home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XV

Побутові обов’язки. — Любов до праці. — Старий гребець, його справи і балачки. — Скептицизм нового покоління. — Спогади про перші подорожі на човні. — На плоту. — Джордж робить все в одному стилі. — Старий човняр і його метод. — Як спокоєм наповнений світ! — Новачок. — На плоскодонці. — Нещасний випадок. — Радощі дружби. — Вітрильний спорт, мій перший досвід. — Можлива причина, чому ми не потонули.

Наступного ранку ми прокинулись пізно. На наполегливу вимогу Гарріса сніданок наш був простеньким, «без витребеньок». Ми все вимили і порозкладали по місцях (виконуючи цю нескінченну роботу я частково отримав для себе відповідь на запитання, яке часто не давало мені спокою: на що жінка, займаючись лише домашнім господарством, може витратити весь свій час). Ми вирушили десь близько десятої і весь цей день вирішили провести в подорожі.

Ми зійшлися на тому, що зранку не будемо тягти човна, а будемо лише гребти, Гарріс висловив думку, що найкраще буде, коли ми з Джорджем веслуватимемо, а він кермуватиме. Я зовсім не погоджувався з Гаррісом і сказав, що з його боку було б більш розважливо, коли б він вирішив попрацювати з Джорджем, а я тим часом трішки відпочив би. Мені видавалося, що в цій подорожі я виконував найбільше роботи, і це мене починало дедалі більше непокоїти.

Мені насправді здається, що я працюю більше, ніж потрібно. Ні, я в жодному разі не проти роботи. Навпаки. Мені подобається робота. Я захоплююсь нею. Я можу годинами спостерігати за нею. Мені хочеться, щоб вона завжди була поряд зі мною, і від самої думки про те, що вона колись закінчиться, серце в мене крається на шматки.

Для мене не буває забагато роботи. У мене вже розвинулась пристрасть накопичувати роботу: в мене її в кабінеті стільки назбиралося, що годі вже знайти й дюйма вільного. Скоро, напевно, доведеться задіяти і прибудову.

Крім того, я дуже дбайливо ставлюся до роботи. Деяка робота в мене лежить роками, і я навіть пальцем не торкнувся до неї. А ще я дуже пишаюся своєю роботою. Час від часу я знімаю її з полиці і витираю з неї пил. Немає жодної людини, в котрої її робота так гарно зберігалася б, як у мене.

Попри те, що мені завжди дуже хочеться роботи, я водночас намагаюся бути справедливим. Я не прошу більше, ніж в мене вже є.

Та, незважаючи на те, що я її не прошу, вона завжди мене знаходить, принаймні так мені здається, і це мене непокоїть.

Джордж каже, що немає жодної потреби цим перейматися. На його думку, саме моя надмірна педантичність викликає в мене страх отримати більше, ніж мені належить. Насправді ж я не отримую і половини того, що мав би отримувати. Та мені здається, що він це говорить, лише щоб втішити мене.

Я помітив, що в човні кожного члена команди переслідує нав’язлива думка, що йому доводиться робити все за всіх, Гарріс зауважив, що працює лише він, а ми з Джорджем із цього користаємось. Джордж лише посміявся з Гаррісових слів і сказав, що все, що той робить, це їсть і спить, і був твердо переконаний у тому, що, коли хтось і робить якусь роботу, яка варта того, щоб її так називали, то це саме він, Джордж.

Він додав, що ще жодного разу йому не доводилося бувати в одній команді з такими ледарями, як Гарріс і я.

Це розвеселило Гарріса.

— Уявити тільки: старий Джордж розмірковує про роботу! — засміявся він. — Та якщо ти попрацюєш півгодини, ти ж умреш. Ти бачив коли-небудь, щоб Джордж працював? — додав він, обертаючись до мене.

Я змушений був погодитися з Гаррісом, тому що, принаймні від того часу, як ми вирушили в цю подорож, такого мені бачити не доводилось.

— І як же ти можеш про це знати? — заперечив Джордж. — Та не зійти мені з цього місця, якщо половину часу ти не спиш. Ти бачив, щоб Гарріс коли-небудь повністю прокинувся, окрім коли сідає їсти? — запитав Джордж, звертаючись до мене.

Любов до істини змусила мене підтримати і Джорджа. Від самого початку від Гарріса в човні користі було дуже мало.

— У кожному разі я працюю більше, ніж Джей, — промовив Гарріс у відповідь на звинувачення.

— Ну, менше просто нікуди, — відповів Джордж.

— Мені здається, Джей взагалі уявив себе пасажиром, — продовжував Гарріс.

Така ось вдячність за те, що я тягнув їх у їхньому жалюгідному старому човні від самого Кінґстона, за те, що наглядав за всім, влаштовував усе заради них, дбав про них, зі шкури ліз. Такий от світ!

Зрештою ми пристали на те, що Гарріс із Джорджем гребтимуть аж за Рединг, а звідти я тягтиму човна. Як на мене, гребти у важкому човні проти сильної течії — заняття не дуже приємне. Були часи, коли я хапався за важку роботу, але зараз я більше схильний поступатися нею молодим.

Я помітив, що більшість досвідчених гребців так само ніяковіють, щойно розуміють, що гребти буде непросто. Досвідченого гребця завжди можна розпізнати по тому, як він, розлігшись на подушках на дні човна, підбадьорює гребців оповідками про свої вражаючі подвиги, які він вчинив минулого сезону.

— Тільки не кажіть, що це важко! — попихкуючи люлькою, протяжливо звертається він до двох новачків, які, обливаючись потом, уже впродовж півтори години безупинно гребуть проти течії. — От минулого сезону якось пополудні ми з Джимом Біффлесом та Джеком гребли, не зупиняючись, від самого Марлоу аж до Горінга. Пам’ятаєш, Джеку?

Почувши, що до нього звертаються, Джек, який протягом останніх двох годин спить на своєму ложі, яке він змайстрував собі на носі човна з усіх покривал, плащів і решти того, що потрапило йому під руку, не розплющуючи очей, починає описувати всі подробиці того дня. Він пригадує, що крім надзвичайно стрімкої течії, яку їм доводилось долати впродовж усього шляху, треба було ще й боротися із сильним зустрічним вітром.

— Милі тридцять чотири ми тоді, напевно, пройшли, — продовжує оповідач, протягуючи руку ще за однією подушкою, щоб підкласти її собі під голову.

— Та ні, Томе, ти вже так не перебільшуй, — бурмоче Джек із нотками легкого докору в голосі. — Щонайбільше тридцять три.

І, втомившись від такої виснажливої розмови, Том і Джек знову поринають у сон. А двоє простодушних хлопчаків переповнюються гордощами з того, що їм дозволили везти у човні таких чудових гребців, як Джек і Том, і ще з більшою запопадливістю налягають на весла.

Коли я був ще юнаком, я часто чув такі казочки від моїх старших товаришів. Я вірив їм, захоплювався ними, намагався запам’ятати кожне їхнє слово, а потім просив ще. Але, схоже, у нового покоління вже немає тієї сліпої віри, яка була у ті старі часи. Якось минулого літа ми — Джордж, Гарріс і я — взяли із собою одного такого «нестріляного горобчика» і всю дорогу годували його байками про те, які чудеса ми творили.

Ми нарозповідали йому всього: і затертих побрехеньок, які впродовж століть вірою і правдою служать усім гребцям, і додали ще сім свіженьких, які придумали самі. Одна з них була майже схожа на правду. В ній ішлося про доволі-таки правдивий випадок, який в дещо зміненому вигляді кілька років тому трапився з нашими друзями. Будь-яка дитина повірила б і не скривилася б.

Той юнак над усім цим посміявся і побажав, щоб ми при ньому продемонстрували свою майстерність. Він ладен був битися об заклад і ставив десять до одного, що в нас нічого не вийде.

Того ранку ми вихвалялися своєю вправністю у гребних справах і знову і знову розповідали про наші перші кроки у складному мистецтві греблі. Я пригадав, як вперше познайомився з човном. Ми, п’ятеро хлопчаків, зібралися по три пенси і на озері в Ріджентс-парку винайняли човна якоїсь дивовижної форми. Потім усім нам довелось обсихати в будиночку наглядача парку.

Після того мене стало тягти до води. Доволі часто я плавав на плотах у кар’єрах цегелень. Ви собі не уявляєте, яке це цікаве і захопливе заняття. Особливо коли ви посеред ставка і раптом на березі з добрячим києм в руках з’являється власник матеріалу, з якого ви змайстрували пліт.

Помітивши того джентльмена, ви відразу відчуваєте, що у вас немає жодного бажання складати йому компанію чи спілкуватися з ним. А коли б це не виглядало неввічливо, то ви воліли б навіть не зустрічатися з ним. Тож ви всіляко прагнете дістатися протилежного берега і якомога швидше, без зайвого галасу забратися додому, роблячи вигляд, ніби ви його не бачите. У нього ж, навпаки, виникає непереборне бажання вхопити вас за руку і побесідувати з вами.

Виявляється, він знає вашого батька, та ви й самі йому знайомі, але все це зовсім не викликає у вас прихильності до нього. Він каже, що навчить вас, як брати дошки і робити з них плоти. Але ви й самі вже дуже добре знаєте, як все це робити, і при всій щирості та люб’язності пропозиції ви вважаєте, що з його боку вона є зайвою і змушені відмовитися від неї, аби не завдавати йому непотрібного клопоту.

Попри вашу байдужість, його жага зустрітися з вами не вгасає, і та жвавість, з якою він пересувається вгору-вниз берегом ставка, аби встигнути привітатися з вами, коли ви висадитеся на берег, видається вам досить-таки облесливою.

Якщо він огрядний і страждає на астму, ухилитися від усіх його пропозицій доволі просто. Але якщо цей тип моложавий та ще й довгоногий — зустріч неминуча. Однак розмова між вами дуже коротка, більше говорить він. Ваші аргументи здебільшого обмежуються якимись односкладовими вигуками, і щойно вам випадає нагода вирватись від нього, ви одразу ж нею користаєтесь.

Плаванню на плотах я присвятив близько трьох місяців, і, достатньо опанувавши це мистецтво, вирішив зайнятися справжньою греблею та вступив до одного з човнярських клубів на річці Лі.

Виходячи у човні на річку Лі, особливо в суботу пополудні, ви незабаром набуваєте неабиякої спритності в керуванні човном і вміння уникати хвиль, що здіймаються слідом за баржами і всіляко намагаються вас перекинути і втопити. У вас з’являється безліч можливостей, щоб навчитися дуже швидко й у вишуканій манері розпластатися на дні човна, аби чиясь мотузка не висмикнула вас у воду.

Однак там ви не зможете відпрацювати свій стиль. Лише після того, як я почав виходити на Темзу, я зміг попрацювати над своїм стилем. Тепер усі захоплюються моїм стилем. Кажуть, що він дуже своєрідний.

Джордж до шістнадцяти років навіть близько не підходив до води. Потім він і ще восьмеро джентльменів приблизно того ж віку всією компанією якось у суботу вирушили до К’ю з наміром винайняти човна і пропливти до Річмонда і назад. Серед них був один кудлатий юнак, звали його Джоскінз, він раз чи два плавав у човні по Серпентайну[34] і запевняв, що плавати у човні надзвичайно весело.

Коли вони дісталися пристані, була досить сильна течія і дув потужний боковий вітер. Але це зовсім їх не збентежило, і вони пішли вибирати човна.

Біля пристані лежав перевернутий восьмивесловий гоночний човен. Він одразу ж привернув їхню увагу, і вони запитали, чи можна його взяти. Човняр кудись відійшов, замість нього там вештався якийсь хлопчина. Він усіляко намагався відрадити їх від того човна, показав їм два чи три досить зручних човни для сімейних прогулянок, але ті стояли на своєму. Їм здавалося, що в жодному човні вони не матимуть такого чудового вигляду, як у гоночній вісімці.

Хлопчина спустив човна на воду, вони познімали піджаки і приготувалися зайняти свої місця. Хлопець порадив, щоб Джордж, який вже у ті часи був найважчим у будь-якій компанії, сів на номер чотири. Джордж відповів, що для нього буде за щастя бути під четвертим номером, і швиденько всівся на носі човна, повернувшись спиною до корми. Зрештою його всадовили як слід й інші також зайняли свої місця.

Стерновим човна призначили надзвичайно нервозного юнака, і Джоскінз пояснив йому, як стернувати, а сам сів загрібним. Він сказав, що все досить просто. Достатньо лише наслідувати його у всьому.

Вони оголосили про свою готовність, і хлопчина на пристані взяв багор і відштовхнув човна.

Що сталося потім, описати в подробицях Джордж не може. У його спогадах усе переплуталось. Він лише пам’ятає, що одразу після того, як вони відпливли, в його поперек з усією силою врізалась рукоять весла номера п’ятого, і тієї ж миті його сидіння в якийсь дивний спосіб зникло з-під нього, а він опинився на дні. Він також помітив цікаву деталь: у той час номер другий лежав горілиць на дні човна, задерши догори ноги, ніби в якомусь припадку.

Вони боком пройшли під мостом К’ю зі швидкістю вісім миль на годину. Єдиним, хто гріб, був Джоскінз. Джордж, усівшись назад на своє місце, спробував йому допомогти, але щойно він опустив у воду своє весло, воно одразу ж, на превеликий подив Джорджа, зникло під човном і мало не потягло Джорджа за собою.

Потім кермовий викинув за борт обидві стернові мотузки і залився сльозами.

Як вони повернулися назад, Джордж не знав, пам’ятав лише, що це тривало близько сорока хвилин. З мосту за цією виставою із цікавістю спостерігав величезний натовп, і кожен кричав, даючи якісь указівки. Тричі їм вдавалося пройти під склепінням моста, і тричі їх повертало назад. Щоразу кермовий дивився догори і, побачивши над собою міст, знову починав рюмсати.

Джордж запевнив, що того дня він і гадки не мав, що будь-коли зможе вподобати катання у човні.

Гарріс більше звик до греблі в морі, аніж на річці. Він каже, що йому це подобається більше. Мені — ні. Пригадую, як минулого літа я винайняв невеличкого човна в Істборні. Багато років тому я добре попрактикувався у греблі на морі, тож гадав, що в мене не буде жодних проблем. Але, як виявилось, я забув геть усе. Коли одне весло в мене занурювалось у воду, інше злітало у повітря. Щоб захопити воду обома веслами одразу, мені доводилося вставати. На березі зібралося багато всякої знаті, і мені довелось гребти повз них у такій смішній позі. На півдорозі я пристав до берега на якомусь пляжі і скористався послугами старого човняра, аби той доправив мене назад.

Мені подобається спостерігати, як гребе старий човняр, особливо коли його наймають погодинно. Кожен його рух сповнений спокою та умиротворіння. Жодного натяку на якусь метушню чи роздратування, жодного вияву напруженості, яка все більше й більше отруює сьогодення. Ніколи в житті він не прагне обігнати інший човен. Його ніяк не хвилює те, що якийсь човен доганяє його і обходить. Власне кажучи, його обганяють усі човни, які пливуть з ним в одному напрямку. Декого це непокоїть і навіть дратує. Величний спокій, який виявляє при цьому найманий човняр, може слугувати уроком для честолюбних і чванливих людей.

Навчитися просто гребти, щоб рухати човен уперед, не становить великих труднощів, а от почуватися невимушено, коли пливеш повз дівчат — тут потрібна неабияка практика. Найбільше, що не вдається новачкам, це такт. «Щось ніяк не зрозумію, — каже він, намагаючись удвадцяте впродовж останніх п’яти хвилин відчепити свої весла від ваших. — Коли я сам, у мене все чудово виходить!»

Цікаво спостерігати, як двоє новачків намагаються гребти в такт. Носовий каже, що він ніяк не може вловити темп загрібного, бо в того якась дуже незвичайна манера греблі. Від таких слів загрібний дуже обурюється і каже, що впродовж останніх десяти хвилин він тільки те й робить, що намагається пристосувати свій метод греблі до цілковитої незграбності носового. Своєю чергою носовий також ображається і просить загрібного не перейматися ним, а приділити більше уваги тому, щоб якось розумно гребти.

— А може, я сяду загрібним? — додає він, вочевидь думаючи, що від того все одразу стане на свої місця.

Наступну сотню ярдів вони шльопають веслами по воді з доволі-таки скромним результатом. Коли раптом загрібний наче прозріває і починає розуміти причину всіх їхніх невдач.

— Я знаю, в чому річ: ти взяв мої весла, — кричить він до носового. — Давай їх сюди.

— І справді. А я все думаю, чому не можу дати з ними ради, — відповідає носовий. Лице його прояснюється, і він одразу заходжується міняти весла. — Тепер усе буде гаразд.

Та й після цього в них нічого не виходить. Тепер загрібний заледве дотягується до весел, а носовий, щоразу змахуючи веслом, б’є себе в груди. Вони знову міняються веслами і доходять висновку, що човняр дав їм узагалі не ті весла. Від такої єдності в ганьбленні човняра між ними знову запановує повне взаєморозуміння.

Джордж казав, що йому заради різноманіття часто хочеться поплавати на плоскодонці. Плавати на плоскодонці не так просто, як видається на перший погляд. Як і при греблі, ви незабаром навчитеся керувати човном, але потрібно багато практикувати, аби робити це гідно, не зачерпуючи рукавами воду.

Я знав одного юнака, з яким трапилась досить сумна пригода, коли він вперше плив у плоскодонці. Усе в нього так добре виходило, що він втратив усяку пильність і походжав плоскодонкою з жердиною в руках із такою безтурботною грацією, що аж заворожувала. Він підходив на ніс плоскодонки, опускав у воду жердину і одразу ж біг на корму, наче бувалий човняр. Це було захопливо.

Усе так чудово тривало б і далі, коли б він, як це не прикро, милуючись довколишніми краєвидами, не зробив на один крок більше, ніж потрібно, і не вийшов з човна взагалі. Жердина встромилась в мул, і човняр завис на ній, а човен тим часом понесло геть. Гідності така ситуація йому не додавала. Якийсь нахабний хлопчисько одразу ж закричав до свого приятеля, котрий плентався десь позаду: «Хутчіш іди сюди, тут на жердині справжня мавпа!»

Допомогти йому я не міг ніяк, бо, на біду, ми не подумали прихопити із собою запасну жердину. Лишалося тільки сидіти і дивитися на нього. Ніколи не забуду його виразу обличчя, коли жердина разом з ним поступово почала хилитися. Яка глибока задума відбилася на ньому.

Я дивився, як він плавно опустився у воду, а потім, мокрий і збентежений, вибирався на берег. Він так кумедно виглядав, що я не втримався, щоб не розсміятися. Певний час я ще хихикав про себе, коли раптом до мене дійшло, що насправді смішного було мало: я сиджу один у плоскодонці, без жердини, і мене, безпорадного, несе вниз за течією, скоріш за все, до греблі.

Я дуже обурився через те, що мій приятель заступив за борт і випав з човна. Принаймні він міг би лишити мені жердину.

Мене несло із чверть милі, коли раптом я помітив рибальську плоскодонку, яка стояла на якорі посеред річки і на якій сиділо двоє старих рибалок. Вони побачили, що я пливу на них, і почали гукати мені, аби я звернув убік.

— Я не можу, — гукнув я у відповідь.

— Ти ж навіть не намагаєшся, — відповіли вони. Коли я підплив до них ближче, то пояснив, у чому річ, вони зачепили мене і позичили жердину. До греблі залишалося ярдів із п’ятдесят. Який я був радий, що вони трапились на моєму шляху.

Уперше я хотів спробувати поплавати на плоскодонці у компанії ще з трьома юнаками — вони збиралися показати, як це робиться. Нам не пощастило вирушити всім одночасно, тож я сказав, що піду першим і винайму плоскодонку, а поки вони прийдуть, буду робити вправи біля берега.

Винайняти плоскодонку того дня мені не вдалося, всі вони були зайняті. Тому нічого не залишалося, як, сидячи на березі, дивитися на річку і чекати друзів.

Невдовзі мою увагу привернув чоловік у плоскодонці, і, що досить-таки дивно, на ньому були точнісінько такі самі піджак і картуз, як на мені. Було видно, що в цій справі він був новачком, і спостерігати за ним було надзвичайно цікаво. Здогадатися, що буде після того, як він занурить жердину у воду, було важко. Схоже, він і сам того не знав. То він ішов проти течії, то спускався за течією, а бувало, що просто крутився на одному місці довкола своєї жердини. Але, хоч би що він робив, усе це змушувало його дивуватися і дещо дратувало.

Згодом люди на річці почали звертати на нього увагу й битися об заклад, що станеться з човном після кожного його поштовху.

У цей час мої друзі підійшли з протилежного берега і зупинилися, також спостерігаючи за ним. Він був повернутий до них спиною, тож вони бачили тільки піджак і картуз. Вони одразу ж вирішили, що це був я, їхній любий компаньйон, який демонстрував свою майстерність, і їхньому захопленню не було меж. І одразу ж взялися немилосердно насміхатися над ним.

Спочатку я не зрозумів, що вони помилилися, і подумав: «Як негоже з їхнього боку так поводитися із цілком незнайомою людиною!». Я вже було хотів гукнути до них і покартати їх за це, коли раптом зрозумів, у чому річ, і заховався за дерево.

Як вони насміхались над тим юнаком! Добрі п’ять хвилин вони стояли, вигукуючи різні непристойності, глузували з нього, знущалися і обсміювали. Вони допікали його старими затертими жартами і навіть придумали кілька нових та нагородили його ними. Вони закидали його всіма тими жартами, якими ми користувались поміж себе, і яких він, скоріш за все, не розумів. Зрештою юнак, не в силах більше зносити їхніх брутальних жартів, обернувся, і вони побачили його обличчя!

Мені було приємно, що в них ще залишилось трохи гідності, аби усвідомити, якими вони були дурнями. Вони почали йому пояснювати, що переплутали його з кимось зі своїх знайомих. Висловлювали сподівання, що він не думає, ніби вони здатні говорити такі речі будь-кому, окрім своїх друзів.

Звичайно, зважаючи на те, що вони подумали, що це їхній приятель, їм можна все вибачити. Пригадую, Гарріс мені розповідав про один випадок, який трапився з ним, коли він купався поблизу Булоні. Він плавав неподалік від берега, коли раптом відчув, як хтось ухопив його ззаду за шию і з усієї сили потяг під воду. Гарріс відчайдушно опирався, але, здавалося, той хтось учепився за нього з силою Геркулеса, і всі його спроби звільнитися були марними. Він уже перестав боротися і спробував було думати про порятунок своєї душі, коли нападник його відпустив.

Гарріс підвівся на ноги і обернувся, щоб поглянути на свого потенційного вбивцю. Той стояв поряд і від душі реготав, та коли з води з’явилось обличчя Гарріса, він відступив назад і дуже збентежився.

— Заради бога, вибачте мені, — затинаючись, пробурмотів він. — Мені видалось, що це мій приятель.

Гарріс подумав: йому пощастило, що той чоловік помилково не побачив у ньому якого-небудь свого родича, інакше він обов’язково втопив би його.

Вітрильний спорт так само потребує і знання, і досвіду, хоча хлопчаком я думав інакше. Мені здавалося, що все це приходить саме, як гра в монетки чи в м’яча. У мене був приятель, що думав так само, як і я, і одного вітряного дня ми вирішили спробувати, як це воно — ходити під вітрилом. Тоді ми жили неподалік від Ярмута і вирішили піти проти течії річки Яр. На човнярській станції поряд із мостом ми винайняли човна з вітрилом і вирушили.

— Погода не вельми хороша, — сказав до нас човняр, коли ми відпливали. — Коли зайдете за поворот, візьміть риф[35] і керуйте вітрилом.

Ми запевнили, що саме так і зробимо, посміхнулись, попрощалися з човнярем і відпливли, не в змозі збагнути, як це — керувати вітрилом, де ми маємо знайти риф і що маємо з ним робити, щоб його «взяти».

Ми гребли, поки місто не зникло з нашого поля зору, а потім, коли перед нами розляглася річка у всій її широчіні і над нею гуляв ураганної сили вітер, ми вирішили, що пора братися до справи.

Поки я розгортав вітрило, Гектор — здається, так звали мого приятеля — продовжував гребти. Розгорнути вітрило виявилося справою непростою, але зрештою мені це вдалося. Тоді виникло питання: де верхній кінець?

Спираючись на природне відчуття, ми, звичайно, вирішили, що низ є верхом, і почали встановлювати вітрило догори дриґом. Ми по-всякому намагалися його встановити, і це забрало досить багато часу. Вітрило, вочевидь, вирішило собі, що ми бавимося у похорони, і я — це покійник, а воно — саван.

Коли вітрило зрозуміло, що помилилося, воно луснуло мене реєю по голові і взагалі відмовилося будь-що робити.

— Намочи його, — сказав Гектор. — Кинь його у воду, нехай намокне.

Він сказав, що моряки, перш ніж піднімати вітрила, завжди їх мочать. Я намочив. Але це тільки погіршило справи. Коли сухе вітрило прилипає до ваших ніг і обвивається довкола вашої голови, це не дуже приємно, та коли воно мокре, що з нього аж тече — витримати це неможливо.

Нарешті спільними зусиллями ми якось-таки впорались із ним. Ми встановили вітрило не те щоб догори дригом, радше якось боком, і прив’язали його до щогли фалінем[36], який нам довелось відрізати.

Як факт можна засвідчити те, що човен не перекинувся. Чому він не перекинувся, цьому я не можу дати жодного пояснення. Пізніше я не раз задумувався над цим, але знайти якусь більш-менш зрозумілу причину мені так і не вдалося.

Можливо, цього не сталося через природну стійкість, властиву всьому, що є в цьому світі. А може, човен, окинувши оком усю нашу поведінку, дійшов висновку, що того ранку ми хотіли накласти на себе руки, і вирішив нас розчарувати. Це єдине, що я можу припустити.

Лише завдяки тому, що ми намертво вчепилися за планшир[37], нам вдалося залишитися в човні, але це було нелегко. Гектор сказав, що пірати, та й узагалі усі мореплавці, під час сильних штормів прив’язують до чогось стерно і керують судном лише за допомогою клівера[38]. Він запропонував спробувати щось подібне, але я більше був схильний до того, аби човен ішов за вітром.

Оскільки моя пропозиція була найпростішою, ми так і зробили. Ми щосили вчепилися за планшир і пустили човна за вітром.

Десь із милю човен летів проти течії зі швидкістю, з якою я ніколи раніше не плавав і не хотів би спробувати ще раз. На повороті він так нахилився, що половина вітрила сховалася під водою. Потім сам якимось дивом вирівнявся і полетів у напрямку пологого мулистого берега.

Той мулистий берег нас і врятував. Човен пропоров його до середини і зупинився. Зрозумівши, що нас уже не шпурляє з боку в бік, немов кульки у дитячому брязкальці, і ми можемо рухатися лише з власної волі, ми дісталися вітрила і зрізали його.

Плавання під вітрилом нам уже було достатньо. Нам не хотілося перестаратися, аби не хапонути зайвого. Ми вже прокаталися під вітрилом — це була захоплива й цікава подорож — і тепер вирішили йти на веслах, хоча б для різноманіття.

Ми взяли весла і спробували виштовхнути човен із мулу. Коли виштовхували, одне весло зламалось. Після того ми виштовхували човен із надзвичайною обережністю, але весла були старі та зношені, тож друге весло зламалось іще легше, ніж перше. Ми залишились ні з чим.

Перед нами на ярдів сто простягався мулистий берег, а позаду була вода. Залишалось тільки сидіти й чекати, коли хтось буде пропливати повз нас.

День був не з тих, коли всіх тягне до річки, і нам довелось чекати три години, перш ніж з’явилась хоч одна жива душа. Це був якийсь старий рибалка. З величезними зусиллями він все-таки витяг нас звідти і в найбезславніший спосіб відбуксирував до човнярської станції.

Щоб заплатити чоловікові, який привіз нас додому, а також за зламані весла та за чотири з половиною години нашої прогулянки, нам довелось викласти всі кишенькові гроші, що їх ми збирали не один тиждень. От така то була подорож під вітрилом. Зате ми набули досвіду. А досвід не купиш ні за які гроші.


Розділ XIV | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XVI



Loading...