home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ 2

Місто Барбастро, хоч і розташовувалось далеко від лінії фронту, виглядало похмурим та розбитим. Вулицями міста блукали натовпи ополченців у благеньких одностроях, намагаючись зігрітися. На одній із напівзруйнованих стін я натрапив на минулорічний плакат, який оголошував, що такого-то числа на арені буде вбито «шість красенів-биків». Який безнадійний вигляд мали ці вицвілі кольори! Чи живі ці шість красенів? А тореадори? Виявилось, що навіть у Барселоні немає тореадорів. З якоїсь невідомої причини найліпші тореадори — фашисти.

Мою групу відправили вантажівкою до Сьєтамо, тоді на захід до Алькуб’єрре, розташованого на межі із Сараґосою. Бої за Сьєтамо поновлювались тричі, аж поки анархісти не взяли місто у жовтні. Воно було майже повністю знищене потужними вибухами, дірки від куль лише доповнювали картину. Зараз ми перебували на висоті приблизно 450 метрів над рівнем моря. Був собачий холод, хтозна звідки наповз густий туман. Десь між Сьєтамо й Алькуб’єрре наш водій заблукав (що на війні не рідкість), і нам довелось кілька годин поспіль кружляти в тумані. До Алькуб’єрре ми дістались вже пізно вночі. Хтось провів нас через багнюку до стайні віслюків, де ми, потомлені після усіх пригод, зарились у полову і вмить поснули. Власне, краще спати у полові, ніж у сіні чи соломі, якщо полова, звичайно, чиста. Лише з першими променями сонця я побачив, що полова перемішана з хлібними скоринками, клаптями газет, кістками, дохлими пацюками та порожніми бляшанками з-під молока.

Зараз ми перебували близько до лінії фронту, відтак відчували характерний запах війни — для мене це запах екскрементів та зіпсованої їжі. Алькуб’єрре ніколи не обстрілювали, й місто було в кращому стані, ніж більшість селищ одразу за лінією фронту. Однак щось мені підказує, що подорожуючи цією частиною Іспанії навіть у мирний час, ви будете вражені жахливою бідністю араґонських сіл. Села побудовані як фортеці — маленькі убогі халупи з глини й каменю купчились навколо церкви, і навіть навесні жодної тобі квіточки, ні садів ні городів, лише задні двори, де в купах гною порпалися облізлі кури. Погода стояла паскудна — то дощ, то туман. Вузькі ґрунтові дороги перетворились на глибокі й широкі моря багнюки, які, розганяючись, долали вантажівки, а селяни вели незграбні вози, які тягли запряги мулів, часом до шести одночасно. Через постійний рух військ село потопало у неймовірній грязюці. Тут немає і ніколи не було нічого схожого на туалет чи каналізацію, а тому доводилось пильнувати кожен крок. Церкву вже давно використовували замість вбиральні; це ж стосувалось полів на чотириста метрів навкруг. Щоразу, згадуючи свої перші два місяці на війні, я бачу непривітні поля зі стернею та екскрементами по краях.

Минуло вже два дні, а гвинтівок нам так і не видали. Завітавши до Військового комітету й оглянувши дірки у стіні, що їх пробили кулі, якими було застрелено багато фашистів, вважайте, що бачили усі принади Алькуб’єрре. Там, на лінії фронту, було, вочевидь, тихо, поранених надходило мало. Основною розвагою було прибуття фашистів-дезертирів, яких під конвоєм привозили з передової. Багато наших супротивників узагалі не були фашистами, радше нещасними призовниками, які на початок війни проходили військову службу, і просто боялися втекти. Інколи купки таких військових насмілювались прорватися до нас. Безперечно, так чинило б іще більше, якби їхні родичі не проживали на території фашистів. Так от, дезертири були першими «живими» фашистами яких я побачив. Мене дуже вразило те, що вони геть нічим від нас не відрізнялися, хіба що були зодягнуті в уніформу кольору хакі. Вони завжди були голодні. Воно й не дивно, якщо день чи два блукати полями, але нам завжди тріумфально підкреслювали, що війська фашистів пухнуть з голоду. Якось я спостерігав, як одного з них годували в домі якогось селянина. Видовище було, м’яко кажучи, неприємне. Високий хлопець років двадцяти з обвітреним обличчям, у пошарпаному лахмітті замість одягу, схилився над вогнем, пожадливо запихаючи в себе печеню з миски й увесь час нервово позираючи на ополченців, які зібрались навколо нього. Гадаю, він і досі свято вірив, що ми — кровожерливі «червоні», які охоче його застрелять, щойно він закінчить свій обід. Озброєний чоловік, який його охороняв, плескав дезертира по плечу й щось підбадьорливо промовляв. Одного пам’ятного дня прибуло одразу п’ятнадцять дезертирів. Ополченець на білому коні переможно провів їх через усе село. Я зміг зробити знімок, щоправда, нечіткий, який у мене все одно пізніше вкрали.

На ранок третього дня нарешті прибули наші гвинтівки. Сержант із суворим жовтавим обличчям видавав їх у стайні для мулів. Я був шокований, коли побачив те, що мені дали. Це був німецький «Маузер» 1896 року, тобто йому більше сорока років! Гвинтівка була іржава, з тугим затвором та тріснутим прикладом. Одного погляду на дуло було достатньо, аби зрозуміти, що воно поїдене іржею і вже давно відслужило своє. Більшість гвинтівок були такими ж, деякі навіть ще гіршими. Цікаво, що нікому навіть не спало на думку кращі гвинтівки роздавати тим, хто вмів ними користуватись. Найліпшу гвинтівку з усього набору, лише десятирічну, видали недоумку років п’ятнадцяти, якого всі називали maric'oon (гомік). Сержант провів п’ятихвилинний «інструктаж», що зводився до пояснення, як заряджати гвинтівку й розбирати затвор. Багато хто з ополченців ніколи не тримав гвинтівку в руках, і лише декілька, я певен, знали, для чого потрібні приціли. Роздали патрони, п’ятдесят штук кожному, а тоді ми вишикувалися у шеренгу, закинули на спину все своє добро й попрямували на передову, до якої було лише п’ять кілометрів.

Центурія, тобто вісімдесят чоловік і декілька собак, нерівним строєм рушила дорогою. Кожна колона мала принаймні одного собаку — як талісман на щастя. Одна нещасна тварина мала на собі тавро — великі літери РПМЄ — і плелася за нами, ніби усвідомлюючи, що з нею щось не так. На чолі колони, обіч червоного стяга, Жорж Копп, дебелий бельгійський commandante, їхав верхи на чорному коні, трохи далі гарцював молодик з кавалерії, більше схожий на розбійника. Він галопом злітав на пагорки й завмирав на вершинах у мальовничих позах. Під час революції захопили багато чудових коней іспанської кавалерії й передали ополченцям, які тільки тим і займались, що намагалися заїздити бідолашних тварин до смерті.

Дорога звивалася поміж жовтих безплідних полів, до яких ніхто не мав діла ще з минулорічного збору врожаю. Перед нами було низьке гірське пасмо, що простиралося між Алькуб’єрре та Сараґосою. Тепер ми наближалися до передової, а ще до гранат, кулеметів і багнюки. Мушу зізнатися, що мені було лячно. Я знав, що на передовій зараз тихо, проте, на відміну від інших, я був достатньо дорослим, щоб пам’ятати Першу світову війну, але й не таким старим, щоб брати у ній участь. Для мене війна означала страшенний гуркіт, намагання заховатися від залізних оcколків, а надто вона асоціювалась із багнюкою, вошами, голодом і холодом. Дивно, але холоду я боявся більше, ніж ворога. Увесь час, поки я був у Барселоні, мене не полишала думка про холод. Я не спав ночами і все думав про холод в окопах, підйоми страшними світанками, довгі години на варті з гвинтівкою, замерзлу грязюку, що налипає на носаки черевиків. Зізнаюсь, що дивлячись на людей, поруч з якими йшов, я також відчував жах. Ви собі не уявляєте, яким ми були збіговиськом. Ми брели навіть гірше, ніж отара овець; пройшовши трохи більше трьох кілометрів, задня частина колони примудрилась зникнути з поля зору. До того ж добра половина так званих чоловіків були дітьми, і я не перебільшую, адже їм не виповнилося і шістнадцяти років. Проте вони всі були щасливі й схвильовані, що нарешті йшли на передову. Ми наближалися до лінії фронту, хлопці попереду, біля червоного стяга, почали вигукувати «Visca P.O.U.M.», «Fascistas-maricones[6]» і так далі, тобто крики, які мали б звучати войовниче і грізно, але їхні дитячі ще голоси звучали, як нявчання кошенят. Здавалось жахливим, що захисники республіки — оцей одягнений в лахміття натовп дітей із застарілими гвинтівками, якими, до того ж, вони не вміють користуватись. Я пригадую, яка думка тоді крутилась у мене в голові: якби над нами зараз пролітав фашистський літак, то чи став би пілот гаяти час і знижуватися, щоб нас обстріляти. Хіба ж з повітря не видно, що ми — не справжні солдати?

Коли дорога наблизилася до гірського хребта, ми зійшли з головного шляху і рушили праворуч вузькою стежкою для мулів, що закручувалась навколо гірського схилу. Гори в цій частині Іспанії мали дивну форму підкови з пласкими вершинами. Їхні надзвичайно круті схили обриваються униз і перетворюються на гігантські ущелини. На схилах пагорбів не росло нічого, крім сухих кущів та невисокої трави, навколо стирчали білі кістки вапняку. Передова тут не була безперервною лінією окопів, у цих горах таке було неможливо. Тож тут просто тяглася лінія фортифікованих постів, які називали «позиціями», що розташовувались на кожному вершечку гори. Здалеку можна було побачити наші «позиції» на верхів’ї підкови — то була крива барикада з мішків із піском, на якій майоріли стяги, диміли багаття. Підходиш ближче й відчуваєш відразливий солодкуватий сморід, що не полишав мене тижні потому. Усе сміття скидали у розщелину одразу за позицією, тож невдовзі там утворилося звалище гнилих хлібних шкуринок, екскрементів та іржавих бляшанок.

Рота, на зміну якій ми прийшли, саме збирала свої речові мішки. Вони вже були три місяці на передовій — заляпані грязюкою однострої, драні чоботи, зарослі обличчя. Капітан Левінський, який командував позицією, відомий всім, як Бенджамін, за походженням польський єврей, але рідна мова — французька, виліз з окопа та привітався з нами. Він був невисокий на зріст, на вигляд років двадцяти п’яти. Волосся мав чорне та жорстке, енергійне бліде обличчя, яке в цей період війни було дуже брудним. Високо над головами пролітали випадкові кулі. Наша позиція була відгородженою ділянкою у формі напівкола діаметром близько п’ятдесяти метрів. Бруствер складався частково з мішків з піском, частково з брил вапняку. На поверхні виднілося тридцять-сорок виритих окопів, що скидалися на щурячі нори. Вільямс, я та ще один іспанець, Вільямсів шуряк, хутко пірнули в найближчий незайнятий окоп, що видавався нам більш-менш придатним для життя. Десь удалині почувся одинокий постріл гвинтівки, відлуння якого покотилось кам’яними схилами. Щойно ми скинули свої речові мішки й навколішки вибрались з окопу, почувся ще один постріл, і один з дітлахів нашого батальйону побіг геть від бруствера, з обличчя йому юшила кров. Він вистрілив так, що розірвало затвор гвинтівки. Уламки патронної гільзи пошматували шкіру на його голові. Це було перше поранення, до того ж спричинене самим солдатом.

По обіді ми стали на першу варту, й Бенджамін показав нам, що й до чого на позиції. Перед бруствером було створено систему вузьких окопів, прорубаних просто у скелі, з надзвичайно примітивними бійницями, складеними з брил вапняку. У різних місцях окопу та просто за бруствером розміщувались дванадцять вартових. Перед окопом натягнуто колючий дріт, а далі схил раптом обривався й падав прямісінько в урвище, що видавалося бездонним. Навпроти були голісінькі схили, місцями кам’яні скелі, сірі й непривітні, навколо ані живої душі, навіть жодної пташки. Я обережно вдивлявся крізь бійницю, намагаючись розгледіти ворожі окопи.

— Де позиції ворога?

Бенджамін зробив широкий жест рукою.

— Тамо.

Бенджамін розмовляв жахливою англійською.

— Де саме?

Відповідно до моїх уявлень про позиційну війну фашисти мали б бути десь на відстані п’ятдесяти чи ста метрів від нас. Проте я нічого не бачив, здавалось, їхні окопи були надійно сховані. Я був неприємно вражений, побачивши, куди саме вказує Бенджамін. На вершечку протилежного пагорба, по той бік ущелини, щонайменше за сімсот метрів, вимальовувалась тоненька смужка бруствера та червоно-жовтий стяг — позиція фашистів. Я був невимовно розчарований! Ми ж бо були так далеко від них, і на такій відстані було марною справою стріляти з наших гвинтівок. Тієї ж миті почувся збуджений крик. Угору голим схилом пагорба дерлися двоє фашистів, які на відстані здавались усього лиш сіруватими фігурками. Бенджамін вихопив гвинтівку в чоловіка, що стояв обіч нього, прицілився й вистрілив. Клац! Осічка. Кепський знак, подумав я.

Ще не встигнувши залізти в окопи, нові вартові почали шалено гатити хтозна-куди. Мені було видно фашистів, крихітних наче мурахи, які ховались за бруствером, і час від часу чорна цятка — очевидно, голова, — зупинялась і завмирала. Не було сенсу стріляти. Проте вартовий ліворуч від мене, типово по-іспанському залишивши свій пост, крадькома підійшов до мене й заходився умовляти вистрілити. Я намагався пояснити йому, що на такій відстані, а надто з такими гвинтівками ні в кого не влучиш, хіба випадково. Та що йому скажеш, він — справжня дитина, і продовжує тицяти у напрямку темної цятки і шкіритись, наче пес в очікувані команди «апорт». Зрештою, я прицілююсь і стріляю. Цятка зникла. Сподіваюся, куля пролетіла достатньо близько, може, фашист хоч підскочив. Оце тепер уперше в житті я вистрілив у людину.

Я побачив, що таке фронт, і мені стало бридко. Оце вони називають війною? Ми навіть не стикалися з ворогом! Поки що я навіть не намагався тримати голову нижче рівня окопу. Трохи згодом, однак, просто повз моє вухо з жахливим свистом пролетіла куля й врізалась у траверз. Отакої! Я пригнувся. Все своє життя я божився, що не схилятимуся від першої ж кулі, проте така поведінка інстинктивна, і так роблять усі, принаймні першого разу.


Розділ 1 | Данина Каталонії | Розділ З



Loading...