home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ V

Нас будить місіс Попетс. — Ледащо Джордж. — Хтивий прогноз погоди. — Наш багаж. — Нахабство хлопчиська. — Довкола збираються люди. — Ми вирушаємо і прибуваємо до вокзалу Ватерлоо. — Необізнаність чиновників Південно-Західної залізниці про таку важливу річ, як потяг. — Ми пливемо, пливемо у відкритому човні.

Наступного ранку нас розбудила місіс Попетс. Вона спитала:

— Чи відомо вам, що вже майже дев’ята година?

— Майже яка?! — зіскакуючи з ліжка, мало не заридав я.

— Дев’ята, — повторила вона крізь замкову шпарину. — Я подумала, що ви не бажаєте проспати.

Я розбудив Гарріса і сказав йому, котра година. Він пробурмотів:

— Мені здається, ти хотів піднятися о шостій?

— Так, хотів, — відповів я. — Чому ти мене не розбудив?

— Як я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? — відповів він мені в тому ж дусі. — Тепер раніше від дванадцятої ми до річки не дістанемося. Дивно, як ти взагалі спромігся піднятися.

— Тобі пощастило, що я це зробив, — відповів я. — Якби я тебе не розбудив, ти б вилежувався тут ще два тижні.

Ми гиркалися впродовж наступних п’яти хвилин, коли раптом нас перервало зухвале хропіння Джорджа. Уперше з того часу, як нас розбудили, він нагадав нам про своє існування.

Ось він лежіть — той, хто допитувався, о котрій нас розбудити. Лежить на спині, роззявив рота, коліна повипинав.

Не знаю чому, але так воно зі мною є: просто від вигляду іншої людини, яка спить у той час, коли я вже на ногах, мене охоплює лють. Мене надзвичайно обурює, коли дорогоцінні години людського життя, неповторні миті, які більше ніколи не повернуться, деякі невдахи марнують на тваринний сон.

Тепер таким невдахою був Джордж, який у своїх огидних лінощах розтринькував неоціненні дарунки часу. Його дорогоцінне життя, за кожну секунду якого йому доведеться потім відповідати, минає безплідно. Він міг би набивати свій шлунок яйцями та беконом, дражнити собаку, фліртувати з прислугою. Натомість ось він, лежить, поринувши у повне забуття, яке міцними тенетами обплутує його душу.

Це було жахливо. Така думка одночасно промайнула у наших із Гаррісом головах. Ми вирішили його врятувати, і з цим благородним наміром зовсім забули про свої суперечки. Миттю підскочили до нього та зірвали покривало. Гарріс ляснув його капцем, а я крикнув йому в самісіньке вухо. Тільки тоді він прокинувся.

— Що? Де? — спросоння запитав він, сідаючи на ліжку.

— Піднімайся, нещасний телепню, — проревів Гарріс. — Уже за чверть десята.

— Що?! — пронизливо скрикнув він, зірвався з ліжка і втрапив прямісінько у ванну. — Хто, в біса, поставив її сюди?

Ми сказали, що треба бути йолопом, щоб не побачити ванну.

Ми швидко вдяглися, та коли дійшла справа до туалету, згадали, що запакували зубні щітки і гребінець (моя зубна щітка колись таки зведе мене в могилу, я в цьому переконаний). Тому нам довелося спускатися і виловлювати їх із валізи. Коли нам вдалося це зробити, Джордж раптом вирішив, що йому треба поголитися. Ми сказали, що цього ранку він буде змушений обійтися без гоління і що ми не бажаємо знову розпаковувати валізу. Ані для нього, ані для будь-кого іншого.

Він сказав:

— Яка дурниця. Як це я можу вийти до Ситі в такому вигляді?

З’явитися в Ситі у такому вигляді справді дещо неввічливо. Та що нам до того, що комусь це може завдати незручностей! Як сказав Гарріс у своїй простій і грубуватій манері, Ситі доведеться це проковтнути.

Ми спустилися поснідати. Монморансі запросив якихось двох собак провести його, і вони гаяли час, б’ючись на порозі. Угамувавши їх парасолькою, ми взялися до відбивних та холодної яловичини.

Гарріс сказав:

— Велика справа — добрий сніданок, — і почав розправлятися з відбивними, примовляючи, що воліє з’їсти їх, поки вони ще гарячі, а яловичина може й зачекати.

Джордж розгорнув газету і зачитав нам замітку про нещасні випадки зі смертельним наслідком, які трапилися із човнами, та останній прогноз погоди. Прогноз виголошував: «Дощ, холодно, хмарно з проясненнями» (найстрашніший прогноз погоди, який тільки може бути), «місцями гроза, вітер східний, загальне зниження атмосферного тиску в середній частині країни (від Лондона до Ла-Маншу), барометр падає».

Чесно кажучи, я переконаний, що найприкрішою з усіх дурниць, які, мов чума, заполонили наш розум і не дають нам спокою, є шарлатанство з прогнозом погоди. Він абсолютно точно «передбачає» те, що відбулося вчора чи позавчора, і стверджує зовсім протилежне тому, що має статися сьогодні.

Пам’ятаю, як минулої осені я повністю зіпсував собі відпустку лише тому, що прислухався до прогнозу погоди в місцевій газеті. У числі за понеділок було написано: «Сьогодні очікуються сильні зливи з грозою». Ми відклали пікнік і весь день просиділи за зачиненими дверима в очікуванні дощу. А повз будинок проходили веселі, радісні люди, проїжджали екіпажі, яскраво світило сонце, і на небі не було жодної хмаринки.

— Зараз, — казали ми, дивлячись у вікно, — зараз дощ їм покаже!

Ми посміювалися, коли уявляли, як цих людей наскрізь промочить дощ, знову сідали біля каміна, ворушили дрова і переглядали колекції водоростей та мушель. Близько дванадцятої сонячне світло залило всю кімнату, стало досить задушливо — ми вже не могли дочекатися, коли ж почнеться ця прогнозована злива та сильна гроза.

— Побачите, по обіді почнеться, — казали ми одне одному. — От буде весело дивитись, як їх поливатиме.

О першій хазяйка запитала, чи не хочемо ми вийти прогулятися, адже був такий гарний день.

— Ні-ні, — зі сміхом відповідали ми, — тільки не ми. Нам зовсім не хочеться намокнути, дякуємо.

День наближався до вечора, а дощу так нічого і не передвіщало. Ми пробували підбадьорювати одне одного думкою, що він почнеться раптово і саме тоді, коли всі повертатимуться з пікніків додому, коли не буде де заховатися. От тоді їх промочить — до нитки. Але жодної краплі так і не впало, чудовий день скінчився, і за ним настала прекрасна ніч.

Наступного ранку ми прочитали, що очікується «теплий, сонячний день». Ми легко вдяглися і вийшли з дому, а через півгодини почався страшенний дощ і різкий холодний вітер. Справжня злива тривала весь день. Застуджені і з відчуттям ломоти в усьому тілі ми повернулися додому і полягали спати.

Погода — річ зовсім незбагненна. Я ніколи не міг її зрозуміти. Ви ж теж помічали — не допомагає жоден барометр, він дурить так само, як і всі прогнози.

Саме такий барометр висів у одному з готелів в Оксфорді. Я зупинявся там минулої весни. Коли я дістався вітальні, він показував «ясно». А надворі лило як з відра. Не зупиняючись ні на мить, дощило цілісінький день. Я не міг нічого зрозуміти. Постукав по барометру, і стрілка підстрибнула, показавши «дуже сухо». Коридорний, який проходив повз саме цієї хвилини, зупинився і сказав, що, на його думку, барометр показує, що буде завтра. Я перепитав, чи не має він на увазі позаминулий тиждень, на що коридорний відповів однозначним сухим «ні».

Наступного ранку я знову постукав по барометру — стрілка підскочила ще вище, а дощ полив ще сильніше. У середу я підійшов і знову стукнув по ньому. Стрілка пройшла «ясно», перейшла через «дуже сухо», «дуже гаряче» і, зачепившись за кілочок, зупинилася, бо нікуди було рухатися далі. Вона всіляко намагалася це зробити, але прилад був налаштований так, що, не зламавшись, не міг передбачати погоду старанніше, ніж він це робив. Вочевидь, йому хотілося рухатись далі і спрогнозувати посуху, нестачу води, сонячний удар, самум чи щось подібне, але на заваді став кілок. Тому він вирішив задовольнитися, вказуючи на просте й незрозуміле «дуже сухо».

Навколо готелю без упину шуміла злива. Річка вийшла з берегів і вже залила нижню частину міста.

Коридорний сказав, що, цілком імовірно, потому надовго встановиться гарна погода, і прочитав вірша, яким починалося якесь пророцтво.

Передбачене задовго довго триватиме;

Щойно помічене миттю мине.

Того літа гарна погода так і не настала. Гадаю, той чудовий прилад мав на увазі наступну весну.

Але існують ще й інші барометри — такі довгі та прямі. Я ніколи не міг у них розібратися. З одного боку він показує, що було о десятій ранку вчора, а з іншого — о десятій ранку сьогодні. Але ж не завжди можна поглянути на нього так рано, ви ж розумієте. Він піднімається і падає: то на дощ, то на добру погоду, на більш чи менш вітряну. На одному кінці написано «Пн», на іншому «Сх». А якщо по ньому стукнути, він взагалі нічого не показує. Вам потрібно знати, на якій висоті над рівнем моря він перебуває, а потім перевести градуси у шкалу Фаренгейта. Але навіть після усіх цих кроків мені не вдавалося отримати відповіді.

Скажіть мені, кому, зрештою, потрібні ці прогнози? Коли настає негода, почуваєшся досить паскудно і без них, а знаючи це наперед, страждаєш ще більше. Яке пророцтво нам до вподоби — так це передчуття старенького дідуся, коли похмурого ранку саме того дня, коли нам хочеться сонця, він оглядає горизонт своїм досвідченим оком і каже:

— Та ні, сер, я думаю, ось-ось все зміниться на краще. Воно проясниться, і погода буде досить добра.

— Ну от, він знає напевне, — кажемо ми, бажаємо йому доброго ранку і вирушаємо у путь. — Цікаво, як дідуган може це знати!

Ми починаємо відчувати до нього прихильність, яку аж ніяк не применшує те, що небо і не думає прояснюватися, а дощ безперестану періщить цілий день.

— Ну, що ж, — співчуваємо ми, — він зробив усе, що міг.

До того ж, хто напророчив нам погану погоду, ми, навпаки, відчуваємо лише злість та бажаємо йому якось помститися.

— Ну що, проясниться, як ви гадаєте? — вигукуємо ми, сміючись, коли проїжджаємо повз нього.

— О ні, сер. Боюсь, що затягнуло на весь день, — відповідає він, похитуючи головою.

— Тупий старий дурень! — бурмочемо ми одне одному. — Що він може знати?

А коли прогноз збувається, ми повертаємося, сповнені ще більшої люті і якогось невловимого відчуття, що він щось-таки в тій клятій погоді розуміє.

Від повідомлень, які прочитав Джордж, від всіх цих слів про «барометр падає», «атмосферний фронт насувається з Південної Європи» і «тиск піднімається», в наших жилах холонула кров. Але першого ранку нашої подорожі було надто ясно й сонячно, щоб ми якось переймалися прогнозами. Тому, побачивши, що йому не вдалося нас засмутити і що він тільки згаяв час, Джордж крадькома потягнув цигарку, яку я так старанно крутив для себе, і вийшов.

Потім ми з Гаррісом, доївши те, що лишалось на столі, спустили на візочку весь наш багаж до дверей і стояли в очікуванні екіпажу.

Коли ми зібрали весь багаж разом, стало ясно, що його доволі багато. Одна велика валіза, одна трохи менша, два кошики, величезний вузол ковдр, чотири чи п’ять пальт та дощовиків, а також декілька парасольок… Немало. Крім того, в окремому мішку лежала диня, тому що вона була надто громіздкою, щоб її можна було куди-небудь запхати, до того ж кілька фунтів винограду — в іншому мішку, японська паперова парасолька та пательня — через те, що вона надто довга, ми її просто обгорнули папером.

Речей було справді багато. Ми з Гаррісом навіть трохи зніяковіли, хоча чого було соромитися, я зараз не розумію. На біду, не траплялося жодного екіпажу. Зате вдосталь вуличних хлопчаків: їх, гадаю, зацікавило це видовище, і вони почали зупинятися.

Першим до нас наблизився хлопець Біґґса. Біґґс — це наш торговець овочами. У Біґґса справжній талант: він бере на роботу розсильними найбільш безсоромних і нахабних хлопчиськ, яких будь-коли породжувала цивілізація. Коли на нашій вулиці стається щось надзвичайно мерзотне і це зробив якийсь хлопчисько, можна бути впевненим, що це хлопець від Біґґса. Мені розповідали, коли на Ґрейт-Корам-стрит сталося вбивство, на нашій вулиці одразу ж вирішили, що за всім цим стоїть один із тодішніх хлопців Біґґса. І коли б він під час прискіпливого перехресного допиту, який влаштував йому мешканець будинку № 19, зайшовши туди по замовлення наступного після дня злочину ранку (в допиті брав участь і мешканець будинку № 21, що випадково опинився поруч), не зміг довести свого алібі, йому було б непереливки. У той час я не знав хлопців Біґґса. Але з того, що побачив опісля, я б особисто не дуже покладався на те алібі.

Як я вже казав, хлопець Біґґса вийшов з-за рогу. Він, вочевидь, дуже поспішав, коли ми його помітили, але, поглянувши на мене з Гаррісом, на Монморансі і наші речі, хлопчина зупинився і став пильно розглядати нас. Гарріс і я своєю чергою грізно подивилися на нього. Більш вразливу натуру це могло б образити, але хлопці Біґґса зазвичай не з тих, хто близько бере щось до серця. Він зупинився на відстані одного ярда як укопаний, зіперся на поруччя і, жуючи соломинку, втупився в нас. Схоже, він хотів побачити, чим це все скінчиться.

Наступної миті на протилежному боці вулиці з’явився один із хлопчаків бакалійника. Хлопець Біґґса гукнув йому:

— Дивись! Із першого поверху сорок другого переїжджають.

Хлопчик бакалійника перейшов вулицю і зайняв позицію на іншому боці тротуару. Через певний час із взуттєвої крамниці вийшов молодий джентльмен і теж зупинився, приєднавшись до хлопця Біґґса. Наглядач за порожніми бляшанками з «Блакитних стовпів» прилаштувався окремо на узбіччі.

— Ну, з голоду вони не помруть, — вирішив джентльмен із взуттєвої крамниці.

— Невже ти, якби б збирався перетнути Атлантичний океан на маленькому човні, не брав би з собою нічого? — спитав той, що з «Блакитних стовпів».

— Вони не планують перетинати океан, — втрутився хлопець Біґґса. — Вони вирушають на пошуки Стенлі.

До цієї хвилини вже встиг зібратися невеличкий натовп. Люди допитувались одне в одного, що трапилося. Одні — молода і легковажна частина натовпу — вирішили, що це весілля, і показували на Гарріса, говорячи, що він наречений. Інші, старші й поміркованіші, схилялися до думки, що це похорон, а я, напевно, брат покійника.

Нарешті з-за рогу з’явився порожній екіпаж (я багато разів помічав, що, коли непотрібно, порожні екіпажі проїжджають цією вулицею кожні три хвилини або ж стоять десь неподалік, готові будь-якої миті відвезти вас будь-куди). Ми закинули свої пожитки, всілися самі і, відігнавши друзів Монморансі, які, гадаю, присяглися ніколи не залишати його, під дружні оплески натовпу поїхали. Услід нам Біґґсів хлопчисько жбурнув морквину, мабуть, на щастя.

До Ватерлоо ми дістались об одинадцятій і поцікавились, звідки рушатиме потяг об одинадцятій нуль п’ять. Цього, звичайно, не знав ніхто. На вокзалі Ватерлоо ніхто ніколи не знає, звідки вирушатиме потяг і куди прямує той, що вже рушив, взагалі — нічого. Носій, який ніс наші речі, припустив, що він вирушатиме від другої платформи, та коли цей добродій запитав про це в іншого такого ж, як він, той сказав, що чув, нібито від першої. А начальник вокзалу був переконаний, що потяг стоїть біля приміської платформи.

Щоб остаточно з’ясувати це, ми піднялись і запитали про це в диспетчера. Той відповів, що щойно розмовляв з чоловіком, який розповів, що бачив його біля третьої платформи. Ми відразу ж пішли на третю платформу, але там службовці вокзалу сказали, що це буде або Саутгемптонський експрес, або Віндзорський кільцевий. Щоразу вони були впевнені, що це не потяг до Кінґстона, хоча чому вони були в цьому впевнені, навряд чи змогли б пояснити.

Тоді наш носій сказав, що, напевно, потяг мав би бути на верхній платформі і що він добре знає цей потяг. Ми піднялися на верхню платформу і запитали в машиніста, чи справді він вирушає до Кінґстона. Той сказав, що він не може стверджувати напевно, але йому здається, скоріш за все, саме туди він і їхатиме.

Якщо ж це не буде 11:05 до Кінґстона, то, поза всяким сумнівом, 9:32 до Вірджинія-Вотер або 10:00 експрес до острова Вайт, або куди-небудь іще в тому напрямку. Про це ми зможемо дізнатись, коли прибудемо до місця. Ми впхнули йому в руку півкрони і попросили їхати до Кінґстона об 11:05.

— На цій лінії, — сказали ми, — ніхто ніколи не дізнається, що це за потяг і куди він прямує. Ви знаєте, куди їхати, тихенько рушайте і зупиніться вже в Кінґстоні.

— Ну, не знаю, джентльмени, — поважно відповів юнак. — Мені здається, все ж таки мають існувати потяги, які їдуть до Кінґстона. Так і зробимо. Давайте ваші півкрони.

Так ми Південно-Західною залізницею дістались від Лондона до Кінґстона.

Згодом ми дізналися, що насправді той потяг був поштовим і мав прямувати до Ексетера. Того дня його впродовж декількох годин шукали у Ватерлоо, і ніхто не знав, що могло з ним трапитися.

Наш човен чекав на нас в Кінґстоні біля самого мосту. До нього ми прийшли пішки, оглянули, завантажили в нього свої речі і зайняли свої місця.

— Усе гаразд, панове? — запитав човняр.

— Усе гаразд, — відповіли ми.

Гарріс сів за весла, я взявся до кормового стерна, а Монморансі — виглядав він чомусь дуже нещасливим і підозріло озирався — вмостився на носі. І ми попливли. Річкою, котра на два тижні мала стати нашою домівкою.


Розділ IV | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ VI



Loading...