Розділ тринадцятий
АЛЕ ЇЇ ЗНАЙТИ НЕЛЕГКО
Працювати з начальником департаменту безпеки «Євродебетбанку» Володимиром Івановичем Сергєєвим було одне задоволення.
Цей респектабельний, підтягнутий пан у незмінному твідові, з щіточкою коротко підстрижених вусів дуже скидався на англійського джентльмена з тієї породи, що канула в Лету разом із розпадом британської імперії. Схожість посилювалася тим, що при першій зустрічі Володимир Іванович легко перейшов з Фандоріним на англійську, котрою розмовляв майже без акценту, хіба що трохи зловживав американізмами. Потім, щоправда, бесідували його рідною, та час від часу екс-полковник уставляв який-небудь іномовний зворот позакрутистіше.
Розмістили Ніколаса в будинку неподалік од Київського вокзалу, де мешкало багато іноземців і де не зовсім туземний вигляд магістра менше кидався у вічі. У двох невеликих кімнатах (кабінет і спальня) було все необхідне для роботи й відпочинку. Їжу постояльцеві привозили з ресторану, а коли Фандоріну треба було вийти в місто, він перебував під постійним прикриттям непримітних молодиків у строгих костюмах: двоє крокували трохи ззаду, а вздовж узбіччя непоспіхом рухався черговий автомобіль — неодмінно який-небудь величезний всюдихід із затіненим склом.
Володимир Іванович заїздив щоранку, рівно о дев'ятій, і ще неодмінно телефонував увечері — запитував, чи нема нових доручень. Із тими, які отримував, упорувався швидко й чітко. Зайвих питань не задавав, у суть пошуків, якими займався Ніколас, не вникав. Якщо всі офіцери Комітету держбезпеки були такими ж ефективними, міркував іноді Фандорін, просто дивно, що радянська імперія так легко розвалилась. Очевидно, полковник Сергєєв усе ж належав до числа кращих.
Одного разу Ніколас побував у офісі банку, в Середнім Гніздниківським провулку, випив кави (без коньяку) в чудовому кабінеті Йосифа Гурамовича. Банкір намагався вивідати, чи рухається «справа», та Фандорін відповідав ухильно, а від запрошення на вечерю відмовився, посилаючись на надзвичайну завантаженість роботою. «Розумію, розумію, — засмучено зітхнув Габунія. — Даєте зрозуміти, що в нас чисто ділові стосунки. Гаразд, більше турбувати не буду. Працюйте».
Робочий день історика починався так. О пів на восьму підйом. Зарядка, контрастний душ, склянка грейп-фрутового соку. З алкогольними напоями після ганебної ночі в клубі «Педігрі» було раз і назавжди покінчено. Від самої думки про те неподобство й важке похмілля після нього Ніколас болісно морщився. У барі стояла ціла батарея пляшок, у тому числі й незабутній двадцятилітній коньяк, але до всієї цієї отрути магістр не торкався.
О восьмій двадцять — пробіжка Українським бульваром (у супроводі незмінного чорного джипа). О дев'ятій — візит Сергєєва. Полковник привозив чергову порцію книг, запитував про передбачуваний розпорядок дня, протягом десяти хвилин вів світську розмову про політику (за переконаннями він був патріот, непохитний державник) і виходив, після чого Ніколасу приносили сніданок.
Потім — робота. Спершу вона полягала в читанні історичних книг. Свій інтерес до легендарної бібліотеки Івана Четвертого магістр старався законспірувати, тож публікації на цю тему становили тільки малу частину запитуваних ним документів, монографій та мемуарів.
Можливості Володимира Івановича, здається, й насправді були необмеженими. Вечорами на квартиру привозили каталожні ящики з головних московських бібліотек, а потім, уже вночі, відвозили назад. Ніколи ще Фандорін не займався дослідницькою роботою в таких завидних умовах.
На третій день, штудіюючи працю професора Бєлокурова «Про бібліотеку московських государів у XVI столітті», Ніколас зробив неймовірне, фантастичне відкриття.
У знаменитому списку царської Лібереї, виявленому сто сімдесят років тому дерптським професором Дабеловим, серед інших латинських і грецьких манускриптів, значилась книга якогось давнього автора, невідомого сучасній науці: Zamolei sine Mathemat — «Математика» Замолея.
Натрапивши на це ім'я, Фандорін підхопився, перевернувши стіл, і так розхвилювався, що довелося випити дві склянки мінеральної води (зуби вистукували нервовий дріб об вінця склянки).
Невже в листі Корнеліуса йдеться саме про цю книгу?! Але якщо так (а як іще? як?), то, виходить, фон Дорн справді знав, де розміщена та сама Іванова Ліберея! Значить, вона дійсно існувала!
Фандорін вивчив усі наявні відомості про таємничу бібліотеку та її численні пошуки, що закінчувалися неодмінним фіаско.
Отже, що, власне, відомо про Ліберею?
1472 року разом із посагом племінниці останнього візантійського імператора до Москви на багатьох возах було доправлено ящики з книгами, котрими тривалий час ніхто не цікавився.
Сорок літ по тому Василій Іоанович «отверзе царские сокровища древних великих князей прародителей своих и обрете в некоторых палатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны». З Афона було спеціально виписано вченого ченця Максима Грека, який переклав частину книг російською, після чого бібліотеку було чомусь заховано за сімома замками, а бідолашного перекладача на Батьківщину так і не відпустили.
1565 року полоненого лівонського пастора Веттермана (скоріше за все, він-то потім і склав Дерптський каталог) було викликано до царя Івана й одведено до якогось підземелля, де государ показав йому велике зібрання старовинних манускриптів і просив зайнятись їх перекладом. Налякавшись кількості книг, які доведеться перекладати, пастор послався на неуцтво і його було з миром відпущено Іоаном, який під ту пору ще не зробився Грозним, — зловісна переміна сталася з царем невдовзі по тому.
За Олексія Михайловича якийсь заїжджий митрополит, що прочув про книжкові скарби, прохав царя про доступ до Лібереї, та на той час місцеперебування книгосховища вже було невідомим.
Оскільки останнім із царів, хто напевно володів бібліотекою, був Іоан IV, вона пізніше й отримала наймення «бібліотеки Івана Грозного».
Першу спробу відшукати таємне царське підземелля було здійснено ще за Петра Великого, коли прєсненський дзвонар Конон Осипов подав доношення до Канцелярії фіскальних справ, де доповідав про якісь дві підземні палати «під Кремлем-городом», суціль заставлені сундуками. «А те палаты за великою укрепою, у тех палат двери железные, попереч чепи в кольцах проемные, замки вислые, превеликие, почати на проволоке свинцовые, и у тех палат по одному окошку, а в них решетки без затворок». Про сей тайник, розташований десь поблизу Тайницької башти, Осипов начебто чув од дяка Великої Казни Макар'єва, котрий виявив той підвал, коли досліджував кремлівські підземелля за наказом царівни Софії.
Наприкінці минулого століття почалися фундаментальні пошуки Лібереї.
1891 року страсбурзький дослідник Едуард Тремер, отримавши височайше зволення, розшукував тайник поблизу церкви Святого Лазаря та у східній частині колишніх царських теремів, білокам'яні підвали котрих благополучно пережили найлютіші з московських пожеж.
Потім Боровицький пагорб копали директор Оружейної палати князь Щербатов і професор Забелін — не надто ретельно, бо в існування (й тим паче в цілість) Лібереї не вірили.
У тридцяті зниклу бібліотеку вперто розшукував археолог Ігнатій Стеллецький, для котрого ці пошуки були справою всього життя. Та Кремль під ту пору зробився режимною зоною, й особливо розгулятись ентузіастові не дали.
Потім було ще два сплески: на початку шістдесятих і зовсім нещодавно, два-три роки тому, коли при мерії навіть було створено спеціальну комісію. Судячи з газетних статей (для конспірації Фандорін зажадав отримати підшивки відразу за декілька років), у другій половині двадцятого століття виникли нові гіпотези: що Іван Грозний міг заховати безцінну колекцію не в Кремлі, а в Олександрівській слободі або в одному із своїх улюблених монастирів.
Що ж з усього цього випливало?
З наукової точки зору — майже нічого. Прямих доказів існування Лібереї не було, тільки побічні (оригінал Дерптського списку, приміром, безповоротно зник). Серйозні дослідники припускали, що бібліотека спочатку дійсно існувала, а потім її було роздаровано частинами. Або згоріла під час пожежі. Або згнила в сирому підземеллі.
І тільки тепер, наприкінці тисячоліття, з'явився правдивий доказ, і належав він одній-єдиній людині — Ніколасу О. Фандоріну, невідомому магістру історії. Він твердо знав і міг довести, що через сто років після Івана Грозного, наприкінці сімнадцятого століття, Ліберея ще існувала й була схована десь у таємному підвалі будинку, що стояв у якійсь Чорній лободі, за якимись Кам'яними воротами.
Уже це було історичною сенсацією першої величини. Та й не лише історичною — обнародування відкриття без сумніву викликало б чергову хвилю ажіотажу. Якщо спробувати уявити, якою сумою оцінювалося б нині Іванове зібрання книг, то, певно, довелося б вести рахунок на мільярди. Негайно б виникли нові комісії, знову почалися б пошуки, розкопки. А замість цього (публічні доповіді, прес-конференції, телебачення, докторський ступінь, членство в Королівськім товаристві!) доводилося відсиджуватися на нелегальному становищі й гадати, хто до тебе добереться раніше — міліція чи бандити.
На шостий день (так-так, уже. на шостий, тому що працював Ніколас успішно) всю скільки-небудь причетну до теми літературу, включаючи опис міського побуту москвитян і мемуари мешканців Іноземної слободи, було вивчено й частково законспектовано. Настав період осмислення та аналізу.
Перший висновок не змусив себе чекати. Він, можна сказати, лежав на поверхні.
Звідки це Ніколас О. Фандорін узяв, що він один усвідомлює наукову цінність листа Корнеліуса? Ті, хто хоче знайти Ліберею, зрозуміли значення слова «Замолей» аж ніяк не гірше, ніж він. А коли врахувати, що Ніколас, професійний історик (та до того ж іще, котрий, завдяки капітанові фон Дорну, прочитав чимало книг з історії допетровської Русі), ні про якого Замолея раніше не чував, то виходило зовсім цікаво: бандитів явно консультував висококваліфікований фахівець.
Хто ж іще читає архівні журнали та «Королівський історичний журнал»? Тільки серйозний історик. Він зіставив дві публікації про половинки незрозумілого документа й послав до Лондона таємничу бандероль.
І думки Фандоріна природно повернули в бік архівного Моцарта, чудового ерудита Максима Едуардовича Болотникова. Хто обробляв знахідку з Кромешників? Болотников. Чи міг він не зацікавитися згадуванням про «Замолея» та «Іванову Ліберею» з правої половини листа? Не міг. Тоді чому Максим Едуардович так мало уваги — протиприродно, демонстративно мало — приділив британському дослідникові та другій половині документа? Оце так світило архівістики! Теніс йому, бачте, важливіший! Чи не тим пояснювалася показна байдужість, що Болотников твердо знав: незабаром лист буде у нього в руках? І ще. Якщо Шурик мав спільника з числа досвідчених співробітників, стає зрозумілим, як кілер потрапив на територію архівного містечка і як вибрався звідти непоміченим.
Наступного ранку полковник Сергєєв отримав термінове завдання: зібрати всі можливі відомості про головного спеціаліста відділу обробки Центрального архіву стародавніх документів — спосіб життя, контакти, подробиці біографії.
Добу по тому розторопний Володимир Іванович з'явився з вичерпною доповіддю.
— Не знаю, пане Фандорін, чому вирішили ви зацікавитися цим архівістом, але суб'єкт, безумовно, непростий, з фокусом, — одразу ж перейшов до справи Сергєєв. У руках він тримав електронного записника, та в нього майже не заглядав — пам'ять у полковника була чудова. — У чім фокус, поки що незрозуміло, але — see for yourself[18]. Зарплата в Болотникова на ваші гроші — чотирнадцять фунтів на місяць. До того ж виплачують її нерегулярно, заборгували за два місяці. При цьому живе Болотников у квартирі, купленій зовсім недавно за вісімдесят три тисячі — знову ж на ваші стерлінги. Одягається в дорогих бутиках, віддає перевагу костюмам «Хуго Босе» і сорочкам «Ів Сен-Лоран». Їздить на новій нещодавно купленій спортивній «мазді». Нежонатий, підтримує стосунки з однією заміжньою жінкою та двома дівицями. Їх імена…
— Не треба, — поморщився Ніколас. — Це не має значення. Чи є в Болотникова знайомства серед кримінальних кіл? Із Сєдим він пов'язаний?
Сергєєв ледь смикнув вусом, очевидно, вражений поінформованістю англійця про московське злочинне середовище. Відповів стримано:
— Поки що нічого в цьому напрямку не виявлено. Несхоже, що він пов'язаний з ким-небудь із серйозних людей на зразок названої вами особи. Не той типаж. Але можна помацати. Будемо продовжувати нагляд?
Жаль було втрачати час. Мабуть, і так усе зрозуміло.
— Не треба, — сказав Фандорін. — Можете влаштувати мені зустріч із Болотниковим?
Полковник злегка здвигнув плечима:
— Нема проблем. Куди доставити?
Магістр хотів було попрохати, щоб служба безпеки обійшлася без насильства, викрадання та інших дикостей, але не зважився — інглізований начальник департаменту, мабуть, міг і образитись.
— Не сюди. Де-небудь… — Ніколас непевно помахав рукою.
— Зрозуміло. Зробимо. О п'ятій нормально буде?