home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Атлас автомобільних доріг України

– Дивись, – сказав водій, – це мотель. Тут вечорами проститутки стоять.

– І де вони потім діваються?

– Додому йдуть.

– Їх тут, мабуть, усі знають, місто невелике.

– Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою – ще не найгірший варіант.

Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла й перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу. Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитися й продертися до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи. Усе залежить від уміння вчасно зробити зупинку.

Мій друг Кристоф Лінг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу, щоразу закінчуються нічим – Кристоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням – мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, почекаймо, доки вони перестануть дихати, або принаймні прискоримо цей процес. Його можна зрозуміти: Кристоф із Відня – міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоб зняти розхуячену шахту, йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано – у східному напрямку.

Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі та, з певними труднощами, навіть у Німеччині (ясна річ – Східній Німеччині). Потрібно було рухатися далі на схід, оскільки, якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас – це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка й великі тибетські гори і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої.

Ми виїхали з Харкова близько другої ночі й уже на ранок угрузли в туман, у якому ховалася вся промислова інфраструктура й лежав увесь індастріел – і мертвий, і живий, і ненароджений, – весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, із його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, у яких сплять мертві водії, з його ріками, у яких світиться мул – чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, які до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, які риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж, як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно й зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, які, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше – розуміння тих відмінностей, які між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне – не відстань, яку ти долаєш, головне – відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитися від групових мандрівок або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, чи за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю.

Міністерство шляхів сполучення – тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості. На залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники. Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне – триматися подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, – вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених «фольксвагенів», розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна у водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, що сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті. Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом.

Уздовж ростовської траси із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, усе як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим. Проте чим далі на схід, тим печальнішими стають сопки, Кристоф пожвавлюється – у повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час, і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те, що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити.

Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий – до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатися й жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій. Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гидотою, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю.

Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, яку сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають у потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, – викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, які задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, точніше – це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.

Кристоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну. Видно, що саме за цим він сюди і приїхав: чим стіна аварійно небезпечніша, тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоч тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Кристоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами й раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, усе-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації – копатися серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму. Ми вибираємося врешті назад на трасу, Кристоф знімає наш відхід. Навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі.

Куди вони потім поділися? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневреність відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи й майбутнього, а відповідно – і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці й сейфи, столи й наочну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я й обгортали його жовтим папером. Окремо виносили рештки провізії, яка лишилася в їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати й кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибиралися на трасу, востаннє клаксонили й починали рухатися на схід – через великі тибетські гори, через безчасся й занепад, крізь морок і туман Східної України, щоб зупинитися коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості або в якому-небудь іншому населеному пункті.

У дитинстві міста видавалися мені зразком впорядкованості. Я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча й про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін – Східна Україна, хоч і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої – ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питалися перехожих, хоча ні – я, звісно, нікого не питався, просто намагався запам’ятати, коли саме і куди ми виїдемо.

Хоча з того всього в мене відклалася дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилося зістрибувати з кабін. Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув в автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялися якісь водойми, ріки, через які тяглися відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходилися автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого пального. Далі починалися вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками. Усе було на місці, усе це трималося довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді – у самому центрі міста, але так чи інакше відчувалося, що життя цих зарослих травою й засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів, а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно – яке життя може крутитися довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ – заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, яку ми з великим відривом вигравали, хоч наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувалися про існування правил, за якими велася ця гра.

Підшкірна присутність системи, що відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою. Це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити: мовляв, НАТО – ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалося на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, яка в певний момент сприймалася всіма нами – учнями четвертого класу – надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея – весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше – весь час про себе нагадує.

Мабуть, завдяки своєму батькові спогади із дитинства в мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, утім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина й мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту, – ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі – однаково це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому – нізвідки і в нікуди, рух заради руху й простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, щоб говорити про них між собою. Їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але, придивившись уважно, починаєш їх пізнавати: брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку – спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам неправильний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру й намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару й став схожий на Кастро, я маю на увазі – політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює, і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук – гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька й котрий до цієї історії не має жодного стосунку; начальник охорони цементного заводу – погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, урешті обламався, я б хотів вірити, що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушники, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого, на радощах устигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя – у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі – шахта закрилася, вони залишилися, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій уже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, із зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, у сухій траві й на берегах пересохлих водойм, у багажниках автомобілів і вікнах електричок, у супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, у кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, у гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто й за його кермом – драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, яка не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи й ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно й аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою й недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

У кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, усі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, які вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території – країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривалися просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, яка викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити – що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималася мого досвіду, усе, що знаходилося поза межею особисто пережитого, уявлялося мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами – пласкі поверхні Східної України, які дозволяють тобі роззиратися на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ – я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого – майже все.

Тому речі, які особисто не переживалися, не викликали в мене аж такого інтересу, територія, яка знаходилася поза межами баченого, не вміщалася в межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно.

Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо – справжнє життя було поруч, і його потрібно було проживати.

Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти й познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на якій мені довелося. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно, те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до якого мені, за великим рахунком, немає справи.

В атласі було вказане головне – були зазначені контури, які ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я б не порівнював її з Біблією – Біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувалися географічні карти, проте географія ця не стосувалася тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тому, що, користуючись Біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тому, що подібні назви там просто не зустрічалися. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс.

Дивовижне відчуття насправді – розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла й розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти – ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, у якій ти живеш: скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся, скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалося й скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.

Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоб мене ламали руїни й занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно, це просто відмінності в життєвих пріоритетах – когось цікавить жива економіка, когось – мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча б з огляду на те, що вони й надалі лишалися на своїй території – робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетравити найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із одного кінця країни в інший, не відпускаючи надто далеко й не даючи зупинитися.

Нам лишалося виїхати звідси, вихопивши з довколишнього повітря відбитки ландшафту, чорно-білий індастріел, який, попри свою застиглість, не видається аж таким мертвим. При перетині тієї самої відстані щоразу спрацьовують ті самі рецептори, ти ніби відновлюєш бортові записи, що з часом стираються і тьмяніють, тому бажано час від часу їх поновлювати. Усе це вкладається в певний каталог – ти фіксуєш і позначаєш для себе кожен поворот, кожну автостоянку, придорожні будівлі, назви містечок, розташування патрульних постів, відстані між заправками й барами, ціни на заправках і в барах, графік роботи заправщиків і проституток, котрих тут усі знають, кожну розбиту фуру з вивернутим догори нутром, кожного стопщика на перехресті, кожну похоронну процесію, яку не можна обганяти, так що складається враження, ніби ти постійно рухаєшся за похоронною процесією, не маючи змоги обігнати її й подивитися, що насправді починається там, де закінчується життя.

Наступного разу ми з ним бачилися на вокзалі, я завис на кілька годин, чекаючи потяга, зателефонував Кристофу, він прийшов і почав розповідати.

– Гарний проект виходить. Особливо ці об’єкти з Донбасу. Напишеш щось про це?

– Про поїздку? – перепитав я.

– Ні, саме про мертвий індастріел, не про поїздку.

– Спробую, – сказав я. – Хоча мені цікавіше було б написати загалом про поїздку.

– Ні, – виправдовуючись, наполягав Кристоф, – мене цікавить мертвий індастріел.

– Добре, – погодився я. – Чому б і ні. Про індастріел так про індастріел. Знаєш, я люблю туди їздити. Справа навіть не в індастріелі. Хоча в індастріелі, мабуть, теж.

– Так. Там дуже здорово.

– Шкода, що ти знімаєш лише мертві об’єкти. Для мене набагато цікавішою була сама дорога.

– Мертві об’єкти мають одну перевагу: померши, вони не повторюються.

– Дорога теж має одну велику перевагу.

– Яку саме?

– Нею завжди можна проїхати ще раз.


Порно | Біґ Мак. Перезавантаження | cледующая глава



Loading...