home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3

Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «ікарусів». Автобаза знаходилася на узгір’ї, унизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня, і спочатку все йшло досить непогано – бригада працювала злагоджено, молдавани поводилися тихо та благочестиво. Але вже в серпні почалися проблеми: генерала прихопила служба безпеки й молдавани залишилися сиротами. Приїхала генеральська донька й сказала почекати, доки все залагодиться. Молдавани вирішили чекати.

Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибиралися з гаражів, розвалювалися на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишилися в генерала, на очі зайвий раз намагалися не трапляти.

Наприкінці серпня знову з’явилася генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, у котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали, добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не поверталися. У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на яких раніше, за совка, очевидно, росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, що викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною.

В останні роки фірма збанкрутувала й про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглася вгору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя й лише чекали, коли прийде вересень, а з ним – благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилася. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя й мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту й зелені від коноплі пальці. Потому поверталися з повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих-таки скатах вони й засинали й спали аж до обіду наступного дня. Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру й прямо з них збирали пилок.

Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а сонечка залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття.

Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належить їм і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього й розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію й побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі.

Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагалися вибратися до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, унаслідок якої растаманам було завдано поразки й вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бессарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бессарабцями правоохоронні органи, скоріш за все, прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважилися здати растаманів міліції, а самі вони повертатися до Красноярська, схоже, не збиралися. Склалася патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати й улаштували цілодобові чергування. Уночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро.

Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувалися підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу й перекуру молдавани пішли на компроміс – дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратися звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелося, вони швидко запакувалися й плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустилися в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками. Після короткого, але інтенсивного допиту растамани розкололися й здали місцезнаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї й почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалася й почалися дощі.

У жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від серцевої недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивилися похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братися за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота – вона не вовк, і доки рахунки не розморозять, оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає й краще вже зимувати тут.

Заодно й на дорогу тратитися не доведеться. І залишилися на автобазі. Без роботи й повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, у місті їх боялися й відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів. Ще один прибився до татарів і навіть хотів прийняти іслам. Працював у підпільному цеху з виготовлення кави й до земляків повертатися не збирався. Третій здійснив крадіжку в місті, зламавши двері аптеки й набивши кишені якимись імпортними препаратами від застуди, які у взаємодії з колою давали галюциногенний ефект. Наступного дня потрапив до лікарні з сильним розладом шлунка, очевидно від к'Oли, тиждень провалявся в палаті, звідки його й було депортовано до осінньої непривітної Молдови. Решта молдаван на якийсь час затихли й жили на території автобази, як семеро гномів, нікому особливо не заважаючи, здаючи на металолом усе, що їм вдавалося знайти, і торгуючи в місті рештками зібраного восени канабісу.

Зима видалася теплою й дощовою, удосвіта вони виходили з гаражів, розпалювали багаття, грілися навколо нього й дивилися на море, яке тьмяніло внизу чорним важким сріблом.

Спустившись у місто, вони сиділи в барі, пили кріплені вина й слухали музичний автомат. Час від часу влаштовували бійки з місцевими. Кидалися в бій, підтримуючи одне одного, а коли місцевих було надто багато, швидко відступали тісними вуличками, що тяглися вгору, несучи на плечах поранених товаришів. Підіймалися до себе на автобазу, сідали коло телевізора й дивилися все підряд: ток-шоу, новини, навіть рекламні блоки. Але коли починався футбол, телевізор вимикали взагалі, оскільки не знали, за кого їм тут, у цих горах, уболівати.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...