home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XIII

Марлоу. — Бішемське абатство. — У медменхемських ченців. — Монморансі планує вбити старого кота Тома. — Ганебна поведінка фокстер’єра. — Наш від’їзд із Марлоу. — Процесія. — Катер, корисні поради з його знешкодження. — Ми відмовляємося від річкової води. — Миролюбний пес. — Дивне зникнення Гарріса і пирога.

Марлоу — одне з найприємніших міст на річці, які мені відомі. Це галасливе, жваве містечко. Правду кажучи, загалом не дуже мальовниче. Але в ньому можна знайти безліч привабливих куточків та вуличок. Споглядаючи залишки склепінь зруйнованого моста через Темзу, можна повернутися в своїй уяві до тих днів, коли Ельгар Саксонський заволодів маєтком Марлоу, а потім його захопив Вільгельм[20], щоб передати королеві Матильді. Пізніше він перейшов до ерлів[21] Ворвікських, а потому — до досвідченого лорда Педжета, радника наступних чотирьох королів.

Якщо після подорожі річкою вам захочеться прогулятися пішки, ви зможете втішатися красою, якої сповнена вся околиця, хоча саме річка тут найкрасивіша. Униз до Кукхема, за лісом Куоррі та луками, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених обличь прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.

Від Марлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Марлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам’яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів, і в різні часи воно слугувало маєтком Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного та водночас хвилюючого таїть воно в собі!.. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.

Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[22]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам’ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[23], який потім жив у Марлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стрит) написав «Обурення ісламу».

Трохи вище, біля греблі в Харлі, я часто замислювався над тим, що, навіть якби я залишився тут на місяць, мені забракло б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п’ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи віддалік, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або, як їх ще звикли називати, «Клуб пекельного вогню», членом якого був сумнозвісний Вілкс[24], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його збіговиськом нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п’ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі ряси з каптурами і не їли ні м’яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб правити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Генлі усе довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.

У понеділок вранці в Марлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморансі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморансі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморансі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу: «Бідна киця!» — і зупиняюсь, щоб погладити по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморансі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би вистачило їх на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що сприймаю це як його єство. У фокстер’єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки — нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер’єрів.

Пам’ятаю, якось я зайшов до вестибюля Хеймаркетського універмагу. Довкола було багато собак, вони чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з кучмою шерсті на голові та зовсім голим тілом, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура песиків та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у свої думки. У вестибюлі панували мир і злагода. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода леді. На повідку вона вела сумирного на вигляд невеличкого фокстер’єра. Вона також залишила його там, прив’язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Потім звів очі догори, і склалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Потім подивився на інших собак: вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав праворуч від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився ліворуч. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Страдницький лемент сповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з пуделем. Після того фокстер’єрчик повернувся на своє місце і вхопив бульдога за вухо, намагаючись прогнати його. Бульдог, надзвичайно справедлива тварина, накинувся на всіх, кого міг дістати, включно зі швейцаром, що дало маленькому тер’єрові можливість безперешкодно насолоджуватися сутичкою з дворнягою, яка зовсім цього не заперечувала.

Тому, хто знає собачу натуру, навряд чи потрібно розповідати, що до того часу всі інші собаки у вестибюлі гризлися так, ніби від результату бою залежало їхнє життя чи їхній притулок. Великі собаки скубалися одне з одним, а ті, що менші, воювали між собою і у вільну хвилинку хапали великих за лапи.

Вестибюль перетворився на справжнє пекло, лемент стояв неймовірний. Надворі зібрався натовп — люди допитувались, що це там за зібрання або кого там убили і за що. Прибігли чоловіки з жердинами та мотузками і спробували розтягти собак. Навіть поліцію викликали.

У розпалі гармидеру повернулася та гарненька молода панянка, схопила свого любого песика на руки (він уже вклав долі дворнягу, щонайменше на місяць, і тепер сидів з виглядом новонародженого ягняти), поцілувала його й запитала, чи його не вбили і що з ним зробили оті величезні мерзотні та жорстокі собацюри. А він пригорнувся до неї і дивився їй в очі так, ніби хотів сказати: «Який же я радий, що ти прийшла і забрала мене подалі від цього ганебного видовища!».

Вона сказала, що керівництво універмагу не має впускати таких-от великих і злих собак туди, куди приходять зі своїми собаками поважні люди, і що вона має намір подати на декого до суду.

От така вже вона, природа фокстер’єрів. Тому я не засуджую Монморансі за його схильність ганятися за котами. Але того ранку він пожалкував про те, що дав їй волю.

Як я вже казав, ми поверталися з купання, і, коли дійшли до середини Хай-стрит, перед нами від одного з будинків вискочив кіт і побіг через дорогу. Монморансі скрикнув від радощів (це був крик мужнього воїна, який бачить, що ворог іде прямісінько до його рук. Напевно, так кричав Кромвель, коли побачив шотландців, що спускалися пагорбами) і тут-таки кинувся за здобиччю.

Його жертвою був великий чорний кіт Том. Я ще не бачив такого великого кота, так само як і такого пошарпаного. У нього не було половини хвоста, одного вуха і значної частини носа. Він був надзвичайно довгим і м’язистим, здавався втіленням спокою і самовдоволення.

Монморансі кинувся за бідолашним котом зі швидкістю двадцять миль на годину. Але кіт не поспішав — схоже, він навіть гадки не мав, що його життю загрожує небезпека. Він собі спокійно дріботів, аж поки його потенційний убивця не наблизився до нього на один ярд. Тоді він розвернувся і всівся посеред дороги. Він поглянув на Монморансі добродушним допитливим поглядом, наче запитував:

— Ви щось хотіли, сер?

Хоробрості Монморансі не бракувало ніколи. Але у вигляді того кота було щось незвичне, від чого навіть у найвідважнішого пса стислося б серце. Він різко зупинився і поглянув на Тома.

Вони обидва мовчали. Дивлячись на них, можна було собі уявити, що між ними відбувається розмова. Щось на зразок:

Кіт. Чи можу я чимось вам допомогти?

Монморансі. Ні-ні, дякую.

Кіт. Якщо вам справді щось потрібно, ви, не соромлячись, можете сказати.

Монморансі (відступаючи вниз по Гай-стрит). О, ні-ні, справді, не переймайтеся. Схоже, я помилився. Мені видалося, що ми знайомі. Вибачте, що потурбував вас.

Кіт. Ну що ви. Навпаки, це мені було приємно. То ви впевнені, що вам нічого не потрібно?

Монморансі (продовжуючи відступати). Цілком, цілком, дякую… З вашого боку це дуже люб’язно. Усього найкращого.

Кіт. І вам також.

Після цього кіт підвівся й пішов собі далі, а Монморансі, підібгавши те, що зветься хвостом, обережно повернувся до нас і зайняв непомітну позицію позаду.

До сьогодні від самого слова «кіт» Монморансі весь здригається і дивиться на вас таким жалісним поглядом, наче хоче сказати:

— Будь ласка, не треба.

Після сніданку ми пішли скуповуватися, аби заповнити човен харчами на три дні. Джордж сказав, що нам слід набрати овочів: не вживати овочів — не дуже корисно для здоров’я. Він додав, що їх дуже просто готувати, і пообіцяв, що буде цим займатися сам. Тож ми взяли кілька фунтів картоплі, бушель[25] гороху і кілька капустин. З готелю ми взяли пиріг з яловичиною, кілька пирогів з аґрусом і баранячу ногу. Фрукти, тістечка, хліб, масло, а також джем, бекон та яйця ми придбали в місті.

Наш від’їзд з Марлоу, я б сказав, був одним із наших найбільших досягнень. Це було щось величаве та вражаюче, і водночас у ньому не було жодної демонстративності. У кожній крамниці, куди ми заходили, ми наполягали, щоб нам одразу все запаковували і відправляли разом з нами. І ніяких: «Гаразд, сер, я зараз же відправляю. Розсильний буде там скоріше за вас», — а потім самим висиджувати на пристані, двічі повертатися в крамницю і здіймати галас. Ми чекали, коли спакують кошики, і забирали розсильних із собою.

Чітко дотримуючись цього правила, ми обійшли добрячу кількість крамниць. Наслідком було те, що коли ми скінчили, слідом за нами йшла ціла команда розсильних із кошиками наїдків, яких тільки душа бажає, а наш похід униз до річки по Гай-стрит був таким вражаючим видовищем, якого Марлоу, напевно, вже давно не бачив.

Порядок процесії був таким:

Монморансі із палицею в зубах.

Дві не зовсім пристойного вигляду дворняги, друзі Монморансі.

Джордж, із плащем та покривалом в руці і з короткою люлькою в зубах.

Гарріс, який намагався йти невимушено та граційно, несучи в одній руці роздуту валізу, а в іншій — пляшку з лимонним соком.

Розсильні від продавця овочів та від пекаря з кошиками.

Коридорний з готелю з кошиком.

Розсильний від кондитера з кошиком.

Розсильний від бакалійника з кошиком.

Якийсь пелехатий пес.

Розсильний із сирної крамниці з кошиком.

Чоловік із мішком.

Приятель чоловіка з мішком, з руками в кишенях і глиняною люлькою в роті.

Розсильний від торговця фруктами з кошиком.

Я, з трьома капелюхами та парою черевиків у руках і з виглядом, ніби я до цього всього не маю жодного стосунку.

Шестеро хлопчаків та чотири бездомних пса.

На пристані човняр запитав:

— Дозвольте запитати, сер, у вас баркас чи критий бот?

Коли ми сказали йому, що в нас чотиривесловий човен, він, схоже, був здивований.

Того ранку парові баркаси завдали нам чимало клопоту. Це було саме напередодні Хенлейської регати, і величезна їх кількість ішла вгору по річці, деякі самі по собі, деякі з плавучим будиночком на буксирі. Я щиро ненавиджу парові баркаси. Мені здається, що їх ненавидить кожен, хто гребе у човні. Коли я дивлюсь на паровий баркас, я його не бачу, лише відчуваю, як мені хочеться заманити його в якусь віддалену місцину на річці і там, у тиші й на самоті, задушити.

У парових баркасів є надмірна самовпевненість, яка завжди викликає в мене найгірші почуття. Я завжди з тугою згадую ті старі добрі часи, коли будь-кому можна було пояснити, що ви про нього думаєте, за допомогою сокири та лука зі стрілами. Самого виразу обличчя людини, яка стоїть біля стерна з руками в кишенях та сигарою в зубах, достатньо для того, щоб виправдати дії, що позбавили б його спокою, а його сповнений зверхності свисток з вимогою забратися геть з дороги забезпечив би, я в цьому переконаний, вирок будь-якого суду присяжних у складі побережних мешканців як «убивство заради захисту».

Їм доводилось добряче посвистіти нам, щоб ми забралися з дороги. Я не буду вихвалятися, але скажу вам по правді, що за той тиждень наш невеличкий човник завдав їм клопотів, затримок та неприємностей більше, ніж усі інші човни на річці, разом узяті.

— Попереду паровий баркас! — вигукує хтось із нас, побачивши ворога вдалині. За мить у нас все готово до зустрічі з ним. Я берусь за мотузки, а Гарріс і Джордж сідають поряд зі мною, усі ми обертаємося спиною до баркаса, і човен потихеньку випливає на середину річки.

Баркас зі свистом наближається, а ми собі пливемо. Приблизно за сотню ярдів він починає свистіти, немов навіжений. Люди на баркасі нахиляються над бортом і кричать до нас, але ми їх ніколи не чуємо! Гарріс розповідає нам анекдоти про свою матусю, а ми з Джорджем намагаємось не пропустити жодного слова.

Потім той баркас видає останній свисток, та такий, що мало не розривається котел, дає задній хід своїм двигунам, випускає пару, починає крутитися й сідає на мілину. Усі, хто є на борту, збираються на носі і кричать на нас. Люди на березі щось нам гукають. Усі човни, що пропливають повз нас, зупиняються, аби долучитися до всього цього, аж поки всю річку на милі вгору і вниз не охоплює шалене хвилювання. Аж раптом Гарріс обриває свою розповідь у найцікавішому місці, дивиться вгору з легким подивом і каже Джорджеві:

— Диви! Джордже, щоб я з цього місця не встав, якщо це не паровий баркас!

А Джордж відповідає:

— Ти знаєш, мені здалося, ніби я щось чув!

Ми починаємо нервувати і хвилюватися. Ми не знаємо, як забрати човна з дороги, а люди на баркасі, зібравшись біля борту, дають нам вказівки:

— Правим, правим загрібай, йолопе! Лівим назад. Та ні, не ти — він. Дай спокій мотузкам. Ти що, не чуєш? А тепер разом. Та не туди. Та бодай вас!..

Потім вони опускають човна і приходять нам на допомогу. Після п’ятнадцяти хвилин зусиль вони забирають нас зі свого шляху і можуть пливти далі. Ми їм дуже дякуємо і просимо взяти нас на буксир. Але цього вони ніколи не роблять.

Ми придумали ще один спосіб, як дратувати пасажирів аристократичних парових баркасів. Ми вдаємо, ніби впевнені, що це якась гулянка, і запитуємо в них, чи вони, бува, не з панів К’юбітів чи Бермондсейського ордену, а потому просимо їх позичити нам каструлю.

Літні леді, які не звикли до річки, нервують від самого вигляду парових баркасів. Пригадую, як одного разу я плив від Стейнса до Віндзора — ця ділянка річки особливо багата на ті механічні чудовиська — у компанії з трьома такими пані. Це було дуже захопливо. Щойно їм на очі потрапляв будь- який паровий баркас, вони відразу ж наполягали на тому, щоб пристати до берега і зачекати на суші, доки він не зникне знову. Вони казали, що їм дуже шкода, але, пам’ятаючи про свої родини, вони не можуть піддавати себе ризикові.

Біля Гемблдонського шлюзу в нас закінчилась питна вода, тож ми взяли дзбанок і пішли набрати води до наглядача шлюзу.

У нас завжди говорив Джордж. З улесливою посмішкою він спитав:

— А чи не можна у вас розжитись водою?

— Звичайно, — відповів старий джентльмен. — Беріть, скільки вам потрібно, а решту залиште.

— Дуже вам дякуємо, — пробурмотів Джордж, озираючись довкола. — Але… де вона у вас?

— Там, де й завжди, — мляво промовив у відповідь джентльмен. — Якраз під вами.

— Щось я її не бачу, — обертаючись, сказав Джордж.

— Та де ж ваші очі? — спитав чоловік, повертаючи Джорджа і показуючи йому на річку. — Он її скільки, хіба не бачите?

— А-а! — вигукнув Джордж, зрозумівши, що до чого. — Але ж ми не можемо пити воду з річки.

— Так, це некорисно, але трішки випити можна, — відповів старий. — Саме її я й п’ю впродовж останніх п’ятнадцяти років.

Джордж відповів, що в такому випадку його зовнішність — не найкраща реклама для цього товару і що він надав би перевагу воді зі свердловини.

Води ми набрали в будинку трохи вище. Припускаю, що та вода також була річковою. Але ми цього не знали, тому все минуло добре. Очі не бачать — шлунок перетравлює.

Одного разу ми спробували річкової води. Це було під час тієї ж подорожі, тільки трохи пізніше. Нічого доброго з того не вийшло. Ми йшли за течією і поблизу Віндзора звернули у відвідний канал, щоб попити чаю. Наш дзбанок був порожній, і нам лишалося або пливти далі без чаю, або набрати води з річки. Гарріс казав, що варто спробувати. Він твердив, що, коли воду прокип’ятити, все буде гаразд і що всілякі шкідливі мікроби під час кип’ятіння загинуть. Ми набрали в чайник води з відвідного каналу Темзи і поставили її кип’ятити. Ми дуже ретельно стежили за тим, щоб вода справді-таки закипіла.

Ми зробили чай, вмостилися якомога зручніше і зібралися вже чаювати. Аж раптом Джордж, мало що не донісши чашки до рота, вигукнув:

— А це що таке?

— Що? — запитали ми з Гаррісом.

— Ось це! — відповів Джордж, дивлячись на захід.

Гарріс і я повернули голови в напрямку його погляду — повільно, за течією до нас наближався собака. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд.

Здавалося, йому все було байдуже. В глибокій задумі він плив собі на спині, задерши догори усі свої чотири лапи. Це був, я сказав би, пристойний пес із добре розвинутою грудною кліткою. Він наближався до нас, безтурботний, сповнений гідності й спокою, а потім, порівнявшись із нашим човном, зручно влаштувався на ночівлю ближче до очерету.

Джордж сказав, що йому вже не хочеться ніякого чаю, і виплеснув свій чай у воду. Гарріс також перестав відчувати будь-яку спрагу і зробив так само. Я вже випив половину свого, але тепер шкодував про це.

Я запитав Джорджа, чи можу я, на його думку, підхопити тиф.

Він відповів, що навряд чи це можливо. Скоріш за все, гадав він, мені вдалося цього уникнути. У будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму це напевно.

Угору по каналу ми пішли до Воргрейва. Це найкоротший шлях, який виводить вас від правого берега одразу на півмилі вище Маршського шлюзу. Ним варто користуватися: це чудова тіниста ділянка річки. Крім того, ви скорочуєте шлях на добрих півмилі.

Звичайно ж, вхід до нього перегороджено кілками та ланцюгами. А довкола висять дошки з попередженнями і загрозами всіляких тортур, ув’язнення та смерті кожному, хто насмілиться гребти цими водами. Дивно, що ці прибережні нахаби ще не висловлюють претензій на річкове повітря і не погрожують сорока шилінгами штрафу всім, хто ним дихає. Але хорошому гребцеві обійти ті всі кілки та ланцюги нічого не варто. А щодо дощок, то якщо у вас є вільних п’ять хвилин і поблизу нікого немає, зірвіть одну-дві з них і пожбурте в річку.

Ми добралися до половини каналу і зупинилися, щоб поснідати. Саме під час цього сніданку нам з Джорджем довелось пережити досить серйозне потрясіння.

Гарріс також пережив потрясіння, але, як на мене, його потрясіння ніяк не можна порівняти з тим, що довелось пережити нам із Джорджем.

Ось послухайте. Ми сиділи на траві ярдів за десять від берега. Ми щойно примостилися, щоб взятися до їжі. Тримаючи на колінах пиріг з яловичиною, Гарріс різав його на шматки, а ми з Джорджем чекали зі своїми тарілками в руках.

— Дайте хто-небудь ложку, — сказав Гарріс, — я хочу зачерпнути підливи.

Кошик стояв за нами, і ми з Джорджем повернулися, щоб дістати з нього ложку. Ми діставали її секунд п’ять, не більше, а коли обернулися знову, Гарріса з пирогом не було!

Навкруги розлягалось чисте поле. На сотні ярдів довкола — жодного дерева чи якого-небудь куща. Упасти в річку він не міг, бо ми сиділи перед ним з боку річки, і, щоб зробити це, йому довелося б перелізти через нас.

Ми з Джорджем подивилися навколо, а потім поглянули один на одного.

— Він що, вознісся на небеса? — запитав я.

— Навряд чи йому там був би потрібен пиріг, — відповів Джордж.

Його зауваження видалось досить вагомим, тож варіант із небесами ми відкинули.

— Мені здається, — сказав Джордж, — що стався землетрус.

Ця його думка, звичайно, була більш зрозумілою і реальною.

А потім із нотками смутку в голосі додав:

— Краще б він не різав того пирога.

Зітхнувши, ми знову поглянули туди, де востаннє бачили Гарріса і пиріг. Кров у наших жилах застигла, а волосся стало дибки — бо ми побачили голову Гарріса. Нічого більше, саму голову. Вона стирчала посеред високої трави, обличчя почервоніло, і на ньому чітко було видно вираз надзвичайного обурення! Першим оговтався Джордж.

— Скажи що-небудь! — вигукнув він. — Ти живий чи мертвий, і де решта тебе?

— Не прикидайтеся невинними дурниками! — промовила Гаррісова голова. — Я переконаний, що ви це зробили навмисно.

— Зробили що? — вигукнули ми з Джорджем.

— Що-що?! Посадили мене ось тут — безглуздий тупий жарт! Тримайте пиріг.

Із самих, як нам здалося, надр землі з’явився пиріг, досить пом’ятий і пошматований. Слідом за ним здійнявся Гарріс — увесь розхристаний, брудний і мокрий.

Виявилось, що, сам того не знаючи, він сів на краєчку невеликої канави, яку за високою травою зовсім не було видно, і, відхилившись трішки назад, разом із пирогом перекинувся в неї.

Потім він казав, що йому ще не доводилось відчувати такого подиву, як тоді, коли він почав провалюватись, не в змозі навіть збагнути, що відбувається. Спочатку він вирішив, що настав кінець світу.

Гарріс і досі думає, що ми з Джорджем усе це влаштували навмисно. Ось такі несправедливі підозри переслідують навіть найбільш безвинних, і, як казав поет, «хто зможе уникнути наклепу?»[26].

А й справді, хто?


Розділ XII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XIV



Loading...