щось подібне до будуару. По інший бік завіси примостився рукомийник, навпроти — масивна дзеркальна шафа на вигнутих ніжках. Біля місця, де мили руки, стояв на ослоні великий таз із сірої бляхи. Поруч із шафою в кутку сиротливо, тулилося витерте оксамитове крісло, колись дуже дороге, тепер на нього небезпечно сідати, раптом розвалиться. Принаймні, таке враження воно справляло.

Молода жінка, яка впустила Клима, тим часом зачинила двері й стала перед ним. Світло приглушила, та його було досить, аби розгледіти її. Кругле просте лице, кирпата, великі очі, підведені чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, від чого без спеціально зробленої зачіски нагадувало копицю сіна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фігуру, короткі, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкі груди. Але, звикнувши до освітлення й придивившись, він зробив відкриття: насправді її груди менші, не зовсім пропорційні фігурі, лиш підтягнуті вгору корсетом.

— Чого зирите? — грубувато запитала вона.

Клим зрозумів: справді вивчає мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крісло.

— Ви — пан адвокат?

— Так. Мене звати...

— Мені до шмиги, як вас звати, — вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. — Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.

— Я сам хочу назватися вам.

— Пусте, — буркнула вона. — Не хочу. Волію взагалі менше знати.

— Вас хтось налякав?

— Життя. Маю роботу: лягати он туди, — кивнула на ліжко, — розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.

— Чому саме з кимось із них?

— Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер — люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.

— Вони ж до вас сюди не ходять, — Кошовий не стримав іронії. — Звідки знаєте про статки?

— Не дурна, — відрізала жінка. — Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, — вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. — Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме — соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну — зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне — знову перетворення.

— Цікаво мислите. Образно.

— А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? — тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. — Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, — відмахнулася вона, — Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель — вчитиме, інженер — працюватиме для прогресу. Вони — люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.

— Ви не все вірно зрозуміли, — мовив Клим. — Але ваша думка цінна тим, що вона — ваша, пані... Даруйте, ви не назвалися.

— Яка вам різниця?

— Треба ж якось до вас звертатися.

— Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, — жінка награно підморгнула, — пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.

— Я заручений.

— До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?

— Так, — бовкнув Кошовий, для чогось додавши: — Ще вчиться пекти струдлі.

— Але ж вона не ображається, якщо ви, пане, вип’єте каву зі струдлем десь-інде. Чи відтоді, як ваша пані подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярні чи ресторані? Чи, може, в інших місцях кава не така смачна? Погодьтеся, є заклади, де готують краще, ніж удома.

— Згоден, — сухо відповів Клим. — Що з того?

— Любощі, паночку, така сама кава. Нікому не належать. Деінде часто смакує ліпше. Хоч і повертаєтесь додому. Інакші смаки. Нова атмосфера. Нові враження, — вона знову підморгнула.

Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку.

— Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Пані. Давайте перейдемо до справ.

Жінка витримала погляд, знову криво всміхнулася, присіла на край ліжка.

— Кажіть. Ви поговорити прийшли. Мій час чогось коштує.

— Хіба вам веліли брати з мене гроші за розмову?

— Можете йти скаржитись, як не можете тут і тепер дати собі ради.

Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритій долоні.

— Я все зрозумів, Пані. Проте гроші ви отримуєте за роботу.

— І за витрачений час, — нагадала вона. — Година коштує дорожче, ніж пів. Ніч вартує більше за годину. Мені платять уперед.

— Не за розмову, — відрізав Кошовий, якого вже почала відверто дратувати співрозмовниця. — Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та гроші..

— Я ще не бачила ані корони.

Віко сіпнулося.

Досить.

— Припиніть негайно! — гаркнув він, тупнувши ногою. — Тримайте гонор при собі! Продавайте його разом із любощами! Я не з тих, кому таке подобається! Будете відповідати — матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить від цінності почутого від вас! Все! — Нога знову тупнула, тепер сильніше, навіть трошки забилася.

Жінка розправила плечі, випнула груди, витримала гнів гостя на диво спокійно, хіба вираз обличчя невловимо помінявся, тінь презирства змінилася діловим інтересом.

— Коли сварите мене, не забувайте нагадувати, хто я. Курва.

— Ви не даєте про це забути ані на мить... Пані.

Вона зітхнула, що цілком могло означати капітуляцію.

— Запитуйте вже... пане.

Клим перевів подих.

— Отже, ви були подругою Анни, яку вбили тут, на Городоцькій. Газети, які ви старанно читаєте, назвали вашу коліжанку останньою жертвою Різника. Мене цікавить Анна.

— Ми не дружили, — відрубала Пані. — Серед курвів не часто зустрінеш подруг. Клубок гаддя, ось як це зветься.

— Але мені відомо, що між вами склалися приязні стосунки.

— То інша справа. Познайомились у поліції, випадково опинилися на вокзалі в один день і час. Приїхали до Львова на заробітки перед святами.

— З одного міста?

— Я — зі Станіслава, вона — з Чернівців.

— За що вас затримала поліція?

— Не лише нас. Гребли всіх курвів. Не лише правдивих, навіть схожих із вигляду. Вже потім дізналися: котрась підпоїла та пограбувала депутата, і не абиякого, із самого Відня. Мав при собі, крім грошей, важливі папери, презенти дружині. Пішло все, навіть верхній одяг. Оклигав у дранті поруч саме з вокзалом. Ну й почалося.

Ніби правду казала. Клим чув цю історію від Басі, звучала, мов непристойний анекдот.

— То ви опинилися не в той час та не в тому місці.

— Так. Довелося ночувати за ґратами. Але на ранок всіх відпустили. За той час ми познайомилися з Анною ближче. Вирішили поки триматися разом.

— Чому?

Пані по-кролячому пожувала губами.

— Насправді то було моє рішення. Анна виявилася старшою. Я завжди тримаюся тих, хто бував у бувальцях. До того ж я у Львові вперше, Анна знала місцеві порядки.

— Хіба вони якісь особливі?

— У кожному місті є своя морока, — кивнула жінка. — Та вас же не це цікавить.

Кошовий кивнув.

— Гаразд, ближче до справ. Ви попервах наймали одне помешкання на двох, я правильно зрозумів?

— Так. Кожна знала — то є тимчасово, ненадовго. Не дуже зручно; поки одна з клієнтом, інша гуляє. Хіба пан повезе кудись до себе. Сталося, як гадалося. Ми розійшлися, хоч не сварилися.

— Можливо, Анна мала якісь цікаві чи незвичайні зустрічі тут, у Львові?

Клим не хотів питати в лоб, називаючи повії прізвище Магди.

— Та де ті незвичайні зустрічі... Чоловіки всі однакові, нічого незвичного від них не чекаєш. Хоча... — вона ледь примружила очі, Кошовий напружився. — Знаєте, Анна побачила тут давню знайому. Так і сказала: давню знайому, про існування якої навіть встигла забути.

— Жінку? З... — він старанно добирав слово, — з ваших?

— Чому? — подив був щирим. — Порядна світська дама, аристократка, Я навіть здивувалася, що в такої може бути спільного з Анною. На що Анна зробила круглі очі, напустила туману, як вона це вміла, й протягнула так загадково: мовляв, не уявляєш навіть, як багато в нас спільних спогадів.

Усе ставало на місця. Ситуація вималювалась до прикрого банальна. Але тим страшнішою виглядала в своїй простоті.

— Анна назвала якось ту жінку?

— Ядвігою. Ядзя.

— Прізвище?

— Просто Ядзя.

— Де вони зустрілися?

Брови Пані смикнулися вгору.

— Хіба я сказала, що вони зустрічалися?

Анна побачила давню знайому. Це ж ваші слова.

— Так, мої. Анна справді побачила ту Ядзю в лікарні.

— У лікарні?

— Що дивує пана? Навідуватися до лікаря — наш обов’язок. Без цього нас у кращому випадку видворять за межі Львова, у гіршому — заарештують та обдеруть штрафами. Ми мусимо ставати на облік та обстежуватися. Чим частіше, тим краще. Та знайома, яку побачила Анна, приходила до хворих із благодійницькою місією.

Віко сіпнулося сильніше.

Магда.

Останнім сумнівам край. Кошовий мав надію: вони говорять про якусь іншу особу. Але Ядвіга, давня знайома повії Анни — це Магда Богданович.

— Отже, приятельки не зустрічалися?

— Не знаю, — Пані знизала плечима. — Анна того дня повернулася від лікаря зовсім іншою людиною. Ніби підмінили. Почала швидко збиратися, нічого мені не пояснивши. Лише натякаючи на нове життя, яке допоможе почати Ядвіга. Розказала, як дочекалася її біля лікарні, непомітно простежила, дізналася, де Ядзя мешкає.

— Де?

— Згадувала готель «Жорж». Я ще здивувалася: така файна пані, а чомусь не має власного помешкання.

— Тобто Анна лише збиралася зустрітися з Ядвігою?

— Мала такий намір.

— Потому її життя могло змінитися?

— Мала на те надію.

— Вони зустрілися чи ні?

Пані знову гойднула плечима.

— Знаю хіба, що Анна знайшла окреме житло. Там, де їй перерізали горло. Ви ж розумієте, пане, між курвами нема тісної дружби.

— Навіть тепер, під загрозою небезпеки?

Брови жінки знову стрибнули вгору.

— Небезпеки?

— Різник.

Жінка відмахнулася.

— Все одно не змусить триматися гуртом. Зрозумійте нарешті: наше щоденне життя без Різника небезпечне. Кажу навіть про тих, хто живе в лупанарах. Мужчини — істоти, яких дуже важко передбачити. Ось сиджу тут із вами, балакаю, а не є певна, що не ховаєте ножа чи бритву в кишені. Ви, пане, можете бути тим Різником, як і всякий інший. Або забратися з вулиць, або — працювати, дякуючи Богові за кожен новий прожитий день. Більшість дівчат має уявлення про кінцеву мету праці, кожна свою.

— У вас — яка мета?

— Ви вже чули. Протриматися тут іще рік. Зібрати грошей. Перебратися в провінцію. Одружитися з учителем чи інженером. Народити йому сина й доньку. Не думайте, я вмію вести господарство. Я буду комусь доброю дружиною.

Тепер у голосі Пані звучало щось нове, не чуте за весь час розмови.

Кошовий не знав, чи затримався б тут іншим разом та за інших обставин. Адже розмова поволі ставала цікавішою, жінка потроху розкривалася. Ставала такою, якою прийшла в цей світ, знімала з себе шкаралупу. Але зараз мав іти. Більше від повії все одно не почує. А подумати треба, хоч він майже все зрозумів.

Через це й хотів узяти паузу до ранку.

Розкрив гаманець. Витягнув купюру. Глянув, поклав назад, видобув більшу, простягнув.

— На здійснення мрій. Дякую.

Пані взяла гроші мовчки.

За корсаж пхнула.


Розділ одинадцятий Ва-банк | Різник з городоцької | Розділ тринадцятий Прокинутися з кінозіркою