home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4

У нас, дітей, котрі вивчали німецьку мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалося воно виключно завдяки нашій учительці німецької – жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій і безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР – республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоч і дещо простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста й жити могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, у Мінську чи Одесі. Не кажучи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР – люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла.

Як ельфи. Або зомбі. Учителька намагалася переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда, у них там якісь проблеми із Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати.

Утім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали – ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками: з одного боку, учителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого – наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж Фрає Дойче Юґенд та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо, тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах.

– Як тебе звати? – розігрували ми діалоги на уроках німецької.

– Мене звати Ганс.

– Де ти живеш?

– Я живу в Дрездені.

– Чим ти цікавишся?

– Я цікавлюсь спортом. А як звати тебе?

– Мене звати Марта, – відповіла однокласниця.

– Де ти живеш?

– Я живу в Дрездені.

– Чим ти цікавишся?

– Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють.

Була середина вісімдесятих – час, коли шальки терезів ще не здригнулися й стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодних хвилях Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри.

Така вона, моя ДДР – затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Ґете з Шиллером, і ці безкінечні картаті піджаки, яких було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з увічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалася на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоб одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитися до неї зі словами: «Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюся спортом!»

За кілька років я прочитав Ніцше й зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...