home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Родченко

У дитинстві Ольгу викрали – її тато робив підозрілий бізнес, відкривши один із перших кооперативів, де виготовлялися палені адідасівські костюми. І вперто не хотів ні з ким ділитися. Конкуренти вирішили діяти цивілізовано й викрали малу. Привезли її в пансіонат за місто, навіть зареєструвалися там на своє ім’я, посадили Ольгу в кімнаті й увімкнули їй диснеївські мультики. А самі поїхали висувати вимоги. Тато Ольги навідріз відмовився платити за доньку. Причому протестував так агресивно, що конкуренти навіть образилися, вирішивши, що краще відпустити малу, аніж мати справу з таким мудилом. Ольга, дізнавшись, що рідний тато відмовився платити за неї гроші, теж неабияк образилася, для неї це була справжня дитяча травма. Потім, звісно, образа минулася, проте до батьків Ольга й надалі ставилася недовірливо, і коли вони за кілька років розлучилися, узагалі переїхала жити до тітки, на всяк випадок вступивши до юридичного.

Фотографувати її навчила саме тітка – вона працювала кореспондентом у заводській малотиражці й постійно тягала за собою в чорній жіночій торбинці стару, але надійну камеру. Фотографувала тітка переважно передовиків виробництва та різні урочистості. На її знімках передовики виглядали краще, аніж у житті. Мабуть, тому Ольга й полюбила фотографію, навчившись від тітки правити зображення рівно настільки, аби вони не викликали роздратування. Малою Ольга любила забігати до тітки, до її помешкання, захаращеного й заселеного кількома дворовими котярами, і розглядати щойно віддруковані фотокартки. Над тітчиним ліжком завжди висів портрет фотографа Родченка, котрого тітка вважала ледь не богом. «Дивись, – говорила тітка Ользі, – не так важливо, чим ти фотографуєш, і не так важливо, кого ти фотографуєш, куди важливіше, кого ти при цьому бачиш». Тітка ж і подарувала їй першу камеру, котру Ольга старанно намагалася опанувати, а після довгих невдалих спроб легко й безтурботно забула її на станції підземки.

По-справжньому фотографувати вона почала вже в університеті, після тітчиної смерті. Якогось дня зрозуміла, що не може запам’ятати імена всіх своїх одногрупників. І вирішила їх усіх сфотографувати. Фотографувати знайомих, хоч і малоприємних тобі громадян, виявилося справою захоплюючою та азартною. Оскільки ніколи не можна було передбачити, як урешті-решт усе це буде виглядати на папері. Для себе Ольга відзначила, що фотографія, ніби алкоголь, просвічує в кожному з нас найбільш затемнені риси, старанно приховані ознаки й свідчення, які залягають у нас, ніби залізні шматки затонулих субмарин. Тому найбільш веселі й безтурботні з нас часто на світлинах мають зовсім розгублений та незахищений вигляд, а ті, кого ми просто не помічаємо впритул, проходячи коридорами, на фото мають вигляд упевнений і відповідальний. Можливо, тому, що більшість із нас просто забуває бути самими собою, граючи повсякчас зручну для себе роль, що полегшує комунікування й пришвидшує серцебиття. Ольга фотографувала спочатку старою тітчиною камерою, а потім, продавши щось зі старих речей, які тепер належали їй, купила собі досить-таки нормальний апарат.

Фотографії всіх своїх одногрупників вона старанно попідписувала й розвісила в кімнаті. Тим із них, кого вона особливо терпіти не могла, Ольга повиколювала очі й домалювала за їхніми спинами якихось суворих демонів та крилатих жуків, які запліталися її дурним одногрупницям у волосся чи залізали припонтованим відмінникам до вух. Друзі Ольги, з котрими вона товаришувала від дитинства й котрі загалом не поділяли її незрозумілого бажання стати юристом, дивилися на ці по-дитячому розфарбовані колажі з інтересом та без особливого осуду. Іноді розпитували щось про намальованих жуків. Портрет Родченка вона зі стіни так і не прибрала – під ним постійно спали коти, так що Ользі доводилося ночувати на кріслі.

Її друг Костя, спортсмен і активіст, ставився до її занять фотографією недовірливо. Голомозий Родченко на стіні так само не викликав у нього особливої приязні. Костя спробував зацікавити Ольгу громадською діяльністю, запросивши на якесь телевізійне ток-шоу, подискутувати на тему захисту тварин. Він загалом уважав, що Ольга мала б зайнятися чимось серйозним. Ольга, натомість, на ток-шоу побилася з якимось клерком із управління культури, котрий заявив, що має алергію на всіх домашніх тварин, включно з хом’ячками, після чого й дістав від Ольги по голові. Стосунки з Костею на цьому перервалися, і Ольга, несподівано для себе, справді занурилася в громадське життя, зв’язавшись із лівими. Університет на той час вона вже так чи інакше закінчувала й потребувала бодай якогось працевлаштування. Ліві якраз шукали молодого, не надто нарваного юриста, тож коли Ольга прийшла влаштовуватися на роботу, відразу схвалили її кандидатуру. Ліві зацікавили Ольгу своїми гаслами й старою незмінною символікою, що їй завжди подобалася на тих-таки знімках Родченка. Крім того, покійна тітка теж була лівою, хоча дивним чином поєднувала це з тривалим інтересом до дзен-буддизму. Ліві, щоб не палитися, зняли їй кімнатку в новому торгівельному центрі, що було навіть краще – Ольга прибігала туди після занять і перекладала папери, намагаючись не будувати особливих планів на майбутнє й не надто перейматися проблемами в університеті. Навіть потоваришувала з охоронцями торгівельного центру, які не зовсім розуміли, навіщо вона працює на всю цю сталінську наволоч.

Вона й далі фотографувала, і щоразу, коли ліві збиралися на акції з приводу якого-небудь революційного свята, ходила довкола галасливих пенсіонерів, старанно ловлячи їхні жваві рухи та динаміку. Чоловіки на цих фотографіях були самотні й розгублені – їхня шкіра тьмянилася втомою і теплом, одяг печально звисав, а черевики топтали запилену бруківку, ніби вони танцювали під нечутну музику, проводжаючи сонце й махаючи йому вслід червоними прапорами. А жінки схожі були на персонажів зі старих чорно-білих фільмів – очі мали глибокі й виразні, зморшки під їхніми очима поглинали темряву й тінь, сиве волосся розвівалося на травневому вітрі, від чого жіночі постаті ставали летючими й нетривкими. Партійне керівництво Ольга зазвичай не фотографувала – воно просто не влазило в кадр.

Одного разу, під час літньої сесії, їй приснився Родченко. Той стояв на її кухні й намагався розібратися з тостером. «Жахливо, – сказав він здивованій Ользі, котра вві сні відразу його впізнала й зачудовано дивилася, як Родченко товчеться її кухнею, – я зовсім не розбираюся в цій побутовій техніці. Мабуть, я просто відстав від життя. Це жахливо, погодься», – звернувся він знову до Ольги і, прихопивши під руку тостер, вийшов із помешкання. Вона визирнула у вікно й побачила, як Родченко вийшов із під’їзду й рушив вулицею в бік трамвайної зупинки, а за ним потяглися в повітрі старі афіші та вуличні оголошення, вибігли пси та підвальні щури, і школярі вистрибували з-за рогу й рушали за ним веселою галасливою юрбою, ніби за провідником, котрий мав вивести їх із цього дивного літнього сну. Ольга ще подумала, що, коли б на її місці стояв сам Родченко, він обов’язково б сфотографував цю процесію, і кинулася за камерою і спробувала впіймати рештки святкової ходи, але фотоапарат не подавав жодних ознак життя, так ніби помер просто в її руках, і вона тримала його перед очима, як важке серце, що зупинилося в найбільш відповідальний момент.

Наступного ранку Ольга фотографувала чергову акцію лівих. Їх було зовсім мало, вони нервували й дивилися на годинники, представники адміністрації про щось торгувалися з партійним керівництвом. Звідкись прибігла заплакана й соплива дівчинка, почала нити. Ольга підійшла до неї, узяла за руку й повела в метро, шукати маму. Дівчинка відразу заспокоїлася й почала розповідати щось про драконів. Ольга здала її черговому сержанту, спустилася на станцію й поїхала додому.

Мені вона про це розповідала так: «Фотографія – це ніби полювання на птахів. Ти вихоплюєш із повітря найбільш цікаві тобі шматки, непомітно до них підбираєшся, намагаєшся піймати ці рухи й жести, ловиш їх нерозважливо й хапливо, і ходиш невтішний, коли вони вириваються тобі з рук. Будь-які спроби зафіксувати бодай щось, викликають у нас розчарування та острах, оскільки, вирвані із загального руху, з життя та природного оточення, речі, люди та машини раптом стають самотніми й роз’єднаними, вони втрачають почуття світла й радості, застигаючи й гаснучи, як вогні у вечірньому небі. Нам так мало потрібно – виходити зранку на вулиці, зустрічати знайомих і друзів, говорити й слухати, терпіти й знущатися, завжди відчуваючи довкола себе кроки та голоси, відчуваючи свою включеність у це життя, у його механізми. Позбавлені всього цього, ми просто втрачаємо інтерес до життя, оскільки й життя, своєю чергою, утрачає інтерес до нас».

У її квартирі було багато світла й усюди гуляли протяги. На підвіконнях, стільцях і підлозі лежали книги. Час від часу Ольга їх пилососила. Після завершення навчання їй запропонували нормальну роботу. Вона спочатку погодилася, проте швидко посварилася з керівництвом, звільнилася, пофарбувала волосся й збиралася летіти кудись на острови. Лише не знала, на кого лишити квіти й тварин. Зі стіни на все це недовірливо дивився Родченко. Коли я зібрався йти, з коридору до кімнати ввійшла велика вагітна кішка, схожа на переповнений трамвай, що обережно та благополучно підкочував до кінцевої зупинки.


English Breakfast | Біґ Мак. Перезавантаження | Відсоток самогубств серед клоунів



Loading...