home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Десять способів убити Джона Леннона

Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снігом, ось побачиш, без цього їм не можна, їм обов’язково потрібно насипати цілу гору цього непотребу, по якому потім радісно топчуться довгими грудневими ранками пси, поліцаї та інші недоумки, і так до самої весни з короткими перервами на відлигу.

Узимку всі змінюються, тупішають, чи що, загалом люди і влітку особливого бажання спілкуватись із ними не викликають, а взимку вони просто стають нестерпними, чоловіки намагаються натягнути на себе які-небудь стрьомні зелені куртки, великі такі, знаєш, великі стрьомні зелені куртки, вони ходять у них цілу зиму, як заведені, і що ти їм зробиш, це все зима, зима, улітку ти нікого не примусиш натягнути зелену куртку, і не лише тому, що влітку взагалі ніхто курток не носить, тим більше зимових, просто влітку люди якісь простіші, їм навіть у голову не може прийти така дурість – натягнути на себе велику зелену куртку й ходити в ній по вулиці, жах який.

Саме минулої зими я познайомився з Джоном Ленноном, точніше, нас познайомив мій нині покійний приятель Кристіан, якраз тижні за два до того, як він – Кристіан – наковтався якихось штук і вилетів через вікно власної кімнати, щоб назад уже не повертатися. А тоді він ще був живий, і ми пішли слухати арабську музику, був початок грудня, місто готувалося до Різдва, особливо це тішило арабів, котрі радісно бухали й закидалися всілякими фармацевтичними засобами, так ніби справді хотіли побачити Ісуса, не знаю, можливо, здорове некалорійне харчування робить араба податливішим до чужих релігій і він справді сподівається побачити Ісуса-немовля в білосніжному памперсі де-небудь на платформі віденської підземки, там, де друга лінія перетинається з четвертою, білі давно втратили такі ілюзії, для них Різдво – це лише привід потовктись у супермаркетах і накупити цілу гору стрьомних зелених курток, але араби, схоже, ще зберегли здатність сприймати світ по-дитячому, вони взагалі як діти, он як до вибухівки тягнуться весь час. Але так чи так на концерті арабської музики самих арабів було небагато, переважно якісь тьотки в джинсах, якісь чуваки з пивом, хоча двійко-трійко арабів ходили взад-вперед, так що все було гаразд і можна було починати, от вони й почали.

Через годину, коли араби збиралися замовкнути, двері зі скрипом відчинилися й до зали впхався мужчина, зовні дуже подібний до Джона Леннона, ось уяви собі покійного Леннона о восьмій вечора, який почав пити ще з восьмої ранку, у нього від перегару навіть окуляри запітніли, з круглими такими скельцями, пам’ятаєш, справжні леннонівські окуляри, він спробував тихенько сісти собі скраєчку, але не зміг, завалив кілька стільців, привернув до себе загальну увагу, а тут і концерт закінчився, і народ потягнувся було до гардероба за своїми зеленими куртками, а зась. Мужчина підводиться й починає перехоплювати всіх на виході, він широко розкриває обійми, розкидає руки навсібіч, ніби ловить рибу в гірському потоці, народ налякано намагався оминути його, але мужчина старався і швидко створив пробку. «Стійте, – кричав він, – стійте, араби, стійте», – він їх ніби від чогось остерігав, люди почали нервово бити копитами паркет, і тут мужчина витягує з кишені великий джойнт і починає розмахувати ним у повітрі. Джойнт, кричить він, араби, це джойнт, зараз ми його з вами викуримо, стійте.

«Я його знаю, – говорить Кристіан, – це мій давній знайомий, дуже дивний чоловік». – «Я бачу, – кажу, – схоже, він арабів не любить». – «Любить, – продовжує Кристіан, – він пацифіст, він усіх любить, але йому в житті не щастить, він постійно кудись устряє, його то поліція забере, то дальнобійники поб’ють». – «Як поб’ють?» – питаю. «Ну, це, – відповідає Кристіан, – з ним така історія трапилася кілька років тому, він сам розповідав: вони сиділи цілу ніч у барі, а вранці він зірвався їхати в Італію автостопом, вийшов на вулицю, і, уявляєш, його відразу підібрали якісь дальнобійники, він їх почав обзивати нацистами, й одним словом, десь секунд через сорок по тому, як вони його підібрали, вони ж його й викинули, ще й по голові дали, у нього карма така, розумієш?» – «Розумію, – кажу, – хуйова в нього карма, що тут скажеш». Мужчину тим часом почали присоромлювати араби й пенсіонерки, які не змогли пробитися до виходу, вони кричали й обурювалися, Джон Леннон теж почав обурюватися: «Буржуї, – кричить, – конформісти, жирні свині, не хочете, то й валіть, я вас не тримаю». Хоча насправді він їх таки тримав. «Валіть звідси», – репетував він і розмахував над їхніми головами своїм джойнтом, це виглядало трохи пафосно, така собі сцена «Джон Вінстон Леннон виганяє фарисеїв і садукеїв із храму мистецтва».

«Привіт», – Кристіан підходить до нього й вітається. «Привіт, – відповідає йому Леннон, він змирився з тим, що араби розбіглись і не вдалося нікого впіймати на вечерю, – будеш курити?» Ми виходимо на вулицю, стоїмо під снігом і куримо, навколо снують святкові натовпи, до Різдва лишилося зовсім нічого, народ тішиться й сподівається побачити свого персонального Ісуса-немовля, а ми йдемо доганятися. Джон Леннон приводить нас до якогось анархістського клубу-книгарні в третьому районі, де в одному великому приміщенні облаштовано бар, стоїть кілька столиків, а в глибині кімнати – парти для занять. Вочевидь, вони тут спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним. Джон Леннон тут свій крутий хлопець, він хамить кельнерові, і його за це навіть не б’ють. Випивши своє пиво, він не заспокоюється, мало йому арабів, він тягне мене до сусідньої кімнати показувати бібліотеку. Там справді бібліотека, валяється купа листівок із зображеними на них карикатурними буржуями, схоже, рештки нерозповсюдженого накладу, у кутку стоїть кілька комп’ютерів. «Зараз я тобі покажу фантастичну річ, – говорить він, – зараз-зараз, почекай». Він пробує ввімкнути комп’ютер, але не знає пароля, тому просить мене зачекати, а сам біжить до кельнера. І я сиджу перед вимкненим комп’ютером, дивлюся в його чорний безмір і відчуваю, як мені від усього цього погано – і від алкоголю, і від арабів, і від Кропоткіна, і від цього Джона Леннона, просто мудак якийсь, затягнув мене в це осине гніздо й кудись зник, пацифіст хуїв, я виходжу назад до бару й бачу, що кельнер уже товче Джону Леннону пику, Кристіан витягує мене на вулицю: «Пішли, досить на сьогодні». – «Може, – питаюсь, – треба було йому допомогти?» – «Не треба, – каже Кристіан, – це в них завжди так, кельнер просто не хоче йому говорити пароль, бо він залазить в інтернет і розсилає погрози в різні банки й благодійні фонди. Кельнеру потім доводиться вибачатись». – «А як його хоч звати, цього Джона Леннона?» – питаюсь. «Не знаю, ми так давно з ним знайомі, що ім’я його я, чесно кажучи, уже забув».

Коли ми дійшли до центру й розійшлися в різних напрямках, я раптом подумав про час. «Котра година, не скажете?» – питаю в перехожого. «Уже дванадцята», – відповідає. «Устигну на метро чи ні?» – питаю далі. «Устигнеш, якщо поспішиш». – «Ага, поспішу, – кажу, – дякую, веселого Різдва». – «Немає за що», – говорить він, на прощання підіймає руку, і в світлі ліхтаря рукав його куртки святково зблискує зеленим кольором.

І ось минає кілька місяців, починається березень, у місті мокро й паскудно, на вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там із самого ранку й вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято – улаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті заканало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатися всілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки.

Одного дня, у п’ятницю по обіді, під дверима університетської книгарні я знову зустрів Джона Леннона. Він сидів на лавці в коридорі, пив каву з автомата, а навколо нього снували студенти й говорили, здається, усіма мовами світу. Вигляд у нього був пожмаканий, але це можна було списати на революцію. Я вирішив підійти.

– Привіт, – кажу я йому. – Ти мене пам’ятаєш?

– Ні.

– Нас Кристіан знайомив, ти ще арабів ловив, згадав?

– Ні.

Він не пам’ятає, і я бачу, що він узагалі у своєму житті мало що пам’ятає.

– Ну, добре, – кажу, – випити хочеш?

– Так ще рано, – відповідає він, – лише друга дня.

– Яка різниця. Пішли.

Він встає, і виявляється, що біля нього на лавці лежить маленький індус, він тут узагалі-то весь час лежить, я його часто бачу, такий старенький індус шоколадного кольору, коли він прокидається, то щось малює собі кульковою ручкою в невеличкому альбомі, потім підсідає до самотніх студентів і починає їм щось шепотіти, а тут, видно, задрімав, Джон Леннон намагається його підняти. «Нащо він тобі?» – питаю я. «Це художник, – відповідає Леннон, – індус, треба його теж узяти з собою, щоби він щось випив». І ми беремо індуса на плечі, знаходимо студентський буфет в іншому крилі корпусу й починаємо пити, точніше, п’ємо ми з Джоном Ленноном, а маленький шоколадний індус лежить собі тихенько біля нас у кріслі і якихось особливих ознак життя не подає. «Він щойно прийняв якісь вітаміни», – говорить Джон Леннон. «Ага, – кажу, – знаю я ваші вітаміни, таблеток наковтався, от йому тепер будь-яка революція й до сраки».

Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом свого життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що мені довелося спілкуватися з такою кількістю потвор і невдах, я впевнений, що ніхто інший не спілкувався зі стількома аутсайдерами, які, коли добре подумати, і складають сіль нашого пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства, бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну, гаразд, можна про ланч, перші п’ять хвилин, але вони й далі говорять про цей свій ланч, зрештою, тут немає нічого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось інше, просто вони не знають, як говорити про щось інше, ось і говорять собі про ланч, інша річ отакі виродки, як Джон Леннон, печальні обрубки великої європейської псевдореволюції, вони в принципі всюди однакові – що тут, що в нас: і тих, і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумену, потім учителі непомітно перебралися на нові помешкання, а ці бідаки ще й досі вештаються під холодними європейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомість регулярно отримуючи свою порцію триндюлів від муніципальної влади, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумієш, ми з ним сидимо вже дві години, а я й досі не знаю, як його звати, власне, я не питаю, а він не говорить, спитатися б в індуса, так той, здається, і власне ім’я забув, якщо колись і знав.

Джон Леннон нарешті пробує встати й пропонує йти.

«Ходімо, – говорить, – тут уже зачиняють, ходімо, тут поруч є клуб, і там сьогодні має бути кльовий джаз, кльовий джаз», – повторює він на дурнуватий англійський манір, я погоджуюсь, усе одно почався вікенд і робити нічого, навіть онаністи розійшлися по домівках, що вже говорити про двох таких чуваків, як ми з Джоном Ленноном, лишалося тільки щось зробити з індусом, Леннон радить його залишити біля університету, бо тут, мовляв, його місце, його тут усі знають, тож ніхто не образить, ми виносимо його у вогкі сутінки, кладемо на лаву під корпусом, я ще повертаюсь у корпус, купую в автоматі одноразовий стаканчик із кавою і ставлю індусові в узголів’ї, хай прокинеться не з порожніми руками, якщо прокинеться взагалі. І, протерши паперовою серветкою свої круглі окуляри, Джон Вінстон Леннон веде мене слухати кльовий джаз.

Ми вирішуємо спочатку купити гашиш і вже тоді слухати джаз, хоч я наперед знав, що цим усе й завершиться, чогось хорошого від цього чоловіка годі було сподіватися, але, розумієш, мене відволікло те, що ми залишили індуса, я подумав – о, якщо він не хоче тягати за собою цілий вечір обковбашеного індуса, може, він не такий безнадійний і хоча б трішки думає, що робить, ну, але гаразд, я помилився, чого там. І ми йдемо в міський парк і знаходимо там цілу купу албанців, які продають гашиш, албанці обступають нас тісним колом і починають дружно ґелґотати, протягуючи час од часу свої кулачки із затиснутими пластиковими пакетиками. Джон Леннон поводиться просто як мудак, він зверхньо дивиться на албанців, починає говорити з ними чомусь англійською, його ніхто не розуміє, тоді він починає плескати їх по плечах і кричати «гашиш, гашиш», розлякуючи останніх японських туристів, які цього березневого вечора не знати навіщо забрели до парку.

Урешті-решт із гамірливого натовпу виокремлюється найпрудкіший представник албанського народу, відводить нас убік і пропонує купити в нього два грами. Я уважно дивлюся на нього. На ньому святкові чорні черевики та спортивний костюм. Але спортом він, мабуть, не займається. Я намагаюсь уявити, яким саме спортом він міг би займатися в разі чого. У принципі, він міг бути жокеєм.

Але жокеї не продають гашиш. Зрештою, ми купуємо, і мій приятель Джон Вінстон Леннон, як і належиться старому шизоїдному європейському інтелектуалові, хоче спробувати товар просто на місці. «Тут не дивитись, тут не дивитись», – нервово шепоче албанець. «Удома, удома», – боязко озирається він по боках, хоча нас оточують лише його земляки, та й узагалі в цьому місті якщо кого і можна остерігатися, то саме албанців, ну, може, ще росіян, якщо вони п’яні, з другого боку, вони завжди п’яні. А ось серед балканських нелегалів навпаки – часто можна зустріти милих і привітних людей, та, зрештою, і ці дилери, що в них поганого, стоять собі – тихі й богобоязливі, і що ти з них візьмеш, окрім підписки про невиїзд.

«Але спочатку джаз, – говорить Джон Леннон, – спочатку джаз». І ми приходимо в клуб, де сьогодні має виступати чи то британський, чи то американський оркестр, у якому грають два ветерани – гітара та саксофон, котрі свого часу, ще в сімдесятих, грали не більше – не менше з самим Баді Ричем, а тепер спекулюють на цьому, їздять Європою й халтурять по клубах. Кар’єра, бляха-муха, ніщо так не страждає від часу, як кар’єра, ти можеш облисіти, у тебе можуть випасти зуби, у тебе, урешті-решт, може просто не стояти, але якщо ти не годен нічого зробити з власною кар’єрою, яка загинається к бісовій матері, то це вже зовсім погано, розумієш, про що я кажу. Ми прийшли хвилин за десять до початку, і Джон Леннон, мій друг Джон Леннон, імені якого я не знав, нахабно посунув на контролерку, яка стояла при вході й штампувала відвідувачам праве зап’ястя, ставлячи їм веселого кольору тавро, що потім світилося в темряві залу. «Скільки вхід?» – питає Леннон. «По десятці», – відповідає контролерка й посміхається йому. «Чому так дорого?» – обурюється Леннон. «Але ж це дуже гарний колектив, відомі музиканти», – контролерка вже не посміхається. «Однаково дорого», – наполягає Леннон. Ну все, думаю, зараз його поб’ють і мені теж дістанеться, але мій приятель раптом заспокоюється, повертається до мене й говорить: «Ходімо!» – «Стій, – кажу я, – як це ходімо? А джаз?» – «Джаз буде потім», – кидає Леннон і виходить на вулицю.

– Чому ми пішли? – питаю я вже на вулиці.

– Зараз, зачекай, – ображено говорить він, – спекулянти чортові. Думають, я їм буду платити купу бабок за їхній чортів концерт. Зараз, зараз.

– Ну, то ходімо звідси.

– Почекай-почекай, – говорить він, – ще хвилин десять. Ходімо пройдемось.

І ми починаємо обходити квартал, у якому розташовано клуб. Я ще раз пропоную піти звідси де-небудь в інше місце, але Леннон рішуче заперечує і ми, двічі обійшовши по колу, повертаємося під двері клубу.

– Ходім, – вороже говорить він.

– Що, концерт уже почався? – питається він усе в тієї ж контролерки.

– Так, уже йде.

– Ми вирішили-таки послухати. Ми багато пропустили?

– Не дуже.

– Нам знижка буде?

– Буде, – на диво спокійно відповідає контролерка і справді продає нам квитки за півціни, штампує наші зап’ястки, і ми йдемо блукати сходами й коридорами клубу.

У залі на сцені гаряча пора, в оркестрі грає чоловік двадцять і шум стоїть ще той, ми набираємо в барі пива й починаємо слухати. Окуляри Леннона хижо блищать у сутінках.

– Перекуримо?! – пропоную я йому врешті, бо так можна цілу ніч просидіти.

– Ні-ні, – панічно говорить він, – мені щось недобре.

– Гаразд, – кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцію, – я тоді зараз повернуся. Не наригай тут.

Він, схоже, останньої фрази не чує й дружньо посміхається у відповідь, показуючи пальцями на сцену, так ніби хоче сказати: як же я можу наригати в присутності цілого джазового оркестру?

Я спускаюсь у туалет, він великий і порожній, з підлоги світять ліхтарі бузкового кольору, заходжу в кабіну, зачиняюся зсередини й заворожено дивлюся на великий бузковий унітаз, опускаю кришку, сідаю на нього й починаю лаштувати свою папіросу. Звідкись згори, з-під стелі, грає оркестр, у туалетах спеціально вмонтовано динаміки, щоб можна було почути все, що відбувається на сцені, ось це справді по-християнськи, відразу видно, що про тебе дбають і тебе люблять, і навіть якщо ти, наприклад, сидиш на унітазі, однаково до тебе прилетять двадцять архангелів разом зі своїм диригентом і засурмлять у свої єрихонські труби, чи то допомагаючи тобі, чи то відволікаючи від твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старі друзі Баді Рича вирішили довести всім цим шмаркачам у залі, що вони справді круті хлопці й уміють грати, тож, порадившись між собою, заводять на радість відвідувачам знаменитий «Біґ Мак», який тут-таки впізнають, навіть я радісно засовався, оповитий густим солодким димом. Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а починають грати «Біґ Мак» – і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя – річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці, і навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями й душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки й спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, повір мені, і взагалі – може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя й нормального страхування? Ось над чим варто подумати.

Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступору, у якому його й залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім узагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Усе ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч той і божився, що це зробив не він.

Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику – п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.

Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого друга-індуса. З ним жодних змін не сталося, він собі так само мирно спав, а поруч стояв одноразовий стаканчик із холодною кавою. Стаканчик ми лишили, а індуса довелося забрати.

Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе й свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно й застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Урешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він усе одно спить і йому байдуже, а самі йдемо купити щось на сніданок. Зрештою, я б міг уже поїхати додому, але вдома в мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія, і вікенд лише починається, так що поїду пізніше. Ми заходимо до супермаркету й починаємо вирішувати, скільки брати – двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати й узяти сорок, тим більше за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива й великий чорний батон. Усе ж таки вікенд.

Уже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатися індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся й побачив увесь цей вертеп. Уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток у чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді індусом треба бути, щоб не запанікувати, наш індус таки приходить до тями й навіть починає з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його підтримує: «Так, – каже, – погода гівно, але ж було гірше, була взагалі зима, я не люблю зими», – і це вкінець заспокоює індуса, ну, справді, подумаєш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого. Десь до обіду втома дається взнаки й ми починаємо засинати прямо на кухні, Джон Леннон засинає першим просто в кріслі, під бочком у нього тихенько посопує носом індус, ну, і я теж засинаю тут-таки в кутку, на невеличкій канапі, і встигаю подумати, що ось як дивно, зима ніби закінчилася, а однаково нічого іншого не почалось, і так щороку, розумієш, що я маю на увазі, щороку відразу після зими мало б починатися щось інше, а натомість не починається нічого, так само падає сніг, так само холодно, так само шукаєш, де зігрітися, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючись намахати всіх і все, з янголами включно.

По обіді, коли ми прокинулися й Джон Леннон розповідав щось про своє навчання в університеті на юридичному факультеті, індус почав нити. Він проспався, йому було погано, і він вимагав віднести його назад або купити йому ще таблеток. «Може, справді віднесемо старого на місце?» – питаюсь я Джона Леннона. «Не вийде, – каже він, – на вихідні університет зачинено». – «На лавці залишимо», – говорю я. «Ні, – відказує Леннон, – не можна, сніг пішов, замерзне». Я дивлюся на шоколадну фізію індуса, що вже взялася темно-синім відливом і розумію, що таки справді замерзне. «Ото не треба було його взагалі брати», – кажу роздратовано, але Леннон випиває ще одне пиво і говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал і дістанемо для нашого друга таблетки. «Я все одно хотів туди зайти сьогодні, – каже, – там збираються мої друзі». Робити нічого, ми починаємо збиратися, тим більше, що треба купити щось поїсти, бо батон у нас уже скінчився, а з інших харчів у Джона Леннона був лише кетчуп.

Є на південному вокзалі міста Відня одна ригалівка.

Народ тут збирається здебільшого відчайдушний, емігрантів серед них немає – усі свої, бухло тут дешеве, а поліція лояльна, тож і не дивно, що Джон Леннон у цьому закладі теж був своїм крутим хлопцем.

Він одразу ж замовив горілку й заговорив із якимись ханигами, ханиги тут теж, очевидно, були своїми, вони весело плескали Джона Леннона по плечу, говорили всіляку гидоту на адресу уряду й парламенту, виявляючи дивну для ханиг політичну заангажованість. Джон Леннон замовив собі й мені ще по одній горілці, випив її і, схоже, узагалі забув, по що сюди прийшов, ханиги теж не знали, що йому від них треба, тому всі замовили собі по новій горілці та дружно випили. Потім раптом звернули увагу на мене, запитали, звідки я, – я відповів, це зустріли схвальним гудінням і замовлянням ще однієї горілки. Я випив з ханигами за їхнє здоров’я і зашепотів Леннонові: «Слухай, друже, пішли додому, у нас там індус негодований». Леннон вийшов з піке, сфокусував свій нікудишній зір, відвів убік одного ханигу й почав із ним про щось перемовлятися. За кілька хвилин він повернувся задоволений і усміхнений та голосно заявив, що ми з ним мусимо вже валити. З боку ханиг заяву було сприйнято з ентузіазмом, тут-таки з’явилася нова горілка, було проголошено тост за соціал-демократію, і ми вийшли в сутінки під прощальні вигуки розчулених ханиг. Дорогою Джон Леннон співав, викрикував політичні гасла, задирався з таксистами й знайомився з усіма зустрічними російськими проститутками.

Індус зжер таблетки, які ми йому принесли, і знову заснув. Я подумав, що от кому добре живеться в цьому світі, так це індусам, Джон Леннон був п’яний, я загалом теж, він ходив по своїй розбитій квартирі та співав, до нас уже прибігала старенька сусідка знизу, схоже, вона Леннона ненавиділа, бо прибігла, ще коли він тільки почав співати, видно, уже знаючи, чим це для неї скінчиться, Леннон впустив її до помешкання, вона вбігла на кухню, почала було кричати, але побачила темно-брунатного з синіми відливами індуса й боязко вийшла. Джон Леннон ще якийсь час співав, потім зайшов до ванної і замовк. До ранку його не було чути. Я знайшов свою канапу й швидко заснув. У ту ніч мені нічого не снилося.

Зранку індус прокинувся перший і енергійно почав шукати якого-небудь харчу, щоб підкріпитися, знайшов кетчуп, я в цей час теж прокинувся, дивлюся – посеред кухні стоїть індус і крутить у руках кетчуп. «Що, – питаюсь, – любиш кетчуп?» – «Люблю, – говорить індус, – а є ще що-небудь?» – «Ні, немає, учора все скінчилось». Індус поставив кетчуп на місце й узявся за пиво, а я пішов до ванної. Ванна була зачинена зсередини. Я постукав. За дверима щось заворушилось, і згодом двері відкрив Джон Леннон, який, схоже, тут спав. «Привіт, – кажу я йому, – там індус прокинувся, хоче їсти. І я би теж не відмовився від сніданку», – додаю. Виглядав Джон Леннон жахливо, схоже, він тут учора впав, зрештою, ми всі виглядали не найліпше. Ми вирішуємо знайти найближчий фаст-фуд, а нашого шоколадного друга знову лишаємо на господарстві, пообіцявши принести йому чогось смачненького.

Фаст-фуд був за два квартали від Леннонового будинку, турки вже працюють, у маленькій кав’яреньці сидить кілька печальних емігрантів, грає турецький етнопоп, і взагалі все чудово, навіть ранковий мокрий сніг, який падає на сходи. Ми замовляємо якусь їжу, починаємо все це мляво гризти, випиваємо ще по пиву, і тут Леннон заводиться зі старим турком, котрий сидить за сусіднім столиком.

Спочатку він просто починає говорити про курдів, потім у його голосі з’являються нотки звинувачення, він швидко п’яніє й не помічає тієї межі, за яку йому не варто було заступати. Турок довго вдає, що не розуміє німецької, потім, коли мій приятель утрачає рештки обережності й совісті, не витримує та викидає його на вулицю. Я біжу його підіймати.

Знаєш, інколи в житті відбуваються сцени настільки нежиттєві, що навіть не знаєш, як їх сприймати, себто не те, щоб такі речі в житті не могли відбутися, могли, звичайно, просто виглядають вони настільки по-дурному, що й говорити про них не хочеться. Ось мокрого березневого ранку на засніженій бруківці під фаст-фудом лежить чувак, зовні дуже подібний до покійного, царство йому небесне, Джона Леннона, а біля нього валяються його круглі окуляри, тепер такі самі, як на плакаті пам’яті справжнього Джона Леннона – тріснуте скло й крапельки крові, тільки кров ця була з носа мого приятеля, так, ніби божевільний Марк Девід Чапмен у далекому 1980 році не застрелив горопашного Джона Вінстона, а натовк йому пику на очах косоокої художниці-концептуалістки Йоко Оно. Тут замість косоокої Йоко Оно був я, тож я і підійняв свого приятеля та й потягнув його додому. У цій битві ми зазнали поразки, і сказати туркам нам більше не було чого.

На третю добу, себто в понеділок зранку, згідно із законами біології, індус почав смердіти. Усю неділю він то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом із вікендом, Джон Леннон сидів на кухні з натовченою пикою, я цілий день намагався вийти назовні та поїхати додому, утім, мені бракувало і сил, і відваги. З індусом треба було щось робити. «Сьогодні понеділок, – говорить Джон Леннон, – може, відвеземо його в університет?» – «Як же ми його відвеземо? – питаю я. – Він же смердить». – «Але ж тут його лишати теж не можна, – наполягає Леннон, – у мене сусіди». І ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля під руки й з огидою тягнемо в підземку, привозимо під стіни університету, кладемо на його улюблену лаву й швидко тікаємо, щоб ніхто нічого не запідозрив.

– Ну що – куди ти тепер? – питаю.

– Не знаю, – відповідає Леннон, – піду щось куплю собі поїсти. Ти поспішаєш? Ходімо зі мною.

І я далі плетуся за ним, ми заходимо в якийсь супермаркет, потім в інший, Джон Леннон насправді нічого не купує, коли я хочу їхати додому, він ображається й просить зайти з ним у наступний магазин, видно, що він просто не хотів лишатися сам, погано йому, мабуть, було. Уявляєш, ось пересувається він так життям, сам не знаючи для чого, а тут така нагода пересуватися з кимось іще, я його в принципі розумів, після цього він затягує мене до великого музичного магазину й знаходить там записи Баді Рича. «Дивися, – говорить, – «Біґ Мак», тут є «Біґ Мак», ми мусимо це взяти». – «У мене, – кажу, – грошей майже немає». – «Нічого, – продовжує Джон Леннон, – ми його вкрадемо». І він непомітно зриває з диска пластикову обгортку разом із електронним кодом і запихає диск собі до кишені. «Ти що, ідіот, – кажу я йому, – тут усюди камери». – «Нічого, не бійся», – сміється він. «Що значить не бійся, – нервуюся я, – це тобі нічого не буде – дадуть ще раз по голові, так тобі це навіть і не зашкодить, а мене просто викинуть із вашої країни і більше ніколи не впустять!» – «Ти конформіст», – ображається він. «Пішов нахуй», – відповідаю я йому й швидко йду на вихід. «Почекай», – кричить він мені в спину, біжить за мною до каси, але тут його диск починає пищати, мабуть, там був ще один код, який він не помітив, він зупиняється й починає здивовано роззиратись навколо, мовляв, що за фігня, що це в мене дзвенить, до нього рушає охоронець, але я вже вибігаю назовні й рухаюся до підземки. Мудак, просто мудак, якими кретинами наповнює Господь старі-добрі європейські міста, з ким доводиться спілкуватися й перетинатися, узагалі, що в нас спільного із цим Джоном Вінстоном Ленноном, крім «Біґ Мака», звичайно, окей, «Біґ Мак» справді поєднує багато чого в цьому химерному житті, хто з нас, зрештою, може сказати, що жодного разу не облажався, доля хитро й навчено розставляє свої пастки, спробуй не попадись у них, якщо зможеш, штовхаєшся собі, штовхаєшся з дня в день та лишень і можеш, що захоплюватися дивовижним задумом небес, усіма їхніми вивертами й діяннями, усіма їхніми, урешті-решт, творіннями, як-от Джон Вінстон Леннон, непоганий, зрештою, хлопець, якби ще не знаходив на свою задницю стільки неприємностей, ну, але це вже карма, це вже карма…

І я сідаю в підземку і їду додому, після чотириденного спілкування з друзями мені хочеться спати та їсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагоні й прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять залів, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію.

Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, у якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю.

Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми. Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, – бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитися уважніше, справді може здатися, що ти бачиш, що там – на тому дні, хоч там насправді нічого немає.

Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм. «Юначе, – каже, – прокидайтеся, фільм закінчився». І прямує до виходу. «Дякую», – кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі й бачу збоку біля екрана ще один, очевидно, запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього.

За дверима виявляються сходи, певно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися в залу, але потім вирішую зійти цими сходами, однаково, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз.

Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно, тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може, відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці.

Через п’ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон.

– Хто ви? – спитали мене.

– А ви?

– Я власник телефону.

– Дуже приємно, – кажу. – А що вам треба?

– Поверніть мені мій телефон!

– Ви знаєте, – кажу, – я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину.

– Куди викинете?

– Ну, не знаю. У смітник, мабуть.

– Мій телефон – у смітник? От гівно! – схоже, власник телефону образився.

Я вимкнув телефон, підійшов до найближчого кошика зі сміттям і кинув слухавку туди. Потім повернувся в торгівельний центр, хвилин п’ятнадцять потовкся біля вітрин і пішов до підземки. Проходжу ще раз повз смітник, слухаю – телефон і далі дзвенить. Так дивно, уявляєш – ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якісь люди снують, ніхто на цей довбаний телефон і не зважає, розумієш, я спочатку навіть забув, що це я його туди кинув, іду собі вулицею, раптом зі смітника починає дзвонити телефон. Я навіть спочатку подумав – невже ніхто не підійме слухавку, уявляєш?


Берлін, який ми втратили | Біґ Мак. Перезавантаження | Баланеску-квартет



Loading...