home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ОТОЙ ЦЯТКО


Я тепер зовсім невисокої думки про Стівена Маккея, а бувало ж — присягався його ім’ям. Еге ж, любив я його тоді, як рідного брата. А здибаю Стівена Маккея тепер — то не ручуся за себе. Мені і в голові не вкладається, як це людина, що поділяла зі мною харч і укривало, що з нею ми разом перебиралися запрягом через Чілкут, могла до такого дійти. Я завжди вважав Стіва за чесного хлопця і доброго товариша; злості або мстивості в його вдачі анітрішечки не було. А тепер ніколи вже не покладатимусь на своє судження про людину. Аякже! Я ходив за Стівом, коли він лежав у тифозній гарячці, разом ми голодували на верхів’ї Стюарту, він порятував мені життя на Малому Лососі. І що ж? По всіх тих укупі прожитих роках я можу сказати про Стівена Маккея тільки одне: ніколи не стрічав такої підлої людини!

Восени 1897 року, саме в розпал рушення на Клондайк, ми й собі туди надумали, але вибралися запізно для того, щоб перейти через Чілкутський перевал до морозів. Частину шляху ми перетягли своє спорядження на власному горбі, аж раптом повалив сніг, і нам довелося купувати собак, щоб далі везти все санками. Так і потрапив до нас отой Цятко. Собаки були в ціні, і ми заплатили за нього сто десять доларів. На вигляд він вартий був тих грошей. Кажу «на вигляд», бо гарнішого пса мені зроду не доводилось бачити. Він важив шістдесят фунтів і мав усі прикмети добрячого собаки для запрягу. Ми ніяк не могли дізнатися, якої він породи. Наче й не ескімоської, і не мелмут, і не собака з Гудзонової затоки. Він скидався на всі ці породи, а разом з тим і був інакший. Та ще й до всього в ньому було щось від собаки білої людини, бо на одному боці, серед мішанини жовтої, бурої, рудої та бруднувато-білої шерсті — його переважного забарвлення — виділялася чорна, як вугіль, цятка завбільшки з відро. Ось чому ми й прозвали його Цятко.

Виглядав він таки добренним собакою. Коли він бував у тілі, м’язи, мов гулі, випиналися йому під шкірою. Як на вигляд, то дужчий за нього собака мені не траплявся на всій Алясці. Та й розумніший теж. Кинеш на нього оком, так подумаєш, що він витягне за трьох собак однакової з ним ваги. Може, воно й правда, та тільки ніколи я цього не бачив. Його розум не на те був спрямований. Розшукувати і красти харч — оце він умів досконало. Якимсь просто таки неймовірним чуттям він, бувало, здогадається, що є робота, та й чкурне куди-небудь. На те, щоб вчасно десь подітися і вчасно знайтися, він мав якийсь природний хист. Але коли доходило до роботи, весь його розум умить випаровувався, і лишалося перед вами якесь придуркувате, тремтяче, наче шматок холодцю, створіння — аж серце кров’ю обливалося з жалю до нього.

Часом мені здається, що то зовсім не дурість. Можливо, як і дехто з добре знайомих мені людей, Цятко був занадто мудрий, щоб працювати. Мене не дивує, що при такому розумі він звичайнісінько собі нас обдурював. Можливо, зваживши все, він вирішив, що бути вряди-годи битому й зовсім не працювати куди краще, ніж увесь час працювати й не бути битому. У нього стало б на це розуму. Кажу вам, ото якось сиджу я і дивлюся в його собачі очі, і такий розум світиться в них, аж мурахи повзуть мені по спині і дрож проймає до самих кісток. Не можу я цього пояснити, слів бракує, щоб розповісти про його розум. Я бачив це — та й годі. Часом подивишся йому у вічі і ніби заглянеш у людську душу. І те, що я бачив там, жахало мене і збуджувало в голові різні думки — про перевтілення душ абощо. Кажу вам, я відчував щось значуще в очах цієї звірини; вони ніби щось казали, тільки мені бракувало снаги їх зрозуміти. Що б то не було (знаю, що здаватимусь вам дурнем), отож-бо, що б то не було, але воно мене пантеличило. От ніяк не можу бодай наздогад дати, що виділося мені в тих очах: і не вогник і не колір; а щось таке, що ніби з’являлося там і рухалося вглиб, самі ж очі були нерухомі. І гадається мені, що я не бачив навіть того руху, а тільки відчував його. Якась виразистість — ось що то було, ось що справляло на мене враження. Ні, не така собі звичайнісінька виразистість, а щось далеко більше. Не знаю, що саме, але воно викликало у мене почуття спорідненості з ним. О ні, не якоїсь там сентиментальної спорідненості, а радше просто рівності. Ті очі ніколи не благали, як оленячі. Щось зухвальне з них промовляло. Ні, то був не виклик, а спокійне визнання рівності. Гадаю, — я навіть певен, — що то виходило в нього несвідомо. Оте «щось» просто жило в його погляді, світилося там. Ні, не світилося, а рухалося. Сам знаю, що плету дурниці, та коли б ви, як я, нагледілися в очі цієї тварини, то зрозуміли б. На Стіва це впливало так само, як і на мене. Так от, одного разу я спробував убити того Цятка — він ні до чого не придавався, — і мене спіткала невдача. Я новів його в гущину — він ступав поволі, неохоче, знав, либонь, до чого йдеться. Я спинився в зручному місці, наступив ногою на мотузок і витяг свого великого кольта. А той пес сів і дивився на мене. Кажу вам, він не благав — він просто дивився. І я побачив, як все оте незбагненне заворушилося, так-так, заворушилося в його очах. Бачити я начеб нічого й не бачив, а тільки гадав, власне, мені здавалося, — кажу ж бо, — ніби я відчував щось. І скажу вам тепер по щирості,— несила була мені стріляти в нього. Це було все одно, що вбити людину, свідому, хоробру людину, яка спокійно дивиться в цівку револьвера, немов кажучи: «Ну, хто з нас боїться?» Саме в ту мить мені здалося — оте «щось» зовсім близько, ось-ось я впіймаю його, і замість того, щоб швидко потиснути на гачок, я задивився йому в очі: он воно, просто переді мною, мерехтить в них то сям, то там. А потім було вже пізно. Я перелякався. Дрож пройняла мене з голови до ніг, шлунок охопило якесь нервове тремтіння, і мене аж занудило. Я сів і видивився на собаку, а він і собі видивлявся на мене, аж мені спало на думку, що я божеволію. Хочете знати, що я зробив? Жбурнув револьвера і чимдуж помчав до табору — отакого жаху набрався. Стів узяв мене на глузи. Проте я зауважив, що тиждень по тому Стів повів Цятка до лісу з тією ж таки метою і вернувся сам, а трохи згодом приплентався назад і Цятко.

Та хоч би там як, а Цятко не хотів працювати. Ми заплатили за нього сто десять доларів, гаманця витрусили до останнього цента, а він не хотів працювати, навіть посторонки не давався натягти. Стів умовляв Цятка, коли ми вперше наділи на нього упряж, але пес тільки затрусився, — та й годі. Він аніскілечки не наліг на посторонки.

Стоїть собі, мов прикипів, і дрижить, наче шматок холодцю. Стів шмагонув його батогом. Він заскавчав — але ані з місця. Стів шмагонув ще раз, трохи сильніше, і він завив — довго, протягло, наче вовк. Тут уже Стів як не стямиться та як всипле йому ще з півдесятка, аж я вискочив до них з намета.

Я сказав Стівові, що він жорстокий з тваринами, і ми тоді трохи посварилися — таке вперше між нами сталося. Він пошпурив батога на сніг і, розлючений, пішов геть. А я підняв пужално і сам узявся до діла. Та не встиг я ще й махнути батогом, як той Цятко затрусився, задрижав і припав до землі, а коли я оперезав його разочок, він завив, як стеряна душа. Потому ліг на сніг. Я погнав собак, і вони потягли його за собою, а я лупцював його батогом. Він перекинувся на спину і отак волочився, дригаючи всіма чотирма лапами в повітрі та що й виючи, ніби його пропускали через м’ясорубку. Стів повернувся і ну сміятися з мене. Довелось мені перепросити його за свої слова.

Ні в який спосіб не змусити було того Цятка до праці, зате до їжі — ненажерливішої свині в собачій личині я зроду не бачив. Та ще й те, що він був як ніхто спритний злодій. Годі було його перехитрувати. Не раз наше снідання обходилося без вудженої груднини, бо Цятко перший ласував нею. І це через нього ми мало по померли з голоду на верхів’ї Стюарту. Він змикитив, як добратися до нашої криївки з м’ясом, і чого не зжер сам, доїли інші собаки. Йому було однаково, чи свої, чи чужі — крав він, у кого прийдеться. Це був невгомонний пес, завсіди нишпорив скрізь, усюди мав якесь діло. Не було жодного табору на пять миль довкіл, куди б він не робив наскоків. Найгірше те, що до нас звідусіль надходили рахунки за його бенкети, і ми мусили їх оплачувати; та й справедливо — такий був закон країни. Але це заводило нас у велику скруту, особливо тієї першої зими на Чілкуті, коли ми дійшли до руїни, сплачуючи за цілі окости та груднину, дарма що самі й не куштували їх. Умів він і гризтися, той Цятко, до всього був здатний, тільки не до роботи. Ніколи й посторонок не натягнув, а верховодив усім запрягом. А подивилися б ви, як він змусив усіх собак розступатися перед ним! Він залякував їх, і раз у раз то один, то другий пес ходили зі свіжим слідом його ікл. Але Цятко був не просто забіяка. Він не мав страху перед будь-яким чотириногим звіром. Я бачив, як він сам-один ні сіло ні впало накинувся на чужий запряг і закрутив веремію з цілою зграєю. Чи не казав я нам, який він ненажера? Так от, якось я спіймав його, коли він жер батога. А їй-бо. Почав з ремінця, а коли я наскочив, дійшов уже до пужална і гриз собі й далі.

Але на вигляд це був добренний собака. Отож наприкінці першого тижня ми перепродали його за сімдесят п’ять доларів кінній поліції. У них були досвідчені погоничі, і ми думали, що коли вій пробіжить шістсот миль до Доусона, з нього стане добрий запряжний собака. Я кажу: «думали», — бо тоді наше знайомство з Цятком тільки-но починалося. Тиждень по тому ми вже не наважувалися щось «подумати», коли йшлося про Цятка. Бо тиждень по тому ми прокинулися вранці від такої несамовитої собачої гризні, що й не сказати. Це повернувся Цятко і наводив свій лад у запрягу. Запевняю вас, що снідали ми вельми пригнічено, проте за дві години повеселішали, бо продали його кур’єрові, що віз до Доусона урядову пошту. Цього разу вже трьох днів вистачило Цяткові, щоб повернутися назад і, як звичайно, відсвяткувати своє прибуття собачою колотнечею.

Переправивши своє спорядження через перевал, ми на всю зиму й весну підрядилися перевозити вантажі і неабияк заробили на цьому. Багатенько грошей мали ми й на Цяткові, бо як продали його один раз, так само продавали і двадцять разів. Він завжди вертався, і ніхто не правив назад своїх грошей. Та й нам не потрібні були ті гроші — ми й самі радо заплатили б кому-небудь, аби тільки назавжди збути його з рук. Нам треба було здихатися його, але ж дурно собаку не віддаси — це викличе підозру. А втім, виглядав він так добре, що продати його було зовсім не важко. «Необ’їжджений», — казали ми, і люди платили за нього яку завгодно ціну. Продавали ми його по-всякому: і зовсім дешево — за двадцять п’ять доларів, а то якось і за цілих півтори сотні. В цьому останньому випадку покупець особисто повернув нам Цятка і навіть гроші відмовився назад узяти, а вже лаяв нас — страх і згадати. Це зовсім недорога ціна, сказав він, за приємність виповісти нам все, що він про нас думає. Та ми й самі розуміли, що слушність на його боці, і не огризалися. Але й понині, після всіх тих слів, що наговорив нам той чоловік, до мене ще не цілком повернулося почуття самоповаги.

Коли скресла крига з озер та річки, ми наладували наше спорядження в човен на озері Бенет і рушили до Доусона. Ми мали добрий запряг собак і, звичайно, примостили їх поверх вантажу. Цятко теж був з ними — спекатися його ніяк не вдалося. І першого ж дня він разів десять заводив гризню то з одним, то з другим собакою і скидав їх у воду. Йому ж бо мало було місця в човні, він не любив тісноти.

— Цьому собаці потрібний простір, — сказав Стів наступного дня. — Ану висадімо його на берег.

Отож ми пристали до берега біля Оленячого переходу, щоб він вискочив з човна. За ним майнули дві собаки, та ще й добрячі, і ми згаяли цілі два дні, шукаючи їх. Більше ми так і не бачили тих собак, зате у нас немов камінь з серця звалився: ми тішилися спокоєм і, як той чоловік, котрий відмовився від своїх півтораста доларів, вважали, що легко виплуталися. Вперше за кілька місяців ми зі Стівом сміялися, посвистували й співали. Ми почувалися такі щасливі, як риба у воді. Чорні дні минули. Кошмар розвіявся. Цятка більше не було.

Через три тижні якось уранці ми з Стівом стояли на березі річки в Доусоні. Саме підпливав невеличкий човен, що йшов з Бенету. Я побачив, що Стів раптом здригнувся, і почув, як він вилаявся не зовсім пристойно та й не дуже тихо. Я й собі глянув на човен — там на прові, нашорошивши вуха, сидів Цятко. Ми із Стівом одразу ж навтікача, як побиті цуцики, як боягузи, як злочинці, що ховаються від правосуддя. Це останнє й подумав про пас лейтенант поліції, коли побачив, як ми тікали. Він зміркував, що в човні представники закону, які переслідують нас. Не гаючи й хвилини на з’ясування і не втрачаючи злочинців з поля зору, він помчав за нами і вже в шинку припер пас до стіни.

Ми мали з ним веселеньку розмову, бо рішуче відмовились піти до човна, щоб не зустрітися з Цятком. Кінець кінцем він полишив нас на іншого полісмена, а сом подався до човна. Одкараскавшись від нього, ми рушили додому. Підходимо — і що ж? — Цятко сидить на приступці, чекаючи нас. Ну як він довідався, що ми тут живемо? Того літа в Доусоні жило сорок тисяч чоловік. Як він зметикував, що з усіх хатин саме ця наша? Та й взагалі звідки він дізнався, що ми в Доусоні? Лишаю' це на ваш розсуд. Але не забувайте, що я казав про його розум і про те несмертельне «щось», яке мерехтіло йому в очах.

Тепер нам уже не було ніякого способу здихатися Цятка — в Доусоні мешкало дуже багато людей, які купували його в Чілкуті, і про пса пішов поголос. Разів шість ми садовили його на пароплав, що йшов униз Юконом, але він просто вихоплювався на берег на першій же пристані і підтюпцем біг додому. Ми не могли ні продати його, ні вбити (і Стів і я — обидва вже пробували), та й ніхто не годен був убити. Він жив, мов зачарований. Я бачив, як на головній вулиці на Цятка разом насіло з півсотні собак, а коли вони розбіглися, він звівся на всі чотири лапи цілий-цілісінький, тоді як двоє з нападників лежали мертві.

Я бачив, як він украв із комірчини майора Дінвідді такий здоровенний шмат лосини, що ледве міг тікати: тримався лише на один скік попереду індіанки-куховарки, яка бігла за ним з сокирою. Коли він вибрався на горб — після того, як куховарка вкрай засапалася, — вийшов сам майор Дінвідді й почав навмання стріляти з вінчестера. Він двічі спорожняв рушницю, але в Цятка ані влучив. Тоді прибіг полісмен і арештував майора за стрілянину в межах міста. Майор Дінвідді заплатив штраф, а ми з Стівом заплатили йому за лосину по долару за фунт разом з кістками. Він сам купував її по такій ціні — м’ясо того року було дороге.

Я розповідаю тільки про те, що бачив на власні очі. Отож розкажу вам ще дещо. Якось я побачив, що Цятко провалився в ополонку. Крига була три з половиною фути завгрубшки, і течія потягла його під лід, як соломинку. Ярдів на триста нижче була ще одна велика ополонка, з якої користався шпиталь. Цятко виповз із тої шпитальної ополонки, струснув з себе воду, повикусював кригу з-поміж пазурів і подався вгору берегом, та ще й прочухана дав здоровому ньюфаундлендові, що належав уповноваженому по золотих копальнях.

Восени 98-го року, незадовго до морозів, ми вирушили Юконом проти води, прямуючи до річки Стюарт. Взяли з собою й собак — усіх, крім Цятка. Ми вирішили, що годі вже його годувати. Він забрав у нас стільки часу, а скільки лиха натерпілися через нього! Ми витратили на нього далеко більше грошей та харчів — надто харчів, — аніж заробили, продаючи його на Чілкуті. Отож ми з Стівом прив’язали його в хатині, а самі побралися із своїм обладунком. Зупинилися на ніч коло гирла Індіяни і жартували собі, радіючи, що таки здихалися його. Стів був дотепний хлопець, і я сидів, загорнувшися в укривала, й реготав, коли це раптом на табір наче вихор налетів. Аж волосся нам догори піднялося, коли ми побачили, як Цятко наскочив на собак і ну їм чосу давати. Ну як йому пощастило звільнитися? Гадайте самі — мені нічого вам сказати. А як він перебрався через Клондайк? Це вам ще одна загадка. І взагалі, як він дізнався, що ми вирушили вгору Юконом? Адже ми їхали водою, і він не міг іти нашим слідом. Ми з Стівом набралися забобонності через цього собаку. До того ж він діяв нам на нерви, та, між нами кажучи, трохи й страху наганяв.

Морози вдарили, коли ми були коло гирла Гендерсонового потічка. Там за два мішки борошна ми продали Цятка експедиції, що вирушила до Білої річки по мідь. Так от, уся ця експедиція загинула. І ніякого сліду — ані собачого хутра, ані людського волосся, ані сайок — нічогісінько не знайдено. Все немов лизень злизав. Ця подія стала однією з нерозгаданих таємниць краю. Ми з Стівом поволі посувалися Стюартом проти води, а через шість тижнів Цятко приповз до нашого табору. Він був ходячий кістяк, ледве ноги волочив, а все-таки добувся до нас. А тепер поясніть мені, звідки він дізнався, що ми подалися Стюартом протіс води? Ми могли піти в тисячі інших місць. Як він довідався? Ви скажіть мені, а я вам скажу.

Ні, від нього ніяк не відкараскаєшся. В Мейо він завів гризню з індіянським собакою. Власник собаки замахнувся на Цятка сокирою, але схибив і вбив свого пса. Розказуйте про всякі там чари, про одвертання кулі! Як на мене, куди важче одвернути сокиру в другий бік, та що коли вона в руках у здоровенного тубільця. А я бачив це на власні очі. Той індіянин зовсім не хотів убивати свого собаку. От і поясніть мені.

Я вже казав вам, що Цятко добрався до нашої криївки з м’ясом. Для пас це було трохи що не готова смерть. Вполювати тоді не було чого, і те м’ясо — все, чим ми мали жити. Лосі забралися звідси за кількасот миль, а за ними й індіяни. Оце ж так. Наближалася весна, і ми мусили чекати, поки рушить річка. Ми дуже вже охляли, і аж тоді наважилися з’їсти собак, а почати вирішили з Цятка. І знаєте, що зробив цей пес? Утік. Ну звідки він довідався про наш замір? Ми цілі ночі чатували на нього, та він не приходив, і нам довелося поїсти інших собак. Так ми з’їли увесь запряг.

А тепер слухайте, що ж було далі. Ви, мабуть, бачили, як скресає велика річка, коли мільйони тонн крижин трощаться, кришаться, наповзають одна на одну. Саме в таку хвилю, коли крига, гуркочучи й ревучи, рушила на Стюарті, ми побачили Цятка посеред річки. Він, мабуть, намагався перейти річку десь вище, і в той момент крига скресла. Ми зі Стівом тютюкали й кричали, бігали берегом та підкидали вгору шапки. Потім спинялися й обіймали один одного — отак казилися з радощів, бо бачили — Цяткові вже каюк. У нього не було й найменшої надії вибратися звідти. Як тільки крига зійшла, ми сіли в човен і попливли за водою до Юкону, а далі Юконом у Доусон, спинившись на тиждень підгодуватися в таборі біля гирла Гендерсонового потічка. І коли підходили до берега в Доусоні, там уже чекав на нас Цятко: він нашорошив вуха, вихляв хвостом, шкірився так, ніби щиро вітав нас із прибуттям. Ну як він вибрався з криги? Звідки він довідався, що ми припливемо саме до Доусона, і навіть годину й хвилину знав, коли нас зустрічати на березі?

Що більше я думаю про Цятка, то більше переконуюсь, що на світі є речі, які й науці понад силу. Ніяких наукових підстав не підведеш під того Цятка. Це незвичайне природне явище, чи навіть і містичне, або ще там як його назвати, — а то, може, треба додати сюди ще й чимало теософії.

Клондайк — гарний край. Я міг би й досі там жити і зробитися мільйонером, якби не Цятко. Він псував мені нерви. Я терпів його цілі два роки, а тоді снаги моєї не стало. Влітку 99-го року я тихенько собі вшився, нічого не сказавши Стівові. Я просто втік. Але владнав усе як слід — написав Стівові записку і приклав до неї пакуночок «смерть щурам» з порадами, що з цим треба робити. Я так схуд через того Цятка — сама шкіра та кістки — оце й усе, що лишилося, такий був знервований, що схоплювався і оглядався на всі боки, хоч і душі живої близько не було. І навдивовижу хутко відновилися в мене сили, коли я позбувся того Цятка. Аж двадцять фунтів набрав я дорогою до Сан-Франціско, а коли сів на катер до Окленда, знову був сам собою, так що навіть дружина моя марно шукала в мені якихось змін.

Якось Стів написав мені, і в листі його відчувалося роздратування: він узяв близько до серця те, що я залишив його з Цятком. Писав він також, що використав «смерть щурам» згідно зі вказівками, але з того нічого не вийшло.

Збіг рік. Я повернувся до праці в конторі. Б усьому добре мені велося, я навіть погладшав. І саме тоді приїхав Стів. Але до мене він не завітав. Я прочитав його прізвище в списку пасажирів, що прибули пароплавом, тож і здивувався, чого це він так. Та дивувався недовго. Прокинувся я якось вранці і бачу — сидить той Цятко, прип’ятий ланцюгом до стовпа хвіртки, і не пускає молочаря. Пізніше я довідався, що Стів того ж ранку вирушив на північ до Сієтла. І я більше вже не гладшав. Моя дружина примусила купити йому нашийника з номерком, і не минуло й години, як він їй віддячив — задавив її улюблену перську кішку. Нема в світі способу збутися того Цятка. Він лишиться зі мною, аж доки я помру, бо сам ніколи не здохне. Відколи він з’явився, у мене поганий апетит, і дружина каже, що я дуже змарнів. Минулої ночі Цятко забрався в курник містера Гарві (це мій найближчий сусіда) і передавив дев’ятнадцятеро породистих курей. Мені доведеться заплатити за них. Сусіди мої з другого боку посварилися з моєю дружиною і вибралися. Причина — той-таки Цятко. Ось чому я розчарувався у Стівені Маккеї. Ніколи не думав, що з нього така підла людина.



ПОГАСЛЕ БАГАТТЯ | Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 5 | ЯК ЗНИК МАРКУС О\БРАЄН