home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Buenos dias, Пако!

(Що я хотів сказати про Покальчука)

«Buenos dias, Пако!» Це напис, вишкрябаний кимось із «Півнів» на стінці ліфта в його будинку на лівому березі. Там, де було його старе помешкання. Там, де, зрештою, були ми всі. Щоразу, оминувши при під’їзді чемних київських бабусь (які з ним завжди віталися) і підіймаючись до нього нагору, ти так чи інакше натикався поглядом на цей напис і повторював уже сам до себе: «Buenos dias. Доброго вечора, Пако».

Я з ним познайомився досить-таки пізно. До свого сорому мушу зізнатися, що довший час просто не знав про існування письменника Покальчука. Хоча! Далекого 1993 року мене, студента педагогічного інституту, направлено було на проходження літньої практики до одного з піонерських таборів десь у безкінечних полях Слобожанщини. Приїхали ми туди з моїм колегою-одногрупником за день до прибуття піонерів. Оцінили ситуацію. Ситуація не сподобалася – нам відверто бракувало педагогічного завзяття, аби нидіти серед цих боліт дві зміни з піонерськими загонами. Пішли в штаб, знайшли керівництво, почали домовлятися. Домовилися, що наступного дня ми звідси заберемося, лишивши їх усіх у спокої. Ночувати нас поклали в піонерській кімнаті. Спали ми на столі для гри в пінг-понг, кожен зі свого боку сітки. Уранці, вибираючись звідти, я потягнув із піонерської бібліотеки потріпану й списану дитячими шкідливими руками збірку оповідань Кортасара «Таємна зброя». У перекладі Юрка Покальчука. Тоді я не надав цьому особливого значення. Потім часто про це згадував.

Уперше я згадав ту свою крадену книгу в середині дев’яностих, після появи «Псів Святого Юра». Там, поміж добре відомих бубабістів, Герасим’юка з Римаруком та Медведя, був і малознаний мені Покальчук. В українській літературі й тепер небагато чого діється, а тоді, у дев’яності, поява нового літературного гурту, який би щось маніфестував і декларував, була подією, ясна річ, обговорюваною. Тож, коли взимку 97-го виникла ідея створення нової письменницької організації, зініційована великою мірою учасниками «Псів», усе це видавалося цілком закономірним та логічним. Тим більше, що передував утворенню цієї нової організації якийсь черговий з’їзд спілки письменників, під час якого «Пси» влаштовували демарші й виходи зі спілчанських лав. Новостворена організація мала бути в принципі певною відповіддю віджилим структурам. Я особисто членом спілки не був, тож і відповісти цим самим віджилим структурам мені особливо не було чого. Гадаю, що й багато інших письменників, котрі пристали на ідею нової організації, керувалися не так доцільністю структурувати та скеровувати письменницьке життя, як елементарним духом старої доброї солідарності та відчуттям приятельського ліктя, який (лікоть) відчуваєш, сидячи з друзями-поетами, сучасниками вічності, за одним столом десь у барі. Але так чи інакше в березні 97-го було створено Асоціацію українських письменників, і її першим президентом було обрано Юрка Покальчука. У той час його частіше називали не Пако, а Покаль, тоді ми й познайомилися. Пако-Покаль справляв двояке враження – з одного боку, він очолив цю химерну структуру, покликану щось змінити й усіх нас об’єднати, з іншого – я його зовсім не читав, а до письменників, яких не читав, ставлюся з недовірою. Тим більше, мені тоді видавалося, що він відверто примазувався до решти «Псів», яких я читав більш ніж уважно і яким, відповідно, довіряв. Юрко був керівником і намагався сподобатися. Ясна річ, коли хтось намагається тобі сподобатися, тобі, урешті-решт, це починає не подобатися. Одним словом, АУП постала й почалися суворі організаційні будні.

Насправді вже тепер розумію, що Юрко, попри те, що спілкувався з шаленою кількістю знайомих та приятелів, друзів мав не так багато. Багато хто не міг сприйняти його, відштовхуючись уже десь на першому етапі знайомства, не відчуваючи його. Зрештою, багато кого не сприймав він сам. Оскільки в спілкуванні людиною був щедрою, а в дружбі – вимогливою й по-дитячому ревнивою. У ньому загалом було багато дитячого, що мені страшенно подобалося. Хоча потрібен був час, аби все це розгледіти. Скажімо, потрібно було потрапити до нього додому.

Уперше я в нього опинився, здається, завдяки Юрку Андруховичу. Усе той-таки безкінечний 97-й. Юрко мав презентацію в Києві, у Будинку вчителя, а десь після презентації, глибокого вечора, ми з Юрком випадково перетнулися на платформі київської підземки. Він зупинився саме в Покальчука, котрий, як виявилося, того вечора прилетів із Греції. Разом ми до нього й поїхали. Покаль-Пако, наскільки пам’ятаю, гостям утішився. Навіть витягнув звідкись із шафи щойно привезену й уже заховану ним «Метаксу».

Квартира Покальчука заслуговує окремих добрих слів. Було це холостяцьке помешкання, легко занедбане й щедро заповнене книгами. Книги були всюди – у кімнаті, у коридорах, на кухні. Лежали вони в такому природному безладі, що, потрапивши сюди, ти відразу ж почувався затишно. Книги були дуже різні, пам’ятаю, що здивувався, побачивши там якесь ендеерівське, здається, видання Юркової прози. Як багато, виявляється, я про нього не знаю. Це подивування, до речі, час від часу поверталося – Пако справді змурував довкола себе цілу систему фільтрів, і, проходячи їх один за одним, ти мав невимовну розкіш – слухати безкінечні історії його життя, дізнаватися про неймовірні пригоди чи його стосунки з жінками (говорив він про це, слід зазначити, щиро й поважно, навіть якщо його й заносило іноді в особливу відвертість). Ще поміж книжок, пам’ятаю, стояв фотопортрет Че, що з урахуванням латиноамериканських слідів у «творчій та життєвій біографії» Юрка виглядало більш ніж природно. Потім, уже у двотисячних, під час помаранчевих подій, він довго носив футболку з Че, і, пам’ятаючи про той портрет поміж його книг, мені це зовсім не видавалося чимось тинейджерським.

Але повертаючись до Юркового помешкання. Коли випадало в нього ночувати, він видавав тобі зібгані простирадла й ти міг вибирати собі будь-який вільний шматок підлоги. Одним словом – мені подобалися побутові обставини життя першого президента АУП.

Утім, і сама діяльність цієї химерної структури попервах розгорталася доволі інтенсивно. Пако дивним чином поєднував у собі цілком тверезу практичність із цілковитою «поетичністю вдачі», як про неї люблять писати літературознавці – себто в гіршому значенні цього слова. Пізніше, коли вже знав Юрка значно краще, я завжди із подивом згадував ті перші місяці аупівської організаційної активності. Пако справді тоді домовлявся з якимись спонсорами, давав інтерв’ю, а сама організація виглядала цілком боєздатною. Того ж таки безкінечного й невичерпного 97-го ми з друзями влаштували приїзд АУП до Харкова. Пам’ятаю, що по дорозі від вокзалу до готелю таксівки погубилися, пробиваючись крізь снігову заметіль (в Андруховича є про це в «харківському» есеї). Коли я дістався-таки до готелю, знайшов Покальчука в номері. Той утомлено сидів на ліжку й цілком незлобиво вичитував мені, що потрібно, мовляв, було дати точну адресу готелю – і все було б зашибісь. На цьому й погодились. Юрко читав вірші, його «Те, що на споді» мало ось-ось з’явитися.

І вже наступного разу, у травні 99-го, Пако приїздив до Харкова саме як автор цієї «скандальної книги про секс», про яку тоді справді багато говорили. Юркові очевидно це подобалося, була це така дещо підліткова втіха й бажання бути в центрі уваги. У Пако це бажання не набувало якихось патологічних рис і здавалося симпатичним. Він дуже любив, коли йому говорили щось хороше, любив по-дитячому. І так само по-дитячому ображався, коли йому говорили щось таке, що йому не подобалося. Пам’ятаю, десь після якогось безкінечного вечора у львівській «Ляльці», після його довгих оповідей про свій музичний проект «Вогні великого міста», сказав йому, що, мовляв, Пако, ти ж тепер Поплавський української літератури. Він справедливо образився. Я натомість собі таких речей більше не дозволяв, оскільки побачив, як легко й по-справжньому він ображається на різну дурню.

Утім, повернімося до Харкова. У травні 99-го ми, знову ж таки з друзями, робили фестиваль із життєствердною назвою «Апокаліпсис почнеться звідси». АУП, як нескладно здогадатися, була серед співорганізаторів. Хоча, чесно кажучи, уся діяльність харківського осередку асоціації полягала в тому, що, роблячи ті чи інші вечори-виставки-концерти чи видаючи які-небудь книги-журнали-газети, ми не забували вставити туди лого АУП. Можливо, діяльність літорганізацій цим і повинна обмежуватися, не знаю. Пако приїхав до Харкова в джинсовій куртці, на шиї мав червону ковбойську хустку. Фестиваль вийшов доволі «угарним», не знаю, можливо, назва спрацювала. Особливою адекватністю не відрізнялися ні учасники, ні глядачі. Під час свого виступу Пако говорив переважно про секс, у нього тоді це була така тема – просувати тему сексуальності в літературі, підтримуючи, зокрема, читацький інтерес до того, що на споді. У залі під час виступу Юрка прокинувся один із місцевих художників і, зачувши про що мова, зухвало викрикнув: «Старий похабник!» Організатори, слід сказати, розгубилися. На відміну від Пако. Той, не скидаючи обертів, виголосив на адресу невідомого йому художника гнівну тираду, запропонувавши вийти поговорити, а коли художник знову заснув, Пако продовжив читати вірші, чим викликав стійкі симпатії глядацької аудиторії. Наступні два дні танцював у залі зі студентками, і загалом було видно, що апокаліпсис у такому його варіанті Пако цілком влаштовує. Ми з ним якось усе більше спілкувалися, він любив повторювати: «Ось як ти добре ввійшов до нашої компанії!» Але оскільки говорив це зазвичай у компаніях великих, галасливих і мало мені знайомих, то я намагався особливо цим не перейматися. Пако виявився надзвичайно цікавим і колоритним персонажем. Про нього говорилося в письменницьких компаніях, поза очі не надто схвально, в очі – значно прихильніше. Письменницьке середовище, зрештою, ніколи не вирізнялось особливою ґречністю, що тут говорити.

Узимку 2000-го відбувся другий з’їзд АУП, під час якого Пако склав повноваження президента цієї структури. Вікіпедія свідчить про це так: «З’їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарату й професійних менеджерів». Додати щось у цьому випадку складно – для мене особисто весь офісний апарат асоціації обмежувався помешканням Пако, а організаційна криза видавалася чимось на зразок корпоративної етики. Пако, за великим рахунком, тут ні до чого: мабуть, найменше чого потребують письменники в цій країні – то це письменницьких організацій. Хто б їх не очолював.

Сам Пако, пригадую, не надто переймався всіма цими перипетіями. Пам’ятаю, щойно після з’їзду, у березні, ми вітали у Франківську Юрка Андруховича з сорокаріччям. Було гучне строкате товариство, якоїсь миті за столом поруч із Пако присіли двоє представників місцевої влади в ділових костюмах. Пакові вони здалися солідними й підозрілими. Можливо, через костюми. Він сприйняв їх за якихось місцевих кримінальних авторитетів. Спробував увійти в довіру. Почав розповідати про себе. «Тема моєї творчості, – сказав, – секс. Пишу я здебільшого про секс. Себто сексу в моїх творах багато». Представники місцевої влади напружено слухали й мовчки кивали, не наважуючись перебити.

2000-го ж року Юрко отримав «державну посаду». Став членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Справа саме йшла до масових виступів проти Кучми, тож співпраця з подібною державною структурою сприймалася по-різному. Мистецькі середовища загалом люблять вираховувати серед ближніх своїх ступінь колабораціонізму. Підозрюю, Юркові теж доводилося багато чути з цього приводу. Сам він всіляко намагався дистанціюватися від «коридорів влади», хоч і змушений був так чи інакше дотримуватися певних правил гри. Розповів якось, що, коли їх представляли Кучмі, він, Пако, сказав йому щось на зразок: «Пане президенте, я вам довіряю». Ще в нього з’явився службовий автомобіль із водієм. Ми з цим водієм якось швидко знайшли спільну мову – той мав за плечима буремні кримінально-бізнесові 90-ті й охоче переповідав якісь дивовижні історії становлення в країні дикого капіталізму. Юрка він, слід зазначити, поважав. Зрештою, як і наступний його водій. Можу припустити, що поважати Юрка було нескладно, якщо ти його, звісно, добре знав.

Ага, ще про Кучму. Пам’ятаю, якогось теплого львівського вечора ми вибрідали кудись, чи то від «Дзиги» до «Ляльки», чи то навпаки, Пако брів попереду, тягнучи за собою валізу на колесах, що застрягала цими самими своїми колесами в ламаній бруківці середмістя. Ми з Міськом ішли за ним, був це якийсь пізній етап водіння кози, Пако вже був у гарному стані й гуморі, тож Місько час від часу набирав його зі свого телефону, але щойно Пако знаходив у кишені піджака мобільник, тут-таки обривав дзвінок. Юрко злився й нервував, не розуміючи, хто йому так наполегливо дзвонить о такій пізній порі. Ми поважно переконували, що дзвонить, очевидно, хтось від президента, інакше як можна турбувати людину серед ночі. Пако не те, щоби повірив, але насторожився й далі нервово хапався за слухавку. У якийсь момент не витримав і, натиснувши зелену кнопку, послав віртуального гаранта куди подалі. Усе-таки молодість – річ жорстока, думаю я тепер.

Він притягував до себе саме своїм поєднанням дорослого жорсткого життєвого досвіду з відвертою безпосередністю. У письменниках узагалі мало безпосередності, Пако в цьому плані був зовсім нетиповим «представником красного письменства». Він із серйозністю й фаховістю міг говорити як про тактику ведення партизанської війни де-небудь у Нікарагуа, так і про вартість послуг нікарагуанських проституток. Якось у нього все це виходило без цинізму та підлості. Легко купувався на лестощі й моментально впадав у щиру, хоч зазвичай і нетривалу лють. Одного разу, знову ж таки у Львові, десь неподалік тодішньої репетиційної бази «Півнів», ми надибали якийсь бар. Пако попросив кельнерку прибрати голосну музику, яка лунала. Попросив знайти якесь порядне радіо, скажімо, «Альтернативу». На що кельнерка холодно відповіла: «Ужасное радио», викликавши в Юрка приступ національного спротиву та обурення. Приступ цей так нічим і не завершився, навіть дописом у книгу скарг та пропозицій, що теж, як на мене, доволі показово.

Десь від початку двохтисячних Юрко все частіше друкувався в Харкові, то й спілкувалися ми з ним частіше. Він навіть знайшов у Харкові могилу свого діда. Ну, тут справа знову ж таки не лише в Пако – я помітив, що більшість українських письменників, приїжджаючи до Харкова, знаходять тут родичів. Земля така, можна сказати. Але так чи інакше, він справді приїздив сюди часто й охоче, тим більше – його тут завжди чекала купа друзів та знайомих.

Узимку 2004 нас із ним запросили на якесь дійство організації «Пора», яку ми так чи інакше підтримували на першому, дореволюційному етапі їхньої діяльності. Закінчилося це все якимось печальним розумінням того, що всіх нас, включно із хлопцями, яких не запросили, використовують як масовку, і що всі ці помаранчеві міністри, які тут переможно тусують, не мають нічого спільного ні з Че на Юрковій футболці, ні з тим, що ми в принципі підтримували й за що виступали. Ну, але таке.

2005–2006 ми особливо багато виступали разом, оскільки й друкувалися в одному видавництві. Та й виступати з ним було цікаво та приємно. Пако завжди мав цілий набір тостів, промов та історій, якими щедро розсипався в компаніях та перед аудиторією. Виступав він теж цікаво. Видно було, що йому це подобається, що він доволі ревниво й уважно слідкує за реакцією публіки, що помічає кожну гостру репліку і так само (якщо не більше) – кожен захоплений погляд. Він любив грати на публіку. Проте робив це знову ж таки настільки безпосередньо, що це зовсім не викликало відрази, скоріше розуміння – якщо людині це так важливо, краще їй підіграти.

Одного разу, під час презентації своїх «Хуліганів», він читав особливо пронизливий епізод, у якому його головний герой, хлопчик із колонії, співає пісню про Україну. Якось того разу все йшло добре, усе було так як треба, і всі це розуміли – і публіка, і сам Пако. Тож читав натхненно й піднесено, а якоїсь миті, у найбільш гострий момент, не втримався й пустив сльозу. І публіка сиділа зворушена й теж шморгала носами. І Пако це дуже чітко відчув. Тому наступного разу, під час наступної презентації, почав читати той самий уривок. Проте цього разу зорі були менш прихильними, атмосфера менш сприятливою, а публіка менш чутливою, тож нічого й не вийшло. Хоча Пако знову пустив сльозу. Але й сам розумів, що можна було цього не робити. Себто щоразу це було дійство і брати в ньому участь було неабиякою насолодою, хоч іноді й не без елементів садизму.

Особливо феєричним і колоритним був приїзд Юрка на перший фестиваль до Гуляй-Поля в серпні 2006-го. Пако пробив якогось алкогольного спонсора й привіз у багажнику своєї автівки спонсорський банер і два ящики якоїсь сивухи. Банер за домовленістю мав десь висіти. Пако, приїхавши, відразу ж пішов до штабного приміщення, присобачив банер на стінку й дістав свій портативний фотоапарат. Став під банером, попросив себе сфотографувати. Після чого сховав банер назад до багажника й пішов танцювати. Сивуха розійшлася десь до кінця другого фестивального дня.

Останні роки він був більш довірливий. Усе більше розповідав. Мені багато цих історій видавалися цікавішими за його книги. «Чому ти про це не напишеш?» – дивувався я. Він віджартовувався, але, зрештою, написав «Запаморочливий запах джунглів». Хоча багато речей так і не озвучив. За чим тепер можна лише шкодувати.

Це був чи не останній наш спільний виступ – він, я та Ірванець – у Луцьку восени 2007-го. Зранку ми сиділи в ресторанчику під Луцьким замком, Юрко піддав і весь якось розм’як, щось відкрилося в повітрі, і він почав розповідати про свій досвід роботи на Півночі. Якісь дивовижні історії про бригади шабашників і ресторани з музикою та коньяком, про кримінальні розбірки, про хутра, які вони перевозили кілька днів і спали на них, не випускаючи з рук зброї, оскільки боялися нападу. Ще цілі кілометри історій про жінок та керівництво, про великих поетів та партизанів, усе те, що він так і не встиг описати в книгах. Якийсь такий яскравий теплий спалах, до якого хочеться час від часу повертатися. Та й завершився той день героїчно – десь по обіді з’явився-таки Ірванець і вони з Юрком якось неймовірно швидко прикінчили першу пляшку «бехерівки». Я не пив, тож дивився на все це зачудовано. Вони сиділи один проти одного й по черзі здіймали склянки. «Я, – говорив Ірванець, – хочу випити за прекрасного прозаїка та перекладача, чудову людину Юрка Покальчука». Розчулений Пако змахував сльозу й говорив у відповідь: «А я, – казав, – хочу випити за неймовірного поета, фантастичну людину Сашка Ірванця». Тривало це міряння ліричними почуттями доволі довго. Після чого ми пішли на виступ. Уже на сцені вони обидвоє якось заспокоїлися й тихенько собі дрімали, а коли я ледь не побився з якимось читачем, котрий сидів у залі й голосно про щось кричав, Пако лише повторював: «Та ладно, – говорив, – заспокойся».

Він загалом любив усі ці застілля, компанії, людей, котрі вивалюються за твій стіл із повітря і зникають потім у нікуди. Любив бути в центрі компанії, любив керувати процесом. Весь час повторюючи: «Як ми оце тут добре сидимо». Причому, усе й зводилося не так до споживання алкоголю, скільки до театральності ситуації, до розмов, освідчень і заперечень, до п’яних перебільшень і дружнього захоплення, до єднання чоловіків навколо одного столу, до цього примарного крихкого порозуміння, яке хай і ненадовго, а з’являється. Підозрюю, йому цього бракувало в літературі. У літературі багато жовчі й комплексів. За столом більше щирості, навіть якщо ця щирість і нещира. Думаю, він і сам це розумів.

Пам’ятаю, як ми привалили до нього, уже на нове помешкання, великою компанією. І все це тривало якось безкінечно довго, я лишався в Юрка, усі решта були місцеві, тож Пако, бачачи, що розмова загальмовувала й ніхто вже ні на кого не звертає уваги, доволі динамічно (хоча й тактовно) всіх випровадив. А потім знову посадив мене за стіл. «У мене є особлива річ, – сказав. – Вони вже були п’яні, однаково б цього не відчули». І дістав звідкись якийсь неймовірний самогон і великий шматок сала, замотаний у полотно. «Це я своїм пацанам купив, – пояснив він про сало. – У колонію. Але ми з тобою теж трішки спробуємо».

Я їздив потім до Кременчуцької колонії, спілкувався з керівництвом, намагався продовжити спілкування з цими пацанами. Проте нічого не вийшло. Мабуть, для цього справді потрібно було бути Юрком, мати його серце.

Усі вже знали, що він хворіє, що справи погані. Хоча сам він ніколи, ясна річ, не скаржився. Я навіть брав у нього якісь його останні речі для барикадівського збірника. Він надіслав текст уже з лікарні, у тексті було купа помилок, схоже, йому просто важко було писати. Але писав.

А потім він помер.

У нього було дивне застигле обличчя, коли з ним прощалися. Як маска. Ця жовтава скутість усе ще зберігала його риси, проте зрозуміло було, що це вже не Пако, що це тінь, яка лишається нам ще на деякий час, аби потім цілковито зникнути.

Я себе й досі ловлю на думці, наскільки його не вистачає в усіх цих літературних обставинах. Настільки природно він виглядав на безкінечних презентаціях, фестивалях та слемах. Природно й доречно. А ось немає його – то й не надто цікаво стало повертатися на ті місця, де він бував. Скажімо, я довший час просто не заходив до «Купідона», оскільки все це так чи інакше нагадувало про Пако. Розумію, дещо пафосно звучить, але так і є. Пам’ятаю, під час якогось чергового фестивалю, ми прийшли туди якоюсь компанією молодих поетів. Було пізно, але всі хотіли читати вірші, як це й водиться серед молодих п’яних поетів. Я пішов попросив увімкнути мікрофон. Порадили подзвонити Покальчуку. «Алло?» – сказав Пако. Я розповів, у чому річ. «Ну, я вже в ліфті, нічим не допоможу», – відповів на це Юрко. Мікрофон нам так і не ввімкнули. Наступного ранку скаржусь йому, розповідаю про цей чортовий мікрофон. «О, – вигукує він обурено, – а що ж ти мені не подзвонив?»

Після його смерті в одному з харківських скверів на асфальті з’явився напис: «Не наступайте на любов». Думаю, йому б це сподобалося. Упевнений, що йому це сподобалося.


Вітольд, мої нічні кошмари | Біґ Мак. Перезавантаження | Втрати, які нас роблять щасливими



Loading...