home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Втрати, які нас роблять щасливими

Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитися – мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватися, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст.

Географія лише на перший погляд здається загадковою та невичерпною, насправді ж ти маєш набір карт, за якими можеш рухатися – з однієї країни до іншої, від одного міста до наступного. І коли тебе питають, чи є в тебе улюблені міста, ти відповідаєш, що так, є – це міста, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, у яких випадає зупинятися, як би тобі цього не хотілося.

Найцікавіше трапляється, коли приїздиш уперше. Будинки видаються заселеними духами й привидами, вулиці затоплені ранковим сонячним світлом, а в привокзальних туманах літають голоси локомотивів, ніби портові чайки. Чоловіки виглядають зосереджено й заклопотано, зате жінки ховають у своїх торбинках і кишенях камінці з морських узбереж та ключі від кімнат, де повітря пахне ніжністю й ризиком. І ти сходиш на перон, і оминаєш натовпи пасажирів, опиняючись серед невідомих будівель та незнайомих назв. Але вся ця легка оманливість і загадковість, заглибленість вуличних перспектив і таємнича волога паркових насаджень швидко минають, розчиняючись у повітрі. І варто тобі вдруге опинитися на тому самому вокзалі, як усе це відчуття радості й потрясіння кудись зникають, і все, що тобі лишається, – вуличні торговці й зачинені магазини, порожні бари й холодні жіночі погляди, за які намагаєшся зачепитися. Не варто повертатися до міст, які сподобалися тобі з першого погляду, оскільки завжди є небезпека дізнатися про них більше, аніж хотілося.

Безкінечна мандрівка народів, велике переселення, яке триває з кінця вісімдесятих до сьогодні, мені здається, воно всіх нас безнадійно змінює, зриваючи з місць і кидаючи в чорну пітьму транзитних зон. З чого все починається? Мабуть, усе починається з щемкої безкінечної непевності, яка примушує людину виїхати з міста, де вона народилася та виросла, кинути друзів і змінити обставини, примушує рухатися на захід, зупиняючись на вокзалах та готелях і вишукуючи місце, де їй буде добре й затишно і де ніщо не буде нагадувати їй про колишні втрати та образи. Непевність та відчуття несправедливості, яку можна легко виправити, почавши все спочатку – в іншій країні, з іншими умовами та іншими краєвидами. За останні десять років мені довелося бачити таку кількість емігрантів, що я міг би припустити, ніби вони складають якусь окрему спільноту, що знаходиться потойбіч географії, десь поміж складок кордонів та нейтральних вод, у тінистому цивілізаційному затінку, де дні перетікають тихо й повільно і єдиним бажанням є покинути ці місця, перетнути всі можливі перепони, опинившись у самому центрі життя, у самому його серці, так щоби це велике серцебиття оглушувало й п’янило.

І якщо ти є одним із цієї спільноти, якщо ти виріс серед них і лишаєшся з ними, більшість історій, які ти побачиш і почуєш і які потім сам зможеш переповідати, так чи інакше будуть пов’язані з мандрами й пересуваннями, нелегальними в’їздами до країни та неминучими депортаціями. Речі й події, імена й адреси, іграшки й одяг, квитанції та візитні картки складатимуться для тебе у великий емігрантський епос, у довгі історії терпіння й боротьби, зради та вірності, історії великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого. Я останнім часом бачив надто багато переселенців, дивно було б не розповісти саме про них.

Те, що вони несли в собі, те, що приховували й не показували, ті таємниці, що лежали в їхніх нагрудних кишенях та на дні їхніх шкіряних торб – їхня віра в те, що не все втрачено, що можна все зламати й відновити, їхня переконаність у кінцевому успіху, у позитивному результаті. Віра, що вела їх усі ці роки, примушуючи одружуватися і сваритися, брехати і сповідуватися, учити чужі мови і забувати свої. Мабуть, саме вона, ця віра, робила їхні серця твердими й невразливими, а очі – сухими й глибокими. Саме вона вказувала їм шлях через пустки Польщі та Угорщини, через містечка Румунії та Словаччини, кудись туди, до Берліна, звідки розходяться тисячі шляхів, тисячі залізничних маршрутів, кожен із яких закінчується солодкими берегами та тінистими пагорбами, приводячи до далеких омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитися й рушити, відмовитися від минулого й цілком покластися на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячись із-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які жертви ми йшли, аби їх досягнути.

Берлін, розібраний на складові, мов конструктор, і зібраний знову, подібний до кулі зі зміщеним центром ваги, позбавлений центру як такого, наділений кількома серцями й тисячею схованок. За останні дев’ять років мені довелося приїздити сюди зі сходу й заходу, з півночі та півдня. Мені траплялося прилітати на його летовища й сходити на його залізничні платформи, добиратися до нього автобусами та автостопом, проїздити через нього, не зупиняючись, і навпаки – застрягати в ньому на довгий час. Приїхавши сюди свого часу вперше, з друзями, у дивній компанії, з непевними намірами, я навряд чи міг передбачити, наскільки тривалими й заплутаними стануть ці стосунки з містом та його мешканцями.

Тоді, дев’ять років тому, мені легковажно здавалося, що я слідкую за його рухами, спостерігаю за життям його організмів, розумію їхню впорядкованість та масштабність.

Після того я десятки разів повертався сюди, поступово запам’ятовуючи назви вулиць та маршрути транспорту.

Але те дивне відчуття наближення, долучення й розуміння, яке було під час першого приїзду, воно кудись безнадійно зникло, і всі спроби відновити його були марними й непотрібними. Тому що неможливо відновити механізм появи у твоєму житті чогось важливого й неокресленого, примарного й не до кінця усвідомленого.

Найважливіші події трапляються спонтанно, їх неможливо запрограмувати й складно відтворити. Міська архітектура, потрапляючи вперше до нашого ока, лишається там назавжди, і міста запам’ятовуються нам такими, якими ми їх побачили вперше. Надалі цей чіткий обрис може хіба що розмиватися, доповнюватися необов’язковими деталями й зайвими лініями, нав’язливими повторами та варіаціями, які обтяжують пам’ять, роблячи її неповороткою та вразливою, ніби перевантажена баржа.

Лише час від часу трапляється побачити в очах новоприбулих подорожніх цей відблиск захвату й недовіри, безпомилково пізнаючи за рухами й ходою тих, хто потрапив сюди вперше. Щось подібне відчуваєш, пояснюючи випадковим перехожим, як проїхати з головного вокзалу в бік аеропорту або чим дістатися з одного кінця міста на інший. Адже в цих випадках справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємося зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність.

Ідеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.

На що можна піти, аби зорі над головою склалися в необхідну тобі чарівну комбінацію, відкривши всі шлюзи й запаливши для тебе терпким зеленим вогнем усі семафори від Чорного до Балтійського моря? Чи варті ці сумнівні виправи твого життя? Тисяча емігрантських переказів та оповідок стверджують, що варті. І не слід особливо торгуватися, оскільки йдеться не просто про подолання умовних бар’єрів, ідеться про тяжкі й виснажливі пошуки свого щастя, яке вони шукають, ніби загублених псів.

Вони рухалися крізь сніг і морок, вигадуючи сотні тисяч способів обдурити сторожу, вони вигадували механізми для перевезення своїх тіл через кордон, змінювали стать і політичні погляди, міняли відбитки пальців і колір волосся, наверталися до нових церков і одружувалися з померлими. Існує шалена кількість можливостей та варіантів, потрібно лише не боятися й вірити. Відсутність страху робить тебе невразливим для куль та ножів, віра робить тебе невидимим для митної служби, усе інше залежить від удачі й погодних умов. Сповнені своєї віри й позбавлені будь-якого страху, вони продавали меблі й купували біографії, викрадали паспорти й вставляли собі зайві золоті коронки, товаришували з найбільшими негідниками й відмовлялися від друзів дитинства. Вони знали, що головне – це зробити перший крок, найважливіше – це позбутися всього, розірвати стосунки з минулим, розпрощатися з усіма його тінями, не залишаючи за собою жодних доказів провини та причин для повернення. А вже позбувшись зайвого, залишившись сам на сам із порожнечею, з фінансовою безнадією та солодким безробіттям, вони могли рушити вперед, проходячи крізь вогонь, кригу й скляні двері супермаркетів.

Існує безліч способів, як потрапити туди, куди потрапити не можна. Потрапити туди можна, скажімо, потягом, адже, як відомо, усі потяги мають додаткові невидимі вагони, та навіть і у вагонах видимих, плацкартних та купейних, є темні нечутні зони, у яких можна розчинитися на довгий час. Можна ховатися на дахах і в тамбурах, у туалетах та купе для відпочинку провідників, удаючи з себе провідників на відпочинку. Можна загортатися ковдрами й матрацами, можна розчинятися серед прочан і туристів, серед дітей, музикантів і футбольних команд.

Ще можна йти пішки, не поспішаючи й не заходячи надто далеко. Оминати підводні міни, труїти прикордонних псів, замітати за собою сліди, дезорієнтувати розвідувальні літаки й пошукові групи. Мати при собі холодну зброю й гарячу їжу, запастися терпінням та картами місцевості, орієнтуючись на голоси «боїнгів», що летять у бік океану.

А ще можна потрапити туди, сховавшись під підлогу автобуса або загубившись серед вантажу авіалайнерів, або пірнувши в цистерну з нафтою, або закопавшись у торбу з одягом, або сівши на коліна до богоматері, чи лігши в домовину до небіжчика, чи ставши на голову поміж морожених коров’ячих туш, чи зависнувши в повітрі на час, доки будуть розбирати вагони в пошуках тютюну, чи розсіявшись на атоми, доки триватиме перевірка в терміналі, чи розчинившись у солоній морській воді, стати частиною Всесвіту й випасти тихим серпневим дощем на смарагдові паркові газони Європи. Існує велика кількість подібних історій, які закінчилися якщо й не щасливо, то принаймні повчально. При нагоді я спробую вам деякі з них розповісти.

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, усі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, уписуючи до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Усе найгірше буде потім, із часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється, як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємося посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримося з перехожими, братаємося з незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться.

Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна?

Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилося бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилося там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали, – усе лишилося на місці, нікуди не зникло і, сподіваюся, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилося там, і я не маю до всього цього жодного стосунку – ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами.

Час має таку здатність – робити тебе смішним, сентиментальним і всім задоволеним. Крім того, деяких друзів краще любити на відстані.

Ось ця родина, з якою випало познайомитися кілька років тому. Одна з сотні тисяч історій великого переміщення, один із безлічі епізодів хроніки протистояння й утечі. Це була дивна пара – вона була з бідної, проте чесної родини якихось тихих міських божевільних, її тато був романтиком та диваком, збирав пляшки й копав могили, а мама водила трамвай і вдома бувала рідко.

Сама вона закінчила школу й стояла, так би мовити, на порозі дорослого життя, не маючи особливого бажання цей поріг переступати. Жили вони у двох кімнатах великої комуналки, у центрі, у старому будинку, у якому час від часу гасло світло і з якого виселилися майже всі, навіть таргани. Але вони лишалися, ні на що особливо не сподіваючись. Вона познайомилася з ним під час літніх канікул, коли місто тонуло в зеленій траві, а трамваї на поворотах сипали в темінь золоті іскри. Він був на пару років за неї старший, тож відразу відчув відповідальність за цю дивну дівчинку, котра жила з такими прибацаними батьками. Сам він уже кілька місяців переховувався в друзів, косячи від служби в збройних силах республіки.

Їй у ньому подобалося, гадаю, саме це дитяче самовпевнене бажання уникнути проблем за рахунок повного їх, проблем, ігнорування. Батькам її він не подобався, їм хотілося б, аби їхня донька знайшла собі більш достойну партію, говорив її тато, перебираючи зібрані пляшки.

А зі своїми батьками він її взагалі не знайомив, говорив, що він син полку, тому краще обійтися без офіційних знайомств. Він приходив до неї, коли її тато вибирався кудись до найближчих скверів та парків, а мама водила трамвай сонячними вулицями міста. Вона кидала на підлогу залізничний матрац, притягнутий звідкись її старим, і вони довго кохалися, випробовуючи нове й досягаючи незнаного. Сонце жовтими густими плямами падало на тріскучий паркет, і меблі важко похитувалися в такт із їхнім невтомним рухом.

– Утечімо кудись?! – пропонувала вона.

– Добре, – легко погоджувався він. – Куди скажеш.

– А якщо в Америку?! – пропонувала вона.

– Добре, в Америку, так в Америку, – не заперечував він. – Тільки в мене паспорта немає.

Про паспорт він міг забути, будь-яка спроба легалізуватися й отримати документи відразу ж мала закінчитися для нього безрадісними лавами війська. А до війська він іти не хотів, тим більше тепер, коли вона чекала його щоранку у своїй гарячій від сонця квартирі, сидячи на великому нефарбованому підвіконні й гойдаючи в повітрі своїми довгими печальними ногами. Але хто може стримати тебе, якщо ти дуже захочеш поїхати?

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, які навіть не намагаєшся знову передивитися, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатися у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного – того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, у темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитися детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, яке ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитися. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічалися переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

– Добре було б потрапити до Берліна, – говорила вона.

– Угу, – погоджувався він.

– Ти повезеш мене туди?

– Звичайно.

– Точно?

– Я ж сказав, – відповідав він.

– Я б змогла знайти там собі якусь роботу, – пропонувала вона.

– Ні, – заперечував він. – Ти не будеш там працювати. У Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо всього. І в нашої дитини теж, – додавав він, подумавши.

Узимку її батьки зрозуміли, про що йдеться. Тато плакав, мама похмуро мовчала. Тато рішуче забороняв їй зустрічатися з цим дезертиром, мама хотіла влаштувати її в депо. Навесні, коли вже потрібно було народжувати, вони сказали батькам, що їдуть. Старі злякалися, але вони заспокоювали, говорили, що це найкращий варіант, що вони перетнуть Польщу й дістануться Берліна і що народжувати вона буде вже там, оскільки дитина, народжена в Берліні, це зовсім особлива дитина, вона наділена особливими правами та привілеями, у неї унікальні перспективи та можливості, і федеральний уряд обдаровує таку дитину пільгами та бонусами, і янголи літають у неї над головою, заплітаючи їй у волосся польові квіти. На що батьки сказали, що власноруч відведуть його до війська, якщо він не припинить морочити голову їхній божевільній доньці. А їй пообіцяли прокляття й зневагу, жодної допомоги й виправлення в заповіті не на її користь. Але їх це не зупинило. І вже в травні, коли ось-ось мали початися перейми й дитина серйозно ризикувала народитися не в Берліні, він таки пробив їм закордонні паспорти, і вони автобусом із кількома пересадками рушили на захід, уміло приховуючи її вагітність. І ось коли вони вже робили останню пересадку, безпосередньо до Берліна, коли все складалося найкращим чином і вони перебирали імена для малюка, узгодивши, що коли це буде хлопчик, то назвуть його Джорданом, а коли дівчинка – то ім’я в неї буде Перис, вона раптом відчула, що час настав.

– Почекай ще трішки, – благав він її, нервово визираючи у вікно автобуса, що мчав нічною польською трасою, – лише не народжуй до Берліна. Не позбавляй нашу дитину майбутнього.

– Добре-добре, – плакала вона, – я намагаюся.

– Незабаром буде Берлін, – заспокоював він її. – І все буде добре.

– Так, – погоджувалася вона, – все буде добре.

Народила вона в автобусі. Розгублені водії, не дотягнувши до польсько-німецького кордону якихось сто кілометрів, змушені були викликати поліцію, оскільки просто не знали, що поляки роблять у таких випадках.

Поліціянти відвезли молодих батьків до лікарні і вже там повідомили щасливе сімейство – тата, маму та їхню щойно народжену доньку Перис, що вони порушили візовий режим і тому так чи інакше мають повертатися на історичну батьківщину.

– Вибач, – плакала вона. – Це я в усьому винна. Це через мене ми нікуди не потрапимо.

– Нічого, мала, – заспокоював він, як міг. – Спробуємо зависнути тут. Тут теж добре – у лікарні є автомат із колою, поруч – аквапарк зі знижками. Головне, що ми любимо одне одного. А Перис, коли виросте, усе зрозуміє.

– Ні, – плакала вона далі, – я сама в усьому винна. Я втратила свій шанс. Я втратила свій Берлін, і що нам тепер робити – тут, серед такої кількості вагітних жінок?

Уранці він зателефонував її батькам. Слухавку взяв тато. Дізнавшись про народження онуки, він увесь захвилювався і, хлипаючи від розчулення, сказав, що вони з дружиною за ними сумують і побиваються по триденній розлуці, просять їх повернутися й пропонують забути все старе – і погане, і добре, тим більше, що нічого доброго вони й не пам’ятають. Тому що, додав, це все дурниці – і його дезертирство, і її незакінчена освіта, і те, що вони дали дитині таке дурнувате ім’я, головне, що вони – родина, а отже, мають бути разом, підтримуючи одне одного й допомагаючи одне одному, з тим щоби жити довго й щасливо, а потім померти, в один день і в одному ліжку – укінець заплутався старий і поклав слухавку.

Він пішов до своїх жінок і весело повідомив, що вони, усі разом, повертаються туди, де їх люблять і де на них чекають.

Доньку вони потім переназвали Анжелою.

І хоча минуло стільки часу, хоч він минає і далі, навіть не думаючи спинятися, я все одно повертаюся час від часу до всіх цих історій, які живуть своїм життям, незалежно від того, пам’ятає про них ще хтось, крім мене, чи ні.

Я люблю згадувати їх усі й переповідати про себе, чудово розуміючи, що ці історії давно й щасливо завершилися, що всі герої, згадані в них, недбало й безнадійно вигадані, і що під час їх вигадування постраждали всі, включно з оповідачем. Постраждали, але не відступилися від свого, твердо вірячи, що головне – це нічого не забути. Адже забуття – це найбільша зрада, якої тобі ніхто й ніколи не пробачить. Тому я тримаю в пам’яті їх усіх, згадую їхні імена та звички й час від часу повертаюся в ті міста, де небеса наповнені хмарами й кометами, і туман стоїть над ранковими вокзалами, а пероном ходять завжди юні й завжди замерзлі дівчатка, з ніжністю в серці й фруктовими карамельками в кишені.


Buenos dias, Пако! ( Що я хотів сказати про Покальчука) | Біґ Мак. Перезавантаження |



Loading...