home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ III

Ми про все домовились. — Метод Гарріса. — Як поважний сім’янин вішає картину. — Джордж робить слушне зауваження. — Насолода ранкового купання. — Що зробити для того, щоб вчинити цілковитий безлад.

Отже, наступного вечора ми знову зібралися, аби обговорити і остаточно владнати всі наші плани. Гарріс сказав:

— Перше, що нам потрібно вирішити, — що ми братимемо з собою. Джей, бери папір і записуй. Джордже, знайди прейскурант із бакалійної крамниці. Дайте мені хтось олівця, я буду складати список.

У цьому весь Гарріс: спочатку зробити вигляд, ніби він готовий усе зробити сам, а потім перекласти це все на інших.

Він нагадує мені мого бідолашного дядечка Поджера. Коли дядечко Поджер збирався щось робити, у будинку наставав суцільний жах і безлад. Вам такого у житті не побачити. Одного разу від рамника привезли картину. Вона стояла в їдальні, чекаючи, коли їй знайдуть місце.

Тітонька Поджер, дружина дядечка, гадки не мала, що вони з нею робитимуть, на що дядечко Поджер їй відповів:

— Люба, залиш це мені. Ні тебе, ні будь-кого з вас це турбувати не повинно. Я все зроблю сам.

І тоді він знімає піджака і береться до роботи. Покоївку одразу посилає купити цвяхів на шість пенсів, а слідом за нею — одного з хлопчаків, щоб сказати їй, якої довжини мають бути цвяхи. І так, крок за кроком, починає метушитися весь дім.

— Йди і принеси мені молоток, Вілле, — кричав він. — Томе, подай лінійку. Мені потрібна драбина і один кухонний стілець. Джиме, мерщій до містера Ґоґґлеса і передай йому вітання від татуся. Скажи, що я бажаю йому якнайскорішого одужання. А ще скажи, що я просив позичити ватерпас. Мері, нікуди не йди, мені потрібно, щоб хтось тримав свічку. — А коли повертається покоївка, він посилає її знову, щоб та купила мотузку для картини. — Томе! Де Том?! Томе, іди сюди, ти будеш мені потрібен, щоб подати картину.

Потім він починає піднімати картину і випускає її з рук, вона випадає з рами, він намагається врятувати скло, скло ранить йому руку, він стрибає по кімнаті, шукаючи свого носовичка, але не може знайти, бо він в кишені піджака, а піджака він зняв і не знає, куди його поклав, і всі в домі кидають інструменти та починають шукати піджак, а сам дядечко пританцьовує по кімнаті і всім заважає.

— Хто-небудь у цьому домі знає, де мій піджак? Ну що за сімейка! Присягаюсь, іншої такої не існує. Вас шестеро, і ви не можете знайти піджака, якого я зняв якихось п’ять хвилин тому. Дивина!

Потім дядечко встає, і виявляється, що увесь цей час він сидів на піджаку.

— Хто-небудь подасть його мені? — кричить він. — Я вже знайшов його без вас. Просити вас знайти що-небудь — все одно що просити про це кішку.

І от, коли за півгодини забинтовано його понівечений палець, придбано нове скло, і інструменти, і драбина, і стілець, принесені свічки, дядечко Поджер робить другу спробу. Усе сімейство, разом із покоївкою та прибиральницею, стоїть довкола, готове будь-якої миті прийти на допомогу. Двоє тримають стільця, третій допомагає дядечкові залізти на нього і притримує, щоб він з нього не впав, четвертий подає цвяха, а п’ятий — молотка. Він бере цвях і також випускає його.

— Ну от! — звучить ображений голос страждальця. — Тепер немає цвяха.

І ми всі стаємо на коліна і лазимо в пошуках, а дядечко стоїть на стільці, бурчить, що йому хочеться знати, чи довго він там стоятиме.

Нарешті цвях знайдено, але до того часу він загубив молоток.

— Де молоток? Що я робив молотком? Боже-боже! Вас семеро, повитріщалися, і ніхто не знає, що я робив з молотком!

Ми знаходимо молоток, але тепер дядечко не бачить позначки, яку зробив на стіні, щоб забити цвяха, і кожен з нас по черзі стає на стілець позаду, щоб допомогти знайти її. Кожен бачить цю кляту позначку в іншому місці, і кожному по черзі дядечко каже, що той бовдур. Він бере лінійку і відміряє наново. Виявляється, що йому потрібно поділити навпіл тридцять один і три восьмих дюйма, які він наміряв від кутка. Він намагається зробити це подумки і від того аж шаленіє.

Ми всі намагаємося зробити це подумки, і в кожного виходить інший результат. Ми починаємо насміхатися один з одного, і в усьому тому гармидері забуваємо, яке ж саме число потрібно було поділити, і дядечкові Поджеру доводиться заміряти знову.

Цього разу він вирішує скористатися мотузкою. В останній момент, коли старий нахиляється зі стільця під кутом сорок п’ять градусів, намагаючись дотягтися ще на три дюйми далі, ніж можливо, мотузка вислизає у нього з рук, він падає на рояль і всім тілом та головою натискає всі клавіші одночасно. Рояль, що не очікував такого, видає воістину неповторний акорд.

Тітонька Мері каже, що вона не може дозволити, щоб діти слухали такі слова.

Нарешті дядечко Поджер знову ставить позначку, лівою рукою прикладає до неї цвяха, а правою бере молоток. Першим же ударом він пробиває свій палець, і, заверещавши від болю, кидає молоток комусь на ногу.

Тітонька Мері лагідно просить, щоб наступного разу, коли дядечко вирішить забивати в стіну цвяхи, він завчасно попередив про це, аби вона змогла владнати всі справи і, поки він буде цим займатися, провести тиждень у своєї матусі.

— От що ви, жінки, переймаєтеся через кожну дурницю, — відповідає дядечко Поджер після того, як оговтався. — Мені завжди подобалося робити щось таке.

Промурмотівши це, він робить ще одну спробу. Другим ударом він заганяє цвяха повністю в стіну, а за ним слідом ще й півмолотка. Дядечка кидає об стіну, та з такою силою, що він ледве не розбиває собі носа.

Потім ми повинні ще раз знайти лінійку і мотузку, і в стіні зроблено новий отвір. Десь близько півночі картина все-таки висить — дуже криво і ненадійно. Стіна на один ярд довкола виглядає так, ніби по ній пройшлися граблями. Усі втомлені до нестями. Усі, крім дядечка.

— Ну от, тепер добре, — каже він, важко ступаючи зі стільця прямісінько покоївці на мозоль. З відчуттям гордості він споглядає гармидер, який створив довкола. — І для чого кликати когось, щоб зробити таку дріб’язкову роботу!

Гарріс, коли виросте, буде таким самим. Я в цьому переконаний, і я йому про це казав чимало разів. А сьогодні я додав, що не можу дозволити, щоб він завдавав собі так багато роботи.

— Ні, — сказав я, — ти бери папір, олівець і прейскурант, Джордж буде записувати, а я робитиму решту.

Від першого складеного списку ми мусили відмовитись. Ми розуміли, що для того, аби завантажити все необхідне — усе, що ми написали, — потрібен був би чималенький човен, а пройти на такому човні у верхів’ях Темзи — справа неможлива. Тому ми, перезирнувшись, той список порвали.

Джордж промовив:

— Здається, ми на хибному шляху. Нам слід думати не про те, без чого ми можемо дати собі раду, а лише про те, без чого ми справді не зможемо обходитись.

Джордж іноді каже на диво розумні речі. Інколи я цьому дивуюсь. Я навіть назвав би це мудрістю. Йдеться не про саме цей випадок, а, так би мовити, загалом про нашу подорож річкою життя. Скільки людей, вирушаючи у цю подорож, набирають із собою у човен купу всілякого непотребу, перевантажуючи його так, що стає навіть небезпечно. Їм здається, що весь цей дріб’язок надзвичайно важливий для них, з ним під час подорожі вони почуватимуться доволі зручно і він усіляко додаватиме їм задоволення. Насправді ж усе це — непотрібний мотлох.

До самої верхівки щогли люди завалюють бідолашне суденце вишуканим одягом, заповнюють численними домочадцями, їх супроводжує ціла юрма помічників, вони заводять собі поважних друзів, які для них нічого не варті і для яких нічого не варті вони самі, замовляють собі дорогі розваги — модні, за всіма правилами, з усією удаваністю та показовістю, — розваги, на яких ніхто не розважається, і найбільш незбагненним непотребом серед усього цього є думка про те, що ж подумає сусіда. Розкіш, обтяжливі задоволення та пуста помпезність зрештою стають наче прадавній залізний вінець злочинця, від якого туманиться свідомість та голова спливає кров’ю.

Люди, все це — пил, мотлох! Викиньте його якомога скоріш. Від нього ваш човен життя став надто важким. Ви налягаєте на весла, але вам уже не до снаги гребти. Ваш човен тепер некерований і небезпечний. Вас ні на мить не полишають хвилювання й турботи, ви не можете і хвильки побайдикувати, поринувши у свої мрії, у вас немає часу спостерігати за тим, як у вечірніх сутінках легкий подих вітру жене по відмілині брижі, як переливаються і виблискують у них сонячні промені, як, милуючись собою, схилилися над кришталевою гладінню річки велетенські дерева, як із зеленого на золотаве міняє своє вбрання ліс, як у блаженному спокої погойдуються на хвилях жовті та білі лілії, як хитаються від подмуху вітру потемнілий очерет з осокою, зозулинець та незабудки.

Викиньте це старе сміття! Нехай ваш човен життя буде світлим, залиште тільки те, що вам необхідно: затишний будинок і прості радощі: один або двоє найкращих друзів, того, кого ви кохаєте і хто буде кохати вас, іще кота, собаку, люльку (краще дві), достатньо їжі, достатньо одягу і трішки більше, ніж достатньо, пиття, бо спрага — річ небезпечна.

Ви побачите, що набагато легше стало гребти, ви не перейматиметеся, що ваш човен перекинеться, та якщо й перекинеться, великої шкоди від того не буде, бо хороший і простий крам води не боїться. У вас з’явиться час мріяти і працювати. З’явиться час, щоб упиватися насолодою від найсвітліших днів вашого життя, слухати, як божественний вітер перебирає струни Еолової арфи і звучить чарівна музика, що долинає до найглибших куточків вашої душі; з’явиться час…

Перепрошую.

Отже, ми доручили список Джорджу, і він почав.

— Гадаю, не варто брати намет, — висловив пропозицію Джордж, — ми візьмемо човна із дахом. Це значно простіше і зручніше.

Це здалось нам слушною думкою, і ми погодилися. Не знаю, чи вам доводилось таке робити: вздовж човна ви ставите металеві обручі, натягуєте на них величезну парусину, міцно прив’язуєте її довкола, і ваш човен перетворюється на невеличкий будиночок, хоча й дещо задушливий. Та, як казав один мій знайомий, коли в нього померла теща і йому довелося платити за її поховання, у всьому є свої недоліки й переваги.

Джордж сказав, що в такому разі кожному з нас потрібно буде взяти із собою ковдру, ліхтарик, мило, масажну щітку, гребінець (можна один на всіх), зубну щітку (кожному), горня, трохи зубного порошку, причандали для гоління (виглядає так, наче ми вперше прийшли на урок мови) і пару рушників для купання. Я не раз зауважував, що, вирушаючи кудись до води, люди надзвичайно багато уваги приділяють приготуванням до купання, насправді ж, прибувши на місце, майже не заходять у воду.

Так буває, коли ви вирушаєте на відпочинок до моря. Я сам не раз казав собі (коли розмірковував про це, ще перебуваючи в Лондоні), що щоранку я вдосвіта вставатиму і ще до сніданку бігтиму до моря, щоб сполоснутися. З непохитною вірою в це я вкладав до своєї валізи рушник та пару трусів для купання. Купальні труси в мене завжди були червоного кольору. От така я людина — мені подобаються труси червоного кольору. Вони дуже пасують до моєї комплекції. Але після того, як оселявся біля моря, я не відчував нічого, що нагадувало би навіть тінь бажання ранесенько бігти до моря і пірнати у воду. Хоча в місті я так часто мріяв про це.

Навпаки, я відчував, що більше за все хочу залишатися в ліжку до останнього моменту, а потім спуститися і поснідати. Декілька разів я все ж збирався з духом, вставав о шостій, брав рушника, труси для купання і без особливого піднесення, напівроздягнений, вирушав до моря. Мені здається, що саме тоді, коли я вирішую поплавати, хтось навмисно випускає на волю пронизливий східний вітер, по всьому берегу розкидає гостре, як бритва, каміння, а щоб я його не зміг побачити, притрушує піском. Він бере та відтягує на добрих дві милі море, щоб я, скоцюрбившись від холоду і підстрибуючи, плюскався по коліна у воді. Коли я зрештою дістаюсь моря, воно поводиться зі мною вкрай безцеремонно, я навіть сказав би, образливо.

Одна величезна хвиля підхоплює мене і, склавши вчетверо, щосили жбурляє на скелю, нібито навмисне приготовану для мене. Перш ніж я встигну застогнати і зрозуміти, що сталося, інша хвиля підхоплює мене і несе на глибочінь. Я щодуху намагаюся гребти до берега і вже думаю, що більше ніколи не побачу свій дім та друзів. Я починаю жалкувати, що погано обходився зі своєю молодшою сестрою (я маю на увазі, коли був ще хлопчаком). Коли я вже втрачаю останню надію, хвиля відступає, а я залишаюсь лежати на піску, розпластаний, наче морська зірка. Я встаю, обертаюсь і бачу, що боровся за своє життя на глибині у два фути. Підстрибуючи, я одягаюсь і щодуху біжу додому, де мені доводиться робити вигляд, що все це мені дуже сподобалося.

Зараз ми планували все так, ніби щоранку збиралися купатися подовгу.

Джордж зауважив, що так приємно прокинутися в човні на світанку і, вдихаючи свіже вранішнє повітря, пірнути у прозору річку, Гарріс сказав, що немає нічого кращого, як поплавати перед сніданком, і що це неодмінно додає апетиту. Він наголосив, що йому — додає завжди. Джордж зауважив, що якщо це змусить Гарріса їсти більше, ніж зазвичай, то він, Джордж, буде проти того, щоб Гарріс взагалі будь-коли купався.

Джордж вважав, що тягти човна проти течії з тією кількістю їжі, яка в такому разі буде необхідна Гаррісові, стане вкрай важкою справою.

Я не погодився із Джорджем — моя думка була простою: буде значно приємніше, коли Гарріс буде з нами в човні чистим і свіжим, і задля цього я ладен тягти зайву сотню кілограмів харчів. Джордж пристав на мою думку і відмовився від своїх заперечень щодо купання Гарріса.

Урешті вирішили, що треба взяти три рушники, аби не змушувати чекати один одного.

З одягу Джордж запропонував узяти по два фланелеві костюми і сказав, що, коли вони забрудняться, ми завжди зможемо випрати їх у річці. Ми запитали його, чи доводилось йому будь-коли прати в річці фланелевий костюм, на що він відповів:

— Сам я цього не робив, але я знаю тих, кому це доводилось робити. Вони казали, що це досить просто.

І Гарріс, і я були не в змозі уявити те, про що говорив Джордж: як троє справді пристойних молодиків, не маючи ні досвіду, ні бажання, зможуть самотужки якимось одним шматком мила випрати в Темзі свої сорочки і штани.

У наступні дні виявилося — хоча говорити про це було вже надто пізно, — що Джордж був жалюгідним брехуном і навіть гадки не мав, як це все робиться. Бачили б ви той одяг… але, як кажуть у дешевих бульварних романах, не будемо випереджати події.

Джордж наполягав, шо треба набрати спідньої білизни і багато шкарпеток — на випадок, якщо перекинеться човен і захочеться перевдягтися. Крім того — багато носових хустинок, щоб ними можна було витирати якісь речі, а також, окрім капців, по парі шкіряних черевиків, які також можуть знадобитися, якщо човен перекинеться.


Розділ II | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ IV



Loading...