home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ IX

Джорджа залучено до роботи. — Язичницькі інстинкти мотузки. — Невдячна поведінка човна. — Хто тягне і кого тягнуть. — Як можна використати закоханих. — Дивне зникнення літньої леді. — Тихше їдеш — далі будеш. — Нас тягнуть дівчата: цікаве відчуття. — Відсутній шлюз, або річка з привидами. — Музика. — Врятовані!

Щойно Джордж ступив до човна, ми одразу залучили його до роботи. Звичайно, працювати йому не хотілося — про це можна було б навіть не згадувати. Він пояснював, що у Ситі в нього був важкий день. Гарріс, за своєю природою людина черства і не схильна до співчуття, відповів:

— Ну що ж! Тепер в тебе буде важкий день на річці. Це для контрасту. Контрасти завжди тільки на користь. Ану, вилазь!

Совість, навіть стільки, скільки її було у Джорджа, не дозволила йому заперечувати. Щоправда, на його думку було б, напевно, краще, коли б я з Гаррісом тягнув човна, а він зайнявся приготуванням чаю. Адже приготування чаю — досить кропітка робота, а ми з Гаррісом мали втомлений вигляд. Ми нічого не відповіли, лише дали йому в руки мотузку. Він узяв її і вийшов із човна.

Якщо згадати про мотузку, то це напрочуд дивна і навіть непередбачувана річ. Ви її змотуєте терпляче і дбайливо, ніби складаєте пару щойно придбаних штанів. А вже за якихось п’ять хвилин потому, коли ви її берете, вона перетворюється на жахливий непокірний клубок.

Я не хочу нікого ображати, але твердо переконаний: якщо взяти звичайну мотузку і розтягти її посеред поля, відвернутися на тридцять секунд, а потім знову поглянути на неї, побачите, що посеред того ж поля вона буде лежати згорнута, сплутана, вся у вузлах, із суцільними петлями і з кінцями невідомо де. Вам потрібно буде добрих півгодини, щоб, сидячи на траві і проклинаючи все на світі, розплутати кожен вузол.

Це моя загальна думка про мотузки. Звісно, є винятки, які заслуговують на згадку. Я ж не кажу, що такого не буває. Напевно, є мотузки, які додають честі своєму родові — свідомі, поважні. Вони не уявляють собі, що їх плетуть гачком, і, щойно їх залишать без нагляду, не перетворюються на серветки. Напевно, такі є. Я щиро вірю в це. Але мені вони жодного разу не траплялися.

Нашою мотузкою я зайнявся саме перед тим, як ми підійшли до шлюзу. Я не дозволив Гаррісові навіть доторкатися до неї, бо він недбалий. Повільно, зі всією старанністю я змотав її кільцями, зв’язав посередині, склав удвоє і акуратно поклав на дно човна. Гарріс, дотримуючись усіх правил, підняв її і дав у руки Джорджеві. Джордж міцно взяв її і, тримаючи у витягнутій руці, почав розпускати так, ніби він розповивав немовля. Коли він розпустив із десяток ярдів, те, що утворилося, більше нагадувало невміло сплетений килимок перед дверима.

У таких випадках все відбувається як завжди. Той, хто на березі намагається розплутати мотузку, думає, що в усьому винен той, хто її змотував. А коли людина на березі щось думає, вона про це каже:

— Що ти хотів із неї зробити? Сплести сітку для риби, чи що? Ти тут такого накрутив! Ти що, бовдуре, не міг її змотати як належить? — час від часу бурчить він, несамовито змагаючись із нею. Він відкладає мотузку на рівне місце і бігає довкола неї в пошуках кінців.

З іншого боку, той, хто змотував мотузку, у всій цій катавасії звинувачує того, хто намагається її розплутати.

— Коли ти її брав, з нею було все в порядку! — обурено відповів він. — Голову потрібно мати на плечах, коли щось робиш. У тебе все абияк. Ти і стовпа скрутиш у вузол, якщо забажаєш!

Вони вже ладні одне одного повісити на тій мотузці.

Минає десять хвилин, і перший з них видає пронизливий крик, скаженіє і починає топтати мотузку. Намагаючись розпрямити мотузку, він хапає її у першому-ліпшому місці і починає тягти. Звичайно, від того вузол затягується ще міцніше.

Тоді другий вилазить із човна і йде йому на допомогу. Кожен робить щось по-своєму, і вони тільки заважають один одному. Вони хапаються за одну й ту саму петлю і тягнуть кожен у свій бік. Вони не можуть зрозуміти, де її щось тримає. Нарешті дають раду мотузці і, обернувшись, бачать, що їхнього човна понесло течією прямісінько на греблю.

Одного разу я був свідком саме такого. Це трапилося неподалік від Бовені. Ранок був досить вітряний. Ми пливли вниз за течією і саме вийшли на пряме русло, коли помітили на березі двох чоловіків. Ні раніше, ні після того мені не доводилося бачити людей, які б мали такий жалюгідний і безпорадний вигляд. У руках чоловіки тримали довгу мотузку. Навіть сліпому було б ясно, що щось трапилося. Ми перестали гребти і запитали, що сталося.

— Та от, нашого човна віднесло! — невдоволено відповіли вони. — Нам щойно вдалось розплутати мотузку, а коли ми озирнулися, його вже нема!

З усього було видно, що вони вкрай обурені таким ганебним і невдячним учинком свого човна.

Їхнього човна ми знайшли за півмилі вниз за течією — він застряг в очереті — та повернули його господарям. Б’юсь об заклад, упродовж тижня такої нагоди у човна більше не було.

Ніколи не забуду, як ті двоє ходили вздовж берега з мотузкою в руках у пошуках свого човна.

Подорожуючи річкою, можна не раз спостерігати багато смішних ситуацій, які виникають, коли тягнуть човна. Найчастіше можна побачити, як двоє людей, швидко йдучи берегом, тягнуть човна і жваво щось обговорюють, а той, хто у човні, за сотню ярдів позаду, даремно намагається докричатися до них, щоб ті зупинилися. Він знемагає, подаючи їм якісь немислимі знаки стерновим веслом. У нього щось негаразд: чи то зламалося стерно, чи то багор впав за борт. А може, капелюх упав у воду і його стрімко відносить течією.

Спочатку він досить спокійно і ввічливо гукає, щоб вони зупинилися.

— Агов! Зупиніться на хвилинку, чуєте? — весело кричить він. — Мій капелюх упав у воду.

Потім:

— Агов! Томе! Діку! Ви що, не чуєте? — цього разу вже не так дружньо.

Потім:

— Агов! Дідько б вас забрав, безголові! Зупиніться! Бодай вас!

Потім він починає стрибати й метушитися в човні, волати, багряніючи від злості, і проклинати все на світі. Хлопчаки на березі зупиняються і починають з нього сміятися, жбурляти в нього камінням, знаючи, що його тягнуть повз них зі швидкістю чотири милі на годину і він не зможе вийти.

Такого могло б не статися, якби ті двоє пам’ятали, що вони тягнуть човна, і бодай інколи озирались би, щоб побачити, як там їхній товариш. Найкраще, коли човна тягне одна людина. Коли тягнуть двоє, вони починають теревенити між собою і забувають за човна. А оскільки сам човен не створює великого опору, він ніяк не може нагадати їм про те, чим вони насправді зайняті.

Увечері ми розмовляли про це, і Джордж розповів нам історію, яка є дуже красномовним прикладом того, як двоє людей, що тягнуть човна, можуть забути про те, що роблять.

Одного вечора він та ще троє, розповідав Джордж, пливли в дуже навантаженому човні проти течії від Мейденхеда. Трошки вище Кукхемського шлюзу вони помітили чоловіка й дівчину, які йшли вздовж берега. Було видно, що між ними точиться якась цікава і захоплива розмова. В руках вони несли багор із причіпленою до нього мотузкою, яка тяглася за ними, а кінець її зникав у воді. Жодного човна поблизу чи деінде видно не було. Цілком зрозуміло, що колись до тієї мотузки було прив’язано човна. Але що з ним трапилось і яка жахлива доля спіткала його та тих, хто в ньому залишився, було цілковитою таємницею. Проте хай би що там сталося, воно зовсім не хвилювало молоду панну та джентльмена, котрі тягли човна. У них був багор, і в них була мотузка, і цього, на їхню думку, було досить.

Джордж хотів було гукнути їх, щоб вони опам’яталися, але тієї миті йому спала на думку цікава ідея, і він не став цього робити. Натомість узяв багор, перехилився і зачепив кінець мотузки. Вони з товаришами зробили петлю і накинули її на свою щоглу. Потім прибрали весла, всілися біля стерна і закурили люльки.

І той чоловік з молодою панною тягли чотирьох дебелих чоловіків і важкого човна до самого Мерлоу.

Джордж казав, що раніше йому ніколи не доводилось бачити такого глибокого розчарування у чийомусь погляді, як у тієї парочки, коли біля шлюзу вони зрозуміли, що останні дві милі тягли не того човна. Джордж припустив, що, якби поряд із чоловіком не було панянки, він, напевно, не втримався б від висловлювань у досить різкій формі.

Першою від подиву оговталась дівчина. Вона заломила руки і у відчаї вигукнула:

— Генрі, а де ж наша тітонька?

— І що, знайшли вони свою стареньку? — запитав Гарріс.

Джордж відповів, що цього він не знає.

Одного разу неподалік Волтона ми з Джорджем були свідками іншого прикладу небезпечної відсутності взаєморозуміння між тими, хто тягне, і тими, кого тягнуть. Це було саме в тому місці, де дорога полого спускається до води. Ми розташувалися на протилежному березі і споглядали все довкола. Незабаром на річці з’явився невеликий човен. Берегом шаленим алюром мчав могутній тягловий кінь із хлопчиною верхи і тягнув по воді човна. Порозлягавшись, у човні спокійно дрімали п’ятеро юнаків, а найбільш безтурботний вигляд був у стерничого.

— Хотів би я побачити, що буде, якщо він скерує не туди, — пробурмотів Джордж, коли вони пропливали повз нас. І саме цієї миті стерничий так і зробив. Човен врізався в берег із таким шумом, ніби одночасно розірвали сорок тисяч лляних простирадл. Двоє людей, кошик і три весла разом вилетіли з човна через лівий борт і порозлітались по берегу. За якусь мить потому двох інших висадило з правого борту і примостило поміж багрів, вітрил, валіз та пляшок. Останній проїхав ще ярдів зо двадцять далі і вилетів головою вперед.

Це значною мірою розвантажило човен, він став набагато легшим, і хлопчина, зриваючи голос, погнав свого скакуна галопом. Юнаки сиділи і лише дивились один на одного. Минуло кілька секунд, доки вони зрозуміли, що з ними трапилось, і тоді щосили почали кричати хлопцеві, щоб він зупинився. Але той, вочевидь, був надто заклопотаний своїм конем, щоб їх почути. Ми сиділи й дивилися, як вони чимдуж бігли за ним, аж поки не зникли вдалині.

Не певен, що співчував їхній невдачі. Навпаки, я хотів би, щоб усіх молодих дурнів, які в такий спосіб тягнуть свого човна (а їх вдосталь) спіткало те саме. Ризикуючи самі, вони, крім того, створюють загрозу і незручності для всіх інших човнів. Несучись на такій швидкості, вони не зможуть звернути з чийогось шляху чи дати можливість комусь їх обминути. Їхня мотузка може зачепитись за вашу щоглу і перекинути вас, або ж захопити когось у човні і скинути його у воду чи порізати йому обличчя. Найкраще в такій ситуації — це міцно триматись і бути готовим зустріти їх нижнім кінцем щогли.

Пригод, пов’язаних із волочінням човна, безліч, але найбільш захопливі — це коли човна тягнуть дівчата. Це відчуття, яке варто пізнати кожному. Для цього завжди беруть трьох дівчат: дві тягнуть мотузку, а третя бігає довкола і хихикає. Зазвичай усе починається з того, що мотузка повністю їх обплутує. Мотузка обплутується довкола їхніх ніг, і їм доводиться сідати на дорозі і розплутувати одна одну. Потім вона закручується їм на шиї і мало що не душить. Нарешті вони її розплутують і починають бігти, тягнучи човен з досить-таки небезпечною швидкістю. Через сто ярдів вони повністю видихаються і зупиняються. Вони сідають на траву і сміються. Перш ніж ви починаєте розуміти, в чому річ, чи встигаєте вхопитися за весло, вашого човна відносить на середину і починає крутити.

— О, поглянь! — кажуть вони. — Він уже аж на середині.

Після цього певний час вони тягнуть рівномірно. А потім одна з них раптом вирішує защепнути шпилькою спідницю. Дівчата зупиняються, і човен сідає на мілину.

Ви вистрибуєте, відпихаєте його і кричите дівчатам, щоб вони не зупинялися.

— Що? Що трапилось? — гукають вони у відповідь.

— Не зупиняйтеся! — кричите ви.

— Що-що?

— Не зупиняйтеся, давайте, тягніть.

— Емілі, йди до них, запитай, що тепер їм потрібно, — каже одна з них. Емілі йде до нас і запитує, в чому річ.

— Що ви хотіли? — питає вона. — Щось трапилось?

— Ні, — відповідаєте ви, — все гаразд, тягніть, продовжуйте. Тільки не зупиняйтеся, розумієш?

— Чому?

— Тому що, коли ви зупиняєтесь, ми не можемо стернувати. Човен має бути в русі.

— Бути в чому?

— В русі. Човен має рухатись.

— Добре, я передам їм. Ми все добре робимо?

— Так, звичайно, все чудово. Тільки не зупиняйтеся.

— Це зовсім неважко. Я думала, буде значно важче.

— Та ні, все досить просто. Потрібно тільки постійно тягти, і все.

— Я зрозуміла. Подайте мені мою хустину, вона під подушкою.

Ви знаходите хустину і подаєте їй. Саме в цей час приходить інша і каже, що вона також хотіла б взяти свою. Про всяк випадок вони беруть ще хустину Мері, але Мері вона не потрібна, тож вони приносять її назад, а натомість беруть гребінця. Минає хвилин двадцять, поки вони повертаються до мотузки, а за наступним поворотом бачать корову. Вам доводиться вилазити із човна і проганяти корову з їхнього шляху.

Коли дівчата тягнуть човна, нудьга вам не загрожує.

Нарешті Джордж розібрався з мотузкою і без зупинок дотягнув нас до Пентон-Хука.

Там ми почали розмірковувати над важливим питанням — ночівлею. Вирішили тієї ночі спати в човні. Ми могли зупинитись на ночівлю або спуститися за Стейнс. Сонце було ще високо, і вкладатися спати було зарано. Тож ми вирішили пройти до Ранніміда. Це ще три з половиною милі. Там спокійні лісисті місця біля річки, і саме там можна було б зупинитися.

Потім ми все ж пошкодували, що не зупинилися біля Пентон-Хука. Пройти три чи чотири милі проти течії із самого ранку — дрібниця, а от наприкінці довгого дня — досить тяжко. На тих останніх милях вас зовсім не цікавлять довколишні краєвиди. Ви вже не розмовляєте і не смієтеся. Півмилі вам видаються за дві. Ви ніяк не можете повірити в те, що ви лише там, де ви є. Ви починаєте переконувати себе, що з картою щось не те. А коли вам здається, що ви вже пройшли миль із десять, а шлюзу все ще немає, закрадається побоювання, що його хтось поцупив і втік із ним.

Одного разу я був просто збитий наповал (звісно, в переносному значенні). Я вирушив на річку з однією молодою леді, кузиною по материнській лінії. Ми гребли вниз до Горінга. Було вже досить пізно, і нам хотілося якнайшвидше дістатися до нього, принаймні кузина дуже цього хотіла. Коли ми допливли до Бенсонського шлюзу, було вже пів на сьому і спадали сутінки. Вона почала хвилюватися і сказала, що мусить повернутися додому до вечері. Я відповів, що я також був би не проти, і дістав свою карту, щоб поглянути, скільки нам залишилось. Як виявилось, до наступного шлюзу, у Воллінгфорді, півтори милі, а звідти — ще п’ять до Кліва.

— Усе гаразд! — сказав я. — Близько сьомої ми будемо вже поряд з наступним шлюзом, а там залишиться ще один, і все. — Я згорнув карту і взявся гребти.

Ми проминули міст, і невдовзі я запитав її, чи не видно ще шлюзу. Вона відповіла, що не бачить жодного шлюзу, на що я лише мугикнув і продовжував гребти. Минуло хвилин зо п’ять, і я попросив її поглянути знову.

— Та ні, — сказала вона. — Нічого навіть схожого на шлюз я не бачу.

— А ти… ти впевнена, що, коли побачиш його, то зрозумієш, що це саме він? — пошепки запитав я, намагаючись не образити її.

Проте моє запитання таки образило її, і вона запропонувала мені подивитися самому. Я відклав весла і обернувся. На милю вперед перед нами простягалася оповита сутінками річка, але жодних ознак шлюзу я не побачив.

— Може, ми заблукали? — запитала моя супутниця.

Я не думав, що таке могло статися, однак припустив, що, можливо, ми десь звернули у відвідний канал і зараз рухаємося до водоспаду.

Ця думка вкрай її засмутила, і вона заплакала. А потім сказала, що ми потонемо і що це їй покарання за те, що вона поїхала зі мною.

Таке покарання видалося мені надміру жорстоким, але моя кузина була іншої думки й висловила сподівання, що незабаром усе скінчиться.

Я спробував підняти її дух і сказав, щоб вона так не переймалася. Я припустив, що, скоріш за все, гріб не так швидко, як того хотів би, і незабаром ми дістанемося шлюзу. І я пройшов іще одну милю.

Тут я вже й сам почав хвилюватися. Знову подивився на карту. На ній було чітко позначено Воллінгфордський шлюз за милю нижче від Бенсонського. Це була хороша, надійна карта. До того ж я сам добре пам’ятав той шлюз. Я двічі проходив через нього. Де ми є? Що з нами трапилось? Я почав думати, що все це — сон, що насправді я сплю у своєму ліжку, і за мить прокинусь, і мені скажуть, що вже по десятій.

Я спитав кузину, чи не видається їй все це за сон. За хвильку вона відповіла, що хотіла запитати те ж саме. Ми почали розмірковувати: чи справді то був сон, і якщо це так, то хто ж спав насправді і хто був лише сном. Ставало досить цікаво.

Я, однак, продовжував гребти, а шлюз так і не з’являвся. Ніч іще більше оповивала річку тінями, і вона ставала дедалі похмурішою і таємничішою. Все довкола видавалося чимось надприродним і моторошним. Я почав думати про лісовиків, духів, вогники, що блукають; про порочних дівчат, які сидять уночі на скелях і заманюють людей у коловороти, та всяку всячину. Почав шкодувати, що я недостатньо добрий, що знаю мало псалмів… І раптом, посеред цих роздумів, я почув блаженні протяжні звуки пісеньки «Я їх надягнув…», що супроводжувались поганенькою грою на гармоніці. Я зрозумів, що ми врятовані.

Зазвичай я не надто захоплююсь звуками гармоніки, але зараз… Якими прекрасними видались вони нам обом! Вони були кращими за голос Орфея, співи лютні Аполлона чи за будь-що подібне. Зараз божественна мелодія тільки ще більше роз’ятрила б наші душі. Будь-яку жалісливу, гарно виконану мелодію ми сприйняли б як попередження для наших душ і остаточно втратили б надію. А те протяжливе, поривчасте, з невимушеними імпровізаціями «Я їх надягну…» у супроводі старенької гармоніки було таким людяним і таким підбадьорливим.

Солодкі звуки чулись усе ближче, і незабаром ми зрівнялися з човном, з якого лунала музика.

Це була компанія провінційних «співаків», які подалися прогулятися річкою під місячним сяйвом. (Місяця не було, але це вже не їхня провина.) Більш привабливих і приємних людей я не зустрічав відтоді. Я гукнув їх і запитав, чи не можуть вони показати мені шлях до Воллінгфордського шлюзу. Я пояснив їм, що намагаюся знайти його вже протягом двох годин.

— Воллінгфордський шлюз?! — перепитали вони. — Бог із вами, сер. Уже більше року, як його прибрали звідси. Тепер тут немає ніякого Воллінгфордського шлюзу, сер. Зараз ви біля самого Кліва. Білл, щоб мені луснути, якщо цей джентльмен не шукає Воллінгфордський шлюз!

Я й уявити такого не міг. Я бажав кинутися їм на шию і задушити в обіймах. Але течія була надто сильною, щоб я зміг це зробити, тому довелось задовольнитися звичайними словами вдячності.

Ми не припиняли їм дякувати і казати, що сьогодні чудова ніч. Ми бажали їм приємної подорожі, і, мені здається, я запросив їх на тиждень до себе, а моя кузина сказала, що її матуся буде надзвичайно рада бачити їх у себе вдома. Ми заспівали хор солдатів з «Фауста» і після всього дісталися додому саме перед вечерею.


Розділ VIII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ X



Loading...