home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3

Примхлива доля дала нам можливість народитися в найкращій із країн. Тоді, у сімдесяті, коли весь світ для мене вкладався в татову подорожню валізу, у якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені, звісно ж, не йшлося про жодні Балкани, тим більше – про жодну Угорщину. Життя трималося переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала у свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів. Примхлива доля дозволила нам бовтатися в цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилону, побиття немовлят та велике переселення народів.

Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалося, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, яка почалася ще наприкінці вісімдесятих і не припинялася, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники. Емігрували комуністи й дисиденти. Емігрували вчителі й безробітні, емігрували чоловіки і жінки, беручи з собою в далекі краї лише найдорожче – фотокарточки дітей та фотоапарати на продаж. Навіть моя колишня директорка школи емігрувала. Вона тепер виховує дітей в Італії.

І, пам’ятаючи її методи виховання, за італійських дітей я спокійний. Хвилі еміграції, наче хвилі Чорного моря, оббивали білою піною державні кордони республіки, зникаючи в прикордонному піску легко й ненав’язливо та лишаючи по собі присмак радості й гіркоти. Хвилі ці різнилися відтінками, вмістом солоних сліз та яскравого берегового піску. Не знаю, чи вільний світ справді потребує такого численного й неконтрольованого пересування подорожніх натовпів, які зриваються з насиджених місць та блукають старими беззахисними містами в пошуках вищої справедливості й дешевих помешкань.

Тисячі добровільних вигнанців, котрі перетинають символічні європейські кордони, намагаючись за будь-яку ціну досягти солодких об’єднаних вавилонських передмість, стирають спогади, відмовляються від минулого, змінюють біографії, підписують угоди й виїздять подалі від непривітного сонця своєї безнадійної батьківщини.

Ця свіжа, гаряча кров нової європейської еміграції.

Ці веселі, сповнені ентузіазму сусіди, котрі поселяються на вашій вулиці, позбавляючи вас тиші та спокою.

Ми – єдина родина, примхлива доля надала нам можливість спробувати вжитися поміж собою, і якщо у вас виникають претензії до орієнтальної музики, яку я слухаю, я завжди зможу висловити контраргументи щодо спільної історичної спадщини. Нові європейські емігранти викликають якщо й не любов, то принаймні повагу – де ще знайдеш стільки послідовності та запеклості в намаганні висловити свій скепсис і в небажанні вивчати іноземні мови. Молоді емігранти, котрі сходять на перони Відня, Берліна чи Гамбурга, тягнучи з минулого спогади про Стамбул, Мінськ чи хай навіть Саратов, усім своїм виглядом показують наскільки умовним та ефемерним є саме поняття географії. Вирвавшись зі свого щемкого тоталітарного минулого та благополучно влившись у дружну родину європейських народів, вони завжди лишають двері відчиненими. Сидячи в інтернет-кав’ярнях із дешевим телефонним зв’язком, або в національних фаст-фудах, або просто в парках серед своїх, вони сиплють прокльони на голови західних демократій, які витягли їх сюди – на площини об’єднаної Європи. Західні демократії винні в усьому – у розвалі СРСР та достроковому припиненні Холодної війни, котра так вдало для нас складалася, у порушенні загального геополітичного балансу та нав’язуванні нестерпної для нас політкоректності, що позбавляє нас почуття неповноцінності та задоволення, але головна їхня провина – це німецька граматика, усі ці безкінечні минулі часи, у яких просто неможливо розібратися, які неможливо вивчити. Лишається жити сьогоднішнім часом, що невпинно й незворотно робить нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле – з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...