home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


10

Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію.

Міста, у яких ми народилися й виросли, змінюються містами, у яких ми зупиняємося й у яких облаштовуємося на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись одне на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів.

Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, які тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників і надії повернутися додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, у які грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світилися, мов різдвяні апельсини. Усе інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюся, тому намагаюся про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне – твої сновидіння, усе інше можна вигадати.

Я сидів у готелі, у Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратися. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.

– Нє, – говорив один, – не пропустять. Знайдуть.

– Хуй там знайдуть, – не погоджувався інший. – Провезе. Головне – не панікувати.

– Не провезе, – переконував його інший. – Нариють, ось побачиш.

– Не нариють, – нервував інший. – А нариють – що за проблеми? Відкупиться.

І вони задоволено розсміялися. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалося мені назустріч. Себто на захід.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | Вокзали



Loading...