home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ VI

Кінґстон. — Повчальні зауваження щодо ранньої історії Англії. — Спостереження за різьбленим дубом і життям в цілому. — Сумний випадок Стівінґса-молодшого. — Роздуми про давнину. — Я забуваю, що я за стерном. — Цікавий результат. — Лабіринт у Гемптон-Корті. — Гарріс у ролі провідника.

Стояв напрочуд погожий ранок чи ще пізньої весни, чи вже раннього літа, як вам більше до вподоби. Саме цієї пори ніжна зелень трави і листя набуває насиченого зеленого кольору. Природа стає схожою на цнотливу молоду красуню, охоплену дивним трепетом від передчуття неминучої зрілості.

Осяяні сонячними відблисками старовинні вулички Кінґстона йшли до самої води і були надзвичайно мальовничі. По мерехтливій гладіні річки повільно пропливають баржі, поміж дерев уздовж берега звивається дорога, доглянуті вілли — по інший бік; налягає на весла Гарріс у своїй червоно-помаранчевій куртці, десь удалині з’являються і зникають обриси похмурого замку Тюдорів[2]. Усе це утворювало яскраву картину, таку насичену і таку спокійну, сповнену життя і настільки мирну, що, незважаючи на ранковий час, заколисаний безтурботною мрійливістю, я поринув у роздуми.

Я думав про Кінґстон, чи Кінінґестун, як він називався у ті часи, коли в ньому коронували саксонських королів. Десь тут перейшов річку великий Цезар, і неподалік на схилах розташували свій табір римські легіони. Здавалося, Цезар, як пізніше і Єлизавета[3], був усюди. Щоправда, він був більш розсудливим, ніж королева Бесс, і не бігав по пивницях.

Ця Непорочна Королева просто обожнювала пивниці. Навряд чи можна знайти більш-менш привабливий заклад на десять миль довкола Лондона, де вона не бувала б — чи зупинялася на ніч, чи просто інколи зазирала. Мені цікаво: якщо припустити, що, скажімо, Гарріс почав нове життя, став великою і поважною людиною, наприклад прем’єр-міністром, а потім помер, чи стали б на пивницях, де він полюбляв посидіти, писати: «Тут Гарріс перехопив кухоль пива», «У цьому будинку 1888 року Гарріс випив дві чарки холодного шотландського віскі» чи «Звідси Гарріса виперли у грудні 1886 року»?

Ні, таких пивниць виявилося б надто багато. Популярними стали б місця, в яких Гарріс ніколи не побував. «Єдина будівля на півдні Лондона, де Гарріс ніколи нічого не випив». Люди кожного дня приходили б сюди, аби поглянути, що могло йому завадити.

Як нещасний недоумкуватий король Едві[4] мав би ненавидіти Кінінґестун! Він навіть не в силах був витримати бенкет після коронації. Можливо, він не здолав кабанячу голову, нафаршовану льодяниками (як на мене, то я знайшов би з нею спільну мову), або перебрав вина чи меду, але він нишком покинув бучний бенкет, щоб викроїти якусь годинку під місячним сяйвом для своєї коханої Ельдживи.

Можливо, стоячи біля вікна і тримаючись за руки, вони споглядали, як купається в річці місяць, і ледь чутно було, як з далекого покою долинають незбагненний шум і гамір галасливого бенкету.

А потім мерзотні Одо і Сент-Дустан[5] брутально вдираються до тихої кімнати, глумляться над красунею королевою і забирають бідолашного Едві назад до крикливого п’яного натовпу.

Багато років потому під звуки бойових маршів поховали останніх саксонських королів, а з ними і їхні бурхливі застілля, і на якийсь час слава Кінґстона згасла. Але коли Гемптон-Корт[6] став резиденцією Тюдорів і Стюартів[7], коли вздовж берега вишикувались королівські човни, а галантні кавалери у яскравих накидках гонорово спускалися по східцях до переправи, гукаючи човняра, вона засяяла з новою силою.

Багато довколишніх будинків безгучно, але промовисто нагадують про ті дні, коли Кінґстон був королівським містечком і вся придворна знать зупинялася в них, щоб бути ближче до свого короля. Цілісінький день довгою дорогою до воріт палацу снували миловидні обличчя, супроводжувані брязкотом металу, цокотом кінських підків та шелестінням шовку й велюру. У тих великих просторих будинках з еркерами, заґратованими вікнами, камінами та стрімкими дахами все нагадує про часи панчіх та камзолів, вишитих перлами корсажів та незбагненних клятв. Їх зводили в ті часи, коли «знали, як будувати». Міцна червона цегла з роками ставала ще міцнішою, а дубові сходи досі не риплять, коли ви хочете непомітно спуститися, щоб вас ніхто не почув.

Розповідаючи про дубові сходи, я пригадав чудові різьблені дубові панелі в одному з будинків Кінґстона. Тепер там якась незрозуміла крамниця. Але колись, вочевидь, це був особняк поважної персони. Одного дня мій приятель, який живе у Кінґстоні, пішов туди, щоб купити капелюха. Ні про що не думаючи, він одразу ж дістав із кишені гроші і заплатив за нього.

Крамар (знайомий мого приятеля) спочатку трохи збентежився, але швидко опанував себе. Внутрішній голос йому підказував, що потрібно щось зробити, аби мій приятель на цьому не зупинявся. Він запитав нашого героя, чи не бажає той поглянути на прекрасний різьблений старий дуб. Мій приятель відповів: чом би й ні, тож крамар повів його через крамницю до сходів, які вели до будинку. Балюстрада була справжнім витвором мистецтва, а стіни вздовж сходів були облицьовані різьбленими дубовими панелями, яких не посоромився б жоден палац.

Зі сходів вони пройшли до вітальні. Це була простора світла кімната, обклеєна яскравими, з блакитним тлом, паперовими шпалерами. Більше нічого визначного в кімнаті не було, тож мій приятель не міг зрозуміти, для чого його сюди привели. Власник крамниці підійшов до стіни і постукав по шпалерах: там теж було дерево.

— Дуб, — розповів він, — усе довкола — різьблений дуб. Аж до самої стелі. Такий самий, як ви бачили на сходах.

— О, великий Цезарю! Добрий мій друже, — лагідно запитав мій приятель, — чи не хочете ви сказати, що оцими блакитними шпалерами ви заклеїли увесь різьблений дуб?!

— Саме так, — почув він у відповідь. — Мені це обійшлося недешево. Спочатку ж довелося все закривати шпунтованими дошками. Зате тепер кімната виглядає весело. Раніше вона була надто похмурою.

Так, я не можу аж надто засуджувати того чоловіка (йому від того, поза всяким сумнівом, значно легше). Якщо взяти до уваги те, що він звичайний крамар і намагається сприймати життя якомога простіше, а не якийсь там звихнутий на старовині маніяк, то він, безперечно, мав рацію. Звичайно, різьблений дуб виглядає дуже гарно. І навіть мені самому хотілося б десь трішки його мати. Але, безперечно, коли ви серед нього живете, він починає гнітити. Особливо це стосується людей, яким він не дуже до вподоби. Здається, ніби живеш у церкві.

Найсумніше в цій історії те, що чоловікові, цілком байдужому до різьбленого дубу, дісталася вітальня, повністю ним оздоблена. Водночас тим, хто насправді цінує його, доводиться платити величезні гроші, щоб його придбати. Так чомусь улаштований цей світ: один має те, чого він не хоче, а в іншого є те, чого саме хоче перший.

Одружені чоловіки мають дружин, але щось не дуже схоже на те, щоб вони їх жадали. А тим часом молоді парубки обливаються сльозами від горя, нарікаючи на долю, що вони дісталися не їм. У бідних людей, які заледве зводять кінці з кінцями, по восьмеро цілком здорових дітлахів. А багаті поважні подружжя не мають жодного, кому можна лишити свої статки, і так бездітними й помирають.

Або взяти панянок з їхніми залицяльниками. Панянки ніколи не хочуть хлопців, які до них залицяються. Вони кажуть, що ті їм непотрібні, щоб вони дали їм спокій, і чому б їм не піти до міс Сміт чи міс Браун — вони вже далеко не молоденькі, неперебірливі, і до них ніхто не залицяється. А їм самим взагалі ніхто не потрібен, і вони ніколи не збираються виходити заміж.

Про це можна говорити скільки завгодно, і від цього стає сумно.

Був у нашій школі один хлопчина. Ми називали його Сендфорд і Мертон. Насправді його звали Стівінґз. Він був дуже дивакуватий, я таких не зустрічав. Йому надзвичайно подобалося вчитися. Йому завжди діставалося за те, що він сидів у ліжку і читав грецькою. Що ж до французьких неправильних дієслів, то відірвати його від них було просто неможливо. Весь він був напханий якимись незрозумілими і неприродними уявленнями про те, що він має зробити честь для батьків і стати гордістю школи. Він прагнув отримувати нагороди, вирости і бути розумною людиною. Голова його була просто нашпигована всією цією маячнею. Це було якесь дивне, невинне, наче ненароджене немовля, створіння.

Хворів він зазвичай двічі на тиждень, і тоді, звісно, не міг відвідувати школу. Важко було знайти ще одного такого хлопчака, який хворів би так само, як Сендфорд і Мертон. Він перехворів усіма хворобами, які тільки були на відстані десяти миль довкола нього. Причому завжди в найтяжчій формі. У літню спеку він міг підхопити бронхіт, а сінна лихоманка могла спіткати його на Різдво. Після шеститижневої посухи він міг злягти із запаленням суглобів, а листопадового туманного дня — вийти з дому і повернутися із сонячним ударом.

Через страшні муки, які він терпів від зубного болю, одного року його приспали і — о бідолашний! — вирвали йому всі зуби. Натомість вставили штучні щелепи. Зубний біль потім перейшов у невралгію і вушний біль. У нього завжди був нежить, окрім тих дев’яти тижнів, коли він хворів на скарлатину, і він постійно щось собі обморожував. Під час чуми 1871 року нам забороняли навіть наближатися до нього: у всьому приході був відомий лише один випадок захворювання, і цим випадком був юний Стівінґз.

Весь час протягом своїх незліченних хвороб він лежав у ліжку і їв лише курятину, збиті з молоком яйця і парниковий виноград. Йому доводилося лежати й плакати, тому що йому не дозволяли займатися латиною і забирали від нього німецьку граматику.

Ми ж, хлопчаки, ладні були віддати всі десять років шкільного життя заради бодай одного дня будь-якої хвороби. Ми навіть гадки не мали, навіть у страшних снах не мріяли дати нашим батькам хоч малесенький привід пишатися нами. Найбільша недуга, яка могла нас спіткати — це потиличний простріл. Ми казилися на протягах, але від них тільки свіжішали і нам ставало тільки краще. Ми їли все підряд, щоб захворіти, але це тільки додавало нам апетиту і ваги. Здавалося, хоч би що ми придумали, нічого не допоможе нам захворіти. Доки не приходили канікули. В останній день навчання ми всі застуджувалися, підхоплювали кашлюк та всілякі інші болячки. Аж поки не починалася наступна чверть. А після того, хоч би як намагалися щось зробити, ми раптом одужували і ставали здоровішими, ніж будь-коли.

Таке життя. А ми — не що інше, як трава, яку зрізають, кладуть у піч і спалюють.

Повернімось до питання про різьблений дуб. Наші пра-пра-прадіди таки були хорошими майстрами і мали почуття прекрасного. Адже триста-чотириста років тому всі ті нинішні мистецькі скарби були звичайними повсякденними речами. Чи справді є щось надзвичайне в старій суповій тарілці, пивному кухлеві чи щипцях для зняття нагару зі свічок, які ми так цінуємо нині? Чи, можливо, довкола них лише сяє ореол старовини, який і заворожує нас? Посуд із блакитної порцеляни, який ми чіпляємо на всіх стінах як прикрасу, кілька століть тому був звичайним домашнім начинням. Рожеві пастухи і жовті пастушки, яких ми роздаємо всім своїм друзям у пориві почуттів і з надією, що вони їх зрозуміють, були звичайнісінькими цяцьками, які просто стояли собі на камінній полиці, і якась мати у вісімнадцятому столітті давала їх посмоктати своїй дитині, аби та не плакала.

Цікаво, чи в майбутньому буде так само? Чи будуть у ті часи цінними скарбами сьогоднішні дешеві дрібнички? Чи виставлятимуть гори китайських тарілок з отими вербочками та місточками на камінних полицях десь у двадцять першому столітті? Чи будуть білі горнятка із золотим обідком і красивою золотою квіточкою (невідомого виду) всередині, які ми тепер інколи розбиваємо без особливого жалю, обережно склеювати і ставити на підставки, і лише господиня матиме право витирати з них пил?

А китайський собачка, той, що прикрашає спальню в моїй мебльованій квартирі… Такий собі білий собачка. З голубими очима, червонястим у плямках носом. Перемагаючи біль, він намагається тримати голову підведеною, а його доброзичливий вираз межує зі слабоумством. Особисто я не в захваті від нього. Хоча вважається, що це витвір мистецтва, мене він дратує. Мої легковажні друзі з нього насміхаються. Та й сама господиня від нього не в захваті й мириться з його присутністю лише тому, що це подарунок тітки.

Та цілком імовірно, що років через двісті цього песика звідкілясь викопають — без ноги, з відбитим хвостом — і назвуть дорогою порцеляною. Поставлять у скляну шафку, і люди ходитимуть довкола і захоплюватимуться ним. Вони будуть вражені надзвичайною виразністю кольору його носа і висловлюватимуть здогади, яким чудовим мав би бути відламаний шматок хвоста.

У цьому столітті нам важко побачити красу цього собачки. Ми надто до нього звикли. Це так само, як захід сонця чи зорі — їхня неповторність нас не зачаровує, тому що ми звикли їх бачити. Те саме і з собачкою. У 2288 році люди від нього шаленітимуть. Мистецтво виготовлення таких собачок до того часу, гадаю, буде забуте, і наші нащадки дивуватимуться, як ми могли таке зробити. Вони говоритимуть про те, якими розумними ми були. Нас ніжно згадуватимуть як «великих художників, що жили і творили в дев’ятнадцятому столітті й виготовляли таких ось порцелянових собачок».

Клаптик полотна з візерунком, який найстарша донька вишивала у школі, називатимуть гобеленом вікторіанської епохи, і йому не буде ціни. Усі полюватимуть за надщербленими і потрісканими біло-блакитними кухлями з нинішніх придорожніх харчевень. Їх цінуватимуть на вагу золота, а багаті люди питимуть із них крюшон. Мандрівники з Японії скуповуватимуть вцілілі «подарунки з Рамсгета» і «сувеніри з Маргета» та везтимуть їх до Едо як старовинний англійський раритет[8].

Тут Гарріс кинув весла, встав зі свого місця і ліг на спину, задерши догори ноги. Монморансі, крутнувшись на місці, заскавулів, верхній кошик підстрибнув, і все з нього посипалось.

Я був дещо вражений, але стримався. Досить доброзичливо я спитав:

— Е-е! Ти що?

— Я що?! Ти…

Ні, я вирішив не повторювати того, що сказав Гарріс. Припускаю, що можна десь у чомусь мене звинувачувати. Але почути таку наругу над мовою, таку грубість, та ще й від людини, яку так трепетно виховували (наскільки мені відомо, з Гаррісом було саме так)… Ні, такого пробачити не можна. Я просто задумався і забув (з ким не буває?), що я стерничий, і ми трохи відхилися від курсу. Спочатку ми якийсь час не могли зрозуміти, де закінчуємося ми і де починається графство Мідлсекс. Але згодом ми таки розібралися і розділилися.

Гарріс, одначе, сказав, що він достатньо попрацював і що настала моя черга. Тож мені довелося вилізти з човна і, взявши мотузку, потягнути його вздовж Гемптон-Корту. Яка дивовижна у цьому місці давня кам’яна стіна! Завжди, коли я проходжу повз неї, від самого її споглядання настрій поліпшується. Вона така гарна, такі насичені, яскраві барви. Яка вражаюча картина! Ось нишком підкрадається лишайник, а он там усе заполонив мох; зверху, спостерігаючи за річкою, сором’язливо визирає молода виноградна лоза, а старий поважний плющ облаштувався трішки віддаля. Кожен її ярд — це незліченне розмаїття кольорів і відтінків. Якби я вмів писати картини чи малювати, я із задоволенням зобразив би її, цю старовинну стіну. Я часто ловив себе на думці, що хотів би жити в Гемптон-Корті. Він видається таким тихим і спокійним. Як приємно було б у вранішній тиші, коли нікого довкола ще немає, поблукати його давніми затишними закутками.

Та насправді, якби мені все-таки довелося там жити, я, напевно, вважав би трохи інакше. Настає вечір. Від вашої свічки злітають і розповзаються по облямованих стінах моторошні тіні. Звідкись здалеку долинають кроки, чути, як хтось вештається холодними кам’яними коридорами. Вони то наближаються, то завмирають удалині. І лише стукіт вашого серця порушує мертву тишу. Надзвичайно похмура і гнітюча картина.

Усі ми, чоловіки й жінки, — сонячні створіння. Ми любимо світло і життя. Тому ми всі гуртуємося в містах і містечках, а села з року в рік стають все більш безлюдними. При сонячному світлі, вдень, коли Природа оживає і всі довкола зайняті своїми справами, нам подобаються відкриті схили та густі ліси. Але вночі, коли мати-земля поринає у сон, а ми продовжуємо метушитися, — о! — світ здається таким похмурим, і нам стає страшно, немов дітям, залишеним на самоті. Ми сидимо і схлипуємо. Ми сумуємо за освітленими вулицями, за звучанням людських голосів, за сповненим руху життям. У тій всеосяжній мовчазності, коли від подиху нічного вітру шелестить лише листя охоплених темрявою дерев, ми почуваємося такими безпорадними і такими маленькими. Довкола — безліч привидів, і їхнє тихе зітхання лише додає нам смутку. Тож зберімося всі разом у великих містах, запалімо величезне вогнище з мільйонів газових ріжків, будемо співати, веселитися і почуватимемося сміливими.

Гарріс запитав мене, чи бував я коли-небудь у лабіринтах Гемптон-Корту. Він розповів, як одного разу пішов туди, щоб показати комусь, як із нього вибиратися. Він роздивився карту, і все це йому видалося настільки простим, що навіть не вартувало тих двох пенсів, які просили за вхід до лабіринту. Гарріс сказав, що карту, напевно, давали, щоб пожартувати, тому що на ній не було і краплі від того, що являв собою лабіринт насправді, і з нею все тільки переплуталося. Тоді з ним у лабіринті був його кузен з маленького містечка, і Гарріс сказав:

— Ми підемо сюди лише для того, щоб ти міг сказати, що побував тут. Насправді усе дуже просто. Навіть смішно називати це лабіринтом. Потрібно лише повсякчас повертати праворуч. Прогуляємося по ньому якихось десять хвилин, а потім підемо поснідаємо.

За певний час відтоді, як вони увійшли в лабіринт, вони зустріли людей. Ті сказали, що вони там уже понад три чверті години, і для них цього вже більш ніж достатньо. Гарріс запропонував: коли вони хочуть, можуть іти слідом за ним: він щойно увійшов, збирається швиденько пробігтися стежками і вийти. Вони відказали, що з його боку це дуже люб’язно, і пішли слідом.

По дорозі вони підбирали інших людей, які хотіли покінчити із цією безглуздою пригодою, і потроху зібрали всіх, хто був у лабіринті. Відважність Гарріса та його компанії підносила настрій людям, що вже полишили всяку надію вибратися з нього і знову побачити свій дім та зустрітися з друзями. Зі словами невимовної вдячності вони приєднувалися до процесії; Гарріс сказав, що, за його оцінкою, всього за ним ішло осіб із двадцять. Одна жінка з дитиною, яка провела там весь ранок, наполягала на тому, щоб взяти його під руку, щоб часом не загубитися.

Гарріс постійно повертав праворуч. Але здавалося, що вони вже йдуть надто довго, і кузен висловив припущення, що лабіринт, вочевидь, досить великий.

— О, звичайно. Один з найбільших у Європі, — відповів Гарріс.

— Схоже на те, — погодився кузен, — тому що ми вже пройшли добрих дві милі.

Гарріс уже й сам почувався дещо незручно. Але він тримався, аж поки вони не пройшли повз шматок кинутої на землю булки за півпенні, яку, як присягався його кузен, він помітив сім хвилин тому. Гарріс сказав: «Це неможливо», — на що жінка з дитиною відповіла: «Цілком можливо», — і уточнила, що це вона відібрала ту булку в дитини і кинула її там саме перед тим, як зустріти Гарріса. Вона додала, що краще б ніколи не зустрічала Гарріса, і висловила припущення, що Гарріс — шахрай. Гарріса це розлютило. Він дістав свою карту і пояснив, у чому була суть його теорії.

— Карта стала б дуже у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз є.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати спочатку. Частина тих, хто там був, не висловила особливого захоплення такою пропозицією. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була цілковита одностайність. Усі розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло хвилин із десять, і вони побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У кожному разі в них уже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали, де перебувають. Знову звірилися з картою. Здавалося, що розв’язати проблему стало значно простіше, і вони рушили лабіринтом втретє.

Через три хвилини знову опинилися на тому ж місці.

Після того вони вже взагалі не змогли будь-куди вийти. Хоч би яким шляхом вони йшли, він все одно повертав їх до центру. Це вже набуло такої регулярності, що дехто залишався на місці і чекав, доки всі решта прогуляються довкола і повернуться до них. Урешті Гарріс знову дістав карту. Але сам її вигляд викликав у натовпу лише обурення й гнів, і йому порадили накрутити собі з неї цигарок. Гарріс почав відчувати, що його популярність значною мірою похитнулася.

Усі вже просто божеволіли і почали кликати наглядача. Той приставив зовні драбину і почав гукати до них, даючи вказівки. Але до того часу в їхніх головах все так закрутилося, що збагнути що-небудь було вже не під силу, тож наглядач наказав їм залишатися на місці, а він до них підійде. Вони збилися докупи й чекали. Наглядач зліз із драбини і увійшов досередини.

На жаль, наглядач виявився досить молодим хлопцем, до того ж цілковитим новаком у цій справі. Увійшовши всередину, він не міг їх знайти, блукав довкола, намагаючись дістатися до них, і врешті загубився сам. Він потрапляв їм на очі то тут, то там, кружляючи по інший бік огорожі, він бачив їх і одразу ж поспішав у тому напрямку, вони чекали хвилин зо п’ять, і він знову з’являвся точнісінько в тому самому місці і питав у них, де вони є.

Нещасним довелось чекати, доки не повернувся з обіду один зі старих наглядачів і не витяг їх звідти.

Гарріс сказав, що, наскільки він може судити, це досить хороший лабіринт, і ми домовились, що на зворотному шляху спробуємо завести туди Джорджа.


Розділ V | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ VII



Loading...