home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


НА НОВИХ ЗЕМЛЯХ

Переселившись у 1792—1793 рр. на Кубань, запорожці заходилися будувати своє нове життя. Кобзарі, які прибули разом з ними, співали вже нову думу:

Ой, тисяча сімсот дев'яноста першого року

Вийшов з Петербурга-города

Від нашої цариці

Ой що пан Чепіга і пан Головатий.

Зібравши все військо Запорізьке,

Гей виступає та на Кубань-річку

Їй вічнеє время все

Там будемо жити, тим будем гуляти

І рибу ловити.

Пізніше в станиці Тамань на місці, де вперше розташувалися переселенці, у 1911 р. козаки за малюнком кубанського художника Косодапа побудували своїм славним предкам пам'ятник, який зберігся й донині. На постаменті стоїть могутній запорожець. У правій руці він тримає військовий прапор, а ліва рука лежить на ефесі шаблі. На пам'ятнику навічно викарбувані слова пісні Головатого:

Будем в Тамичі жить, вірно служить,

Границю держать,

Рибу ловить, горілку пить

Ще й будем багаті.

На Кубані запорожці отримали унікальну можливість — на безлюдній місцевості, маючи порівняно велику незалежність, реставрувати, наскільки це було можливо, колишню Козацьку республіку.

Та часи Івана Сірка й Петра Сагайдачного вже минули. І чорноморці згідно з новими політичними та економічними умовами, реорганізували козацьке січове товариство, хоча й максимально зберегли запорозькі військові традиції і привілеї.

Доки перші переселенці чекали у наспіх збудованих тимчасових землянках і хатах, коли закінчиться зима 1794 р., військова старшина працювала над законами, які мали бути провідними у житті новоствореного війська.

У січні 1794 р. з'явився на світ "на Ім'я панів полковників, бунчукового товариства, полкових старшин, курінних отаманів і всього війська" акт "Порядок общей пользы", який регламентував загальні положення про військове самоврядування і про розселення козаків на нових землях. Підписали документ Захарій Чепіга, військовий суддя Антін Головатий та військовий осавул Тимофій Котляревський. Згідно з цим "Положенієм" Чорноморське військо повинно було мати свій військовий уряд, який складався з кошового отамана, військового судді та писаря, котрі, хоча й обиралися військом, але затверджувалися у Петербурзі. Цей уряд забезпечував керівництво козацтвом — як військове, так і адміністративне.

Чорноморське військо поділялось на 40 куренів, з яких — 38 відновлювали старовинні запорозькі, а два — нові — Верезанський і Катерининський. Курені не знаходилися, як раніше, в одному місці у Січі, а повинні були розселитися по всій Кубані. Кожний курінь, що був головним осередком переселенців, зберігав широке самоврядування. Щороку 29 червня на день Петра і Павла курінна громада обирала отамана, курінного писаря і суддю. Практична більшість усіх курінних справ вирішувалася громадою. Кубанський історик Щербина влучно зауважив, що таким чином чорноморці замість однієї великої Запорозької Січі побудували собі 40 маленьких Чорноморських січей.

Всі землі Чорноморського війська поділялися на 5 округів або паланок, кожною з яких керували полковник осавул, писар і хорунжий, призначені військовим урядом. За прикладом запорозьких паланок кожен округ мав свою печатку. На печатці Катеринодарського округу (Карасунський кут) був зображений козак, котрий, спершись на ратище, стріляв із мушкета; на печатці Фанагорійського округу на Тамані — човен Бейсузький (землі в окрузі Бейсуга та річки Чолбаені з рибою; на печатці Єйського — козак з мушкетом, Григор'ївського (поблизу Кавказу) — козак на коні.

Окружні або ланкові старшини щотижнево повинні були надсилати військовому уряду звіти про всі події, стежити за озброєнням козаків та їхнім військовим станам.

У "Положенії", яке головним чином складав Головатий, з військового самоврядування була практично вилучена військова рада, значні пільги надавались старшині та все-таки Кубань залишалась ще тим місцем, де зберігалися залишки запорозької волі.

Весною 1793 р. чорноморці розпочали будівництво своєї столиці Катеринодара. Згідно з легендою місце для столиці обрав посеред дубового лісу сам Чепіга, якому дуже сподобалася джерельна вода. Козаки провели ралом довгу рису, по якій повинна була розташуватись центральна вулиця міста — Красна.

У центрі Запорозької Січі чорноморці побудували фортецю і велику чотирикутну церкву святої Покрови, а з боків звели 40 куренів для неодружених козаків. На дзвони для церкви вирішили переплавити гармати, які відбили в турків під час війни 1787-1792 рр. За цю справу взявся запорозький осавул Захарій Сутика. Він разом з козаками Машиной і Кравченком привіз із Березані 16 мідяних гармат і одну мортиру загальною вагою 890 пудів. З них у Херсоні відлили 9 дзвонів (третій — 125 пудів), які перевезли по Дніпру і Чорному морю до Тамані. Потім у січні 1794 р. козаки хорунжого Чуприни дотягли човни із дзвонами до Катеринодара.

Розселення козацьких куренів відбувалося за жеребкуванням. Не всі місця задовольняли козаків, деякі курені мандрували сотні верст, доки остаточно не знаходили свого місцерозташування. Густо зарясніли на Кубані козацькі поселення — курені — Незамаївський, Новодерев'янівський, Брюховецький, Полтавський, Уманський, Кущовський, Переяславський, Старомінський та інші, нагадуючи славні часи Запорозької Січі.

Тяжко було чорноморцям обживати хоч і благодатні, але незнайомі землі. У 1796 р. налетіла на поселенців чума, яка знищила багато людей. Клімат також не завжди був сприятливий. Влітку бувала велика спека, а взимку — лютий холод, — "До святого Духа не кидай кожуха, й по святому Дусі у тому ж кожусі". Північно-східний вітер приносив на Кубань простудні захворювання і ревматизм, південно-західний — пропасницю. Часто хворіли переселенці від вологого повітря, що йшло від боліт і плавнів "корчієм", жовчною лихоманкою та цингою.

Постійно підривала від господарства служба на кордоні з черкесами, та ще й царський уряд використовував козацькі полки у своїх безкінечних війнах.

Особливо "відзначився" Павло І, який утиснув козацькі привілеї, замінив "війський уряд" на "військову канцелярію", знищив звання військового судді та військового писаря.

Павло І змінив військовий поділ чорноморців. Якщо раніше у війську козаки поділялися на курені, то тепер військо було розділене на 20 кінних і 10 піших полків по 500 чоловік у кожному. Старі козаки ще тривалий час поділяли часи за ознакою "до полків" або "після полків". Після цих змін головний важіль козацького самоврядування перейшов на курені.

Після особливиго "Положенія" 1842 р. Миколи І, згідно з його прагненням до загальної уніфікації, назва козацького поселення на Кубані — курінь змінилася на станицю. Але це "Положеніе", окрім того, офіційно закріпило за станицею курінне громадське самоврядування.

На Кубані козаки займалися мисливством, рибальством. Хліб везли зі Ставрополя. Улюбленим заняттям був рибний промисел. У 1857 р. на засолення риби витрачалося 200 тисяч пудів солі. Лов поділявся на "весняний", "межений" — з травня до вересня і "просольний" — з вересня до першої криги і до весни. За рік чорноморці виловлювали 5 млн. штук тарані, 4 млн. сули, 200 тисяч сазанів, 50 тисяч чабанів, 40 тисяч пудів красної риби, тисячі пудів ікри. Риби була величезна кількість, у деяких місцях під час нересту річка заповнювалась рибою до берггів.

На Кубань приїжджали за сіллю чумаки. Козаки добували сіль головним чином для обміну з черкесами на ліс. Вимінювали на сіль і козацьких полонених.

У чорноморців розвивалось бондарство, жорництво, інші ремесла. Гончарство на Кубані було чисто козацьким привілеєм, особливо цінували чорноморці вироби гончарів Пашківського куреня — "Не святі горшки роблять, а пашківці".

Раз на рік в Катеринодарі і деяких великих куренях відбувались великі ярмарки. На ярмарку тільки в Старощербинівському курені товарообмін становив 1 млн. крб. Як і в Україні, на кубанські ярмарки з'їжджалися з усіх козацьких куренів і хуторів, грали музики, бандуристи співали старовинні думи — це було своєрідне свято.

Незабаром переселенці проклали перші поштові шляхи, на яких знаходилося 25 поштових станцій. Піднялися й зазеленіли навкруги козацьких поселень сади й виноградники. В Катеринодарі для військових потреб отаман Рашпиль заснував "общеполезный рассадник", в якому у 1857 р. нараховувалося 25 тисяч виноградних доз і 19 тисяч саджанців фруктових дерев, перевезених із Криму.

Займалися козаки і бджільництвом, завдяки величезній кількості медоносних квітів збирали дуже багато меду. "Погодуй мене до Купала — зроблю з тебе пана". Меду в козацьких станицях було стільки, що козаки цукру майже не вживали, його заміняв мед.

Згодом основою кубанського економічного розвитку, стало землеробство. Про родючість кубанських чорноземів серед козаків ходили дивовижні розповіді. Ще у 90-х роках XVIII століття перші переселенці надіслали отаману Чепізі листа, в якому описували, що сухі жерді, які вони встромили в землю, через деякий час зазеленіли й пустили коріння.

Для переселенців спочатку не існувало земельної проблеми. Тисячі гектарів чорноземів ще чекали своїх господарів. Кожен курінь отримував величезну кількість землі, що ставала громадською власністю. Згідно з положенням від 1842 р., кожен простий козак отримував 30 десятин землі, обер-офіцер — 200, штаб-офіцер — 400, а генерал — 1500. Як тільки у козацькій родині народжувався хлопець, він отримував з громадських земель свій пай.

З часом на Кубані з'явилася особиста власність на землю. У 1862 р. вийшло нове положення про землю, згідно з яким разом з громадськими землями вже з'являлися землі, що передавалися в особисту власність козацькій старшині. Жили козаки здебільшого у саманних, або турлучних (зроблених з очерету обмазаного з обох боків глиною) хатах, покритих очеретом або соломою. Взимку топили хати очеретом, соломою, бур'яном, кураєм, кизяком, або як його називають кубанці кирпичем.

Побут кубанців не дуже відрізнявся від традиційного українського. Їли головним чином хлібні й молочні страви: хліб, пироги із сиром, вареники, галушки, локшину, лапшу, млинці, деруни, коржі, кисляк, варенець, сир, масло, сметану. Варили борщі і каші, дуже любили гарбузяні каші з молоком. Багато впрошували кавунів, динь — з них робили патоку, що заміняла цукор. Вирощували горох і квасолю (для супів), пекли пироги, які їли з маслом. З жирів були розповсюджені олія із соняшників і сурепи.

Особливою повагою користувалося традиційне сало, яке вживали в їжу під час тяжких сільськогосподарських робіт і при далеких подорожах. М'ясо кубанці їли переважно під час свят. Чимало їли козаки домашньої птиці, окороків, ковбас, які на літо заливали смальцем. Борщ заправляли дером (середовим салом), любили борщі з галушками.

Коли кубанці від'їжджали на польові роботи у степ і жили в тимчасових куренях, то їли там кавуни з хлібом, кавуни із солоними огірками. Смачним у полі був куліш, коли молодь збиралася після роботи на вечорниці.

Фрукти і ягоди сушили козаки для узварів. У деяких станицях у мирні часи збирались громади, що займалися збором груш на черкеських землях. Багато споживали риби, яку варили, смажили й сушили. Її у річках водилося так багато, що пуд красної риби коштував лише три карбованці. Найбільш розповсюдженим хмільним напоєм був спотикач — розчинений мед, який настоювали на хмелю. Харчі кубанці мали переважно із власного господарства. Купували тільки рис, цукор, чай і цукерки — все це була святкова їжа.

Яскраву характеристику чорноморцям дали видатні козацькі історики, котрі описали їхній побут і характер.

"Как известно, преобладающим элементом в войске были малоросы. Хоть в войско вошли также великоросы, поляки, литовцы, молдаване, татары, немцы, евреи й другие национальности, но представители их остались в меньшинстве и как бы тонули в общей массе чисто малорусского населення. В зависимости от малорусских елементов, малорусским характером отличался й склад всего внутреннего быта населення. Черноморцы были православными, говорили все на едином малорусском языке, придерживались малорусских обычаев; праздники, увеселения, семейный уклад, свадебные обряды, бытовые отношения й обстановка — все это носило строго малороссийские особенности. Представители других национальностей должны были приспособиться к малорусскому укладу жизни".

Інший історик писав: "Козаки Черноморского казачьего войска, переименованного в 1860 году в Кубанское, резко отличались от той части линейных козаков, которне в том году вошли в состав Черноморского войска. Черноморцы были все малоросы... родной язык черноморцев был ма-лороссийский, исповедовали они православную веру, очень усердны были к церкви. Торговлею черноморцы не занимались, считая зто не соответствующим казачьему званню — всякого рода торговлю предоставляли иногородним людям. Ремеслами же — кузнечным, плотницким, сапожным, портняжным й прочим черноморцы не пренебрегали. Земледелие в Черномории било не особенно развито, но все-таки казаки хлеба у других не покупали, а довольствовались своими трудами. Главное их занятие было скотоводство и рыбная ловля. Домашняя обстановка их хотя й не отличалась особым изяществом й прочностью, так как дома большей частью строились турлучные й крылись камыщем, но зато всегда были чисты й дворы огорожены; раскиданние во множестве по войсковой земле одиночные хутора красовались садами и рощами, а во многих находились хорошие водяные мельницы... Войсковая земля была не зелена й для казака был простер разводить отары овец, сотни рогатого скота й табуны степных коней...

Черноморец на вид был суровым, но под суровым взглядом крылось доброе сердце. Особенная веселость проявлялась у него в приятельской беседе, за чаркой горилки, за которой проводили немало лишнего времени й шинкарочка с чёрными бровами й карими очима фигурирует во многих песнях, перенесеннмх казаками от Днепра й Украйни на Кубань".

Та найбільш точну характеристику життю населення «Малиногого клина» дав надзвичайно талановитий і обдарований історик Кубані, козак Іван Попко у згадуваній поетичнііі праці "Черноморекие казаки в их гражданском й военном быту". "Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрування под окном, женихання на вечорницях й выбиленные хаты, и гребля с зелеными вербами й вол и конь под седлом — все нагадует вам в той далёкой кавказской Украине — гетманскую Украину — Наливайка и Сагайдачного".


НА КУБАНЬ! | Малиновий Клин | НЕ ПИВ ВОДИ КУБАНСЬКОЇ — НЕ ЇВ КАШІ КОЗАЦЬКОЇ!



Loading...