home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XIX

Оксфорд. — Уявлення Монморансі про небеса. — Принади і переваги орендованого човна. — «Гордість Темзи». — Погода змінюється. — Річка в її різних видах. — Невеселий вечір. — Прагнення недосяжного. — Весела бесіда. — Джордж грає на банджо. — Тужлива мелодія. — Ще один дощовий день. — Легка вечеря з тостом.

В Оксфорді ми провели два приємні дні. У самому місті дуже багато собак. Першого дня Монморансі довелось витримати одинадцять сутичок, а наступного — чотирнадцять, і, очевидно, для нього це був справжній рай.

Зазвичай люди, які від природи надто слабкі або надто ліниві, щоб насолоджуватися греблею проти течії річки, сідають у човен в Оксфорді і пливуть за течією. Однак енергійних людей більше принаджує подорож проти течії. Мало доброго в тому, щоб увесь час пливти за течією. Значно більше задоволення отримуєш, коли, напруживши спину, змагаєшся з нею і, незважаючи на її супротив, долаєш милю за милею. Принаймні так мені здається, коли гребуть Джордж із Гаррісом, а я кермую.

Тим, хто вирішує почати свою подорож від Оксфорда, я порадив би взяти власного човна (якщо вам, звичайно, не вдається взяти чужого без ризику, що про це дізнаються). Човни, які можна винайняти на Темзі вище від Марлоу, досить добротні. Вони не пропускають води, і якщо з ними обережно обходитись, вони нечасто розвалюються на шматки чи тонуть. У них є на чому сісти, і вони забезпечені всім необхідним (ну, майже всім) для греблі і керування ними.

Але вони не вражають своїм художнім оздобленням. Човен, який ви орендуєте вище від Марлоу, — це не той човен, в якому ви зможете козирнути чи почванитися. Найманий у верхів’ях річки човен дуже швидко покладає край усіляким дурницям, до яких вдаються його пасажири. У цьому його основна, можна навіть сказати — єдина, перевага.

Людина у найманому човні поводиться врівноважено і скромно. Їй більше до вподоби пливти в тіні, попід деревами, і левову частину своєї подорожі вона здійснює або від самого ранку, або пізно вночі, щоб мало хто на річці міг її побачити.

Коли особа в найманому човні помічає когось зі своїх знайомих, вона одразу ж вибирається на берег і намагається сховатися за деревами.

Одного літа я подорожував з компанією, яка на кілька днів винайняла човна у верхів’ях річки. Раніше нікому з нас не доводилося мати справу з найманим човном, і коли ми його побачили, то не могли зрозуміти, що ж це таке.

Ми замовили звичайного чотиривеслового човна. Коли ми прийшли на човнярську станцію зі своїми валізами і назвали свої імена, човняр сказав:

— А-а, так-так! Це та компанія, що замовляла чотиривесловий човен. Усе гаразд. Джиме, притягни сюди «Гордість Темзи».

Хлопчина пішов і за п’ять хвилин з’явився знову. За собою він волік якусь допотопну дерев’яну колоду, здавалося, її щойно звідкись викопали, причому викопали настільки недбало, що навіть пошкодили, хоча без того, звісно, можна було б і обійтись.

Особисто я, побачивши її, подумав, що це реліквія часів давніх римлян. Яка саме, я не здогадувався, можливо, це була труна.

Верхня частина Темзи багата на давньоримські реліквії, тож припущення видалось мені цілком вірогідним. Один наш приятель, досить серйозний юнак (він трохи цікавився геологією), лише посміявся з моєї римської теорії і сказав, що всяк, хто хоч трішки кумекає (на його превеликий жаль, він не міг зарахувати мене до цієї категорії людей), зрозумів би, що те, що приволік хлопець, є закам’янілими рештками кита, і вказав на ознаки, які підтверджували його належність до дольодовикового періоду.

Щоб якось-таки вирішити нашу суперечку, ми звернулись до самого хлопчини. Ми попросили його не боятися і сказати нам, що ж воно було насправді: закам’янілі рештки доісторичного кита чи труна часів давніх римлян?

Хлопець відповів, що це й є «Гордість Темзи».

Спочатку відповідь хлопчини видалась нам доволі кумедною, і хтось навіть дав йому два пенси за дотепність, але, коли його жарт надто затягнувся, як нам видалось, він почав нас дратувати.

— Ну все, годі! — різко обірвав його наш капітан. — Досить з нас тих дурниць. Віднеси це корито назад своїй матусі і дай нам човна.

Тут надійшов човняр і запевнив нас словом ділової людини, що це справді човен, найсправжнісінький чотиривесловий човен, якого він дібрав спеціально для нашої річкової мандрівки.

Ми досить довго бурчали. На нашу думку, його принаймні можна було пофарбувати чи просмолити, зробити хоча б щось, аби він не виглядав наче жертва катастрофи. Але човняр відповів, що, на його думку, човнові нічого не бракує.

Схоже було, що він навіть образився на нас за наші зауваження. Він запевнив, що з усіх човнів вибрав для нас найкращий, і, як на нього, то ми могли б виявити трохи більше вдячності.

Він сказав, що, наскільки пам’ятає, в тому вигляді, в якому вона перед нами стоїть (правильніше — тримається купи), «Гордість Темзи» використовують уже впродовж сорока років і ще ніхто на неї не поскаржився. Він не міг зрозуміти, чому вона нам не сподобалася.

Більше ми не сперечалися.

Ми зв’язали докупи так званого човна якимись мотузками, позаліплювали шматками шпалер усі ненадійні місця, помолилися і ступили у човен.

За шість днів користування тим мотлохом з нас узяли тридцять п’ять шилінгів, хоча на будь-якому прибережному розпродажу деревини ми могли б його купити всього за чотири шилінги і шість пенсів.

На третій день погода почала мінятися (я повертаюсь до нашої нинішньої мандрівки), і коли ми вирушили у зворотну подорож від Оксфорда додому, безперестану йшов дрібний густий дощ.

Коли сонце витанцьовує своїми променями на брижах, виблискує позолотою на сіро-зелених стовбурах буків, зайчиками стрибає прохолодними лісовими стежинками, проганяючи тіні, виграє на відмілинах, розсипається діамантами на колесах водяних млинів, посилає поцілунки ліліям, бавиться у пінистих водоспадах на греблях, прогулюється вкритими мохом мостами, заливає яскравим світлом кожне містечко, пестить луги і просіки, пробирається між заростями очерету, сміючись, підглядає у кожну шпаринку, пустотливо тріпоче у далеких вітрилах, заливаючи все довкола своїм ніжним сяйвом, річка сповнена невимовної краси.

Але в негоду, коли вона холодна і знудьгована, коли її темні сумні води безперестанку поливає дощ, коли вона тихо схлипує у темряві, ніби втомлена самотністю жінка, коли похмурі, мовчазно завмерлі і закутані в туман дерева стоять вздовж її берегів, наче привиди покинутих друзів, із докором в очах і сповнені злоби, тоді це річка-примара, яка несе свої води долиною несправджених надій.

Сонячне світло — це кров природи. Коли зникає сонячне світло, очі матері-землі втрачають свій блиск, стають такими бездушними. Тоді поряд з нею нам стає сумно, нам видається, що ми для неї чужі і їй байдуже до нас. Вона наче вдова яка втратила свого коханого чоловіка: її діти пестять їй руки, зазирають в очі, їм так хочеться, щоб вона всміхнулася до них, але в її очах лише смуток.

Увесь той день ми гребли під дощем. Це була така марудна робота. Спочатку ми вдавали, ніби ми задоволені. Ми переконували себе, що така переміна нам приємна і нам подобається побачити річку в її різноманітті. Ми казали, що й не сподівалися на те, щоб увесь час було сонячно, і навіть не хотіли такого. Ми стверджували, що природа прекрасна навіть тоді, коли вона плаче.

Перших кілька годин ми з Гаррісом справді були сповнені піднесення. Ми співали пісню про цигана і захоплювались тим, яке чудове в нього життя: відкрите бурям і сонцю, як він насолоджується кожним подихом вітру і дощем та як сміється з тих, хто всього цього не любить.

Джордж дивився на речі більш розсудливо і не розлучався з парасолькою.

Перед сніданком ми напнули парусину і не знімали її протягом усього дня, залишили тільки невелику шпаринку на носі човна, щоб можна було вправлятися з веслом і дивитися, що там робиться попереду. Так ми пропливли дев’ять миль і зупинилися на ночівлю трохи нижче Дейського шлюзу.

Той вечір, відверто кажучи, був не дуже веселим. Дощ лив без упину. Все в човні намокло і стало липким. Вечеря також не вдалася. Коли не дуже хочеться їсти, достатньо якогось шматка холодного пирога з яловичиною, щоб насититися. Мені хотілося оселедців і котлет, Гарріс щось пробурмотів про камбалу під майонезом і віддав свій шматок пирога Монморансі, який також від нього відмовився і, ображений такою пропозицією, вмостився на іншому кінці човна.

Джордж попросив нас не згадувати ні про які делікатеси, принаймні доти, доки він не запхає в себе свій шматок холодної вареної яловичини, до того ж без гірчиці.

Після вечері ми сіли грати в карти, ставлячи по одному пенні. Грали ми десь із півтори години. Джордж виграв чотири пенси (йому завжди таланить у картах), а ми з Гаррісом програли рівно по два пенси.

Тоді ми вирішили припинити грати, Гарріс сказав, що коли надміру захоплюєшся, починає з’являтися нездоровий азарт. Джордж запропонував продовжити, щоб ми спробували відігратися, але ми з Гаррісом вирішили не випробовувати долю.

Після цього ми зробили собі пуншу і завели розмову. Джордж розповів про одного свого знайомого, який кілька років тому вирушив у подорож річкою, і такої самої, як і зараз, ночі йому довелося спати в мокрому човні. Після того він схопив ревматизм, і вже нічого не могло його врятувати: десять днів потому він помер у страшенних муках. Джордж сказав, що він був досить молодим чоловіком і саме збирався одружитися. І додав, що це одна з найсумніших історій, які він тільки знав.

Це нагадало Гаррісові про його приятеля, який пішов добровольцем на військову службу. Однієї дощової ночі в Олдершоті вони спали в наметі.

— Так само, як і зараз, усю ніч ішов дощ, — сказав Гарріс, — а на ранок він прокинувся калікою на все життя.

Гарріс сказав, що, коли ми повернемося до Лондона, він познайомить нас із ним. Від одного його вигляду серце кров’ю обливається.

Звісно, розмова зайшла про такі приємні речі, як ішіас, лихоманка, застуда, запалення легень та бронхіт, Гарріс сказав, що, зважаючи на те, що поблизу в нас немає лікаря, було б прикро, коли б будь-хто з нас цієї ночі серйозно захворів.

Після такої розмови нам захотілося розважитися, і я запропонував, аби Джордж дістав своє банджо і спробував зіграти нам щось веселеньке.

Мушу сказати, що припрошувати Джорджа не довелось. Він не став лепетати усіляких дурниць про те, що залишив інструмент удома чи щось подібне. Він одразу ж дістав своє банджо і почав награвати «Чорні очі».

До того вечора мелодія «Чорні очі» завжди видавалась мені досить-таки простенькою. У Джорджевому виконанні вона звучала так тужливо, що я був просто вражений.

Що далі вона звучала, то все більше мене з Гаррісом охоплювало бажання кинутись один одному на шию і розридатися. Але неймовірними зусиллями ми все ж таки стримали сльози, що наверталися на очі, і мовчки слухали цю надзвичайно сумну мелодію.

Коли Джордж дійшов до приспіву, ми навіть зробили відчайдушну спробу розвеселитися. Ми знову налили собі пуншу і підхопили пісню: Гарріс тремтливим від переживань голосом заводив, а ми з Джорджем підспівували за ним:

Ой, очі, очі чорні дівочі,

За що страждати змусили ви?

Чи ж не кохав я вас літньої ночі,

Чи ж…

Тут ми не втрималися. У тому пригніченому стані, в якому ми перебували, витерпіти непередавану чуттєвість Джорджевого супроводу було неможливо, Гарріс розплакався, як мале дитя, а собака так завив, що я аж злякався, щоб у нього, бува, не розірвалося серце чи не вискочила щелепа.

Джордж прагнув перейти до наступного куплету. Йому здавалося, що коли він краще налаштується на мелодію і виконуватиме її не так вимушено, вона не буде такою тужливою. Однак більшість була проти такого експерименту.

Робити було нічого, і ми лягли спати, точніше, перевдяглись і три чи чотири години пролежали на дні човна, перевертаючись із боку на бік. Зрештою, нам таки вдалося задрімати до п’ятої ранку, потім ми піднялися і поснідали.

Наступний день був такий само. Дощ не вщухав, і, загорнувшись у свої дощовики під парусиною, ми помалу пливли вниз за течією.

Хтось із нас — не пам’ятаю хто, але мені здається, що це був я — спробував знову завести мову про циганські дурниці, ніби ми діти природи і повинні насолоджуватися дощем, але нічого з того не вийшло.

Пісенька «Як же ж не люблю я дощу» до болю виразно описувала стан кожного з нас, тому співати її не було жодної необхідності.

Єдине, в чому ми були одностайні, — це те, що хай там як, а ми доведемо справу до кінця. Ми вирішили впродовж двох тижнів насолоджуватися мандрівкою річкою, і ми будемо нею насолоджуватися впродовж двох тижнів. Навіть якщо нам доведеться померти! — звичайно, це засмутить наших друзів та близьких, але тут уже нічого не вдієш. Ми відчували, що поступитися погоді при нашому кліматі означало б створити надзвичайно небезпечний прецедент.

— Лишилось якихось два дні, — сказав Гарріс, — а ми молоді й сильні. Тож, може, все й обійдеться.

Десь близько четвертої ми почали обговорювати, що будемо робити ввечері. На той час ми саме пройшли Горинг і вирішили гребти до Пенгборна, аби там і заночувати.

— Ще один не надто веселий вечір, — пробурчав Джордж.

Ми роздумували, що робитимемо. До Пенгборна ми мали б дістатися близько п’ятої. Пообідаємо — буде, скажімо, пів на сьому. Потім, поки лягати спати, можемо або прогулятися під дощем містечком, або посидіти у якійсь напівосвітленій пивничці і почитати журнал.

— В «Альгамбрі» було б, напевно, веселіше, — промовив Гарріс, насмілившись висунути голову з-під парусини, щоб поглянути на небо.

— А потім можна було б повечеряти в ***[43]… — мимохіть додав я.

— Я навіть дещо жалкую, що ми вирішили не розлучатися з човном, — сказав Гарріс. На якусь мить між нами запанувала тиша.

— Якби ми не були готові приректи себе на неминучу смерть у цьому клятому старому кориті, — додав Джордж, оглядаючи човен сповненим злоби поглядом, — вартувало б нагадати, що десь по п’ятій, наскільки я знаю, від Пенгборна відходить потяг. На ньому ми могли б дістатися до Лондона, перехопили б по відбивній і ще встигли б заглянути в той заклад, про який ти говорив.

Усі замовкли. Ми дивились один на одного, і, здавалося, кожен бачив на обличчях інших свої недобрі думки та наміри. Мовчки ми витяти валізу й оглянули її. Ми подивилися на річку: довкола — жодної живої душі!

Двадцять хвилин потому можна було спостерігати, як три фігури у супроводі збентеженого пса, сором’язливо крадучись, пробиралися від пристані біля готелю «Лебідь» до залізничної станції. Їхній одяг, що не міг похвалитися ані чистотою, ані вишуканістю, складався з чорних шкіряних черевиків — брудних, прогулянкових фланелевих костюмів — надзвичайно брудних, рудих фетрових капелюхів — пом’ятих, дощовиків — промоклих наскрізь, а також парасольок.

У Пенгборні нам довелося обдурити човняра. Ми не подали вигляду, що втікаємо від дощу, і доручили йому пильнувати човна і все, що в ньому було, попросивши приготувати його для нас на наступний ранок на дев’яту годину, коли ми повернемось. Якщо ж трапиться щось непередбачуване і ми не зможемо повернутись, ми йому напишемо.

До Педдингтонського вокзалу ми дісталися о сьомій і одразу ж попрямували до ресторану, про який я розповідав, дещо перехопили і, залишивши Монморансі та замовивши на пів на одинадцяту вечерю, пішли до Лестер-скверу.

В «Альгамбрі» ми були об’єктом загальної уваги. Коли ми підійшли до каси, нам досить грубо сказали, що ми запізнилися на півгодини, і скерували нас до входу з боку Касл-стрит.

Це було нелегко, але нам все ж таки вдалося переконати касира в тому, що ми не всесвітньо відомі акробати з Гімалайських гір, і він, отримавши гроші, дозволив нам увійти.

Усередині ми досягли ще більшого успіху. Усі з захопленням дивилися на наші засмаглі обличчя і досить виразний одяг. Крім нас довкола не існувало нічого.

Це був справжній тріумф!

Після першої дії ми повернулися до ресторану, де на нас вже чекала вечеря.

Мушу визнати, від тієї вечері я отримав море задоволення. Впродовж десяти днів ми перебивалися переважно холодним м’ясом, пирогами та хлібом з джемом. Це була невишукана і поживна їжа, але в ній не було нічого захопливого. Аромат бургундського, запах французького соусу, вигляд чистих серветок і видовжених буханців, немов довгоочікувані гості, стукалися в наші душі.

Певний час уся наша увага була прикута тільки до їжі. Виструнчившись і схопивши ножі й виделки, ми мовчки напихалися нею і запивали великими ковтками вина. Але згодом ми відкинулись на спинки стільців і, не поспішаючи, безтурботно продовжували нашу трапезу. Серветки попадали на підлогу, ми простягли під столом ноги і знайшли час, щоб критичним поглядом оцінити закіптюжену стелю, якої раніше не помічали.

Ми відсунули келихи і відчули себе сповненими доброти, задуми і прощення.

Потім Гарріс, який сидів біля вікна, відхилив фіранку і визирнув на вулицю.

У темряві виблискувала волога бруківка, тьмяно мерехтіли при кожному подуві вітру ліхтарі, безперестанку пострибували у калюжах краплі дощу, вода, збігаючи жолобами, стікалася до водостічних канав. Зігнувшись під своїми парасольками, поспішали наскрізь промоклі перехожі, а жінки високо піднімали свої спідниці.

— Ну, що ж, — промовив Гарріс, протягуючи руку до свого келиха. — Наша чудова подорож скінчилася, і я усім серцем вдячний за неї нашій старій добрій Темзі. Все ж таки мені видається, що ми добре вчинили, що вчасно звідти шмигнули. Ну, за здоров’я трьох чоловіків, які успішно вибралися з човна!

І Монморансі, який стояв на задніх лапах біля вікна та теж вдивлявся у темряву, коротко гавкнув на знак згоди.


Розділ XVIII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Нотатки



Loading...