home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Вітольд, мої нічні кошмари

О першій ночі у двері невпевнено постукали. Таке враження, що хтось боявся промахнутися, тому бив обережно й невпевнено. Що знову? – подумав я. Перша ночі, що потрібно? Я спеціально лягав спати о восьмій ранку, щоб ні з ким не бачитись. Коли дзвонив телефон, я чекав, подумки рахуючи: один, два, три, чотири, пішли нахуй, п’ять. До шести мало хто витримував. Телефон змовкав. Я спав далі. Прибиральниці звикли й не чіпали мене, у мене була стара постіль, але я їх все одно не впускав. По обіді я прокидався і йшов з готелю, гуляв порожнім парком, дивився на панораму міста, на обрії стриміли дві труби, унизу лежав стадіон. Подивившись на стадіон, я йшов до китайської їдальні. На кухні працював справжній китаєць, він рубав зелень і заправляв салати консервованими кукурудзою й морквою. Китайську кухню я не любив, тому брав собі кілька банок пива й дивився на трасу, що була поруч. Додому я повертався надвечір і знову лягав спати. Знову дзвонив телефон. Один, рахував я, пішли на хуй, два, три, чотири, п’ять… Годині о десятій вечора я прокидався й вмикав телевізор. Тепер я міг дозволити собі шум у кімнаті, удень я намагався не шуміти, аби не видати себе. Коли хтось приходив і стукав у двері, я завмирав і знову починав рахувати до шести.

Уночі, як правило, ніхто не приходив, я відвойовував собі ще один шматок свободи.

І тут о першій ночі хтось постукав. У якийсь момент я втратив концентрацію й пішов відчиняти, очевидно, подумав так – перша ночі, ясна річ, вони розуміють, що я вдома, де я ще можу бути о першій ночі, як не вдома, так чи інакше треба відчиняти, і я відчинив. На порозі стояв Вітольд.

Вітольд був моїм сусідом цілий тиждень. Перед тим як перебратися до мого теперішнього помешкання, я жив в іншому крилі готелю, моїм сусідом виявився італійський робітник Кристіан; коли я вперше відчинив двері нашого спільного коридору, о дев’ятій ранку, він саме вийшов зі своєї кімнати, голий, побачивши мене, знітився, прикрив рукою причинне місце, яке воно в нього там було, і заховався у своїй кімнаті. Перші пару днів він звідти не виходив. Потім, мабуть, культурний шок минувся й він знову почав з’являтися у спільному коридорі, хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови – він говорив італійською і англійською, я – німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда.

Вітольд був професором. Йому було років шістдесят, може, трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені: «Я інженер». Зранку він діставав мобілку й довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. У барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний.

Відчинив двері. У коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються – як не голий, то в якомусь гульфіку. «О, – сказав він мені, – Сергій! Кави?» – «Ні, – відповів я, – я не п’ю, у сенсі – кави, тим більше на ніч». – «Водки?» – він явно хитрував. «Добре», – погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами – одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. «Ти говориш англійською?» – запитав він мене. «Говори по-польськи, – сказав я, – я тебе розумію». Ми пили до ранку. «У мене є дівчинка, – сказав він, – у Львові. Справжня красуня». – «Добре тобі», – відповів я. У якийсь момент він перейшов на англійську й почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі.

Я пішов спати.

Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинуся, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернуся, а дочекавшись, починав зі свого традиційного: «Кави? – питався він. – Гербати?» Після цього ми йшли до нього й пили горілку. У барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «біґос», велику посудину «біґосу», Вітольд ховав «біґос» до холодильника й забував про нього, «біґос» починав смердіти, й холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть, думав: «Що я буду користуватись цим смердючим холодильником?» За тиждень доньки повертались, викидали старий «біґос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв.

За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене й далі не впізнавав.

Наближався Великдень. Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так: зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки й буду дивитися телевізор. Потім знову ляжу спати й мене знову ніхто не дістане. Усе виходило складно – готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхалися святкувати Великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. У самих шкарпетках. Себто не так – він був одягнений, усе нормально, лише на ногах не було черевиків, самі білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. «О, – сказав він, – Сергій!» Ага, подумав я, добре, що не Сашка. «Гербати?» – завів він своєї. «Ні, – кажу, тільки не сьогодні – маю роботу, мушу ще працювати».

«Ти є добрий поет», – сказав він. «Я не п’ю сьогодні», – відповів я. «Окей, – продовжив він, – я розумію, не п’єш – не пий, але спробуй моєї риби». Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. «Я не їм рибу», – сказав я. «Да?» – розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними й не підпускав мене, аби щось зробити: «Слухай, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, Великдень все-таки. Бар, до речі, – сказав він, – не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула…» – «Хто?» – перепитав я. «Абдула, – підтвердив Вітольд, – це араб, ось – буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту». – «Обов’язково буду», – погодився я й підступився до грінок. «Може, по келішку, – знову запропонував він, – по малому», – додав, роблячи в слові малий наголос на першому складі. «Ні», – твердо відповів я. «Тоді спробуй мого “біґосу”», – сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки й утік до своєї кімнати.

Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «біґосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк.

І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима й улов у нього знову був багатий. «Сергій, – сказав він просто й без виїбонів, – пішли по келішку, по малому (з наголосом на першому складі)». І я покірно пішов за ним. У його кімнаті й далі валялася купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» й розлив. «Ну, то будьмо, – сказав він, – зі святом».

Я подивився на пляшку «Сопліци» й випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. «У мене дивний сусід, – сказав Вітольд, – араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний». – «Що таке?» – спитав я. «Він не п’є гербати, – сказав Вітольд, – п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а гербати не п’є. Я йому пропоную щоранку, говорю, ти, дурню, спробуй гербати, у мене справжня китайська гербата, а він каже: “ні, я не п’ю гербати”. Такий дивний…» – «Ти йдеш завтра до костьолу?» – запитав я. Вітольд засміявся. «Знаєш, – сказав він, сміючись, – я взагалі-то католик, але до костьолу я не ходжу. Мені подобається, як сказав цей, котрий у Росії головний по церквах». – «Алексій», – підказав я. «Алексій, – погодився Вітольд, – він сказав, що католицизм – це загроза. Я з ним згоден». – «Ясно, – кажу, – вибач, що спитався». Він налив ще «Сопліци».

Я замружився й випив. «Бар, – сказав Вітольд, – третій день не працює. Я їм телефоную, кажу ви, курва, чому не працюєте? Це ж ненормально. У готелі залишилося купа народу, ти, наприклад».

«Зате на рецепції, – продовжив він, – сьогодні симпатична дівчина, бачив?» – «Бачив, – відповів я, – але там є ще симпатичніша – така білявка, бачив?» – «А, – сказав він, – бачив, але ти навіть не думай, – попередив він мене, – це моя дупа».

«Та заради Бога», – заспокоїв я його. «У мене дивний сусід, – печально сказав Вітольд, розливши «Сопліцу», – він не п’є гербати, п’є лише джуси, я, мов дурень, п’ю щоранку з ним його джуси, уявляєш? А найгірше те, що він співає». – «Як співає?» – не зрозумів я. «Співає, – підтвердив Вітольд, – щоранку. Розумієш, – пояснив він мені, – він збожеволів від самотності. У нього тут нікого немає – ні друзів, ні родини, ось він і співає. У мене, – додав він, – хоча б доньки є, а в нього – зовсім нікого». – «То співайте з ним разом, – порадив я, – зробіть дует». Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано: «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. «Знаєш, – раптом сказав Вітольд, – ти, до речі, говориш англійською?» – «Говорю», – підтвердив я. «Так ось, – продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми, – у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня…» – «А ти був у Львові?» – запитався я. «Ні, не був», – розгублено відповів Вітольд. «Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш – на Великдень», – порадив я. «Поїду, – погодився Вітольд, – обов’язково поїду». Він дотягнув цигарку, подивився, куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» й кинув бичок туди. «Ну, ще по одній, – запропонував він, – за свято». – «Ні, – відповів я, – мені ще працювати сьогодні». – «Це такий дивний сусід, – почав він знову, – знаєш, – він побачив перед собою банку “Живіца”, узяв її і жадібно надпив, – ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?»

«Ладно, – сказав я, – пішов я спати».

Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «біґосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати: дивіться, це мій син, правда, він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу й кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в шістдесят років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені у своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами й поганими меблями щоранку викручують собі мізки в роздумах про те, чим би сьогодні зайнятися, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.


Як убити всіх | Біґ Мак. Перезавантаження | Buenos dias, Пако! ( Що я хотів сказати про Покальчука)



Loading...