home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XIV

Воргрейв. — Воскові фігури. — Соннінг. — Рагу. — Монморансі глузує. — Битва з чайником. — Джордж та банджо. — Розчарування. — Труднощі на шляху до музики. — Навчання грі на волинці. — Гарріс сумує після вечері. — Ми з Джорджем ідемо на прогулянку і повертаємось голодними й мокрими. — З Гаррісом відбувається щось дивне. — Гарріс і лебеді, чудове оповідання. — Тривожна ніч Гарріса.

Після сніданку нам вдалося зловити легкий вітерець, і він потихеньку поніс нас повз Воргрейв і Шиплейк. Причаївшись за звивиною річки, розніжений під дрімотними променями полуденного літнього сонця, Воргрейв відтворює чудову картину старовини, яка надовго залишається в пам’яті.

Готель «Св. Георгій і Змій» у Воргрейві може похизуватися своєю вивіскою. З одного боку її розписав Леслі[27], член Королівської академії, а з іншого — Ходжсон, що родом із Ходжсона. Леслі зобразив битву, а Ходжсон — сцену після битви, на якій Георгій, зробивши свою справу, насолоджується пінтою пива.

У Воргрейві жив Дей, автор «Сендфорда і Мертона»[28]. Там же, що ще більше додає слави Воргрейву, його було і вбито. У церкві стоїть пам’ятник місіс Сарі Хілл, що заповідала щороку на Великдень ділити один фунт між двома хлопчаками та двома дівчатками, які «завжди в усьому слухалися своїх батьків, ніколи не лаялися, не брехали, не крали і не били вікон». Уявити тільки: відмовитися від усього цього заради п’яти шилінгів на рік! Направду, вони того не варті.

Розповідають, що колись, багато років тому, у місті з’явився хлопчик, котрий справді ніколи нічого такого не робив, принаймні ніхто не міг сказати, що він це робив. Що, зрештою, і вимагалося. За це його було нагороджено короною слави. А впродовж трьох тижнів по тому його у скляній шафі виставляли напоказ у залі мерії.

Що сталося з грішми після того, не знає ніхто. Кажуть, що їх завжди передають найближчій галереї воскових фігур.

Шиплейк — красиве село, однак лежить воно за пагорбами і побачити його з річки не можна. У шиплейкській церкві брав шлюб Теннісон[29].

Ближче до Соннінга річка звивається поміж багатьох островів. Там вона дуже спокійна, мовчазна і малолюдна. Лише інколи надвечір там можна зустріти якусь парочку закоханих селян, які прогулюються її берегами. Аррі та лорд Фітцнудл[30] лишилися позаду біля Генлі, а до похмурого брудного Рединга ще далеко. Це та ділянка річки, де можна помріяти про минулі дні, згадати людей, що пішли від нас, і подумати про те, що могло б статися, але не сталося, хай йому чорт.

Біля Соннінга ми вибралися із човна і пішли прогулятися містечком. Це найчарівніший куточок на всій річці. Воно більше схоже на якийсь театральний майданчик, аніж на містечко, збудоване з цегли на вапняковому розчині. Кожен будинок купається в трояндах, і зараз, на самому початку червня, своєю витонченою пишнотою вони заполонили все довкола. Якщо ви хочете побути в Соннінгу, зупиніться в готелі «Буйвіл», що за церквою. Це справжній середньовічний сільський готель з його низенькими затишними кімнатками та ґратчастими вікнами, з нездоланними сходами та звивистими коридорами і з зеленим сквериком перед входом, де вечорами на лавицях у затінку дерев збираються старі чоловіки, щоб випити кухоль елю та погомоніти про сільські справи.

Ми блукали мальовничим Соннінгом десь із годину чи близько того, а потім, оскільки було вже надто пізно, щоб минути Рединг, ми вирішили повернутися на якийсь із островів поблизу Шиплейка і зупинитися там на ніч. Коли ми туди дісталися, було ще досить-таки рано, тож Джордж запропонував скористатися чудовою нагодою і влаштувати собі вишукану смачну вечерю. Він сказав, що покаже нам, які кулінарні дива можна створити на березі річки. З овочів, із залишків холодної яловичини і взагалі з усього, що лишилося, Джордж запропонував приготувати ірландське рагу.

Пропозиція видалася нам чудовою. Джордж назбирав дров і розпалив вогонь, а ми з Гаррісом взялися чистити картоплю. Я ніколи не думав, що чистити картоплю настільки складно. Більш кропіткої справи мені робити ще не доводилось. Почали ми дуже весело, я б навіть сказав, грайливо. Але вже після першої картоплини від нашої бадьорості не залишилось і сліду. Що більше ми її чистили, то, здавалося, більше лушпиння на ній лишалося. Коли ми нарешті обчистили все лушпиння та вирізали всі вічка, картоплини не лишилося, принаймні те, що лишилося, не заслуговувало на жодну увагу. Джордж підійшов, поглянув на неї — вона була завбільшки з квасолину — і сказав:

— Е-е ні-і, так не піде. Це — марнотратство. Її треба шкребти.

І ми почали шкребти. Але це виявилося ще важче, ніж чистити. Картопля ж зустрічається незвичайних форм — з випуклостями, наростами, впадинами. Ми працювали без упину двадцять п’ять хвилин, і все, на що ми спромоглися, було чотири картоплини. Тоді ми запротестували. Сказали, що потім нам ще до ночі потрібно буде відшкрібати самих себе.

Я й гадки не мав, що від шкрябання картоплі людина може так забруднитися. У це важко повірити, але з тих чотирьох картоплин було стільки лушпайок, що вони вкрили нас із Гаррісом по самі вуха.

Така от економія і ощадливість.

Джордж сказав, що це смішно — готувати ірландське рагу з чотирьох картоплин, тож ми взяли їх із півдюжини, чи, може, трохи більше, вимили їх і вкинули, не шкрябаючи. Ми також поклали туди капустину та всипали з ґалон гороху. Джордж усе це перемішав і сказав, що, як на нього, то трохи рідкувате. Ми вивернули все з кошиків, зібрали все, що ще не з’їли, і кинули до нашого рагу. Вкинули ми туди і половину пирога зі свининою та шматок холодного бекону. Потім Джордж ще знайшов половину банки консервованого лосося і також вивернув його в казан.

Він сказав, що великою перевагою ірландського рагу є те, що можна позбутися багатьох непотрібних речей. Я виловив із кошика кілька надбитих яєць і долучив їх до справи. Джордж зауважив, що це додасть підливі густоти.

Не пам’ятаю, що ми ще туди додавали, знаю лише, що не пропало нічого. А ще пригадую, коли вже страва була майже готова, Монморансі, який з надзвичайною зацікавленістю спостерігав за всією процедурою, серйозно над чимось замислившись, розвернувся і кудись пішов, а за кілька хвилин повернувся з мертвим водяним щуром у зубах, бажаючи представити його як свій внесок до загальної справи. Чи то він хотів поглузувати з нас, чи, може, його бажання було щирим — цього я сказати не можу.

Ми засперечалися, чи варто долучати щура до справи, Гарріс сказав, що, на його думку, все буде чудово, і коли все змішується докупи, то кожна дрібничка йде тільки на користь. Але Джордж був більш консервативним. Він сказав, що ще ніколи не чув, щоб ірландське рагу готували з водяних щурів, і винятково з міркувань безпеки він не бажає експериментувати.

Гарріс зауважив:

— Якщо ти ніколи не будеш пробувати нового, звідки ти знатимеш, яке воно? Саме такі люди, як ти, і стримують світовий прогрес. Згадай того чоловіка, що вперше скуштував німецьку сосиску!

Наше ірландське рагу вдалося на славу. Я ще ніколи не отримував такого задоволення від їжі. Усе в ньому було таке насичене і таке пікантне. Старі повсякденні страви нам усім вже приїлись, а тут… Який аромат, який смак!

Окрім того, воно було дуже поживним. Як сказав Джордж, чого там тільки не було. Щоправда, горох із картоплею могли б бути трішки м’якшими, але у всіх нас були міцні зуби, тож ми не дуже цим переймалися. А підлива! Це була казка. Можливо, трохи загуста для слабкого шлунку, але яка ситна!

Завершили ми чаєм та вишневим пирогом. Коли ми пили чай, Монморансі затіяв бійку із чайником та зазнав нищівної поразки.

Упродовж усієї подорожі він виявляв неабияку цікавість до чайника. Він сідав і дивився, як той кипить. При цьому вираз у пса робився якийсь заклопотаний, і він щоразу гарчав на чайник, намагаючись його роздражнити. Коли той починав булькотіти і випускати пару, він сприймав це як виклик і готовий був тієї ж миті кинутися в бій, але щоразу хтось із нас підбігав і забирав його здобич раніше, ніж йому вдавалося до неї добратися.

Сьогодні Монморансі собі вирішив, що випередить нас. Тільки-но чайник видав перші звуки, він підвівся, загарчав і з грізним виглядом рушив до чайника. Це був лиш невеличкий чайник, але, сповнений відваги, він зашипів і плюнув на Монморансі.

— То ти так?! — загарчав Монморансі, вишкіривши зуби. — Зараз я тебе навчу поважати пристойного роботящого собаку, ти, жалюгідний, довгоносий, брудний негіднику! Ану, ходи сюди!

Він кинувся на бідолашний маленький чайник і вхопив його за носик.

Надвечірню тишу розітнув несамовитий лемент. Монморансі вистрибнув із човна і вирушив на вечірню прогулянку зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину. Він тричі оббіг острів, зупиняючись біля кожної калюжі, аби втопити в її холодну багнюку свого носа.

Від того дня в його ставленні до чайника поєднувались водночас страх, недовіра і ненависть. Щойно той потрапляв йому на очі, він, гаркнувши і підібгавши хвоста, швиденько забирався якнайдалі. А коли чайник ставили на спиртівку, він кулею вискакував із човна і сидів на березі, доки не закінчувались усі чайні справи.

Після вечері Джордж дістав своє банджо і захотів пограти. Але Гарріс заперечив: сказав, що в нього розболілася голова і почувається він не настільки добре, щоб це знести. На думку Джорджа, від музики йому мало би стати краще. Він сказав, що музика заспокоює нерви і знімає головний біль. Він навіть кілька разів вдарив по струнах, аби показати Гаррісові, що воно таке.

На це Гарріс йому відповів, що нехай краще болить голова.

До того дня Джордж не вчився грати на банджо. Усі довкола відмовляли його від цього. Під час нашої подорожі річкою він якось було спробував два чи три рази поробити вправи, але в нього нічого не виходило. Гаррісових відгуків було достатньо, аби позбавити рішучості будь-кого, а тут ще Монморансі, який сідав і монотонно завивав, щойно Джордж починав грати. Можливостей — жодних.

— І якого біса ти виєш, коли я граю?! — обурено вигукував Джордж, намагаючись поцілити в нього черевиком.

— Може, навпаки — це ти граєш саме тоді, коли йому хочеться вити? — заперечив Гарріс, перехоплюючи черевика. — Дай йому спокій. Він не може не вити. У нього музичний слух, а від твоєї гри хочеш не хочеш — почнеш завивати.

Тож Джордж вирішив відкласти свої студії на банджо до того часу, коли повернеться додому. Але й там особливих можливостей для цього в нього не з’явилося. Місіс П. щоразу піднімалась до нього і казала, що їй особисто дуже подобається його слухати, але, на жаль, нагорі живе пані, вона в дуже цікавому стані, і лікар побоюється, що це може зашкодити дитинці.

Тоді Джордж спробував виходити з банджо вночі у сквер і практикуватися там. Але мешканці поскаржились у поліцію, і однієї ночі його вистежили й схопили. Усі докази були проти нього, тому його зобов’язали дотримуватися тиші впродовж шести місяців.

Схоже, після цього він втратив будь-який інтерес до музики. Коли минули ті шість місяців, він ще спробував один чи два рази поновити свої заняття, але знову було те саме: йому доводилось переборювати цілковите нерозуміння і відсутність усіляких симпатій з боку певної частини людей. Зрештою, у повному відчаї він дав оголошення про продаж інструмента з великою знижкою — «у зв’язку з відсутністю потреби» — і натомість взявся до опанування картярських фокусів.

Так чомусь склалося. Аби навчитися грати на якомусь музичному інструменті, потрібно мати неабияку витримку. Вам здається, що суспільство заради свого ж блага має всіляко допомагати людині оволодіти цим мистецтвом. Але, на жаль…

Колись я знав одного хлопця, який учився грати на волинці. Ви не повірите, який спротив йому довелося долати. Навіть від членів своєї родини він не отримував того, що можна було б назвати активною підтримкою. Його батько від самого початку був не в захваті від такого заняття і ставився до нього з цілковитою безсердечністю.

Спочатку мій приятель вставав рано-вранці, щоб повправлятися, але йому довелось відмовитися від своїх намірів через свою сестру. Вона була побожною і казала, що вкрай негоже з отакого розпочинати свій день.

Тоді він вирішив займатися цим уночі, коли вся його родина вже вкладалася спати. Але нічого доброго з того також не вийшло, до того ж їхній будинок зажив недоброї слави. Люди, що пізно поверталися додому, зупинялися біля нього і прислухалися, а наступного ранку містом ширились чутки, що минулої ночі в будинку містера Джефферсона сталося жахливе вбивство. Вони розповідали, як з будинку лунали крики жертви, брутальні прокльони та лайки душогуба, благання про помилування та передсмертні хрипи нещасного.

Зрештою йому дозволили займатися вдень на кухні за зачиненими дверима. Але, попри всі ці застережні заходи, його найбільш вдалі пасажі все ж таки долинали до вітальні і мало не доводили його матінку до сліз.

Вона розповідала, що це змушує її згадувати свого нещасного татуся (бідолаху проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї). Чому саме це їй спадало на думку, коли вона чула звуки волинки, пояснити вона не могла.

Потім йому змайстрували якусь хатину в нижній частині саду, за чверть милі від будинку, і коли йому хотілося попрацювати зі своїм інструментом, то щоразу доводилось тягти його туди. Іноді, коли хтось навідувався до їхнього будинку і, нічого про це не знаючи (йому забули розповісти й попередити його про це), виходив до саду прогулятися, він раптом чув звуки волинки. Не будучи готовим їх почути, він не розумів, що коїться. Якщо це була людина з міцними нервами, з нею ставався лише напад істерії, люди ж зі звичайними розумовими здібностями, як правило, божеволіли.

Слід визнати, що досить боляче дивитися на початківця, який опановує гру на волинці. Я відчув це сам, коли слухав мого юного приятеля. Схоже, зіграти що-небудь на цьому інструменті дуже і дуже непросто. Перш ніж почати щось награвати, слід добряче вдихнути, аби повітря вистачило на весь мотив, принаймні так мені видалось, коли я спостерігав за Джефферсоном.

Починав він величаво, зі сповненої енергії, войовничої ноти, яка вселяла піднесення. Але що далі він грав, то тихішою ставала мелодія, і врешті на останньому куплеті вона майже стихала і ставала більше схожою на шипіння, перемішане зі свистом.

Щоб грати на волинці, треба мати неабияке здоров’я.

Юний Джефферсон навчився грати на волинці лише одну мелодію. Але я ніколи не чув нарікань на брак у нього репертуару — жодного разу. Як він казав, ця мелодія називалася «Кемпбели ідуть — ура, ура!»[31], хоча його батько завжди наполягав на тому, що це «Дзвіночки Шотландії». З упевненістю ніхто не міг сказати, що ж це за мелодія була насправді, але всі погоджувалися з тим, що щось шотландське в ній таки є.

Гостям дозволялося вгадувати з трьох разів. При цьому більшість із них щоразу називали іншу мелодію.

Після вечері в Гарріса пропав настрій. Я думаю, що це через рагу: він не звик розкошувати. Тож ми з Джорджем залишили його в човні, а самі вирішили побродити по Генлі. Гарріс сказав, що він собі вип’є скляночку віскі, запалить люльку, а потім підготує все на ніч. А коли ми будемо повертатися, то щоб гукнули його, і він підпливе на човні й забере нас.

— Тільки дивись, не засни, — промовили ми і пішли.

— Не дуже й заснеш, коли шлунок повний рагу, — буркнув він і погріб назад до острова.

Генлі готувався до регати, і довкола панувала суцільна метушня. Там ми зустріли чимало своїх знайомих із Лондона, і у веселій компанії час пролетів досить-таки швидко. Було десь близько одинадцятої, коли ми вирушили в чотиримильну подорож додому — так ми вже звикли називати наш човен.

Ніч була похмурою і доволі прохолодною. Накрапав дрібний дощ. Ми втомлено плелися темними мовчазними полями, тихо розмовляючи між собою і гадаючи, чи правильно йдемо. Ми думали про наш затишний човен, про світло ліхтаря, що пробивається крізь туго напнуту парусину, про Гарріса і Монморансі, про віскі, і нам хотілося якнайшвидше до цього всього повернутися.

Ми уявляли собі, як ми вже сидимо в човні, стомлені й трохи зголоднілі. Довкола — темна річка, безформні дерева, а під ними, ніби велетенський жук-світляк, наш старий човен, такий любий, такий затишний, теплий і життєрадісний. Ми уявляли, як вечеряємо, наминаючи холодне м’ясо і передаючи одне одному шматки хліба, чули, як бадьоро брязкають наші ножі, як виривається з-під парусини і летить у глибоку ніч наш веселий сміх. Нам так хотілося, щоб усі наші видіння якомога скоріше стали дійсністю.

Нарешті ми вийшли на дорогу, і це нас підбадьорило, тому що до того ми не були певні, йдемо ми до річки чи віддаляємося від неї, а коли втомлений і хочеться якнайшвидше лягти спати, найбільше дошкуляє непевність. Коли ми проходили повз Скиплейк, годинник пробив за чверть дванадцяту. Джордж замислено запитав:

— Ти часом не пам’ятаєш, на якому з островів ми зупинилися?

— Ні, — відповів я, також дещо задумано. — А скільки їх тут?

— Лише чотири, — сказав Джордж. — Якщо він не спить, то все буде гаразд.

— А якщо спить? — запитав я. Але ми одразу ж прогнали від себе такі думки.

Коли навпроти нас з’явився перший острів, ми погукали, однак відповіді не було. Ми пішли до другого і спробували знову — результат був такий самий.

— А-а! Тепер я згадав, — сказав Джордж. — Ми були на третьому.

З надією ми побігли до третього острова і почали гукати.

Жодної відповіді!

Справи серйознішали. Було вже за північ, готелі в Скиплейку та Генлі були переповнені, а ходити від будинку до будинку, стукаючи серед ночі у двері, і питати, чи не здадуть нам кімнату, було якось негоже. Джордж запропонував повернутися до Генлі, влаштувати напад на поліцейського і таким чином здобути кімнату для ночівлі в поліцейській дільниці. Але потім ми собі подумали: «А раптом він дасть нам здачі і відмовиться ув’язнити нас!»

Не могли ж ми всю ніч ходити і битися з поліцейськими. Окрім того, ми боялися перестаратися і отримати шість місяців в’язниці.

У відчаї ми зупинилися навпроти, як нам здавалося, четвертого острова. Все дарма. Дощ посилився, і схоже було, що це надовго. Ми промокли до нитки і змерзли. Нас охопив розпач. Ми вже почали думати, що, можливо, островів було не чотири, а більше, і невідомо, чи взагалі ми перебували біля тих островів. Можливо, ми були десь зовсім в іншому місці, за милю від того місця, де мали б бути, а може, ми вийшли до річки не там, де треба. У темряві все було таким дивним і незнайомим. Ми починали розуміти, як страждали залишені в лісі маленькі діти[32].

Ми вже втратили останню надію. Так, я знаю, що завжди у романах і в казках все відбувається саме в такий момент. Але хіба я в цьому винен? Коли я починав писати цю книжку, я вирішив бути вкрай правдивим у кожному слові. Саме таким я і буду, навіть якщо для цього мені доведеться вдатися до затертих фраз.

І мушу вам сказати, це сталося тоді, коли ми втратили всяку надію. Отож, саме тоді, коли ми втратили всяку надію, я раптом помітив трішки нижче від нас якийсь незрозумілий таємничий вогник, що мерехтів поміж дерев на протилежному березі. Це було якесь дивне, таємниче світло, і я навіть було подумав про привидів. Але наступної миті до мене дійшло, що це наш човен. Від мого крику, що линув над водою, напевно, сама ніч здригнулась у своєму ліжку.

Якийсь час ми стояли, не в змозі навіть дихнути. Аж ось воно! Божественна мелодія темряви: ми почули, як у відповідь нам загавкав Монморансі. Ми знову закричали. Від нашого крику могли прокинутися навіть ті семеро сплячих отроків[33] — я ніколи не міг зрозуміти, чому для того, щоб розбудити сімох, потрібно більше галасу, аніж для одного. Нам видалося, що минула година, хоча насправді, гадаю, всього хвилин п’ять, коли ми нарешті побачили, як крізь темряву повільно пробирається човен із запаленим на ньому ліхтарем, і почули заспаний голос Гарріса, який питав, де ми є.

Гарріс поводився якось дивно. Це було щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, звідки нам неможливо було перебратися в човен, і одразу ж заснув. Як ми тільки не кричали і не верещали, аби знову його розбудити і привести до тями! Зрештою, нам це вдалося, і ми спокійно залізли в човен.

Коли ми перебралися в човен, то помітили, що в Гарріса був якийсь сумний вигляд. Здавалося, що він чимось заклопотаний. Ми запитали його, що трапилось, на що він відповів:

— Лебеді!

Як виявилося, ми пришвартувалися біля самого гнізда лебедів, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, повернулася самиця і здійняла галас. Гарріс її прогнав. Вона пішла, а за певний час повернулася зі своїм приятелем, Гарріс сказав, що з цією парою лебедів в нього була справжня битва. Але зрештою мужність і досвід взяли гору, і він їх таки розгромив.

Півгодини потому вони повернулись і привели із собою ще вісімнадцять лебедів! Якщо вірити тому, скільки їх нарахував Гарріс, то битва, напевно, була жорстокою. Лебеді намагалися витягти Гарріса і Монморансі з човна та втопити їх. А він, як справжній герой, захищався впродовж чотирьох годин, багатьох із них побив, і вони попливли кудись помирати.

— Скільки, ти казав, було лебедів? — запитав Джордж.

— Тридцять два, — спросоння відповів Гарріс.

— Ти щойно казав — вісімнадцять, — здивувався Джордж.

— Я такого не казав, — пробурмотів Гарріс. — Я казав дванадцять. Я що, не вмію рахувати?

Що було насправді з тими лебедями, нам так і не вдалося дізнатися. Ми запитали про це його вранці, але він лише сказав: «Які лебеді?», і схоже було, що він думає, ніби це все нам з Джорджем наснилося.

О-о, як чудово після всіх випробувань і страхів сидіти у човні і відчувати, що тебе врятовано! Ми з Джорджем добре повечеряли і випили б пуншу, якби могли знайти віскі. Але ми його не знайшли. Ми почали розпитувати Гарріса, де він його подів, але він робив такий вигляд, ніби взагалі не знає, що таке віскі і про що ми говоримо. Монморансі так дивився на нас, ніби щось знав, але так нічого і не сказав.

Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс. Я смутно пригадую, що протягом ночі прокидався щонайменше разів із десять, через те що Гарріс бродив по човну з ліхтарем і шукав свій одяг. Чомусь тієї ночі він дуже переживав за свій одяг.

Він двічі піднімав мене і Джорджа, щоб пересвідчитися, чи не лежимо ми на його штанах. За другим разом Джордж не на жарт розлютився.

— На якого дідька тобі серед ночі потрібні штани? — розгнівано запитав він. — Лягай і спи!

Коли я прокинувся наступного разу, то побачив, що Гарріс заклопотаний тим, що не може знайти свої шкарпетки. Останнє, що я пригадую, — це те, що мене ніби перевертають на бік, і я чую бурмотіння Гарріса про парасольку, яка дивним чином кудись зникла.


Розділ XIII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XV



Loading...