home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


8

Чому я говорю про стереотипи? Можливо, тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, який, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються зазвичай стереотипами та кліше, які вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі. Ми зовсім нічого не знаємо одне про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, «ґуґл» не дає можливості відчути печаль і захват, якими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо.

Та і як ти можеш щось дізнатися про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, учити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитися щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу й мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще – до Берліна, ідеально, звісно, до Базеля.

І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які взаємини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей? Те, що почув від старших друзів-бандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, із ким їм довелося вживатися на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення – це більш-менш пристойні набори стереотипів, які ми застосовуємо при спілкуванні та які ми витягуємо на світ щоразу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію.

Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене? Щоразу всі спроби порозумітися – зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, що, як мені щоразу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку.

Скільки разів доводилося розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських і українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилося вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене. Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалося нечемним. Доводилося йти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...