home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ПОШИТИЙ У ДУРНІ


От і кінець. Довжелезний шлях страждання й жаху пройшов Суб’єнков, прямуючи, як той голуб поштовий додому, до європейських столиць. І ось тут, у російській Америці, далі, ніж будь-коли від його мети, шлях цей урвався. Суб’єнков сидів на снігу із зв’язаними назад руками і чекав, коли його візьмуть на муки. Вій невідривно вдивлявся в здоровенного козака, що лежав долілиць на снігу, стогнучи з болю. Чоловіки вже відкатували цього велетня і передали його в жіночі руки. А що жінки диявольською жорстокістю перевершили чоловіків — про це свідчили зойки жертви.

Суб’єнков дивився на все і аж здригався. Смерть його не жахала. Надто часто наражався він на небезпеку на цьому виснажливому шляху від Варшави до Нулато, щоб здригатись перед звичайною смертю. Але катування ображало йому душу, і не тим, що доведеться зазнати мук: прикро було уявляти те ганебне видовище, коли він, скорчившись із болю, проситиме, благатиме, молитиме так само, як Здоровило Іван та інші, котрі вмирали раніше нього. Це було огидно. Зустріти смерть мужньо, не втративши людської подоби, з усмішкою і жартом на устах — це було б достойно! А стеряти владу над собою, коли дух твій переможений муками тіла, верещати й звиватися, як мавпа, геть отваринитись — ось що жахливо!

Ніякої надії на порятунок не було. Від самого початку, коли йому запала в серце жагуча мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках долі. І від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хирних суденцях мисливців за хутром — доля вела його до цього кінця. Певно, ще при створенні світу йому визначено саме цей кінець, йому, нікому витонченому й чутливому, з оголеними нервами, йому — мрійникові, поетові, художникові. Ще й не встиг він народитись, як уже суджено цьому тремтливому клубку нервів, що становив його єство, жити серед звірячої кричущої жорстокості і померти в цій далекій країні полярної ночі, в глухому закутні на самому краю світу.

Він зітхнув. Так, отож це перед ним Здоровило Іван — велетень, залізна людина без нервів, козак, що став морським розбійником, флегматичний, як віл, з такою примітивною нервовою системою, що фізичний біль був для нього не більш як лоскіт. Гай-гай, а ці нулатські індіяни знайшли-таки у Здоровила Івана нерви і доскіпалися аж до щирця його тремтливої душі. Вони таки домоглися свого. Годі й збагнути, як може людина ще жити, стільки витерпівши. Здоровило Іван дорого розплачувався за примітивність своєї нервової системи. Його Катовано вдвічі довше від інших.

Суб’єнков відчував, що більше не годен дивитись на козакові муки. Чого Іван не вмирає? Можна збожеволіти, якщо не припиниться цей нестямний крик. Та коли крик припиниться, надійде його черга. Онде Якага тільки й чекає на це, шкіриться, заздалегідь смакуючи його муки, — той самий Якага, якого він оце тільки минулого тижня вигнав з форту, шмагонувши батогом по обличчю. Якага вже потурбується про нього. Якага запевно приберіг для нього найвигадливіші тортури, найвитонченіші муки. О! Либонь, добре допекли, що Іван так закричав! Жінки, що понахилялись над ним, нараз розступилися, регочучи й плескаючи в долоні. Суб’єнков побачив, яке жахіття вони заподіяли козакові, і зайшовся істеричним сміхом. Індіяни глянули на нього в подиві, що він такий сміхотун. Та Суб’єнков не міг спинитись.

Ні, це нікуди не годиться. Він узяв себе в руки, і спазматичні корчі поволі вщухли. Він силкувався думати про щось інше, хоча б от про своє минуле життя. В уяві постали батько й мати, маленький плямистий поні, гувернер-француз, що навчав його танців і якось потайки приніс йому старий, пошарпаний том Вольтера. Знову він бачив Париж, похмурий Лондон, веселий Відень і Рим. І знову перед ним постав гурток відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні у Варшаві. Отут-то й почався його довгий шлях. Що ж, він їх усіх пережив. Один по одному, починаючи під тих двох, страчених у Санкт-Петербурзі, в пам’яті спливали загиблі сміливці. Ось одного забив на смерть тюремник, а там десь другий упав на закривавленому шляху заслання, де вони йшли довгі місяці, де їх били, де знущалися з них козаки-конвоїри. І скрізь була жорстокість, дика, звіряча жорстокість. Вони мерли — від пропасниці, в копальнях, під батогами. Останні двоє загинули вже пісні втечі, в сутичці з козаками, і тільки сам він добувся до Камчатки, забрав у якогось мандрівника документи й гроші і залишив його помирати на снігу.

Сама лише жорстокість. Усі ці роки душею він жив у минулому — в майстернях художників, у театрах, на великосвітських прийомах, а навколо лютувала жорстокість. Він купував своє життя ціною крові. Всі вбивали. І він убив того мандрівника заради паспорта. Він довів, на що здатний, коли одного й того ж дня бився на дуелі з двома російськими офіцерами. Він мусив якось показати себе, щоб здобути гідне місце поміж мисливців за хутром. Він мусив завоювати собі це місце. Позаду лежала довга, у тисячу років, дорога через увесь Сибір і Росію. Тим шляхом тікати не можна. Його шлях тільки вперед — через похмуре крижане Берінгове море до Аляски, шлях гід дикунства до ще лютішого дикунства. На вражених цингою суденцях мисливців за хутром, без харчів і без води, змагаючись із безупинними штормами цього бурхливого моря, люди просто звіріли. Тричі він відпливав на схід із Камчатки. І тричі, після неймовірних злигоднів і страждань, повертався назад разом з тими, хто вижив. Тікати не було куди, а повертати на той шлях, що його привів сюди, він не міг: там читали на нього копальні та батоги.

І знову, вчетверте й востаннє, відплив він на схід. Він вирушив з тими, що перші знайшли казкові Котикові острови, але не вернувся з ними ділити цінне хутро та брати участь у диких камчатських оргіях. Він заприсягся ніколи не вертатись назад. Бо знав, що треба йти вперед, коли хочеш дістатися до милих серцеві європейських столиць. Отож він переходив з корабля на корабель і так і лишився в цих незнаних північних краях. Товаришами його були слов'яни-мисливці, росіяни-шукачі пригод, монголи, татари й сибірські тубільці; кров’ю торували вони собі шлях серед дикунів цього нового світу. Воші вирізали цілі селища, коли місцева людність відмовлялася платити їм данину хутром, а їх, у свою чергу, вирізали команди інших кораблів. З усієї їхньої зграї зосталися живі тільки Суб’єнков та один фіни. У голоді й самоті перебули воші зиму на одному з безлюдних Алеутських островів, а навесні їх урятував якийсь корабель мисливців за хутром — таке щастя трапляється раз на тисячу випадків.

Та завжди його оточувала страшенна дикість. Переходячи з корабля на корабель і вперто відмовляючись вертатися назад, він потрапив, нарешті, на судно, що прямувало на південь. Уздовж надбережжя Аляски їм траплялися самі лише тичби дикунів. Кожну спробу об’якоритися серед навислого громаддя островів чи біля похмурих скель материка підстерігав бій або шторм. То буря накидалася на них, загрожуючи суднові руїною, а то підпливали бойові каное тубільців з войовничо розмальованими обличчями, щоб звідати на собі криваву силу піратських рушниць. Усе далі на південь пливли вони вздовж берега до легендою повитої Каліфорнії. Подейкували, ніби там є іспанці-шукачі пригод, що пробилися туди з Мехіко. З тими іспанцями в’язалися його надії. Тільки б добутись до них, а далі вже буде легко: за рік або й два — раніш чи пізніш, хіба це важить? — але він добереться до Мехіко, потім на корабель — і він у Європі. Та іспанців вони не спіткали. Знову й знову наражалися вони на ту ж саму неприступну стіну дикості. Тубільці надбережжя, войовничо розмальовані, гнали їх геть від берегів. Нарешті, коли одного їхнього човна було відрізано й усіх на ньому перебито, каштан облишив пошуки і рушив назад на північ.

Минали роки. Суб’єнков працював у Тебенкова, коли будували Михайлівський редут. Два роки він провів у долині Кускоквіму, і двічі влітку, в червні, пощастило йому побувати при вході до протоки Коцебу, де о цій порі збиралися тубільні племена для обмінної торгівлі. Тут можна було знайти шкури плямистих оленів із Сибіру, слонову кістку з островів Діомеда, моржові шкури з берегів Льодовитого океану, якісь дивовижні кам’яні світильники, що переходили від плем’я до плем’я, бозна-звідки взявшися; а ще якось трапився мисливський ніж англійського виробу. Суб’єнков знав, що тут справжня школа, де можна вивчати географію. Тут-бо він здибав ескімосів з Нортонової протоки, з островів Кінг та Святого Лаврентія, з мису Принца Уельського і з мису Барроу. Ці місцевості мали тут інші назви, а відстані мірялися днями дороги до них.

Тубільці збиралися сюди торгувати з просторого краю.

Й кам’яні світильники й сталевий ніж, не раз міняючи власника, примандрували ще й з дальших країв. Суб’єнков залякував, підлещувався, підкуповував. Кожного прибульця здалеку або з чужого плем’я приводжено до нього. Нони розповідали йому про силу неймовірних небезпек, про диких звірів та ворожі племена, про непрохідні ліси й височенні гірські хребти. Та найцікавіші для нього були чутки й оповіді про білошкірих людей з блакитними очима і і ясним волоссям, які билися, немов чорти, і все шукали хутра. Вони жили на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Сюди про них доходив тільки поголос.

Тяжка то була школа. Спробуйте-но як слід вивчити географію за допомогою незрозумілих говірок від людей, в темному мозку яких факти переплуталися з вигадками, від людей, що відстані міряли ночівлями — величиною змінною залежно від труднощів переходу. Та нарешті Суб’єнков почув те, що піднесло його на дусі. На сході є велика річка, де живуть ті блакитноокі люди. Річку ту звано Юконом. На південь від Михайлівського редуту в море впадає інша велика річка, що її росіяни знали як Квікпак. Чутки мовили, що то одна й та сама річка.

Суб’єнков повернувся на Михайлівський редут. Цілий рік вій домагався експедиції вгору по Квікпаку. Тоді з’явився Малаков, російський метис, і очолив буйну зграю найвідчайдушніших і найжорстокіших авантурників, які будь-коли припливали сюди з Камчатки. Суб’єнков був у нього за помічника. Вони пробилися через лабіринт великої дельти Квікпаку, минули перші невисокі горби північного берега і в обтягнутих шкірою каное, вщерть навантажених різним крамом та припасами, насилу змагали п’ятивузлову течію річки, глибочезне річище якої то звужувалося до двох, то розширювалося до десяти миль. Малаков вирішив збудувати форт у Нулато. Суб’єнков спершу наполягав пливти далі, але потім примирився з Нулато. Насувалася довга зима, краще було перечекати. Тільки настане літо й зійде крига, він зникне, піде проти течії Квікпаку і пробиватиметься до постів Компанії Гудзонової затоки. До Малакова ніколи не доходили чутки, що Квікпак — це Юкон, а Суб’єнков не казав йому про це.

Почали будувати форт. Працювали з примусу індіяни. Дерев’яні стіни з колод виростали під зітхання і стогін нулатців. По їхніх спинах гуляв батіг, і тримала той батіг залізна рука морських розбійників. Декотрі індіяни втекли, і коли їх зловили, то привели назад, поклали перед фортом, і тут вони разом з усім племенем спізнали на собі дієвість шмаганини. Двоє померли під батогами, інші скалічіли на все життя, а решта взяли науку до серця і більше не тікали. Сніг випав до того, як скінчили будувати форт, і надійшла пора добувати хутро. Тяжку данину було накладено на плем’я. Стусани сипалися й батоги гуляли безперестанку, а щоб данину сплачувано, жінок та дітей тримали як заручників і поводилися з ними так жорстоко, як тільки мисливці за хутром здатні.

Авжеж, тоді сіяли кров, а тепер настали жнива. Форт згорів дощенту. При зловісному світлі пожежі половину зграї було вирізано. Другу половину закатовано до смерті. Тільки Суб’єнков лишився, вірніше Суб’єнков і Здоровило Іван, якщо те створіння, що стогнало й вищало там на снігу, можна було назвати Здоровилом Іваном. Суб’єнков спіймав на собі зловтішну посмішку Якаги. Йому нічого закинути Яказі — слід від батога й досі ще у того на обличчі. Зрештою Суб’єнков і не збирався гудити його, але осоружна була йому гадка про те, що з ним зробить Якага. Він хотів був просити Макамука, головного ватага, але здоровий глузд перекопав його, що то марна річ. Тоді ще спало йому на думку розірвати пута і вмерти в боротьбі. Такий кінець був би швидкий. Але він не міг їх розірвати. Ремінці з оленячої шкіри занадто міцні. Міркуючи і так і сяк, доглупався він до іншого. Він зробив знак Макамукові, щоб привели перекладача, котрий знає надбережну говірку.

— О Макамуче, — сказав Суб’єнков. — Я не збираюся помирати. Я велика людина, і дурний би я був, щоб помирати. Ні, я не помру. Я ж зовсім не такий, як оте падло.

Він глянув на жалюгідне створіння, що колись було Здоровилом Іваном, і зневажливо копнув його ногою.

— Я занадто мудрий, щоб помирати. Слухай-но, я знаю чудовне зілля. Тільки я один знаю це зілля. Отож я й не збираюся помирати, а хочу помінятися цим зіллям з тобою.

— Що це за зілля? — спитав Макамук.

— Це чудодійне зілля.

Суб’єнков завагався на хвилину, ніби міркуючи, чи варто виявляти свою таємницю.

— Я скажу тобі. Якщо трохи цього зілля втерти в шкіру, то вона зробиться така тверда, як камінь, і така міцна, як залізо, так що ніяка гостра зброя не зможе її розрубати. Найсильніший удар нічого їй не зробить. Кістяний ніж для неї однак, що грудка глею, від неї відскочить навіть залізні ножі, які ми вам привезли. Що ти даси мені за таємницю цього зілля?

— Я подарую тобі життя, — відповів Макамук через перекладача.

Суб’єнков презирливо засміявся.

— І ти будеш рабом у моєму домі аж до самої смерті.

Поляк засміявся ще презирливіше.

— Розв’яжіть мені руки й ноги, і тоді поговоримо, — сказав він.

Ватаг зробив знак, і коли Суб’єнкова звільнили від пут, піп скрутив цигарку й запалив.

— Ти верзеш дурниці,— сказав Макамук. — Нема такого зілля. Не може бути. Гостре лезо дужче за якесь там зілля.

Ватагові не вірилось, а проте він вагався. Він бачив не одну диявольську штуку цих мисливців за хутром, тим-то й не міг дуже вже не йняти віри.

— Я подарую тобі життя, і ти не будеш рабом, — сказав він.

— Цього замало.

Суб’єнков грав свою роль так спокійно, наче торгував ся за лисячу шкуру.

— Це чудодійне зілля. Воно не раз рятувало мені життя. Я хочу санки й собак, і щоб шестеро твоїх мисливців проводжали мене річкою вниз і охороняли мене аж до останньої ночівлі перед Михайлівським редутом.

— Ти мусиш жити тут і навчити нас усіх цих диявольських штук, — була відповідь.

Суб’єнков мовчки знизав плечима. Він випускав дим з цигарки в морозяне повітря і з цікавістю розглядав то, що лишилося від козака-велетня.

— А цей шрам! — раптом сказав Макамук, показуючи на шию поляка, де виразно синів рубець від ножа, знак по одній камчатській бійці.— Твоє зілля погане. Гостре лезо дужче за зілля.

— Цей удар зробила дуже сильна людина. — Суб’єнков напружено думав. — Дужча за тебе, дужча за найдужчого з твоїх мисливців, дужча, ніж він.

І знову носаком мокасина він копнув козака — жахливе

видовище, бо хоч Іван був непритомний, проте його пошматоване, знівечене тіло вперто чіплялося за життя.

— Тоді зілля було заслабе. В тих місцях не знайшлося потрібних ягід, а у ваших краях, я знаю, їх багато. Тут зілля буде сильніше.

— Я дозволю тобі піти вниз річкою, — сказав Макамук, — і дам тобі санки й собак, і шістьох мисливців, щоб охороняли тебе.

— Ти надто довго думаєш, — холодно відказав Суб’єнков. — Ти образив моє зілля тим, що не одразу пристав на мої умови. Отож тепер я вимагаю більшого. Я хочу сотню бобрових шкур (Макамук ошкірився глузливо). Я хочу сто фунтів сушеної риби (Макамук кивнув головою — риби вони мали багато, і вона була дешева). Я хочу двоє санок — одні для себе, а другі для мого хутра та риби. І мою рушницю хай повернуть мені. Якщо тобі не подобається ціна, то за часину вона стане ще вища.

Якага прошепотів щось ватагові.

— А як я знатиму, що твоє зілля — справжнє зілля? — спитав Макамук.

— Це дуже легко. Спершу я піду до лісу…

Якага знову прошепотів щось Макамукові, і той підозріло закивав головою.

— Ти можеш послати зі мною двадцять мисливців, — вів далі Суб’єнков. — Бачиш, я мушу знайти ягоди й коріння, з яких вариться це зілля. Потім ти поставиш отут двоє санок, наладуєш їх рибою та бобровими шкурами, покладеш рушницю та придаси шістьох мисливців, що підуть зі мною, а як усе буде готове, я натру зіллям шию і покладу голову он на ту колоду. І тоді найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру й рубоне тричі мене по шиї. Ти сам можеш тричі вдарити.

Макамук стояв, роззявивши рота, вражений цим останнім і найдивовижнішим чудом мисливців за хутром.

— Але слухай, — поспішив додати поляк, — перед кожним ударом я повинен знову намастити зіллям шию. Сокира важка й гостра, і я не хочу, щоб сталася якась помилка.

— Все, що ти просиш, буде твоє,— поспішаючи дати згоду, вигукнув Макамук. — Готуй своє зілля.

Суб’єнков приховав свою радість. Він вів одчайдушну гру, і похибок тут не повинно бути. Він сказав погордливо:

Ти довго зволікав. Моє зілля ображене. Щоб спокутувати цю образу, ти мусиш віддати мені свою дочку.

І він показав на дівчину — бідолашне створіння, косе на одне око, та ще й зуби в неї випиналися, як у вовка. Макамук розсердився, але поляк спокійнісінько скрутив і запалив ще одну цигарку.

— Поспішай, — погрожував він. — Якщо будеш вагатися, я вимагатиму ще більше.

Запанувала тиша; похмурий північний краєвид поволі зник йому з-перед очей, і він думкою полинув до рідного краю та до Франції, а глянувши ненароком на дівчину з вовчими зубами, пригадав іншу дівчину, співачку й танцівницю, що з нею запізнався ще тоді, як юнаком уперше прибув до Парижа.

— Навіщо тобі ця дівчина? — спитав Макамук.

— Візьму з собою, коли поїду річкою вниз… — Суб’єнков поцінував її поглядом. — 3 неї буде гарна дружина, а честь поріднитися з тобою — то добра винагорода за моє зілля.

Він знову пригадав співачку й танцівницю і замугикав пісеньку, якої навчився у неї. Ще раз переживав він своє життя, але дивився на сцени з минулого якось ніби збоку, наче вони його не обходили, немов то були малюнки в книжці про чиюсь чужу долю. Нараз ватагів голос різко порушив тишу, і Суб’єнков здригнувся.

— Це буде зроблено, — сказав Макамук. — Дівчина піде з тобою вниз річкою. Але знай: я сам тричі вдарю тебе сокирою по шиї.

— Тільки перед кожним разом я натиратимуся зіллям, — відказав Суб’єнков, удаючи погано приховану стурбованість.

— Ти будеш натиратися зіллям перед кожним ударом. Ось мисливці, які стежитимуть, щоб ти не втік. Іди в ліс і збирай своє зілля.

Пожадливість Полякова остаточно переконала ватага, що зілля таки цінне. І справді: що інше, як не чудодійне зілля, могло спонукувати людину на порозі смерті стояти непохитно й торгуватися, наче стара баба.

— До того ж, — прошепотів Якага, коли поляк разом з вартою зник серед ялин, — коли вивідаєш усе про це зілля, ти легко можеш його вбити.

— Та як же його вбити? — заперечив Макамук. — Адже зілля захистить його!

А може, він десь не натреться тим зіллям, — відповів Якага. — Ми саме туди й влучимо. Може, то будуть вуха. От і гаразд — ми проткнемо списом одне вухо, а вийде він у друге. А може, то будуть очі. Певно, зілля буде заміцне, щоб натирати ним очі.

Ватаг кивнув головою:

— Ти мудрий, Якаго. Коли він не має інших диявольських штук, то ми вб’ємо його.

Суб’єнков не гаявся, збираючи складники для свого зілля. Він брав усе, що потрапляло під руку: ялинову глицю, кору з верби та берези і багато журавлини, — він казав мисливцям викопувати її з-під снігу. Дещиця замерзлого коріння довершила його запас, і з цим він повернувся до табору.

Макамук і Якага сиділи навпочіпки коло нього, примічаючи, скільки й чого саме кладе він у горщик з окропом.

— Затямте — найперше кидається журавлина, — пояснював Суб’єнков. — Ага, ще одне — людський палець. Ану, Якаго, давай-но я відітну твого пальця.

Але Якага сховав руки за спину і насупився.

— Тільки мізинчика, — просив Суб’єнков.

— Якаго, дай йому свого пальця, — наказав Макамук.

— Хіба мало тут валяється пальців? — пробурчав Якага, показуючи на понівечені трупи: на снігу лежало десятків зо два закатованих на смерть людей.

— Це мусить бути палець живої людини, — наполягав поляк.

— От і матимеш палець живої людини, — Якага ступив до козака і відтяв йому пальця.

— Він ще живий, — пояснив він, кинувши свій кривавий трофей на сніг, під ноги полякові.— До того ж це добрий палець, бо великий.

Суб’єнков кинув пальця у вогонь під горщиком і заспівав. Це була французька пісенька про кохання, що її він надзвичайно урочисто співав, варячи зілля.

— Як не вимовляти цих слів над горщиком, зілля нічого не варте, — пояснив він. — В них уся сила. Ось бачите, вже й готове.

— Прокажи слова повільно, щоб я міг запам’ятати, — наказав Макамук.

— Тільки після випроби. Коли сокира тричі відскочить від моєї шиї, тоді я розкрию тобі таємницю цих слів.

— А якщо зілля буде погане? — стурбовано запитав Макамук.

Суб’єнков сердито накинувся на нього:

— Моє зілля завжди добре. А якщо воно буде погане, тоді зробите зі мною те, що зробили з іншими. Поріжете мене на шматки, як порізали його. — Він показав на козака. — Зілля вже прохололо. Отже, я натираю собі шию, проказуючи це замовляння.

Надзвичайно врочисто й повільно він проспівав рядок з «Марсельєзи», тим часом натираючи собі шию прегидким варивом.

Несподіваний крик перервав його лицедійство. Велетень козак, востаннє виявляючи свою надзвичайну живучість, зіпнувся на коліна. Регіт, здивовані вигуки та оплески залунали серед індіян, коли Здоровило Іван почав битися на снігу в страшенних корчах.

Суб’єнкова аж занудило те видовисько, але він опанував себе й удав, ніби розсердився.

— Годі! — вигукнув він. — Добийте його та почнім випробу. Ану, Якаго, припини цей галас.

Коли з козаком було покінчено, Суб’єнков звернувся до Макамука.

Пам’ятай — ти повинен рубати щосили. Це тобі не дитячі забавки. Ось візьми сокиру і вдар по цій колоді, щоб я міг побачити, чи ти б’єш, як справжній чоловік.

Макамук послухався і двічі рубонув, — і так влучно й замашисто, що відлетіла добряча поліняка від колоди.

— Гаразд, — Суб’єнков обвів очима обличчя тубільців, що стояли навколо, немов символізуючи ту стіну варварства, яка оточувала його, відколи він потрапив до рук царської поліції у Варшаві.— Візьми сокиру, Макамуче, і стань отут. Я ляжу. Коли підніму руку, вдар, і то щосили. Та гляди, щоб ніхто не стояв позад тебе. Зілля міцне, і сокира може відскочити від шиї і випорснути з твоїх рук.

Він подивився на собак у запрягу, на двоє санок, навантажених хутром та рибою. Поверх бобрових шкур лежала його рушниця. Шестеро мисливців, що мали охороняти його, стояли біля санок.

— А де дівчина? — спитав поляк. — Приведіть і її до санок перше, ніж почнемо випробу.

Коли дівчину привели, Суб’єнков ліг на сніг і поклав голову на колоді', немов стомлена дитина, що лаштується до гну. Піп пережив стільки тяжких років, що й справді був дуже стомлений.

— Я сміюся з тебе і з твоєї сили, о Макамуче! — сказав вій. — Бий, бий щосили!

Він підняв руку. Макамук замахнувся широколезою сокирою, що нею обтесують колоди. Блискуча сталь сяйнула в морозяному повітрі, спинилась на ледве помітну мить над головою Макамука, потім упала на голу шию Суб’єнкова. Сокира легко розрубала кістки й м’язи і глибоко врізалася в колоду. Вражені дикуни побачили, як голова відскочила на добрий ярд, а кров струменем бризнула з тулуба.

Всі стояли ошелешені й мовчали, відтак поволі почало прояснятися їм у головах, що ніякого чудодійного зілля й не було. Мисливець за хутром перехитрував їх. Єдиний з усіх бранців він уник катування. Оце й була та ставка, на яку він грав. І тут усі вибухнули голосним реготом. Макамук з сорому похилив голову. Мисливець за хутром обдурив його. Перед усім його людом у дурні пошив. Всі реготали, аж мало за животи не бралися. Макамук обернувся і, похиливши голову, поплентався геть. Він знав, що віднині його ніхто не зватиме Макамуком Для всіх він буде Пошитий у дурні. Це ганебне тавро залишиться на ньому аж до смерті. І коли б не збиралися індіанські племена — навесні ловити лососів чи влітку вимінювати крам, від багаття до багаття переходитиме розповідь про те, як супокійно вмер мисливець за хутром, від єдиного вдару руки Пошитого в дурні.

— А хто такий цей Пошитий у дурні? — причулося йому, як уже питає котрийсь знахабнілий жовторотик.

— А-а, Пошитий у дурні,— пролунає відповідь, — це той, що колись його звано Макамуком, поки він не відрубав голови мисливцеві за хутром.



ШЛЯХОМ ПРИМАРНОГО СОНЦЯ | Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 5 | ПОГАСЛЕ БАГАТТЯ