home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3

З вагонного вікна все це виглядає зовсім інакше. Усе залежить від оптики та уважності. Перебуваючи в дорозі, ти дивишся на світ, ніби крізь зелене пляшкове скло, гублячи й ловлячи безліч деталей, пізнаючи чи не помічаючи випадкових перехожих, відчуваючи рух, його постійність та неперервність, його розміреність і визначеність. Дорога наповнена спалахами й затемненнями, застиглими картинками й рухливими постатями. Іноді ти фіксуєш ці самотні покинуті переїзди, устигаєш звернути увагу на світло у вікні будинку, на смугастий шлагбаум, на дерева й квіти, висаджені кимось за багато років проживання тут, у цій точці, яку ти щойно перетнув і від якої тепер невблаганно віддаляєшся. Я часто думаю, як це – жити на залізничному переїзді? Як це впливає на характер? На сон, на звички? Можливо, ця залежність від розкладу руху, від постійної включеності в роботу заведеного кимось годинника змінює ставлення до світу, робить людину більш спокійною, більш розважливою. Адже ніщо так не примиряє з життям, як розпорядок дня. Як воно – прокидатися серед ночі, наперед відчуваючи наближення нічного потяга, який ще зовсім далеко і якого насправді ще зовсім не чути? І навіть коли його не чути, можна уявити собі його наближення, уявити так детально й чітко, що він справді з’являється посеред ночі, і протяги за ним ще довго хитають листям дикого часнику. Як воно – зустрічати локомотиви, ніби домашню худобу, проводжати їх у ранковому промінні, слухати, як вони затихають, і головне – триматися цього шматка простору, лишатися завжди при своїй території, будь-що хапатися за таємничу механіку залізниці, за її кольори та запахи, за її невпинну роботу, яка полягає в тому, аби давати сенс твоєму життю і життю таких само залізничників, як і ти. Чи є друзі в залізничників? Чи є в них вороги? Чи пов’язано це якось із їхніми професійними обов’язками? Наші стосунки із залізницею мають характер поверховий, утилітарний. Ми сприймаємо як даність існування всіх цих залізних машин, усієї цієї конструкції, з якою стикаємося одного разу у своєму житті, з тим, щоби потім швидко звикнути до вокзального галасу та вогкості постільної білизни. Натомість варто застрягнути де-небудь посеред нічних платформ, на кілька годин, у чужому місті, без жодних сподівань вибратися звідси ближчим часом, і нас накриває ця метафізика залізниці, відчуття безкінечності, що нависає над кожним вокзалом, над кожною пристанційною будкою, над кожним переїздом, про існування яких ми навіть не здогадуємося. Головним секретом залізниці є те, що вона зовсім не потребує нашої присутності, вона подібна до ріки й тече з тієї простої причини, що не може зупинитися.

Ти просто стоїш коло вікна, видивляючись у вечірніх сутінках хоча б якийсь натяк на наближення станції призначення, стоїш, рахуєш мости, і раптом потяг уповільнює ходу й завмирає на мить на якомусь безіменному переїзді, і ти зустрічаєшся поглядом із цим чоловіком, котрий тримає в руці прапорець, мовби сигналізує небесам про ще один успішно пропущений крізь власну пам’ять потяг, про ще один епізод його довгого трудового життя, і коли він теж ловить твій погляд, ти раптом розумієш, що немає жодної різниці, з якого боку вікна знаходитись і з якого боку на все це дивитися. Жодної різниці, рухаєшся ти в певному напрямку чи стоїш на платформі. Однаково кожен рух – це рух по колу, і куди б ти не тікав, як би не планував свої маршрути, ти ніколи нічого не наздоженеш, але й ніколи нічого не втратиш.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...