home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Динамо Харків

Рання мудрість, ніби рання вагітність – легко дається, легко забувається. Наприкінці дев’яностих у Харкові жили дві сестри. Знімали кімнату в азербайджанця, якого звали Гєна. Усі думали, що вони живуть утрьох, але це не так, оскільки Гєна був гомосексуалістом, що серед азербайджанців трапляється вкрай рідко, з огляду на складну історію та релігійні особливості регіону. Сестер він називав Зіта і Гіта. Відрізняв він їх за волоссям: у Зіти воно було довге, у Гіти – коротке. І ось коханець Гєни, тренер динамівського басейну, пробив сестрам абонент, один на двох. І вони почали ходити в басейн, по черзі. Як і слід було чекати, старша сестра тут-таки встигла тренера-гея полюбити. Але й Гіта теж встигла. І ось вийшов такий собі любовний чотирикутник. Чи варто говорити, що стосунки розвивалися слабо. Тоді сестри порадилися й вирішили – хай переможе сильніша. І почали по черзі привертати до себе увагу тренера. Але фішка була в тому, що старша з сестер плавати не вміла, натомість молодша плавала добре й охоче цим користалася. Тренер, натомість, стояв, обіпершись на фанерні щити з рекламою олімпійського комітету, і замріяно дивився на дитячі голови в гумових шапочках. Старша сестра довго не могла зрозуміти, чому той не звертає на неї належної уваги. Спочатку вона ображалася, потім демонстративно його ігнорувала, потім відчайдушно намагалася забути – і все це тримаючись за буйки. І тут до неї дійшло, що насправді тренер її просто не бачить зі свого поста, оскільки вона, на відміну від своєї сестри, тримається так близько від берега, що її просто не видно. І тоді вона зважилася на відчайдушний крок, як справжня закохана. Відпустила троси й канати й відштовхнулася ногами від кахляної стінки. Ну, і відразу ж пішла на дно. Тренер це помітив, проте врятувати її не встиг, з тієї простої причини, що, коли вона плавала, він, як записано було в протоколі, «порушував техніку безпеки та статут олімпійського комітету», інакше кажучи – дрочив. І кинутись ось так просто в хлоровану воду не наважився. Ховали Зіту всім спорттовариством.

А тренера звільнили. До того ж у нього почалися проблеми в особистому житті унаслідок психологічного стресу. Він пішов до психіатра. Розповів йому все – і про басейн, і про порушення техніки безпеки.

«Навіть не знаю, від чого вас лікувати», – зізнався лікар.

Там-таки, у психіатра, тренер познайомився з дивним пацієнтом – художником-оформлювачем, який належав до постійних клієнтів і якого психіатр старанно оминав.

Художник розповів йому свою історію. Пару місяців тому він познайомився з жінкою. Було їй років тридцять, виглядала вона ефектно, хоч поводилася стримано. Виявилося, що працює вона в протестантській школі менеджером по зв’язках із громадськістю. Художник відразу ж підкотився до неї й запропонував зустрітися, тиснучи на всілякі християнські почуття, зокрема на почуття всепрощення.

Менеджерка його відшила. Художник подумав, що таку жінку потрібно здивувати ефектним учинком. Пішов додому й спробував отруїтися газом. Сусіди викликали аварійну службу й помилково пожежників. Пожежники залили два поверхи водою і з почуттям всепрощення поїхали додому. Прийшли представники ЖЕКу й почали вимагати, аби художник оплатив ремонт. Хтось порадив йому звернутися до психіатра й спробувати вибити в нього довідку, яка б підтверджувала, що газом він народ труїв у стані психічного афекту й без злого умислу. Тепер лікар переховувався від нього і в приймальні збиралися довгі черги. Зрештою, художник знову пішов до менеджерки, вирішивши тиснути на почуття соціальної справедливості.

Протестанти прийняли його як блудного сина й замовили йому велике панно в спортивному залі своєї школи.

Художник замовлення охоче прийняв і з ходу спробував підкотитися до менеджерки по зв’язках із громадськістю, підстерігши її в робочому кабінеті й заваливши прямо на прийняті нею факси. Менеджерка його гнівно виштовхала й порадила зайнятися суспільно-корисною роботою на благо Господа нашого. Більше того, зневажений митець почав помічати, що його кохана має якісь дивні стосунки з отцем-настоятелем – старим-добрим пастором, котрому було вже років сімдесят і котрого в церкву привозили в інвалідному возику. Тоді художник вирішив натиснути на морально-вольові якості й знову завалився в кабінет до менеджерки. Та розплакалася, сказала, що це трагедія всього її життя, що вона сама усвідомлює всю двозначність свого становища й почуває себе як Марія Магдалина – не більше не менше, і що горіти їй, у результаті, у геєні вогняній, але вона любить старого й просить залишити її в спокої. Художник спробував знову її завалити, але вона заїхала йому коліном у живіт, і він змушений був повернутися до виконання безпосередніх обов’язків. Таку жінку потрібно здивувати парадоксальністю мислення, подумав він. І взявся до роботи. Згідно із загальною ідеєю, на панно художник мав зобразити алегоричні фігури, котрі з Божою поміччю мали б пропагувати здоровий спосіб життя – без сексу та наркотиків. Але після сварки в кабінеті менеджерки художник вирішив тиснути на почуття розкаяння, тож зобразив серед тренажерів стилізовану під роботи старих італійців сцену розп’яття. Ісус на панно був схожий на гімнаста, що крутиться на турніку. Марія з учнями нагадували членів журі, котрі стояли збоку й підраховували отримані спортсменом бали. У куточку, самотній і всіма забутий, у чомусь подібному на інвалідний візок сидів Юда, схожий на старого гімнаста, котрий свого часу перебрав із транками й не пройшов допінг-контроль. Небо над Голготою було підсвічене жовто-зелено-червоними растафаріанськими відблисками, що за задумом художника мало символізувати триєдність Божого начала. Менеджерка, побачивши роботу, вирішила судитися й викликала адвоката. А отець-настоятель помер за пару днів від застуди, так і не побачивши нового панно. Ховали його всією школою. На поминках художник напився й полемізував зі святими отцями про святу трійцю. Адвокат – жіночка років сорока, із чіткими поглядами на життя й кривавими нігтями, – пішла до спортзалу й довго розглядала панно.

Сказала, що їй подобається домінування зеленого.

Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи – Стасік, який зауважив її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підійти й про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень – баскетболіст і мрійник, худий, із нервовим блиском в очах і гарячим жаром у серці. Одним словом – типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, урешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно.

Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно й невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелася. «Ну що ж ти, – думала, – що за срань господня». Але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулася й кинулася на нього, як левиця. Але кидатися вже не було на кого – Стасік свою порцію радості вже встиг отримати і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом.

Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеня тяжкості. Стасік легко знаходив із ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру займатися жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почалися семінари й що він із однокласниками займається хімією. По-своєму це було правдою. Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога.

Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї й вони цілу ніч цілувалися, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулася назад, цілуватися. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською лапшою й подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день лапша закінчилася і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори й забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами.

Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно й терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. «Ах, як це прекрасно, – сказала мама-акторка, кутаючись у строкатий китайський халат, – ось ти, Стасічка, і став мужчиною».

«Нам, – сказала мама, – давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, – почала вона здалеку. – Сам розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах. Ах, Стасічка, театр для мене – це більше, ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому – в обидвох складах. А це все нерви, нерви!» Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв: хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. «І ось ти знаєш, – сказала вона, – у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись». І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилося, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру й натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника анатомії із зображеними там внутрішніми органами людини. «Ось-ось, – пожвавлювалася мама, – Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, – продовжувала вона мрійливо, – я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить…» – «Мамо, – сказав на це Стасік, – це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати?» – «Ну, як же ти його вирахуєш, – занервувала мама, – до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів».

Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилася в гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряді й почав розглядати публіку. Урешті, вистава почалася. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик – з пузом, щетиною й наколками на пальцях. «І справді, – подумав Стасік, – як ти його тут вирахуєш». Після вистави виявилося, що в прими, прямо з гримерки, украли її вставну щелепу. Мама побивалася, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде чекати її в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, зі Стасіком погодилася.

Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував.

Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік.

Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло й стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках – усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад – на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.

Власник будки – старий-добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, у бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника й мудозвона. І ось давні друзі зібралися, дунули й почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до наказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути й постріляти. І ось коли вже вони стояли й намагалися розгледіти в синьому гашишному димі всіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру й зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитися, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялася на стільцях, і в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулася на бік і завалилася зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він, старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання й начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі й недокурки заплутувалися в її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлися у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: «Справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. Ти ж справжній дєсантнік?» – спитався він в однополчанина. «Справжній», – відповів той, не вагаючись. «І я, я тоже справжній, – раптом додав бізнюк. – А за Надьку, – додав він, – я вам голови оторву».

Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недокурки з її кучерів посипалися в пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком.

Знайшли галявину. «Зробімо так, – крикнув власник зброї, – розходьтеся на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшов, скинув з плеча бойову подругу й приставив її до сосни. Узявся за пневматичну гвинтівку й рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Вона тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, – сказав дєсантнік, – тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку й вибила їй зуб.

Тьолка завалилася в пісок. Усі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, – кричав, – Надюха, лише живи. А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку й почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту.

А бізнюк розійшовся й погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, – запанікували друзі, – що ж робити? Може, добити її?» – почали вони тихо між собою радитися. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Заждіть, – сказав він, – у мене брат – стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Усі відразу ж схопилися за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід із парку, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, – сказав, – вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». – «Так де ж ми його візьмемо?» – занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», – порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, – запротестував той, – у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». – «Брат, – сказав мужик із морозивом, – ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». – «Добре, – погодився стоматолог, – купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». – «Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» – образилися друзі й знову з неприязню подивилися в рот бізнюку.

«Брат, – знову попросив мужик, – пробий». Стоматолог, лаючись, дістав мобло й почав пробивати азербайджанців.

Урешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, – сказав, – у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику.

Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху й трагічну любов, розхвилювався й надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоч і небагато. Забилися зустрітися на трамвайній зупинці біля його будинку. Торчки подякували стоматологу, узяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича й обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, – сказав, – золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклися-потовклися й вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде – не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубилися. А сталося ось що. Іван Іванович – ювелір і контрабандист, усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича.

Затягла їх до Київського РВВС і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ – один був товстозадий, інший – сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритися, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся й підсів до мене. А потім розповів мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського з внучкою Машою, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалася й росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй уже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся й ніжна шкіра.

А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика.

«Улітку, коли вона засмагала, – розповідав Іван Іванович, – метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали різко і гостро, ніби чорнило на ксероксному папері». І ось Іван Іванович сильно цим усім переймався й не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я й не здивувався – узяли мене у власному під’їзді, під час облави, яку проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Уже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати. «Главноє, поет, – кричав він мені, – пиши про женщин. Вся наша жизнь – женщини!» – «Да замовкни ти», – сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов нахуй, – відповів Іван Іванович, – тільки про женщин! – повернувся він знову до мене. – Запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго, досипати.

Наступного ранку його випустили, разом із офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала.

Арнольд носив дреди й продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» – подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружилися.

Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохалися, а потім Маша вставала й бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилася донька.

У них була дивна, весела родина. Вони часто сварилися, потім кохалися, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, які Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім поверталися, і помешкання знову наповнювалося їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, – сказав їй одного разу Арнольд, – самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він радше чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять».

За рік вони вкотре посварилися й розійшлися. Але згодом помирилися й далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.


предыдущая глава | Біґ Мак. Перезавантаження | Жовтий китайський джип



Loading...