home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Територіальні води її ванни

Анна-Марія сидить у власній ванні, по краї наповненій водою, напустила теплої води, сидить тепер, щось собі думає, здіймає рукою хвилі й слухає приймач, що звисає на шкіряній шворці якраз над густою піною; вона завжди так – прокинеться десь в обід, напустить води й плаває собі, як скумбрія, навіть телефон притягла до ванної, він у неї завжди мокрий, б’є струмом та іскрить, розмовляти з нею по телефону – задоволення невелике, вона постійно викрикує якісь прокляття, лається, коли її струмом б’є, але не замовкає. Зараз вона необережно повертається й з головою занурюється в густі непроглядні води, утрачаючи із зовнішнім світом будь-який зв’язок, лише рука зі слухавкою стримить над хвилями.

Час од часу вона спливає з глибини і, думаючи про життя, розглядає якусь деталь свого тіла, знизу вгору наприклад нігті на ногах, фарбовані рожевим лаком, мама з дитинства привчила її, югославську дівчинку, що потрібно завжди фарбувати нігті на руках і ногах: «Можеш не любити країну, у якій живеш, – говорила вона, – але нігті мають бути нафарбовані, інакше це буде з твого боку ще однією їм поступкою. У наш час, – додавала вона, – і в нашій країні це не так уже й мало, дитино моя, – фарбувати нігті на ногах, не забувай про це». Анна-Марія не забувала й змалку ходила з нафарбованими нігтями, чим вельми дивувала виховательок у дитячому садочку. У неї завжди були красиві акуратні стопи, і коли класі в третьому-четвертому її витягували на міські змагання з легкої атлетики, спортивні функціонери з міністерства, котрі мали спеціально наглядати за змаганнями, по кілька разів підходили до їхньої команди і з неприхованою упередженістю, себто поклавши на всі принципи олімпійського руху та фаєр плею й ігноруючи команди інших белградських шкіл, схилялися над Анною-Марією, схвильовано й дещо нервово мацали її кінцівки, мовляв, тут не болить? Питалися: «А тут? А вище?» – «Коли не давите – не болить», – відповідала дещо знічена дівчинка. «Бережи себе», – казали функціонери й витирали піт. «Ти наша надія», – додавали вони про щось своє. Анна-Марія берегла, проте спортсменкою так і не стала. Якось на тренуванні потягнувши ногу, пішла з великого спорту й позбавила функціонерів такої важливої для них, мабуть, штуки, як надія.

Зараз вона тішиться сама з себе, розглядає свої стопи з поперечними слідами від шкарпеток трохи вище від кісточок, адже на вулиці нині тепло й панчохи вона не носить. Сліди від шкарпеток їй не подобаються, вона ліниво підіймає ноги над водою й розглядає пофарбовані нігті. У цей час приймач починає шипіти, Анна-Марія підіймає ногу ще вище й легенько стукає нею по темному корпусу приймача, приймач раптом обривається зі шворки й ляпається просто у воду, боляче стукнувши Анну-Марію по литці. Анна-Марія лякається: «Чорт, – каже, – боляче як», – і дивиться, що там, із литкою. У неї там невеличкий і ледь помітний опік ще з дитинства, коли вони з друзями гралися в партизанів Тіто й робили якусь вибухову речовину в підвалах біля залізничного вокзалу, речовина жахливо смерділа, але всі терпіли, діти все ж таки, що ти їм скажеш. Анна-Марія завжди була в центрі уваги учнів і вчителів, тож, коли якийсь пришелепкуватий партизан необережно підірвав їхню вибухівку прямо в підвалі, не дивно, що вона опинилася зовсім поруч, себто в центрі, їй обпекло литку, батьки боялися, що опік залишиться, проте все швидко минулося й тепер уже нічого не було видно, хіба що волосся там майже не росло, тому не потрібно було її – цю литку – голити. Анна-Марія недовірливо торкнулася рукою вдареного місця і, виставивши ногу з води, обдивилася її ще раз.

Їй було двадцять із чимось років, усе, що могло сформуватися на її тілі, сформувалося, розвиватися вона почала швидко й завжди з цього користала, у неї вже в середніх класах була м’яка тьмяна шкіра й довгі повнуваті ноги, за що її всі й любили, як вона сама потім розповідала, перший секс у неї був теж у школі, тоді ж вона вперше закохалася, кохання було нещасливим, її обранець виявився гомосексуалістом, і Анна-Марія збиралася накласти на себе руки, знайшла батькову бритву й порізала ліве зап’ястя, відтоді в неї там шрам, але його також не видно.

Ще в молодших класах вона почала співати, ходила в хор, займалася в музичній школі, на неї спеціально приходили подивитися курсанти військової академії та просто випадкові збоченці. Вона була невисокого зросту й мала довге русяве волосся, уже коли вступила в університет, волосся підстригла, але співати не перестала, в університеті її запросили до справжнього хору, їхній керівник збирав фолк, який вони потім виконували, грошей це, звісно, не давало. На якийсь час після університету Анна-Марія влаштувалась офіціанткою в барі, але роки зо два тому їхні старі записи почули в Німеччині, попросили переслати фонограми, ще через рік у Берліні, на лейблі «Акула», що спеціалізується на ворлд-музиці, вийшов подвійний диск під пафосною назвою «Балканський блюз», там було кілька записів їхнього хору, диск був резонансний, в об’єднаній Європі дивувалися: дивися, ми їх бомбили-бомбили, а вони й далі співають, горді піонери Тіто, і їх запросили до Німеччини виступити на великому фолковому фестивалі, вони виступили, і половина з них, ясна річ, залишилися в Німеччині, але Анна-Марія встигла знайти у Відні якусь стипендію, вирішила далі вивчати фолк, приїхала, пожила кілька тижнів у гуртожитку, потім відшукала в місті давню приятельку своєї мами, та здала їй одну зі своїх квартир, і от Анна-Марія пережила у Відні зиму й успішно переживала весну, відвідувала час од часу якісь заняття, сумувала за Белградом, посилала мамі листівки та щодня, набравши повну ванну гарячої води, залазила туди й наспівувала фолк.

У кімнаті вогко й темно, над водою літають метелики, котрі невідомо як сюди потрапили, Анна-Марія виловлює врешті-решт з води свій приймач і викидає його на підлогу, мов мокру жабу. Метеликам, мабуть, жарко, Анні-Марії теж, але вилазити вона не збирається.

– Ну, що, – питаю я її, – чому ти мовчиш?

Я був одним із перших її знайомих у Відні. Власне, спочатку вона поселилась поряд зі мною, ми були сусідами, я допоміг їй оформити папери в банку й поліції, навіть годував її кілька днів бульйонами на спільній кухні, адже бабок у неї тоді не було й жерти вона теж нічого не мала, словом, ми друзі, у хорошому значенні цього слова, себто без сексу, без усієї цієї тягомотини, буває інколи й так, просто вона отака прибабахана, сидить собі у ванні, телефонує звідти – з ванної – своїм друзям, ось мені зателефонувала годину тому, попросила прийти, порадити, як їй далі бути, у неї, мовляв, серйозні проблеми.

Я, звичайно, приходжу, вона відкриває мені двері й біжить назад, уже звідти кричить мені «проходь, не стій там», я заходжу до ванної кімнати, сідаю на стілець і розглядаю метеликів над водою і розкислий загроблений приймач, що дохриплює собі на підлозі. Анна-Марія сидить по горло у воді, печально на мене дивиться, курить розмоклі цигарки й мовчить. І тут я її питаю:

– Ну, що, чому ти мовчиш?

– У мене проблеми, – починає вона й нервово затягується. – Вибач, звичайно, що я тебе витягла.

– Нічого. Вибач, що я не скидаю черевиків. У тебе тут вода.

– Так, вибач, тут приймач впав у воду.

– Хочеш, щоб я його відремонтував?

– Ні-ні, розумієш, у мене проблеми з твоїм знайомим.

– З яким таким знайомим?

– Ну, з твоїм компатріотом. З Аліком.

– А які з ним можуть бути проблеми?

– Він у мене закохався.

– Він же комп’ютерник, – чомусь сказав я.

– Ну, то й що – у мене не може закохатися комп’ютерник? – закашлялась Анна-Марія.

– Хороший комп’ютерник – ні. Вони егоцентричні, їм не до того.

– Значить, Алік – поганий комп’ютерник, – поважно сказала Анна-Марія.

– Він мій приятель, – заперечив я. – І земляк.

– Ви з ним поруч живете?

– Так. Наші міста поруч. П’ятсот кілометрів, розумієш?

– Він учора зателефонував і сказав, що кохає мене.

Що тепер робити?

З нею завжди такі проблеми, вона весь час скаржилася, їй то контролери в трамваї освідчуються, то старенькі панянки в опері, вона, зрештою, мила жінка, з наївним обличчям і гарними грудьми, ось і мій приятель Алік щось собі надумав, я їх, до речі, сам і познайомив зовсім недавно, ми сиділи в якомусь клубі, зібралися просто ввечері, сиділи, пили, вони з Аліком швидко набралися, почали щось співати, ну ось, а я тепер маю все це вислуховувати.

– Ну, – питаю, – а він тобі подобається?

– Не знаю, – говорить Анна-Марія, – у нас був секс, і мені не сподобалося.

– У вас був секс?

– Так, розумієш, я не надто й хотіла, але так сталося.

– І що?

– Ось про це я й хотіла з тобою поговорити. Розумієш, мені це не зовсім сподобалося.

– Це що – був твій перший секс?

– Ні, я про інше. Розумієш, він весь час ритмічно так дихав. Я його питаю «що ти робиш?», а він говорить, що відтягує, значить, свій оргазм і для цього намагається контролювати дихання.

– Цікаво, ніколи про таке не чув.

– Та почекай. Ну в нього дихання, окей. А мені, як ти думаєш, приємно?

– Не знаю, – чесно сказав я.

– Таке враження, – веде вона далі, – що займаєшся самбо. Тільки без одягу.

– Без одягу, мабуть, незручно.

– Що незручно?

– Ну, самбо займатись.

– Ось. І я не знаю, що мені тепер робити.

– А ти, – говорю я, – не пробувала йому сказати, аби не дихав?

– Ну, як я це зроблю? Що, я йому скажу: «Не дихай»?

У мене таке вперше.

– Слухай, – намагаюсь я її підтримати, – урешті-решт, Алік хороший хлопець. Комп’ютерник. Він тобі може яку-небудь програму зробити. Сайт.

– Мені не потрібен сайт, – Анна-Марія топить бичок у воді й одразу розкурює нову цигарку. – Я його боюся. Раптом він якийсь божевільний. У вашій країні там усі божевільні.

– Звичайно, – погоджуюсь я, – починаючи з президента.

– Слухай, ти маєш із ним поговорити, – тихо, майже пошепки каже вона. – Ти знаєш його, ти знаєш мене, він тебе послухає.

– І що я маю в нього спитати? Чому він контролює своє дихання?

– Ні, взагалі поговори з ним, чого він взагалі від мене хоче. Поговориш?

– Гаразд, – погоджуюсь я, – якось при нагоді обов’язково. Зачиниш за мною двері?

– Чекай, – кричить вона й хапає мене за руку, оббризкуючи теплою піною, – не йди. Ти маєш поговорити з ним просто тепер!

– Він що – під водою чи що?

– Він зараз прийде.

– Може, ти одягнешся?

– Ні-ні, я залишуся тут, тут мені спокійніше.

– Ага, – кажу, – головне пірнай глибше – там він тебе не дістане. У тебе пиво є?

– У мене є водка. Візьми на кухні.

На кухні справді є надпита пляшка горілки, але немає ніяких склянок, тільки чашки, на яких написано «З днем народження», я беру чашку, іду назад, наливаю Анні-Марії. «Ну, – кажу, – з днем народження!» Вона нервово випиває, закашлюється, утрачає рівновагу й іде на дно. У цей час у двері дзвонять. Я йду відчиняти.

До кімнати заходить Алік, тягнучи за собою, ніби важку рибальську сіть, ранкові голоси зі сходів і свій персональний запах комп’ютерника. Справжнього комп’ютерника завжди можна впізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати й неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом.

Алік тримає в руках шкільний помаранчевий наплічник і гризе китайську вермішель швидкого приготування.

Вермішель годилося б, мабуть, кинути в гарячу воду, проте Алік гризе її просто так, як гренадери в есесівських дивізіях гризли свої галети, займаючи влітку 41-го чергове напівсонне містечко на Східному фронті.

Алік вітається, говорить, що радий мене бачити. Пошепки додає, що це добре, що я тут, і починає захоплено переповідати якусь історію з побуту комп’ютерників, у якій усе тримається на регулярному вживанні малозрозумілого мені слова «процесор», і я подумки зауважую, що, коли протягом 10–15 секунд цього слова не вжито, розповідь утрачає динаміку й будь-яке логічне наповнення. Можливо, це тому, що я сприймаю її на слух, ось якби він міг усе це записати. «Я спочатку хотів усе це записати, – говорить Алік, – а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука».

Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор». Комп’ютерники – дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому різні позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус».

Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголовки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність.

Ще пару років тому, живучи в Києві й не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля.

Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало. Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода й далі лишалася солодкою. В іншому крані, на кухні, вода теж була солодкою. Алік злякався. На третій день вода знову була нормальною, але переляканий Алік уже вирішив кинути пити. Звільнився зі своєї кафедри, розсварився з шефом і записався на комп’ютерні курси. Уже за кілька місяців він складав кольорові графіки в хлібозаготівельній конторі, а за рік почав робити складні повноформатні сайти, переважно для західних фірм, які на цьому сильно наварювали, використовуючи своїх київських партнерів, скажімо, Аліка, як дешеву робочу силу й переводячи гроші за роботу на лівий рахунок, вельми економно.

Поза тим, Алік дотримувався здорового трибу життя, не пив, гриз насухо китайські розчинні сніданки, курив драп, запиваючи його фруктовим чаєм, а у вільний від роботи час займався комп’ютерною анімацією. Найглобальнішим його проектом була кількахвилинна мультиплікаційна притча про добрих лісових бобрів, технічно дещо незграбна, проте лірична й повчальна.

В Аліковій історії лісові бобри, які до цього славилися гнилістю натури та патологічним жлобством, раптом переживають якесь емоційне потрясіння й вирішують стати добрими.

Вони приходять до людей і розповідають про своє переродження. Після деяких вагань (3–4 секунди кольорової анімації) люди наважуються повірити лісовим бобрам і пускають їх до себе жити й працювати.

Тут годилося б чекати від лісових бобрів якої-небудь западляни, підступу, зумовленого генами й сумнівним минулим, а бач, ні – в Аліковій історії, чим вона мене й привабила, не було затертих поворотів сюжету, лісові бобри таки справді переродилися й почали брати активну участь у житті суспільства. Мало того, дехто з них, найпрацьовитіші чи що, досягли неабиякого успіху в бізнесі й повідкривали власні офіси з персональними секретарками, мені це місце (5–6 секунд) найбільше подобалося. Закінчувався фільм об’ємною вакханальною сценою (20–25 секунд разом із титрами) якогось бізнес-ланчу десь на лісовій галявині, щоправда, радше схожій на бейсбольне поле, де поряд із біснесменами-лісовими бобрами сиділи бізнесмени-люди й пили безалкогольні напої, заїдаючи їх чизбургерами.

Історію про добрих лісових бобрів Алік увіпхав як рекламний ролик до щойно закінченого сайту однієї норвезької фармацевтичної компанії. Норвежці анімаційний витвір київських партнерів помітили надто пізно, коли вже їхній сайт офіційно запрацював, мало того, його рейтинг несподівано почав стрімко рости, а на розробленому Аліком форумі паслося безліч відвідувачів, соціальну приналежність яких вирахувати було важко, але фармацевтикою вони цікавилися щонайменше, розводячись, зазвичай, про спіритизм, сектантство чи просто паранормальні явища. Підозри посилилися після того, як однієї ночі на форум влізли представники однієї анархістської організації й довго радилися про варіанти безкоштовних перельотів рейсами норвезьких авіаліній, відтак сайтом зацікавилася поліція. Фармацевти уважно переглянули власну сторінку й висунули київським партнерам офіційне звинувачення, що ті, мовляв, зробили з їхнього сайту ідеальну принаду для даунів, гомосексуалістів і червоних, тільки не для фармацевтів, що порядний фармацевт на такий сайт і носа не поткне та що за такі речі слід було б збити з них хороші бабки як компенсацію, але оскільки гроші переводилися напівлегально й за жодною документацією не проходили, то постраждалі фармацевти пропонували компромісний варіант: київські партнери мали вибачитися, переробити все швидко й безкоштовно, а головне – дати по голові тому, хто увіпхав на їхню фармацевтичну вотчину ролик про добрих лісових бобрів.

Був скандал, Аліка позбавили премії і вихідних, хотіли взагалі звільнити, а потім зважено вирішили: раз він сам увіпхав туди тих траханих бобрів, то хай сам їх звідти й витягує. Алік нервував, багато курив, пив свій фруктовий чай і печально дивився за вікна офісу. Несподівано для всіх, хто його знав, він подав документи на стажування у Віденському університеті й так само, як Анна-Марія, прибув до чужої країни в пошуках професійного поступу й фінансової стабільності. Ми з ним разом пили, часто ходили по барах, влаштовували кількаденні алкогольні запливи за буйки, і ось під час одного з таких запливів я і познайомив його з Анною-Марією. Тепер у них обох, схоже, були проблеми.

Поговоривши ще деякий час про процесор, Алік насторожився, бо Анни-Марії ніде не було. Він запитально подивився на мене.

– А, – кажу, – ти до Анни-Марії? Вона у ванні. Ходімо.

Алік недовірливо підійшов до дверей ванної. Озирнувся на мене.

– А ти, – питається, – що, теж туди підеш?

– Ну, звісно, – кажу я, – ми ж друзі.

– Справді?

– Ми друзі, друзі, – намагаюсь я його заспокоїти, – у нас дуже гарні стосунки. Я теж при ній миюсь.

Його це ще більш насторожує.

– Ну, жартую, – не витримую я, – припини.

Алік рішуче видихає повітря, контролює його все-таки, і відчиняє двері.

Анна-Марія бачить його перед собою і з переляку пірнає на дно. Алік швидко зачиняє двері.

– Слухай, – каже, – вона там гола.

– Хто?

– Анна-Марія.

– А, – говорю я після деякої паузи, – Анна-Марія так, гола. Вона миється, – пояснюю.

– Чому ти не сказав?

– Я казав.

– Ти не казав.

– Я казав. Гаразд, ходімо.

Я відчиняю двері й заходжу до ванної кімнати. Алік заходить слідом, вітається й не знає, де йому сісти. Анна-Марія вітається з ним і ніяково дивиться на мене. Я із задоволенням спостерігаю за Аліком: цікаво, де він сяде.

Алік топчеться на місці й не знає, як бути.

Гарна дуже ситуація виходить, я люблю такі речі, коли збирається якась компанія й усі поводяться як придурки, тоді розумієш, що ти не один такий, ось вони, очевидно, із симпатією ставляться одне до одного, у них навіть секс був, а однаково – не можуть спокійно й нормально порозумітися, обов’язково їм потрібно вчинити якусь байду, налити повну квартиру води, натягнути сюди комп’ютерних обрубків, божевільний світ, божевільна цивілізація, я б засумував, якби мені заборонили спілкуватися з моїми друзями.

– Сідай, Аліку, – кажу йому. – У нас є горілка. Будеш?

– У мене є шампанське, – говорить Алік.

– Ти що – завжди носиш з собою шампанське? – питаю я його.

Анна-Марія промовисто дивиться в мій бік.

– Ні, це я спеціально купив.

– А, ну покуштуймо.

Алік відкорковує своє шампанське, я приношу ще дві чашки «З днем народження», розливаю рештки горілки, ми випиваємо, потім я відразу ж наливаю в чашки шампанського і ми випиваємо знову. Западає мовчанка.

– Один мій знайомий художник, – починаю я, – любить говорити, що його від шампанського пучить.

– Як це? – не розуміє Анна-Марія.

– Ну, – говорю, – живіт у нього болить.

– А я зовсім не їм риб, – говорить Анна-Марія після паузи. – Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, – додає вона.

Усі знову замовкають. Мова – химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу й слухаю всілякі байки. Що зробити, щоб усе це скінчилося?

– Аліку, – кажу, – Анна-Марія мій друг, розумієш?

– Розумію.

– Вам потрібно поговорити, розумієш?

– Про що? – лякається Алік.

– Не знаю. Про що? – питаюсь я в Анни-Марії.

Вона нервово курить і ненависно дивиться на мене.

– Послухайте, друзі, – кажу, – я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам узагалі тут заважаю.

– Мені не заважаєш, – холодно говорить Анна-Марія.

– Мені теж, – додає Алік.

– Ну, добре, – погоджуюсь, – але вам усе одно потрібно поговорити. Аліку, вона хотіла тобі щось сказати.

– Неправда, – говорить Анна-Марія.

– Правда.

– Неправда.

– Правда, – говорю я.

– Увімкни голосніше приймач, – несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує й починає плакати.

Метелики злякано підіймаються вгору.

– Розумієш, – говорить вона сама до себе, – я завжди боялася лишатися вдома сама. У дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо, коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я й тепер дуже боюся сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія: я пішла на якусь виставу, виходячи, вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я й напилася. Приходжу додому, іду коридором, бачу – а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу й думаю – викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку.

– А потім що? – питається Алік.

– Потім захотіла до туалету, вирішила-таки відкрити.

Ну, відкрила.

– І що?

– Нічого.

– А світло?

– А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш?

– Так, – розгублено сказав Алік.

– Я піду краще горілки куплю, – кажу я.

– Чекай-чекай, не йди, – просить Анна-Марія, – Аліку, скажи йому.

– Так, справді, – говорить мені Алік, – не треба горілки.

– Знаєте, – додає раптом Анна-Марія, – я пригадала одну історію…

…Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, у що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх уже стільки пам’ятаю – цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями – річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоб нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти й слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування в цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами, спілкується зі мною в такий спосіб, а ігнорувати його – просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла. Я сиджу й слухаю Анну-Марію, слухаю, як вона нервово переповідає якусь плутану історію, як вона не витримує й починає голосно плакати й освідчується Алікові в коханні, Алік розчулено щось їй шепоче у відповідь, вона далі ридає, закриває обличчя руками, Алік схиляється над нею й починає її обіймати, вона теж обіймає його й далі плаче, метелики злякано літають над теплими водами, і я тихенько виходжу в коридор. Дивно, мені дуже подобається цей механізм, цей принцип, за яким усе й відбувається, добре зроблено, що тут скажеш, ось вони, наприклад, – тягалися цим материком, тягалися, разом із мільйонами інших громадян, з кимось жили, когось кидали, від когось тікали і таки зустрілися, бач, не розминулися, не загубили одне одного, зустрілися, наговорили купу дурниць, але все одно – їм добре, будуть собі далі говорити, розповідатимуть усілякі речі, потім, можливо, будуть кохатися. Можливо, навіть у воді. Як риби. Або тритони.


Баланеску-квартет | Біґ Мак. Перезавантаження | Порно



Loading...