home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVIII

Шлюзи. — Нас із Джорджем фотографують. — Воллінгфорд. — Дорчестер. — Батько сімейства. — Гарне місце, щоб утопитися. — Трохи складна ділянка річки. — Згубний вплив річкового повітря.

Ми залишили Стритлі вранці наступного дня й дісталися Кулгема. Там ми звернули у відвідний канал і, натягнувши парусину, лягли спати.

Між Стритлі і Воллінгфордом на річці нічого надзвичайно цікавого немає. Від Кліва на цілих шість із половиною миль немає жодного шлюзу. За Теддінгтоном це, напевно, найдовша безперервна ділянка річки. Оксфордський клуб влаштовує тут тренування своїх вісімок.

Якщо гребці тільки радіють відсутності шлюзів, то шанувальникам краси це зовсім не до вподоби.

Особисто я люблю шлюзи. Вони приємно переривають одноманітність веслування. Мені подобається сидіти у човні й повільно підніматися із холодних глибин до нових висот і нових краєвидів або опускатися донизу, ніби полишаючи цей світ, і спостерігати, як збільшується смужечка денного світла, коли зі скрипом розсуваються похмурі ворота шлюзу, аж поки перед вами не розляжеться у всій своїй широчіні усміхнене плесо річки. Ви виштовхуєте свого невеличкого човна з його нетривкого полону і знову опиняєтесь у її привітних водах.

Вони такі мальовничі, ті шлюзи. Дебелий наглядач шлюзу, його добродушна дружина або ясноока донька — як приємно перекинутися слівцем з цими простими людьми (правильніше сказати — було приємно. Складається враження, що останнім часом служба охорони перетворилася на товариство з найму ідіотів. Добра частина наглядачів шлюзів, особливо на найпожвавленіших ділянках річки, — сварливі нервові старигані, які зовсім не годяться для такої роботи). Там ви зустрічаєтеся з іншими човнами, обмінюєтесь річковими новинами. Без своїх уквітчаних шлюзів Темза не була б таким райським куточком.

Почавши розмову про шлюзи, я згадав, як одного літнього ранку біля Гемптон-Корту ми з Джорджем ледве не загинули.

Того чудового дня шлюз був переповнений. Як уже повелося, один фотограф заробляв собі тим, що фотографував, як ми, поколихуючись у своїх човнах, повільно піднімалися з водою, що прибувала.

Спочатку я навіть не зрозумів, що відбувається, і був надзвичайно здивований, побачивши, як Джордж поспіхом розправляє свої штани, куйовдить чуприну і франтувато зсуває на потилицю свого капелюха. Потім із вдавано сумною посмішкою вмощується у граційній позі, намагаючись заховати кудись свої ноги.

Спершу я було подумав, що він помітив якусь свою знайому дівчину, і озирнувся довкола, щоб поглянути, хто б це міг бути. Всі у шлюзі раптом ніби задерев’яніли. Усі стояли або сиділи у незвичних і дещо дивних позах, які мені доводилось бачити лише на японських віялах. Усі дівчата усміхалися. Вони були такими прекрасними! А всі юнаки нахмурилися і намагалися виглядати суворими і благородними.

Тут до мене нарешті дійшло, в чому річ, і я заметушився, аби не проґавити момент. Наш човен був першим, і я собі подумав, що буде зовсім негоже, якщо через мене зіпсується знімок.

Я швиденько повернувся лицем до фотографа і, зайнявши позицію на носі човна, з безтурботною граційністю сперся на багор, показуючи цією позою всю свою силу і спритність. Я поправив волосся, спустивши на лоб завиток, і надав своєму обличчю задумливого, з легким натяком на цинізм, виразу (кажуть, мені таке пасує).

Усі ми стояли в очікуванні того відповідального моменту, коли раптом хтось за моєю спиною вигукнув:

— Агов! Поглянь на свій ніс.

Я не міг повернутися, щоб подивитися, в чому справа і на чий ніс потрібно поглянути. Краєм ока я зиркнув на ніс Джорджа — нічого особливого, принаймні нічого такого, що можна було б змінити. Я скосив очі, щоб розгледіти свого носа, але, як мені видалось, з ним також все було гаразд.

— Поглянь на свій ніс, тупий віслюче! — знову пролунав той самий голос, але вже гучніше.

Тоді інший голос закричав:

— Заберіть свого носа, ви двоє, із собакою!

Ні я, ні Джордж не насмілювалися повернутися. Рука фотографа готова була зняти кришку об’єктива, і він будь-якої миті міг зробити знімок. Невже це гукають до нас? Що могло трапитися з нашими носами? Звідки ми мали їх забрати?

Тепер уже кричав весь шлюз, а позаду нас чийсь громовий голос прогудів:

— Агов, джентльмени у червоному і чорному капелюхах, погляньте на свій човен. Якщо ви не поквапитеся, фотографові доведеться зробити знімок двох ваших трупів.

Тут ми подивилися і побачили, що ніс нашого човна зачепився за дерев’яний брус шлюзу, і, що більше піднімалася вода, то більше перехилявся човен. Ще б трохи, і все скінчилося б. Ми миттєво схопили весла і що було сили відштовхнулися від стіни шлюзу. Човен вивільнився, і ми обоє полетіли шкереберть.

На тій фотографії ми з Джорджем вийшли не дуже добре. Як і слід було чекати (мабуть, така наша доля), фотограф запустив свою кляту машинку саме в ту мить, коли ми обоє, задерши ноги догори, лежали, розпластавшись у човні, з виразом на обличчях «Де я?» і «Що це було?».

Головними на тій фотографії, поза всяким сумнівом, були наші ноги. Мало що ще можна було розгледіти за ними. Вони заповнили весь передній план. За ними трішки проглядались інші човни і щось із навколишнього краєвиду. Порівняно з нашими ногами всі решта, хто був у шлюзі, разом зі своїми човнами виглядали такими мізерними і невиразними, що людям навіть було соромно дивитися на себе, і вони просто відмовлялися від тієї фотографії.

Власник одного з парових катерів, який замовив шість примірників, відмовився від свого замовлення після того, як йому показали негатив. Він сказав, що візьме фотографії, якщо хтось покаже його баркас. Але зробити цього не зміг ніхто. Він був десь за правою ногою Джорджа.

Через ту фотографію нам довелось витерпіти купу неприємностей. Фотограф вважав, що кожен із нас повинен придбати по дюжині примірників, оскільки дев’ять десятих фото займали наші зображення. Але ми відмовились. Ми сказали, що не маємо нічого проти того, щоб нас знімали на повен зріст.

Воллінгфорд, що на шість миль вище від Стритлі, — дуже старовинне місто. В історії Англії він відіграв неабияку роль. За часів бритів, які заснували його, це було неохайне брудне містечко. Потім римські легіони їх звідти вигнали. Замість глинобитних стін римляни звели могутні укріплення, і навіть Час не в змозі був упоратися з ними. Древні мулярі таки знали, як будувати.

Та хоча часові не під силу стали римські стіни, самих римлян він стер на порох. Потім, поки не прийшли нормандці, на цих землях сходилися у битвах жорстокі сакси і полчища данців.

Оточеним мурами і укріпленнями місто залишалося до громадянської війни, коли Ферфакс[42] узяв його в довготривалу і жорстоку облогу. Місто здалося, і його мури зрівняли із землею.

Від Воллінгфорда вгору до Дорчестера береги річки стають горбистими, з мінливими мальовничими краєвидами. Дорчестер розташований за півмилі від річки. Якщо у вас невеличкий човен, до нього можна дістатися мілководдям, але найкраще залишити човна біля Дейського шлюзу і перейтися полем.

Дорчестер — надзвичайно спокійне старе містечко, що причаїлось у напівдрімотній тиші й мовчазності.

Дорчестер, як і Воллінгфорд, був містом ще за часів бритів. Тоді він називався Каєр Дорен, тобто «місто на воді». Трохи пізніше римляни розбили тут великий табір. Від укріплень, які його оточували, тепер лишилися тільки невисокі пагорби. У часи саксів він був столицею Уессекса. Це дуже старе місто, яке колись було доволі великим і дуже сильним. Нині воно стоїть осторонь метушливого світу і тихенько собі дрімає, покльовуючи носом.

Кліфтон-Гемпден — невеличке красиве тихе містечко, що залишилося за околицями цивілізації. Воно заповнене витонченою пишнотою квітів. Прибережні краєвиди довкола нього вражають своїм багатством і красою. Якщо вам випаде заночувати у Кліфтоні, кращого місця, ніж у «Ячмінному стіжку», вам не знайти. Можна без перебільшення сказати, що це найпривабливіший і найстаріший готель на річці. Він стоїть праворуч від мосту, трохи осторонь села. Його низенька солом’яна стріха і ґратчасті віконця надають йому казкового вигляду, а зайшовши досередини, почуваєшся у тридесятому царстві…

Героїня сучасного роману не зовсім зручно почувалася б у такому готелі. Ця героїня завжди висока й статна і завжди намагається випрямитись на весь ріст. Щоразу, як їй захочеться це зробити в «Ячмінному стіжку», вона битиметься головою об стелю.

Для чоловіка напідпитку він також не зовсім гожий. На шляху може з’явитися безліч несподіванок у вигляді сходинок угору чи вниз, з однієї кімнати в іншу. А що ж до того, щоб піднятися сходами до своєї спальні чи дістатися ліжка, то такому джентльменові це зовсім не під силу.

Ми хотіли дістатися Оксфорда до обіду, тож наступного ранку прокинулися вдосвіта. Інколи дивуєшся, як рано можна встати, коли спиш просто неба. Коли спиш не на перині, а на дошках у човні, загорнувшись у покривало і з валізою замість подушки, не дуже-то й хочеться полежати «ще п’ять хвилин». Уже о пів на дев’яту ми закінчили снідати і пройшли через Кліфтонський шлюз.

Від Кліфтона до Кулгема береги річки пологі, одноманітні й зовсім не цікаві, але вже за Кулгемським шлюзом — найхолоднішим і найглибшим на всій річці — краєвид стає значно кращим.

Поблизу Абінгдона річка тече майже біля самих вулиць. Абінгдон — звичайне провінційне невеличке містечко — спокійне, надзвичайно шляхетне, чисте і сповнене страшенної нудьги. Воно пишається своєю давністю, але навряд чи може в цьому сперечатися з Воллінгфордом чи Дорчестером. Колись тут було відоме абатство, але тепер посеред рештків його освячених мурів варять гірке пиво.

В абінгдонській церкві Св. Миколая стоїть пам’ятник Джону Блекволлу та його дружині Джейн, які прожили разом щасливе життя й померли в один день, 21 серпня 1625 року. А у церкві Св. Гелени є запис про те, що В. Лі, який помер у 1637 році, за своє життя «мав нащадків від чересел своїх без трьох двісті». Порахувавши, ви дійдете висновку, що сімейство містера В. Лі нараховувало сто дев’яносто сім осіб. Містер В. Лі, якого п’ять разів обирали мером Абінгдона, без сумніву, був благочинником для свого покоління, але, сподіваюсь, у нашому перенаселеному дев’ятнадцятому столітті подібних до нього знайдеться небагато.

Від Абінгдона до Ньюнгем-Кортні дуже красиві місця. Маєток Ньюнгем-парк вартує того, щоб про нього згадати. Він відкритий для відвідування у вівторок і четвер. У будинку зібрано прекрасні колекції картин й рідкісних речей. Та й сам парк дуже гарний.

Заводь за Стенфордською греблею, що одразу за шлюзом, — чудове місце для того, щоб утопитися. Підводна течія надзвичайно сильна, і якщо вам колись доведеться потрапити в неї, значить, усе в порядку. Обеліском помічено місце, де втопилися двоє купальників. Тепер сходинки обеліска правлять за трамплін, з якого хлопці пірнають, щоб пересвідчитися, чи справді таке вже небезпечне те місце.

Іффлійський шлюз та млин за милю до Оксфорда — улюблені теми річкових аматорів пензля. Однак після картин вони викликають лише розчарування. Взагалі я помітив, що мало що в цьому світі відповідає тому, як його зображують на картинах.

Ми пройшли через Іффлійський шлюз десь о пів на першу і, навівши лад у човні та приготувавши все до висадки, підступилися до останньої милі.

Наскільки мені відомо, ділянка річки між Іффлі та Оксфордом — найважча. Щоб її зрозуміти, потрібно тут народитись. Я не раз проходив нею, але мені так і не вдалося розібратися.

Той, хто проплив би від Оксфорда до Іффлі по прямій, зміг би, напевно, почуватися доволі зручно, живучи під одним дахом зі своєю дружиною, тещею, старшою сестрою та старою служницею, котра бавила його, коли він був ще малюком.

Спочатку течія несе вас до правого берега, потім — до лівого. Після того вона виносить вас на середину, обертає три рази і знову несе за собою. Все це завжди закінчується тим, що вона намагається розтрощити ваш човен об яку-небудь баржу.

Відповідно, впродовж тієї милі ми частенько опинялися на шляху інших човнів, а вони на нашому, і, як наслідок, не раз доводилось обмінюватися міцним слівцем.

Не знаю чому, але на річці всі надзвичайно дратівливі. Дріб’язкові прикрощі, які ви навряд чи навіть помітите на суші, на річці доводять вас до сказу. Коли Джордж або Гарріс клеять дурня на березі, я лише поблажливо посміхаюсь. Якщо ж вони поводяться як бовдури на воді, мені доводиться застосовувати до них найдобірнішу лайку. Коли в мене на шляху стає якийсь човен, з’являється бажання взяти весло і повбивати всіх, хто в ньому є.

Навіть найспокійніші люди у човні стають жорстокими і кровожерливими. Якось я плавав у човні з однією молодою панянкою. За своїм характером вона була неймовірно лагідною і ввічливою (коли була на суші), але на річці її страшно було слухати.

— Дідько б тебе вхопив! — вигукувала вона, коли весляр-невдаха опинявся на її шляху. — Чи не бачиш, куди ти сунеш?

Або:

— Та щоб ти луснув! — обурено приказувала вона, коли їй не вдавалося встановити як належить вітрило. Вона хапала і зі злістю трусила його.

І це при тому, що на березі, як я вже казав, вона була доволі добросердою і дружелюбною.

Повітря на річці згубно впливає на характер людини, і мені здається, що саме через це інколи навіть човнярі доволі різко обходяться один з одним і вдаються до таких слівець, що потому, у хвилини спокою, вони, поза всяким сумнівом, про це жалкують.


Розділ XVII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XIX



Loading...