home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ VIII

Шантаж. — Егоїзм власника землі на березі. — Дошки «повідомлень». — Нехристиянські почуття Гарріса. — Як Гарріс співає комічні куплети. — Світська вечірка. — Ганебна поведінка двох юнаків. — Деяка непотрібна інформація. — Джордж купує банджо.

Ми зупинилися під вербами біля Кемптонського парку, щоб поснідати. Там гарна місцинка: понад самим берегом — галявина, вкрита м’якою зеленою травою, довкола схилилися верби. Ми щойно перейшли до третьої страви — хліба з джемом, — коли з’явився якийсь джентльмен у сорочці та з короткою люлькою в руках і запитав, чи відомо нам, що ми зайшли в чужі володіння. Ми відповіли, що наразі ми не замислювались ні про що таке, що могло б змусити нас дійти такого висновку, але якщо він запевнить нас своїм словом джентльмена, що ми справді зайшли в чужі володіння, ми без жодного сумніву готові йому повірити.

Він нас у цьому запевнив, і ми за це подякували. Але він і далі ходив коло нас і всім своїм виглядом виявляв невдоволення. Ми запитали, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з джемом.

Вочевидь, джентльмен належав до певного товариства, члени якого присягалися ніколи не вживати хліба з джемом. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов’язком виперти нас геть.

Гарріс відповів, що, якщо він вважає це своїм обов’язком, то неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і кине нас обох у річку.

Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Улітку вони тиняються біля річки і шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власником осіб. Найкраще в таких випадках — залишити йому своє ім’я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що ви сиділи на шматкові його землі й завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором’язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай трішечки твердості характеру.

Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це було їм під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх почепив, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.

Я розповів про свої почуття Гаррісові, але він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім’ю, усіх друзів і родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:

— Аніскілечки. Вони насправді на те заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.

Мені було прикро бачити в Гаррісові таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не маємо опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося — Гарріс пообіцяв, що дасть спокій друзям і родичам та не співатиме на згарищі пісеньок.

Якби ви будь-коли чули, як Гарріс співає комічні куплети, ви б зрозуміли, яку послугу я зробив людству. У Гарріса є нав’язливе переконання, що він вміє співати комічні куплети. Друзі, яким доводилось його слухати, зовсім іншої думки. Вони переконані в тому, що Гарріс не вміє і ніколи не навчиться співати, і взагалі йому не можна дозволяти навіть пробувати це.

Коли Гарріс відвідує якусь вечірку і його просять заспівати, він відповідає: «Але, ви знаєте, я співаю лише комічні куплети». До того ж він каже це таким тоном, щоб всім було зрозуміло: він співає їх так, що достатньо один раз почути — і можна помирати.

— Чудово, — всміхається господиня. — Заспівайте нам одненький, містере Гарріс.

Гарріс встає і з сяючою посмішкою великодушного джентльмена, який збирається подарувати комусь щось надзвичайне, підходить до рояля.

— Попрошу тиші, — каже господиня, — зараз містер Гарріс співатиме комічних куплетів.

— Як цікаво, — перешіптуються гості, поспішають із оранжереї, спускаються сходами, збираються у вітальні, всідаються довкола і посміхаються в очікуванні.

І Гарріс починає.

Звичайно, коли хтось співає такі куплети, ви не особливо переймаєтесь його голосом, не дуже слідкуєте за тим, як складаються слова. Ви не звертаєте уваги на те, як співак, зрозумівши, що затягнув надто високо, на середині ноти раптом сповзає донизу. Вас не хвилює темп. Вам байдуже, що він на два такти випереджає мелодію, потім посеред рядка зупиняється, про щось там сперечається з піаністом, а після того починає куплет заново. Вас цікавить лише те, про що він співає.

Чого ви не очікуєте, так це тієї колізії, що він пам’ятає лише перших три рядки першого куплету і повторює їх, допоки не настане час співати хором. Ви не готові, що він посеред куплету може зупинитися і почати хихикати, приказуючи, що, хай би як це було смішно, але, бодай він луснув, не пам’ятає, про що там ідеться далі. Потім він намагається щось придумати сам, а перейшовши вже до зовсім іншого куплету, раптом все згадує і без будь-якого попередження повертається назад, щоб проспівати вам те, що він забув. Ви не… А тепер я спробую описати, як Гарріс співає комічні куплети, і тоді ви будете в змозі судити про все самі.

Гарріс(перед роялем звертається до публіки). Боюсь, ця пісенька досить стара. Ви всі її, звичайно, знаєте. Але це єдина пісенька, яку я знаю. Це куплети судді з «Фартуха» — ні, я не мав на увазі «Фартух». Я мав на увазі… ну, ви знаєте, що я мав на увазі, зовсім інше. Ви будете допомагати мені хором.

Усі починають шепотіти, передчуваючи задоволення від співу хором. Лунає вступ до пісеньки судді із «Суду присяжних» у бездоганному виконанні нервозного піаніста. Підходить момент для вступу Гарріса. Гарріс пропускає це повз увагу. Піаніст починає нервувати, знову починає вступ, і в той же час починає співати Гарріс, видаючи перших два рядки Першої пісні лорда з «Фартуха». Знервований піаніст намагається завершити вступ, потім полишає його і намагається підігравати Гаррісові пісеньку судді із «Суду присяжних». Він бачить, що щось не збігається, намагається зрозуміти, що він робить і де він є, відчуває, що розум полишає його, і зупиняється.

Гарріс(добродушно підбадьорює піаніста). Усе гаразд. У вас все чудово виходить. Справді. Продовжуйте.

Знервований піаніст. Здається, тут якась помилка. Що ви співаєте?

Гарріс(не замислюється). Як що? Пісеньку судді із «Присяжного суду». Ви що, не знаєте її?

Хтось із друзів Гарріса(із глибини кімнати). Та ні ж, йолопе, ти співаєш куплети адмірала з «Фартуха».

Довга суперечка між Гаррісом та його приятелем про куплети, які він насправді співає. Врешті приятель замовкає, вирішивши, що вже не важливо, що саме Гарріс співає, аби лише співав. Гарріс, не приховуючи образи через таку несправедливість, просить піаніста розпочати наново. Піаніст розпочинає вступ до пісні адмірала, і Гарріс, вибравши, на його думку, слушний момент для вступу, заспівує:

Коли я був ще молодим і став я адвокатом…

Загальний шум і сміх, які Гарріс сприймає як комплімент. Піаніст, згадавши про свою дружину та сім’ю, здається в цьому нерівному поєдинку і йде. Його місце займає чоловік із міцнішими нервами.

Новий піаніст(бадьоро). Ну, друже, ви розпочинайте, а я — за вами. Будемо без усяких вступів.

Гарріс(до якого поволі починає доходити, в чому річ, сміється). Заради Бога! Я вибачаюсь. Я справді переплутав ці дві пісеньки. Це мене Дженкінс спантеличив. Ну, починаймо… (Cпіває, його голос звучить ніби з підземелля і нагадує гул землетрусу, що наближається.)

…Колись давно, ще хлопцем молодим

в повірника в конторі служив я розсильним.

(Повертається до піаніста) Дуже низько, друже. Давай-но спочатку, якщо не заперечуєш.

Знову співає перших два рядки. Цього разу високим фальцетом. Для частини аудиторії це виявляється великою несподіванкою. Якась стара пані біля каміна починає плакати. Доводиться її вивести.

Гарріс(продовжує):

І мив я вікна, двері мив

і я…

Ні-ні…

Я скельця в дверях вичищав,

і я підлоги натирав…

Ні. От дідько! Вибачаюсь. Смішно, але щось я не можу пригадати той рядок. І я… і я… Перейдемо до приспіву (співає):

Тепер я тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля

У королівськім флоті адмірал.

А тепер разом знову останніх два рядки.

(Усі співають хором):

Тепер він тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля

У королівськім флоті адмірал.

Гарріс не помічає, яким дурником виглядає і як дратує людей, які не зробили йому нічого поганого. Він щиро вірить, що розвеселив їх, і каже, що куплети заспіває ще раз, після вечері.

Коли я заговорив про комічні куплети та вечірки, мені пригадався один досить цікавий випадок, свідком якого я був. Оскільки цей випадок багато в чому проливає світло на загальний процес мислення людини, я думаю, слід про нього згадати на цих сторінках.

Зібралась ціла компанія світських людей. На нас був найкращий одяг, ми вели вишукані розмови, і всім було дуже весело. Усім, за винятком двох юнаків-студентів, які щойно повернулися з Німеччини. Це були звичайні молоді люди, і видно було, що вони почуваються якось неспокійно й незатишно. Все, що відбувалося, видавалось їм дуже нудним. Правда була в тому, що для них ми були надто розумними.

Наші високоінтелектуальні вишукані розмови, наші витончені смаки — все це було понад їхнє розуміння. Серед нас вони почувалися зовсім недоречно. Їм не слід було там бути взагалі. Пізніше кожен з нас із цим погодився.

Ми виконували на роялі п’єси старих німецьких композиторів. Ми сперечалися на теми філософії та етики. Наші залицяння були сповнені достойної елегантності. І навіть жарти в нас були найдобірнішими.

Після вечері хтось продекламував французьку поему, і ми сказали, що вона була чудовою. Потім одна пані заспівала сентиментальну баладу іспанською: там було стільки пристрасті, що дехто з нас навіть не втримався від сліз.

І тут підводяться тих два молодики і запитують у нас, чи доводилось нам коли-небудь чути, як гер Слоссен Бошен (він саме приїхав і був у їдальні) співає свою знамениту німецьку жартівливу пісеньку.

Наскільки ми пам’ятали, ніхто з нас його не чув.

Юнаки розповіли, що це найсмішніша пісенька, яка будь-коли була написана, і, якщо ми бажаємо, вони приведуть гера Слоссена Бошена, свого доброго знайомця, щоб він нам заспівав. Вони запевняли, що пісня настільки смішна, що, коли гер Слоссен Бошен одного разу співав її перед німецьким імператором, того (звісно, німецького імператора) довелося заспокоювати та вкладати в ліжко.

Вони казали, що ніхто не може заспівати цю пісню так, як це робить гер Слоссен Бошен. Під час її виконання він настільки серйозний, що може скластися враження, ніби він виконує якусь трагедію, і від цього стає ще смішніше. Вони запевняли: ніколи ні голосом, ні манерою виконання він не виказував, що співає щось кумедне, і що цим він все тільки зіпсував би. Саме ця його серйозність, яка межувала з пафосом, робила цю пісню такою смішною.

Ми відповіли, що не можемо дочекатися, коли почуємо її, бо нам дуже хотілося посміятися. Тож вони пішли донизу і запросили гера Слоссена Бошена.

Схоже, він із задоволенням готовий був співати, тому що прийшов одразу і без жодного слова сів за рояль.

— Зараз ви насмієтеся, — шепотіли юнаки. Вони пройшли через кімнату і скромно розташувались за спиною професора.

Гер Слоссен Бошен акомпанував собі сам. Вступ нічим не натякав на те, що це мала бути жартівлива пісня. Це було щось таке таємниче і емоційне. Від нього навіть мурашки поповзли спиною. Але поміж собою ми вирішили, що це в німецькій манері, і приготувалися до розваг.

Сам я німецької не розумію. Я вчив її у школі, але вже через два роки після закінчення забув геть усі слова і після того став почуватися значно краще. Водночас мені не хотілося, щоб хтось дізнався про моє невігластво, тож я придумав для себе досить-таки непогану річ. Я стежив за двома молодими студентами і повторював усе за ними. Коли вони посміювались, я посміювався також, коли вони реготали, реготав і я. Крім того, я ще час до часу хихикав і сам, ніби вловлюючи щось смішне там, де іншим цього зробити не вдавалось. Мені здалося, що з мого боку це було досить вдало.

Коли почали співати пісню, я помітив, що багато хто так само, як і я, прикипів очима до двох юнаків, слухачі посміхалися, коли посміхалися юнаки, і реготали разом з ними. А оскільки юнаки пирхали, реготали і вибухали сміхом майже безперестану, все йшло просто чудово.

Але чомусь сам професор не виглядав щасливим. Коли ми почали сміятися вперше, на його обличчі з’явився вираз надзвичайного здивування, так ніби найменше він очікував того, що його спів сприйматимуть зі сміхом. Нам це видалося дуже потішним. Ми казали, що ця його серйозність вже сама собою становить половину його успіху. Найменший натяк з його боку на те, що він знає, який у нього кумедний вигляд, зіпсував би геть усе. Ми продовжували сміятися, і здивування на його обличчі поступово почало переходити в роздратування й обурення. Похмурим, сповненим люті поглядом він обвів усіх присутніх (за винятком двох юнаків, які сиділи в нього за спиною і яких він не міг бачити). Ми покотилися зі сміху. Повторювали одне одному, що від реготу ми тут і повмираємо. Досить того, що від самих лише слів ми надривали животи, а тут ще ця його удавана серйозність. Ні, це вже занадто!

Професор на останньому куплеті перевершив самого себе. Він поглянув на нас так сердито, розгнівано, що, якби нас не попередили про німецьку манеру виконання жартівливих пісень, ми напевно захвилювалися б. Супроводжуваний цією сповненою таємничості музикою, його голос зазвучав так розпачливо й трагічно, що, коли б ми не знали, що це жартівлива пісенька, могли б розплакатися.

Він закінчив співати посеред неймовірного вибуху сміху. Ми говорили йому, що нічого смішнішого нам ще не доводилось чути, скільки живемо, і що, коли слухаєш такі пісеньки, стає незрозумілим, чому про німців завжди кажуть, що у них відсутнє почуття гумору. Ми запитали професора, чому він не перекладе пісню англійською мовою, щоб прості люди могли зрозуміти її та дізнатися, що таке насправді жартівлива пісня.

Після цього гер Слоссен Бошен підхопився зі стільця, закипаючи від злості. Він лаяв нас німецькою (на мій погляд, ця мова підходить для цього найбільше), пританцьовував, розмахував кулаками і обзивав нас усіма англійськими словами, які тільки знав. Він казав, що ще ніколи в житті його так не ображали.

Виявилося, що пісня була зовсім не кумедною. Вона розповідала про юну дівчину, яка жила в горах Гарц та пожертвувала своїм життям заради спасіння душі свого коханого. Він помер і зустрів на небі її дух, а потім, в останньому куплеті, покинув її дух і пішов з духом іншої. Я не певен всіх тонкощів, знаю лише, що це було щось надзвичайно сумне. Сам гер Бошен розповів, як одного разу він співав цю пісню перед німецьким імператором, і він (звісно, німецький імператор) ридав, наче дитина. Він (тепер вже гер Бошен) сказав, що всі знають цю німецьку пісню як одну з найбільш трагічних та найбільш хвилюючих німецьких пісень.

Ми опинилися в досить незручній ситуації. Відповісти було нічого. Ми почали озиратися, намагалися знайти тих юнаків, які все це влаштували, але вони непомітно залишили будинок, тільки-но пісня закінчилась.

На тому вечірка й добігла свого кінця. Я до того ніколи не бачив, щоб якась вечірка закінчувалась так тихо і без жодної метушні. Ми навіть не прощались один з одним. Просто поодинці спускались сходами донизу, мало що не навшпиньки, і тримались затіненого боку. Ми пошепки веліли слузі подати нам капелюха та плаща, самі відчиняли двері і вислизали на вулицю, намагаючись якомога швидше повернути за ріг, і всіляко уникали один одного.

Відтоді я не виявляю особливої цікавості до німецьких пісень.

О пів на четверту ми дісталися шлюзу Санбері. Перед самими воротами шлюзу річка казково мальовнича. Та й обвідний канал зачаровує своєю красою. Але ніколи не намагайтеся гребти вгору по ньому.

Я одного разу спробував. Я був на веслах і запитав приятелів, які стернували, чи можливо, на їхню думку, це зробити. Вони відповіли, що якщо я добре гребтиму, то, вони гадають, це можливо. Коли вони це сказали, ми були саме під невеличким пішохідним містком, що проходив над каналом і з’єднував дві греблі. Я нахилився до весел, зібрався із силами і почав гребти.

Краще за мене не гріб ніхто. Чіткі розмірені рухи; руки, ноги, спина — все було задіяне. Я відпрацював гарний, швидкий і ефектний гребок, робив усе на найвищому рівні. Мої приятелі запевняли, що спостерігати, як я гребу, — саме задоволення. Минуло хвилин п’ять, і я думав, ми вже десь біля самої греблі. Я обернувся — ми були під мостом. Точнісінько в тому самому місці, звідки я починав. І ті ж самі двоє дурнів, які надривалися від сміху. Виявляється, я, як навіжений, пнувся зі шкіри лише для того, щоб утримати човна під мостом. Після того — нехай інші гребуть проти течії в обвідному каналі.

Ми підпливли до Волтона. Як на прибережне містечко — він досить великий. Як і в усіх прибережних містечках, до води підходить лише невеличка його частинка, тож, дивлячись із човна, можна подумати, що це поселення з якихось п’яти-шести хатин. Між Лондоном та Оксфордом лише два міста — Віндзор та Ебінгдон — можна по-справжньому роздивитися з річки. Усі решта ховаються десь по закутках, і до річки лише якась одна вуличка визирає. І моя їм подяка за те, що вони такі уважні і залишили її береги лісам, полям і струмочкам.

Навіть Редінг, попри те, що він усіляко намагається зіпсувати, забруднити та споганити якомога більше всього довкола річки, виглядає досить благородно, ховаючи від людського ока добру частину свого потворного обличчя.

У Цезаря, звичайно, також було невеличке пристанище біля Волтона — щось на зразок табору чи якогось укріплення. Цезар узагалі любив зупинятися поблизу річок. Та й королева Єлизавета тут побувала. Від тієї жінки не сховатися, хоч би як ви намагалися це зробити. Кромвель та Бредшоу (не той, що склав путівника, а той, за чиїм наказом відтяли голову королю Карлу) також навідувались сюди[10]. Весела, певно, була компанія.

У Волтонській церкві є залізна «вуздечка для сварливих». У давні часи такі штучки застосовували, щоб притримати жіночі язики. Тепер від таких засобів відмовились — гадаю, через те, що забракло заліза, а більш нічого такого ж міцного не знайшли.

А ще в церкві є визначні могили. Я хвилювався, що мені ніяк не вдасться завадити Гаррісові відвідати їх. Але він, схоже, не думав про них, і ми попливли далі.

Угорі за мостом річка надзвичайно звивиста. Це робить її ще мальовничішою. Та водночас вона може вас і дратувати, залежно від того, що вам доводиться робити: тягти човна на мотузці чи гребти. Крім того, це викликає суперечки між тим, хто гребе, і тим, хто стоїть за стерном.

У цьому місці на правому березі розташований Оутлендс-парк. Це відомий старовинний маєток. Генрих VIII[11] у когось його вкрав — не пам’ятаю в кого, — і жив собі там. У парку також є печера, її можна відвідати, звісно, платно. Усі вважають, що вона чудова, але я нічого такого в ній не бачу. Покійна герцогиня Йоркська, яка жила в Аутленді, дуже любила собак. Їх була сила-силенна. Вона й відвела окреме місце для кладовища, аби ховати їх, коли вони здохнуть. Там вони й лежать. Близько п’ятдесяти. І над кожним собакою — надгробок із висіченою епітафією.

Але, насмілюсь сказати, вони заслуговують на те так само, як і кожен християнин.

Поблизу Коруей-Стейкс — першої звивини вгору за Волтонським мостом — відбулася битва між Цезарем та Кассівелауном[12]. Кассівелаун чекав Цезаря біля річки і повбивав у дно безліч кілків (поставивши, поза всяким сумнівом, попереджувальні таблички). Та, попри це, Цезар річку перейшов. Примусити його відмовитись від цього було неможливо. От такий чоловік зараз нам знадобився б на наших заводях.

Там, де Елліфорд і Шеппертон підходять до річки, також гарні місця. Але жодне з них нічим особливим не вирізняється. Хоча у дворі церкви в Шеппертоні є могила з написаними на надгробку віршами, і я хвилювався, щоб Гаррісові часом не заманулося вийти і повештатися довкола неї. Я бачив, як він вдивлявся у пристань, тому, коли ми пропливали повз неї, я ніби ненароком зачепив Гаррісового кашкета і скинув його у воду. Обурений моєю необережністю і в запалі виловлювання кашкета, він геть забув про свої улюблені могили.

Біля Уейбриджа річка Уей (маленька мальовнича річечка, по якій на невеличкому човні можна дістатися до Гілфорда — я давно хотів дослідити її, але все ніяк не виходить), Борн та Бейзінгстокський канал разом впадають у Темзу. Шлюз стоїть саме навпроти міста, і перше, що ми побачили, коли нам стало його видно, була Джорджева куртка над одними з воріт шлюзу. При більш детальному обстеженні виявилося, що всередині в ній був Джордж.

Монморансі розгавкався, немов скажений. Я заверещав, Гарріс загорланив. Джордж помахав своїм капелюхом і закричав у відповідь. Тут же вибіг наглядач шлюзу з драгою в руках, бо подумав, що хтось упав у шлюз, але, побачивши, що там нікого немає, лише розчарувався.

У Джорджа в руках був якийсь дивний пакунок. З одного кінця він був округлої форми, а з іншого з нього стирчала якась пряма ручка.

— Це що, — запитав Гарріс, — пательня?

— Ні, — відповів Джордж, і в його очах промайнув якийсь дивний неприродний блиск. — Зараз це дуже модно. Усі, хто вирушає на річку, беруть його з собою. Це банджо.

— Не знав, що ти граєш на банджо! — вигукнули ми з Гаррісом в один голос.

— А я і не граю, — відповів Джордж. — Але мені казали, що це дуже просто. Та я й посібник купив.


Розділ VII | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ IX



Loading...