home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


5

Але в чому різниця між реальністю і нашими дитячими уявленнями про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Усі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, які демонструвало життя.

Якщо тобі пощастило опинитися в самому серці дефолту, якщо слово «молодість» асоціюється в тебе зі словом «інфляція», якщо тобі довелося впритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматися за це життя, будеш чіплятися за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити. Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотно цей кінець наближаючи.

У середині дев’яностих нам було по двадцять років.

Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувалися вночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювалися духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, яка відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій?

Нічого ми не знали. У ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Ішлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно. А самі західні демократії приваблювали перш за все як потужний ринок побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишилися вдома, у спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією.

Хоч Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав.

Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувалися швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватися проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома.

Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії. Знайомство із західним мистецтвом, яке б мало вражати й пригнічувати, не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму й черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль, покійний нині, друзяка Вальтер. Із собою мав дві великі шкіряні валізи.

По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, утім, чомусь не чіпали.

Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Усіх дивувало, що ж там старий привіз у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Усе стало на свої місця лише перед його від’їздом. Знайома, у якої він зупинився, якось, відводячи очі, сказала мені: «Знаєш, я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?»

«Знаєш, що там у нього?» – «Праски?» – припустив я. «Які праски? – не зрозуміла знайома. – У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?» – «Ну що ж, – відповів я, – ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів».


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...