home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XII

Генрих VIII і Анна Болейн. — Недоліки життя в одному будинку з парою закоханих. — Важкі часи для англійського народу. — Нічні пошуки краси. — Безпритульні. — Гарріс готується померти. — Поява янгола. — Раптовий напад веселощів. — Легка вечеря. — Сніданок. — Висока ціна на гірчицю. — Жахлива битва. — Мейденхед. — Ми йдемо під вітрилами. — Троє рибалок. — Ми прокляті.

Я малював в уяві всі ці сцени, коли Джордж сказав, що якщо я вже достатньо відпочив, то чи не хотів би я допомогти йому помити посуд. Це повернуло мене від днів славетного минулого до прозаїчного сьогодення з усіма його незгодами та гріховністю.

Я спустився у човен і за допомогою дерев’яної палички та жмутка трави вичистив сковорідку, а потім витер її Джорджевою мокрою сорочкою.

Ми вирушили на острів Великої Хартії і поглянули на камінь, який стояв там у будинку і на якому, як кажуть, було підписано визначну хартію. Чи була вона підписана саме тут чи на іншому березі, біля Ранніміда, як стверджують інші, невідомо. Хоча я більше схильний до відомої серед людей версії з островом. Поза всяким сумнівом, якби я був одним із тогочасних баронів, то всіляко намагався би переконати своїх товаришів у тому, що такого верткого клієнта, як король Іоанн, слід доправити саме на острів, де в нього було б значно менше можливостей влаштувати якийсь сюрприз чи знову щось утнути.

Біля Енкервік-Хаусу, що неподалік від мису Пікніків, є руїни старого монастиря. Кажуть, що біля цього монастиря Генрих VIII зустрічався з Анною Болейн[18]. Він також часто зустрічався з нею і біля замку Гевер у Кенті, і десь поблизу Сент-Олбенса. У ті дні англійцям, напевно, важко було віднайти якийсь клаптик землі, де б не побувала ця молода легковажна парочка.

Чи доводилось вам коли-небудь жити в будинку, в якому є закохана парочка? Витримати це надзвичайно важко. Ви вирішуєте піти посидіти у вітальні і вирушаєте туди. Щойно ви відчиняєте двері, як одразу чуєте якийсь галас, ніби хтось щось раптом згадав. Ви заходите і бачите, що Емілі стоїть біля вікна і з цікавістю спостерігає за протилежним боком вулиці, а в іншому кінці кімнати ваш приятель Джон Едвард з головою поринув у розглядання фотографій чиїхось родичів.

— О! — кажете ви, зупинившись у дверях. — Не знав, що тут хтось є.

— Та невже? — холодно питає Емілі.

Своїм тоном вона дає зрозуміти, що не вірить вам.

Якусь мить ви вагаєтесь, а потім кажете:

— Тут дуже темно. Чому ви не запалите газ?

Джон Едвард здивовано каже, що він цього не помітив, а Емілі каже, що її татусеві не до вподоби, коли в обідню пору запалюють газ.

Ви розповідаєте їм одну-дві новини і висловлюєте свої думки та погляди на ірландське питання. Але, схоже, їм це не цікаво. Хай би що ви розповідали, вони відповідають лише щось на зразок: «О-о!», «Та невже?», «Насправді?», «Так» і «Це неможливо!». Після десяти хвилин такої розмови ви прямуєте до дверей і вислизаєте з кімнати. Ви дещо здивовані тим, що двері за вашою спиною одразу ж зачиняються і замикаються без будь-якої вашої участі.

Півгодини потому ви вирішуєте піти попихкати люлькою в оранжереї. Єдине крісло, яке там є, зайняте Емілі, а Джон Едвард, якщо він довіряє своєму одягові, сидить на підлозі. Вони ні про що не розмовляють, але з погляду, який вони вам подарували, можна зрозуміти все, що може бути сказане в цивілізованому товаристві. Ви одразу ж розвертаєтесь і швиденько зачиняєте за собою двері.

Тепер ви вже побоюєтеся навіть поткнутися у будь-яку з кімнат будинку. Тож, прогулявшись кілька разів угору-вниз сходами, ви йдете до себе в спальню і сидите там. Зрештою вам це набридає, ви надягаєте капелюха і йдете до саду. Спускаєтеся стежкою і, коли проходите повз альтанку, вирішуєте зазирнути туди. Але там у кутку сидять тих двоє ідіотів. Вони помічають вас і, як зрозуміло з їхнього вигляду, думають, що з якихось нехороших міркувань ви за ними стежите.

— Ні щоб відвести собі якусь окрему кімнату для цього і не змушувати інших на все це дивитися… — бурчите ви, прямуєте до будинку, хапаєте парасольку і забираєтесь геть.

Щось подібне, напевно, було й тоді, коли той безрозсудний Генрих VIII упадав за своєю маленькою Анною. Несподівано наштовхнувшись на них, коли вони при місячному сяйві блукали довкола Віндзора та Рейсбері, мешканці Бекінгемшира, напевно, вигукували: «О-о! Це ви!», а Генрих, червоніючи, відповідав: «Так, я прибув, щоб зустрітись з однією особою». Анна ж, напевно, казала: «О-о! Я така рада бачити вас! Як цікаво! Я щойно зустріла містера Генриха VIII, і він іде в той самий бік, що і я».

Ті люди йшли і, напевно, говорили поміж собою: «Забираймося звідси, нехай вони собі тут воркочуть і муркочуть. Їдьмо до Кента».

Вони вирушали до Кента. І перше, що вони бачили в Кенті, були Генрих і Анна, які прогулювались біля замку Гевер.

— Та що за халепа! — казали вони. — Ходімо звідси. Мені це вже починає набридати. Йдемо до Сент-Олбенса. Сент-Олбенс — тихе гарне містечко.

Коли вони прибувають до Сент-Олбенса, знову ж таки бачать ту парочку, яка цілується під стінами абатства. Після того ті люди йшли геть і, напевно, ставали піратами, доки не закінчувались усі весільні процедури.

Ділянка річки від мису Пікніків до Віндзорського шлюзу зачаровує своєю красою. Тіниста дорога, вздовж якої то тут, то там красуються охайні будиночки, звивається понад берегом до самого готелю «Ауслейські дзвони». Як і більшість прибережних готелів, цей готель стоїть у дуже мальовничому місці, і там, як каже Гарріс — а в цих питаннях Гаррісові можна довіряти, — завжди можна випити кухоль відмінного елю. Старий Віндзор — по-своєму відоме місце. Тут був палац Едварда Сповідника[19], саме тут судді тих часів довели причетність великого графа Годвіна до смерті брата короля. Ерл Годвін відламав шматок хліба і, тримаючи його в руці, сказав:

— Якщо я винен, то нехай я удавлюсь цим хлібом.

Він поклав хліб до рота і спробував проковтнути його, але вдавився і помер.

За Старим Віндзором річка не така мальовнича, і лише біля самого Бовені вона знову набуває своєї краси. Ми з Джорджем тягнули човна повз Хоум-парк, який простягається по правому берегу від моста Альберта до моста Вікторії. Коли ми проходили біля Детчета, Джордж запитав мене, чи пам’ятаю я нашу першу подорож річкою, як ми висадились біля Детчета о десятій годині вечора та як нам хотілося спати.

Я казав, що, безперечно, пам’ятаю її і що таке не скоро забувається.

У суботу напередодні серпневих канікул ми були втрьох, так само, як і тепер. До Детчета ми підійшли втомленими і дуже хотіли їсти. Узявши кошик, дві валізи, покривала, плащі та інші речі, ми пішли поглянути, де можна зупинитися. Ми підійшли до невеличкого гарненького готелю. Весь його ґанок був обвитий клематісом та плющем. А от жимолості там не було. Я не знаю чому, але мені вкрай хотілося, щоб була жимолость, тому я сказав:

— Ні, не будемо тут зупинятися. Пройдемо трохи далі, може, десь є готель із жимолостю.

Ми пішли далі і прийшли до іншого готелю. Це також був гарний готель, і з одного боку все було обплетене жимолостю. Але Гаррісові не сподобався вигляд чоловіка, який стояв, спершись на вхідні двері. Він сказав, що той чоловік зовсім не схожий на добру людину, і, крім того, на ногах у нього потворні черевики. І ми знову пішли далі. Ми пройшли чималу відстань, але на своєму шляху більше не натрапили на жоден готель. Потім ми зустріли якогось чоловіка і запитали в нього, як пройти до якого-небудь із них.

— Але ж вони залишились у вас позаду, — сказав він. — Повертайте і йдіть назад. Там буде готель «Олень».

— Ми там були, — відповіли ми, — нам там не сподобалось: там немає жимолості.

— Ну, тоді, — продовжував чоловік, — якраз навпроти є «Панська садиба». Туди не заходили?

Гарріс відповів, що ми не захотіли там зупинятися через те, що нам не сподобався вигляд чоловіка, який стояв біля дверей, а крім того, Гаррісові ще й не сподобалися колір його волосся і черевики.

— Тоді я навіть не знаю, що вам порадити, панове, — сказав наш перехожий. — Крім цих двох тут більше немає готелів.

— Що, взагалі? — вигукнув Гарріс.

— Жодного, — відповів чоловік.

— Що ж нам, в дідька, робити? — закричав Гарріс.

Тут обізвався Джордж. Він сказав, що коли ми з Гаррісом хочемо, то можемо збудувати собі такий готель, який нам до вподоби, і найняти відповідну прислугу. Що ж до нього, то він повертається в «Олень».

Досягти в чомусь ідеалу ніколи не вдавалось навіть найсвітлішим головам. Усвідомлюючи нікчемність земних бажань, ми з Гаррісом зітхнули і пішли слідом за Джорджем.

Ми принесли наші речі до «Оленя» і склали їх у холі.

Підійшов господар і привітався:

— Добрий вечір, джентльмени.

— О-о, добрий вечір, — відповів Джордж, — нам, будь ласка, три ліжка.

— Дуже шкода, сер, — сказав господар, — але, боюсь, із цим я не зможу вам зарадити.

— Пусте, — сказав Джордж, — може бути і два. — Двоє з нас можуть спати на одному ліжку, хіба ні? — продовжував він, повертаючись до мене з Гаррісом.

— Так, звичайно, — відповів Гарріс. Він подумав собі, що ми з Джорджем дуже легко зможемо поміститися на одному ліжку.

— Дуже шкода, сер, — знову повторив господар, — але в цілому будинку немає жодного вільного ліжка. Ми і без того вже повкладали по двоє, а то й по троє чоловіків в одне ліжко.

Це дещо приголомшило нас.

Але Гарріс був давнім мандрівником. Він швидко опанував ситуацію і, весело засміявшись, сказав:

— Ну що ж… Справді нічого не можна вдіяти. Доведеться миритися з незручностями. Влаштуйте нас у більярдній.

— Дуже шкода, сер. Троє джентльменів уже сплять на більярдному столі, а двоє в кав’ярні. Жодної можливості прийняти вас на ніч.

Ми взяли свої речі і пішли до «Панської садиби». Це був гарний невеликий готель. Я сказав, що мені він подобається навіть більше, ніж попередній, Гарріс погодився зі мною і мовив, що все буде гаразд і що нам необов’язково дивитися на того чоловіка з рудим волоссям, та й, зрештою, не винен же він у тому, що в нього руде волосся.

Коли Гарріс говорив про це, в його голосі звучали доброзичливість і співчуття.

У «Панській садибі» нас навіть не хотіли слухати, господиня зустріла нас біля сходів і привітала повідомленням, що протягом останніх півтори години ми вже чотирнадцята компанія, яку їй доводиться завернути. На наші несміливі пропозиції щодо стайні, більярдної кімнати чи вугільного льоху вона лише презирливо посміхнулася: всі ці закапелочки вже давно були захоплені.

Чи може вона порадити якесь місце в селі, де ми могли б зупинитися на ніч?

— Якщо ви готові змиритися з певними незручностями — але запам’ятайте: я вам цього не радила — то за півмилі вниз по Ітонській дорозі є пивниця.

Ми не стали чекати, що вона казатиме далі. Ми схопили кошики, валізи, плащі, покривала, решту пакунків і помчали. Туди було радше миля, ніж півмилі, але нарешті ми дісталися до місця і, відсапуючись, увійшли усередину.

Зустріли нас досить безцеремонно. Усі просто сміялися. У цілому будинку було всього три ліжка, і на них уже спали семеро одиноких джентльменів та дві подружні пари. Однак добросердний господар, який саме був у залі, порадив нам спробувати щастя в бакалійника, це поряд з «Оленем». І ми знову пішли назад.

У бакалійника не було де яблуку впасти. Якась стара леді, що трапилась нам у крамниці, люб’язно запропонувала пройти з нею зо чверть милі до своєї подруги, котра інколи здає кімнати чоловікам.

Ця літня пані ходила дуже повільно, тож до її подруги ми йшли хвилин зо двадцять. Ми пленталися за нею, і наш похід вона прикрашала розповідями про те, як у неї болить спина.

Кімнати її подруги вже були зайняті. Звідти нас скерували до будинку 27. Двадцять сьомий був заповнений, і послали нас до тридцять другого. Але і в тридцять другому все було зайнято.

Потім ми повернулись на велику дорогу, Гарріс сів на кошик і мовив, що більше нікуди не піде. Сказав, що тут місце наче спокійне і він хотів би тут і померти. Він попросив Джорджа й мене поцілувати за нього його матусю, а також переказати всім родичам, що він пробачив їх усіх і помер щасливим.

Саме цього часу з’явився янгол в образі маленького хлопчика (мені здається, що більш вдалого образу для ангела годі й придумати). В одній руці він ніс жбан із пивом, а в іншій щось прив’язане до мотузки. Він відпускав його, воно падало і вдарялось кожен раз об камінь, хлопчик знову смикав його до себе, і все це супроводжувалось якимсь особливо неприємним, жалібним і стражденним звуком.

Ми запитали цього посланця небес (пізніше ми зрозуміли, що саме ним він і виявився), чи не знає він якого-небудь самотнього будинку з нечисленними і немічними мешканцями (краще, коли б це були старі пані чи паралітики), які не побояться прийняти на ночівлю трьох доведених до відчаю чоловіків, або, може, підкаже, де є який-небудь свинарник, чи якась закинута піч для випалювання вапна, чи ще щось. Нічого з того, про що ми питали, він не знав, принаймні одразу сказати не міг. Але мовив, що, якщо ми хочемо, то можемо піти з ним — у його матері є вільна кімната, і вона може здати її нам на ніч.

При світлі місяця ми кинулися йому на шию і благословили його. Картина, певно, мала б чудовий вигляд, якби хлопчика не здолали наші емоції, і він, не в змозі протистояти їм, опустився на землю, і ми навалилися на нього зверху. Гарріс настільки переповнився радістю, що в нього затуманився розум: він вихопив у хлопчика жбан із пивом і, перш ніж прийти до тями, наполовину спорожнив його, потім кинувся бігти, і ми з Джорджем мусили нести весь наш багаж.

У невеличкому будинку, де жив хлопчик, було чотири кімнати. Його мати — добра душа! — подала нам на вечерю шматок бекону, який ми змололи дочиста (п’ять фунтів), потім — пиріг із джемом і два чайники чаю. Лише тоді ми пішли спати. У кімнаті було два ліжка, одне з яких було на коліщатках, два фути і шість дюймів завширшки. Ми з Джорджем лягли на нього і, щоб не впасти, зв’язались між собою простирадлом. Друге ліжко належало маленькому хлопчикові, і Гарріс на ньому влігся сам. Вранці ми побачили, як з нього на два фути стирчать Гаррісові ноги, і коли ми з Джорджем умивалися, то скористалися ними замість вішака для рушників.

Наступного разу, коли ми приїхали до Детчета, ми вже не були такими перебірливими щодо готелів.

Та повернімося до нинішньої подорожі. Нічого особливого не сталося, і ми потихеньку тягли нашого човна. Ми дотягли його до Мавпячого острова і зупинились там, щоб поснідати. Снідали ми холодною яловичиною, коли раптом звернули увагу на те, що забули взяти гірчицю. Мені здається, що більше ніколи в житті, ні раніше, ні після того, мені так не хотілося гірчиці, як того ранку. Як правило, я взагалі байдужий до гірчиці і вживаю її час від часу. Але зараз я був ладен віддати за неї все на світі.

Не знаю, скільки світів може бути у всесвіті. Але я віддав би їх усіх тому, хто саме тієї миті приніс би мені ложку гірчиці. Коли я чогось хочу і не можу його отримати, я ладен на все.

Гарріс сказав, що за гірчицю він також віддав би все на світі. Якби хтось у той час прийшов до нас із банкою гірчиці, йому б надзвичайно пощастило: він до кінця своїх днів володів би всіма світами.

Хоча хтозна… Якщо б у нас із Гаррісом вже була гірчиця, ми, напевно, спробували б переглянути нашу угоду.

Охоплена бажанням отримати, людина робить несусвітні пропозиції. Та, отримавши бажане, починає розуміти, якими безглуздими вони є відносно вартості отриманого. Мені розповідали про одного чоловіка, який вирушив у гори у Швейцарії. Він казав, що віддав би все на світі за кухоль пива. Та коли дістався якоїсь невеличкої пивнички, де воно було, обурення його не мало меж, бо з нього запросили п’ять франків за пляшку. Він назвав це грабунком і навіть написав до «Таймс».

Над човном панувала гнітюча атмосфера — гірчиці у нас не було. Ми мовчки жували нашу яловичину, і наше існування видалося беззмістовним і нецікавим. У думках проходили щасливі дні дитинства, і чути було лише наші зітхання. Коли ми доплентались до яблучного пирога, на душі трішки просвітліло, а коли Джордж витягнув із кошика бляшанку з ананасами і викотив її на середину човна, нам здалося, що життя не таке вже й погане.

Ми троє дуже любимо ананаси. Ми розглядали малюнок на бляшанці, ми думали про те, який там сік, посміхались один до одного, а Гарріс уже навіть приготував ложку.

Тоді ми стали шукати ножа, щоб відкрити бляшанку. Перевернули все догори дном у кошику, вивернули усе з валіз, підняли дошки на дні човна, винесли все на берег і перетрусили — відкривачки не було.

Гарріс спробував відкрити бляшанку кишеньковим ножем. Ніж зламався, і він неабияк порізався. Джордж спробував ножицями. Ножиці вистрибнули з рук і мало що не викололи йому очі.

Поки ці двоє перев’язували рани, я вирішив зробити в бляшанці отвір гострим кінцем багра. Але багор вислизнув, і, як наслідок, я опинився між човном і берегом на два фути у брудній воді. Бляшанка, без жодної подряпини, покотилася і розбила чашку.

Ми оскаженіли. Ми взяли бляшанку на берег, Гарріс пішов у поле і приніс величезний гострий камінь, а я повернувся до човна і виволік звідти щоглу. Джордж тримав бляшанку, Гарріс приставив до неї згори гострий кінець каменю, а я взяв щоглу, підняв її високо і щосили опустив.

Того дня Джорджеві врятував життя його солом’яний капелюх. Він його досі береже (точніше, те, що від нього лишилося), і зимовими вечорами, коли, попихкуючи люльками, друзі розповідають усякі бувальщини про небезпеки, через які їм довелося пройти, Джордж приносить його і показує всім довкола, знову і знову розповідаючи ту історію, щоразу прикрашаючи її новими небувалими подробицями.

Гарріс відбувся незначними синцями.

Потім я взяв бляшанку і почав товкти її щоглою. Я товк її, доки не втратив сили, після чого вона перейшла до рук Гарріса.

Ми позбивали на ній усі краї, ми розплющили її, вона набувала усіх відомих геометрії форм, але бодай крихітної дірочки зробити нам не вдавалось. Потім до неї взявся Джордж. Він так її гамселив, що вона набула якоїсь незрозумілої, неземної і неприродно потворної форми. Джорджеві аж самому стало страшно, і він відкинув щоглу вбік. Ми сіли на траву і мовчки дивилися на неї.

Через усю банку проходила довга вм’ятина, яка нагадувала їдку посмішку. Це нас так розлютило, що Гарріс схопив її та жбурнув далеко на середину річки, і поки вона тонула, їй услід ми посилали прокляття за всі ті страждання, які вона змусила нас витерпіти, а потім сіли в човен і погребли звідти, не зупиняючись до самого Мейденхеда.

Мейденхед надто високої про себе думки, тому не можна вважати його приємним. Це улюблене місце річкових денді та їхніх розчепурених супутниць. Це місто вишуканих готелів, які відвідують переважно розпещені франти і балерини. Це відьомська кухня, на якій плодяться оті річкові демони — пароплави. У всякого князька із «Лондонської газети» є «маленький будиночок» в Мейденхеді, а героїня тритомного роману обов’язково обідає там, коли вкотре виходить позабавлятися з чиїмось чоловіком.

Ми швидко минули Мейденхед і попливли, повільно та спокійно, споглядаючи довколишню красу, яка оточувала нас на підході до Боултерівського та Кукхемського шлюзів. Клівденський ліс, досі в своєму ніжному весняному вбранні, наблизився до самої води і вигравав неповторним розмаїттям тендітної зелені. Ці місця в їхній незайманій красі, напевно, є найбільш привабливими на всій річці, і нам хотілося якнайдовше залишатися в нашому маленькому човні серед цього спокою і тиші.

Одразу за Кукхемом ми звернули в обвідний канал і зупинились, щоб попити чаю. Коли ми пройшли шлюз, уже настав вечір. Здійнявся прохолодний вітерець — як не дивно, в нашому напрямку. Чомусь завжди, коли ви на річці, вітер рішуче налаштований проти вас. Уранці, коли ви вирушаєте в подорож на один день, він дме вам назустріч. Ви довго гребете, думаючи, як легко буде повертатися під вітрилом. Але після того, як ви вже попили чаю, він чомусь розвертається, і назад вам знову доводиться наполегливо гребти проти нього.

Якщо ж ви забудете взяти із собою вітрило, в який би бік ви не пливли, вітер завжди буде тільки попутним. Так уже воно є! Цей світ — лише випробування, і як іскрам призначено летіти догори, так людині від самого її народження призначено долати труднощі.

Проте цього вечора десь нагорі, напевно, помилилися. Замість того щоб дути нам в лице, вітер повернули у спину. Без зайвого галасу, поки там не зрозуміли, що до чого, ми швиденько поставили вітрило, а самі, поринувши в роздуми, розляглись у човні.

Вітрило випнулося й натяглося, скрипнула щогла, і човен помчав.

Я був біля стерна.

Не знаю більш захопливого відчуття, ніж коли пливеш під вітрилом. Це найбільше схоже на відчуття польоту — якщо він, звичайно, не уві сні. Здається, вітер на крилах несе вас кудись уперед, невідомо куди. Ви перестаєте відчувати себе тим неповоротким, важким і немічним витвором із глини, який, звиваючись, плазує по землі. Ви — часточка Природи! Биття ваших сердець зливається воєдино! Вона обіймає вас своїми руками і пригортає до грудей! Ви єдині духом! У всьому тілі ви відчуваєте легкість! Вітер співає вам пісень. Земля здається такою далекою і такою маленькою. А хмаринки, які так близько над вашою головою, — ваші побратими, і ви простягаєте до них свої руки.

Річка належала нам. Лише вдалині посеред її плеса видніла рибальська плоскодонка з трьома рибалками на ній. Наш човен плавно ковзав над водою, минаючи лісисті береги, і жодному з нас навіть не хотілося розмовляти.

Я кермував.

Коли ми підпливли ближче, то побачили, що ті троє рибалок були старими та похмурими. Вони сиділи на стільчиках у плоскодонці і уважно стежили за своїми вудками. Багряні промені вечірнього сонця відбивались у воді якимось містичним сяйвом. Немов охоплені полум’ям, стояли велетенські дерева, а вгорі тихо пропливали вкриті позолотою довгі вервечки хмар. Це був час, коли все довкола, ніби зачароване, поринає у надію і смуток. На тлі пурпурового неба дихало вітрило; довкола нас опускалися сутінки, окутуючи світ різнобарвними тінями, а позаду підкрадалась ніч.

Здавалося, що ми, наче лицарі з давньої легенди, пливемо через таємниче озеро в невідоме царство темряви, до великої країни, де ховається сонце.

Але до царства темряви ми не допливли. Ми врізались прямісінько в плоскодонку, на якій рибалили троє стариків. Спочатку ми не могли второпати, що трапилось, бо за вітрилом нічого не було видно, але з характеру мови, що лунала у вечірньому повітрі, ми зрозуміли, що поряд з нами людські істоти і що вони роздратовані й незадоволені.

Гарріс опустив вітрило, і нам усе стало зрозумілим. Ми збили тих трьох старих джентльменів з їхніх стільчиків, і вони звалились на купу на дні човна. І тепер вони зі стогонами намагаються повільно відділитися один від одного, струшуючи із себе рибу. При цьому вони щедро обсипали нас лайкою. Це були не абияка лайка — це були довгі, ретельно продумані, змістовні фрази, які охоплювали все наше життя і сягали в далеке майбутнє разом з усіма нашими родичами і всім, що нас стосувалося. Це була справжня, добірна лайка.

Гарріс сказав їм, що, просидівши цілий день із вудкою, вони мають бути нам вдячні за невеличке пожвавлення, а також додав, що він вражений і засмучений тим, що люди їхнього віку так легко піддаються своєму настроєві.

Але це аж ніяк не допомогло.

Після цього Джордж оголосив, що кермувати буде він. Він сказав, що навряд чи можна сподіватися, що мізки на кшталт моїх могли повністю присвятити себе керуванню човном, і поки ми не потонули, буде краще, коли за човном слідкуватиме звичайна людина. Він узяв мотузки і довів нас до Марлоу.

У Марлоу ми залишили човна біля мосту і пішли ночувати в «Корону».


Розділ XI | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XIII



Loading...